Всі публікації щодо:
Самчук Улас

„Українська література“ 11 клас - Готуємося до зовнішнього незалежного оцінювання

Улас Самчук (1905 — 1987) - Літературний процес 30— 50-х років XX ст.

Тема 33. Улас Самчук (1905 — 1987)

У літературу Улас Олексійович Самчук увійшов як літописець драматичного, нерідко трагічного життя українського народу першої половини XX ст.; він репрезентує аналітико-психологічну стильову течію.

Біографічні відомості

•   20 лютого 1905 р. - народився Улас Самчук у с. Дермань (нині Рівненська область) в заможній працьовитій родині.

•   1913 р. - сім’я переїздить до Кременецького повіту.

•   У 1917 - 1920 рр. - Улас Самчук навчається у Дерманській вищепочатковій школі, потім п’ять років - у приватній гімназії в Кременці.

•   1926 р. - у варшавському часописі “Наша бесіда” опубліковане оповідання Уласа Самчука “На старих стежках”.

•   У 1927 р. - не маючи бажання служити в польській окупаційній армії, дезертирує з війська до Німеччини.

•   Два роки навчається в Бреславському університеті.

•   1929 - 1941 рр. - живе у Празі; здобуває освіту в українському Вільному Університеті; працює, проявляє себе як письменник. Поява новели “Образа” в “Літературно-науковому віснику”.

•   1933 р. - роман “Марія”, у якому постали картини голодомору 1932   -   1933 рр.

•   1929 - 1937 рр. - робота над романом-трилогією “Волинь”.

•   1936 р. - роман “Гори говорять” про боротьбу українців Закарпаття   за   незалежність.

•   1936 р. - вихід збірки малої прози “Віднайдений рай”.

•   1941 - 1945 рр. - повернення письменника в Україну, Улас Самчук - редактор газети “Волинь”.

•   1945 - 1948 рр. - письменник опиняється в таборах для переміщених осіб в окупованій союзницькими військами Німеччині. Бере активну участь у роботі МУРу (Мистецький ук­раїнський рух).

•   Вихід “роману “Юність Василя Шеремети” (Мюнхен), першої частини трилогії “Ост” - “Морозів хутір” (Регенсбург).

•   3 1948 р. - Самчук мешкав у Канаді в дуже важких умовах. Завершує роботу над три­логією “Ост”.

•   1966 р. - роман “На твердій землі” (Торонто) про життя українських емігрантів, які після тяжких поневірянь лише в Канаді знайшли “тверду землю” під ногами.

•   50 - 70-ті роки - вихід двох книг спогадів “На білому коні”, “На коні вороному”.

•   9 липня 1987 р. - помер Улас Самчук; похований в Торонто.

Улас Самчук в українській літературі відомий насамперед як романіст, але працював в інших жанрах:

-   повісті (“Кулак”);

-   мемуари (“П’ять по дванадцятій”, “Планета Ді-Пі”, “На коні вороному”, “На білому коні”);

-   публіцистичні твори (статті “Нарід чи чернь?”, “Крути”, “Так було - так буде”, “Жін­ка”).

“Марія”

Жанр: роман-хроніка.

Присвята

“Матерям, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932 - 1933”.

Сам автор визначив його як “хроніку одного життя”.

Роман-хроніка - це різновид роману, в основу сюжету якого покладено історію суспільних або родинних подій, змальованих у їх часовій послідовності.

Сюжетна основа

Роман “Марія” має природний для хроніки біографічний сюжет. Автор свідомо “обра­ховує” прожите героїнею: “Коли не рахувати останніх трьох, то Марія зустріла й провела двадцять шість тисяч двісті п’ятдесят вісім днів”. Автор виділяє ключові моменти життя героїні: шість років, сирітство, наймитування, дев’ять років, дванадцять, п’ятнадцять...

Мотив кохання в романі пов’язаний з непростим життєвим вибором Марії між замож­ним Гнатом і злидарем Корнієм. Смерть сина й дочки, народження мертвої дитини, роз­лучення з Гнатом, принизливе життя “на віру” з Корнієм, злидні - усе це Марія зуміла витримати.

Мотив страждання відходить на другий план, коли героїня заглиблюється в роботу (на перший план виходить мотив радісної праці).

Після подій Першої світової війни та революції 1917 р. перед читачем знову постає образ матері-страдниці. Останні дні життя Марії збігаються із цвітінням садів.

Особливості композиції

Книга життя Марії - трикнижжя: “Книга про народження Марії”, “Книга днів Марії”, “Книга про хліб”. Це нагадує компонування Біблії.

Образ Марії і Матері Божої автор узагальнює. Небесна Марія - заступниця людства, се­лянка Марія - утілення долі мільйонів матерів-страдниць.

Проблематика твору

•   любов до землі;

•   любов до праці як основи життя;

•   вірність народу;

•   щастя;

•   духовність;

•   віра в Бога;

•   добро і зло;

•   гріх та його спокутування;

•   аполітичність українського селянства;

•   моральна деградація особистості під впливом більшовицької ідеології;

•   деформація українського національного характеру;

•   більшовизм як соціальне і духовне явище;

•   влада;

•   геноцид радянської влади проти українського народу;

•   формування національної самосвідомості.

Стислий переказ твору

Книга про народження Марії

Марія народилася у сім’ї у звичайних людей: мати - селянка, батько працював у каме­ноломнях.

“Батька кликала татом, матір - мамою. Любила це робити безупинно”. Може, перед­чувала, як недовго доведеться їй тішитися цими словами. Незабаром батька привалило у каменоломнях, а мати, захворівши на сухоти, померла невдовзі після того. Дівчинці було лише шість років. Так почалося її сирітство. Жила спочатку у тітки Катерини. “Забрала і спочатку нічого була. Добра, лагідна. Але ж не може людина вічно бути доброю і лагідною, а ще коли маєш п’ятеро крикливих ротів”. І про Марію стали забувати у чужій хаті. “Чорні м’якенькі її кучері довго не милися і збилися у твердий ковтун. У них завелися пасожери, які гризли й мучили Марію. Дівча дерло на собі шкуру, поробилися гнійливі струпи”.

Саме життя навчає дівчину боротися з неприємностями та діставати щоденний хліб свій, а інакше і бути не може. Тільки іноді, коли діти часом ображали її, а вона не могла ска­зати, як інші: “Як скажу мамі - побачиш!” - дівчинка плакала. Та в Марії вже така вда­ча - ніколи не сумує довго.

Вже у дев’ять років Марія пішла у найми до Мартина Заруби. Тут її прийняли як свою: “Господар порядний. Марію мили, чесали, відкормлювали. За це пасла літом дванадцятеро худоби, зимою носила воду, підстеляла в хлівах, помагала прясти вовну, клоччя, пряла на мішки валі, мотала клубки”. Так у щоденному клопоті, у праці і зросла. “На дванадцятій весні відчула дівочий сором і при зустрічі з хлопцями опускала на очі довгі вії”. Дівчина вийшла ловка, роботяща, мала лагідну вдачу, до того ж і співала добре. Але себе тримала гідно. Поводилася як годиться кожній порядній дівчині: працювала добре, поважала стар­ших, ходила до церкви.

На Марію вже задивляються хлопці, а найбільше - Гнат Кухарчук. Він невеличкий на зріст, до того ж кульгає на праву ногу, хоч і хлопець вправний, працьовитий. Вона не помі­чає його. Навколо таке живе, таке цікаве і різнобарвне життя. Марія покохала Корнія.

Корнія забирають у рекрути на сім років, бо прийняли у матроси. Останні поцілунки, сльози, обіцянки. А потім потяглися дні чекання. Вимір часу, як завжди: а від Корнія нема ані звістки, ані листа. Часто плаче Марія та все виглядає. Повірити не може, що забув.

Зате Гнат Кухарчук не обминає її своєю увагою. Чекає на неї коло церкви, пригощає цукерками. Марія поступово звикла до Гната.

Коли Гнату і Марії проспівали весільних пісень, то прийшли “буденні дні”. Те ж село, ті ж люди, та ж праця, ще й поля дві десятини дав Мартин за Марією. За лагідну вдачу і сумлінну працю хазяїн нагородив свою наймичку гарним приданим: “То у мене так... у мене роби, як у себе, але й дістанеш, як у себе. Коли б за голодранця виходила, не дав би нічого... За господаря, якого знаю, що не змарнує, на!”

У подружжя народився первісток Роман. Дитина заповнила порожнечу Маріїного серця, принесла нову істину любові. Гнат вбачав у дитині Марію, а вона - своє “я”, свій замкне­ний світ любові. Зі смертю сина щось умирає в Марії. З часом Марія народила неживу ди­тину. “Але ця подія не так доткнула її, як минула. Саме тоді прийшов у відпустку Корній”. Марія переслідувала його, шукала зустрічі з ним, але нічого в неї не вийшло. Через два тижні Корній від’їхав.

І тоді заціпеніння Марії змінюється бунтом. Марія прагне припинити потік “мізерних днів”, повернути святкові дні. “Буднього робочого дня Марія одягає святочні одяги. Кудись іде”. Повернути свято дівочої волі - значить збунтуватися проти моральних традицій. Вона відкриває усім те, про що лише здогадувались люди, - нелюбов. “Дні, мов краплини крові, - капали з пораненого життя”. З чийого? Мабуть, з життя обох - Марії і Гната. Гнат викли­кає співчуття в односельців.

Життя спокійнішало. Тоді й народилася третя дитина, на якийсь час повністю примирив­ши подружжя. Але померла й ця дівчинка. Гнат лежав хворий у лікарні (дерево потрощило йому якраз хвору ногу). Спочатку Марія щотижня їздила до нього й приносила щось поїсти, адже хворий потребував доброго харчування. Та знову приїхав Корній, цього разу назовсім.

“Марія зустріла Корнія. Глянув на неї:

-   А-а! Здраствуй! Как пожіваєш? Що ж, саломянной вдавой осталась?..

У Марії від несподіванки занімів язик.

-   Малчіш? Да! Многа лєт тєбя не відал, а всьо-такі нічево! Красавіца”.

Корній став працювати у Марії, бо вдома навіть хліба не було. Вештався по господарству Гната, як у себе дома. “Хлопець, що служив у Марії, оповідав цікавим сусідкам, що Корній серед ночі скидав Марію з ліжка, лаяв її матірною лайкою, а Марія цілу ніч стояла розібра­на коло порога, тремтіла і навіть не сміла голосно плакати”.

За Гната Марія зовсім ніби забула. Провідувати його приїхав брат Михайло, який роз­повів йому про витівки дружини.

На Зелені свята Гнат повернувся. Марія просить у нього розлучення. “А ти ж все-таки присягнула мені... в церкві ж присягнула...” - з болем промовив Гнат. Але подумавши, дає розлучення.

Книга днів Марії

Почалися дні праці. Корній поступово відходить від московських звичок. “До цього часу жили ”на віру“. Тепер же сам виявив бажання “обкрутитися”... Марія впертою працею, самовідреченням добилася нарешті права бути законною власністю свого чоловіка”. Буден­ність більше не лякала її - вона була сповнена любов’ю. Кожна дрібничка тепер тішить Марію. До того ж вона вагітна. Народжується хлопчик, якого Корній називає Демком. Марія працює, майже не відпочиваючи. Люди її не розуміють: у Гната ж стільки не працю­вала. Та їй байдуже. Вона щаслива.

Та й Корній змінився: “Все більше пізнається смак і радість праці. Незабаром поставили нову хату, бо в сім’ї народилися близнята Максим і Надійка. Але щастя людське, на жаль, таке нетривке, таке тендітне. Почалася війна. “Гапонець” на руського царя задумав, кля­тий, піти”. Корній змушений іти на ту війну. І Марія знов чекає листів, і цього разу вони час від часу приходять.

Гнат продовжує страждати. Одного разу цей постійний біль доводить його до страшного плану - підпалити хату Марії, бо все це збудоване Корнієм. Потай він мріяв, що вона з дітьми попросить у нього допомоги. Бідний Гнат не розумів, що ні клуня, ні хата - ніщо так не єднає людей, як любов, яку не заміниш жалістю. Марія відчула серцем, хто це зро­бив, але все заперечувала. В душі простила йому і зрозуміла. Мине багато років, і він сам зізнається Марії у тому злочині.

Декілька разів Гнат пропонував Марії допомогу, але даремні були його старання. “Через кілька днів не стало Гната. Пішов з дому і не повернувся”.

“Дні далі минають. Діти ростуть. Марія журиться і вичікує Корнія”. Він повернувся на Великдень. Після свят знову в поле. Життя входило в своє русло. Перед Різдвом народився син, якого охрестили Лавріном.

Демко, старший син, вже парубочиться, вже на музики бігає. Надійка беручка до роботи, любить в усьому допомогти. Ось тільки Максим... Хвилює він батьків своєю поведінкою, без грубощів ніяк не може.

“За пару років прийшло до Корнія перше горе”. Демко підріс на рекрута і мусить іти вико­нувати обов’язки перед царем. Прийняли його до гармати і завезли на далекий Кавказ. При­йшла тяжка вістка про загибель сина. Вже у церкві відслужили панахиду, а потім надійшов лист, де він сповістив про свій полон та попросив сухарів, бо полонені помирали з голоду. Марія, плачучи, збирає скриньку, щоб надіслати Демкові, а сусіди міркують: “Найстрашні­ша смерть - це смерть від голоду. Не дай Бог навіть ворогові вмирати такою смертю...”

Дні Марії розколола революція. Чоловіки політизували, а жінки робили своє: працювали та ростили дітей. Незабаром Марія, як і всі односельці, побачила, що воно є за револю­ція - грабіжництво, розбій, розпуста.

Демко загинув. Але повернувся до села Максим, що десь поневірявся у лакеях, щоб тут “батькові не служити”. “Серед очей гранатних і скорострільних білих зубів вбирався молодий селюк у більшовицьку шкуру”. Прийшовши додому, перш за все звів наган і роз­стріляв київський образ, що висів у хаті на стіні. “Ну что ж, мать? Чево таращіш глаза? Ідола твоєво разстрєлял”, - і додав мерзотну лайку. Здавалося Марії, що то він не образ, а її розстріляв. Від того дня й оселився в її душі страх. “Ох, які у того очі! Дитино, дитино! Які в тебе очі! Червоні, а у батька твого сині були”. Жахлива переміна у поведінці сина вразила Марію найбільше. Дні в хаті стали пекельними. Влада мінялася, але незмінним залишалося стійке правило селянина: треба орати, сіяти і збирати врожай.

Корній, Демко воювали з чужинцями, Максим з рідними. Лаврін же домагався абсолют­ної самостійності України. Читав про козаків і твердо вірив, що як тільки буде Україна, одразу стане козаком.

Нарешті Архип посватав Надію. Весілля пройшло на славу. Навіть у церкві обвінчалися, бо так веліла Марія. Незабаром з’явився Максим, добре випив і розпочав промову.

“Почав з релігії, що є “опіум народу”, і перейшов на подружжя: “Соціалізм несе нам нове життя. Жінка більше не буде рабою чоловіка. З ким захоче, з тим буде спати. Вінча­тися не потрібно. Все то забобони, видумані попами... Любва всяка і тому подобне не існує. Є тільки задоволення полових потреб...”, - запевняв непроханий гість.

“Бацила розкладу родини натрапила на свій ґрунт. Настав початок кінця. Дні Марії скінчилися. Сонце так саме сходило і заходило. Але знаки на сході все більше і більше вказували наближення. Йшов, ступав і перемагав жорстокий дух руїни, і не було йому спи­ну, бо ані Корній, ні Марія, ні сотні, тисячі Корніїв і Марій не знали і не могли знати, що близиться їх занепад, їх кінець...”

Книга про хліб

Марія ввійшла у старість, події, що відбулися, наблизили її передчасно.

Назрівав бунт, і тоді “в пекельних кузнях готовить Сатана свій сатанинський винахід. На полотнищі свого прапора виписує: “НЕП, УССР”. Ці події приспали народне обурення на якийсь час, бо повернулося нормальне трудове життя. Так здавалося.

“Максим, що перед роком “зо всіх фронтів” вернувся, що “страждав” і за “робочий клас кров свою проливав”, тепер доношував свою шкірянку, іноді виймав нагана, яким “роз­стрілював контрреволюцію”, і робив з себе “велике начальство”. Саме так він поводиться навіть з батьками, до яких прийшов з пропозицією спочатку перейти у меншу половину хати, а потім і зовсім піти у сусідню. “Син виганяє його... Кудись виганяє з тієї самої хати, яку він збудував для себе, для дітей і для цілої своєї сім’ї”.

Усього зазнала у житті Марія, доброго і злого, зазнала любові і смерті, а тепер мусить випити ще одну чашу муки через неповажливість свого сина, його непошану не тільки до батьків, а й до всього того, що було для них важливе. Ростила дитину, як інших, у любові, як усі батьки. А вийшов з нього “твердий” більшовик, який не знає ні жалю, ні сорому, ні страху. Лаврін, було, хотів захистити батьків, але в Максима розмова коротка: його во­ля - закон, а більше законів немає. Він і на брата рідного руку підніме й не задумається. І в цьому ще всі переконаються. Ледве розборонила Марія синів. Пішли старі з дому. “Життя висковзує з-під старечих ніг - дорого, потом і кров’ю куплене життя”.

Надія частенько заглядала до батьків, ділилася своїми радощами і клопотами. Одного разу сказала матері, що чекає народження дитини. Мати відказала: “Нічого, дитино. У цьому наше щастя. - Згадала своє перше материнство і тяжко зітхнула. - Мала і я багато горя, але коли б не дав Бог гіршого, все ще можна було б пережити”. Архип починав брати­ся до землі. По жнивах Надія народила дочку. Її охрестили у церкві, як і в усі віки робили так люди. Назвали Христиною. “Того року родилося багато інших нових людей. Відступив Маркс, голод, минулося безпліддя, вернулася гарна й розумна осінь, вернулося мудре й святе життя”. Та не надовго. Нова влада знов почала свої руйнівні дії. Багато віків стояв у селі монастир, і розносився далеко його дзвін. Та ось став потрібен метал, і дзвони зняли і вивезли. Селяни починають розуміти, що їх ошукали, та пізно: “Навколо мужика мур багнетів, селькорів, чекістів. Обхопили його, незламного велетня, клали на землю, топталися по загартованому жорсткому лиці, крутили назад мозольні руки”. Багато людей забра­ли, і стало зрозумілим усім страшне слово Соловки - “мільйонна могила України”. Людей почали зганяти до колгоспів. З України вимагали: “Україна, хлєба!” “Україна корчиться з голоду колгоспів, обливається потом, риє свій чорнозем і видирає з землі “хлєб”. Люди працювали задарма, бо в них усе відібрали, а натомість обіцяли пайок. Почався голод. А у Марії ще одне горе: забрали Лавріна. Ледве добралася до міста, хоч ладна була йти на край світу і далі. Та ніхто їй не сказав, де син. Вона йшла, знесилена, зневірена, назад, додому, та й не знала, що того самого дня “Пролетарська правда” містила таку заяву: “Я, Максим Корнійович Перепутька, відмовляюся від своїх батьків-кулаків, які ціле своє життя були врагами робочого класу і стояли на засадах власності і навіть тепер не зрікаються своїх ганебних засад. Рівно ж осуджую, пятную і вимагаю суворої кари свому бувшому братові Лаврінові, який став до послуг петлюрівської контрреволюції і своєю злочинною діяльніс­тю свідомо шкодив ростові соцбудівництва нашої країни”. Корній не показав Марії цієї заяви, вона лежала хвора після невдалого походу до міста.

На Великдень взялися за церкву - зняли дзвони і відправили близько тридцяти чоловік на Соловки. Церква “добровільно” самоліквідувалася. Марія багато чого не розуміла: чому ні за що сидить у в’язниці її наймолодший, чому в селі діти годують краденим зерном своїх батьків, чому не можна працювати на своїй землі. Та не своєю долею переймалася Марія. Жаль було дочки, онуки. Дивилася на маленьку Христину і думала: “Вмреш, дитинко. На широкому світі немає вже для тебе трошечки хліба... Зовсім трошечки хліба”. Марія та Корній як можуть підтримують дочку та онуку, бо вони самі, Архипа забрали. Ось уже й останню шкапу зарубав Корній. Скрізь по селі уже й собак поїли, але в нього рука не піднялася на вірного Сірка. Страшні дні голоду. Люди втрачають людську подобу. Сергій Гнида і Карпо Фіян усе життя друзі були, та через гнилу картоплю, яку вони знайшли, Гнида зарубав Фіяна.

Марія б уже й не вставала, та тривога за дочку й онуку змушує підніматися щодня і йти до них, несучи у вузлику щось поїсти. Та настав день, коли нічого було віднести, а Корній вирушив у відчаї з дому. “Начахрав дещо бруньок, настругав березової кори”, а далі йому поталанило - знайшов мертвого зайця. З останніх сил ніс його додому, боячись, що не дійде. Марія набралася сил провідати Надію. Те, що вона там побачила, вразило її: онучка була задушена матір’ю, яка не в змозі була дивитися, як страждає Христуня. Сама Надія стала несповна розуму, сміялася якось дико, відмовлялася їсти. Корнієві здалося, що то сниться страшний сон, такого не може бути. Але пішов і побачив усе сам. Як це так? Адже ж от по сусідству спокійно живе, м’ясо їсть її брат-близнюк Максим. І не болить йому, що родина гине з голоду. Узяв сокиру і пішов до Максима. “Швидкими кроками підійшов до нього і раз, другий розмахнувся і опустив сокиру... Корній сік і сік. Сік, як малий хлоп­чина січе кропиву чи бур’ян, поки не втомилася рука”. Марія цього не знала. Після того Корній пішов тихенько з дому, а разом з ним і старий пес Сірко. Потому прийшли якісь люди, питали про Корнія. “І тоді стало Марії ясніше”. Силкувалася піти до Надії, та впала на подвір’ї.

Де не взявся Гнат, допоміг підвестися їй і привів до хати. Всі ці роки він був ченцем, але тепер просто колгоспний сторож. Він дивиться на Марію, і воскресають у його пам’яті давні спогади. “Маріє, висповідай мене. Даруй усе, що зробив тобі у дні молодості”. Ах, яке ма­леньке наше життя! Ах, яке маленьке. От пережив, і що ж далі? Прости мене, Маріє, раз, другий і третій!..” Розмова цих двох людей виглядає дивно, якщо не згадати про те, скіль­ки у житті пережито ними разом і не разом. Здається, тепер вони нарешті дійшли згоди. Гнат признається, що він колись запалив її домівку. - “Це я... я, Маріє... з любові!..”

Марія мовчала, а як скінчив, стиснула легко його руку.

- Мовчи. Знаю. Мовчи!..

Вона розповіла йому про Надію, до якої не може сама дійти. Дочка голодна... “Хліба їй. А-ах, де є хліб?”

Гнат пообіцяв, що прийде завтра, та не прийшов. Не знала Марія, що пішов Гнат навіда­ти Надію. “Знайшов її захололу, опухлу в коморі в куті з дитиною в пелені. Сиділа з витяг­нутими грубими ногами, прив’язана до ключки мотузом, зашморгнутим на шиї”. Тоді став він скликати людей на допомогу. Кликав довго і вперто, поки з понурих обдертих хат не повиповзали опухлі, немічні люди. І цей кривий висушений дідок з мудрими, грізно насуп­леними очима, якому вони завжди вірили, до якого потай ходили слухати священне слово Біблії, проповідує: “Слово моє, - казав він, - не для вас. Слово моє для мертвих і ненаро­джених. Слово моє прийдучим вікам. Затямте, ви, сини і дочки великої землі... Затямте, гнані, принижені, затямте, витравмовані голодом, мором!.. Нема кінця нашому життю...”

Гната забрали ще того вечора. Він пішов услід за іншими і не повернувся.

А Марія залишилася сама. Тридцять днів гаснуло її життя. І от 26258-й день - “день ос­танній, день кінця”. Замкнулося коло людського життя. Померла Марія. Померла одинока, покинута мати.

Тест № 39

1. Укажіть назву твору У. Самчука, що був опублікований на сторінках варшавського часопису “Наша бесіда” у 1926 р.

А   “Марія”;

Б   “На старих стежках”;

В   “Юність Василя Шеремети”;

Г   “Гори говорять”.

2. Укажіть назву твору, якому У. Самчук дав підзаголовок “Хроніка одного життя”.

А   “Волинь”;    В “Марія”;

Б   “Ост”;    Г “Гори говорять”.

3. Назвіть проблему, яку порушує У. Самчук у статті “Нарід чи чернь?”.

А   Підняття національної самосвідомості українців;

Б   расової дискримінації;

В   голоду;

Г   еміграції українства.

4. Укажіть персонажа роману У. Самчука “Марія”, якому належать слова: “Щастя наше в повноті існування”.

А   Гнатові;   В   Марії;

Б   Корнієві;   Г Мартину Зарубі.

5. Назвами розділів “трикнижжя” роману “Марія” є всі наведені, крім:

А   “Книги про народження Марії”;   В   “Книги про хліб”;

Б   “Книги днів Марії”;   Г   “Книги про життя”.

6. Словами “Мені хотілося внести в нашу побутову літературу трохи філософської і про­блемної тенденції, дати повніший і точніший образ нашого села, аніж це робилося до цього часу” У. Самчук пояснював задум твору:

А   “Волинь”;

Б   “Марія”;

В   “Кулак”;

Г   “Чого не гоїть вогонь”;

Д   “Ост”.

7.   Укажіть назву трилогії У. Самчука, яка має такі розділи: “Морозів хутір”, “Темнота”, “Втеча від себе”.

А   “Марія”;

Б   “Ост”;

В   “Віднайдений рай”;

Г   “Волинь”;

Д   “На білому коні”.

8.   У романі “Марія” У. Самчук порушив всі теми, крім:

А   людина на землі;

Б   голодомор в українському селі;

В   праця як засіб самоствердження героїв;

Г   стихійна еміграція під час   голодомору;

Д   “мораль” більшовицької влади.

9.   Яка з проблем є визначальною в романі У. Самчука “Марія”?

А   Формування національної самосвідомості народу;

Б   геноцид радянської влади проти українського народу;

В   історична пам’ять українського народу;

Г   поєднання красивого і корисного в праці людини;

Д   неможливість неординарної особистості бути щасливою.

10.   Про кого з персонажів роману “Марія” У. Самчук пише: “Серед очей гранатних і скорострільних білих зубів вбирався молодий селюк у більшовицьку шкуру”?

А   Корнія;

Б   Демка;

В   Гната;

Г   Максима;

Д   Лавріна.

11.   Установіть відповідність між назвою твору У.Самчука і жанром.

1   “На старих стежках”   А роман-хроніка

2   “Марія”   Б оповідання

3   “Крути”   В публіцистична стаття

4   “Кулак”   Г мемуари

5   “Планета Ді-Пі”   Д повість

12.   Розмістіть твори У. Самчука в порядку їх виходу у світ.

А   “На твердій землі”

Б   “Гори говорять”

В   збірка “Віднайдений рай”

Г   “Марія”

Д   “Ост”







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.