Українська література. Довідник, тестові завдання. Повний повторювальний курс, підготовка до зовнішнього незалежного оцінювання та державної підсумкової атестації - Куриліна О.В. 2020

Роман Місто (1927)
Валер'ян Підмогильний (1901 - 1937)
Література ХХ століття

Всі публікації щодо:
Підмогильний Валер’ян

“Місто” - перший урбаністичний (про місто) роман в українській літературі, у якому глибоко і психологічно достовірно розкрито маргінальний характер.

Маргінальність (лат. край, межа) - термін, який увів американський соціолог Р.Парк наприкінці 20-х років XX століття. Він досліджував переселенців із міста в село - “мешканців околиць” і виявив, що ці переселенці становлять особливу соціальну групу, яка відрізняється як від міщан, так і від селян. “Маргінали” втратили традиційну селянську мораль, але ще не засвоїли етику мегаполісу.

В.Підмогильний про роман “Місто”: “Написав “Місто”, бо люблю місто і не мислю поза ним ні себе, ні своєї роботи. Написав ще й тому, щоб наблизити, у міру змоги, місто до української психіки, щоб сконцентрувати його в ній, і коли мені частина критики закидає “хуторянську ворожість” до міста, то я собі можу закинути тільки невдячність проти села. Але занадто вже довго жили ми під стріхами, щоб лишатись їх романтиками”.

Епіграфи до роману:

“Шість прикмет має людина: трьома подібна на тварину, а трьома на янгола: як тварина - людина їсти і п'є; як тварина - вона множиться і як тварина - викидає; як янгол - вона має розум, як янгол - ходить просто і як янгол - священною мовою розмовляє.” (Талмуд. Трактат Авот.)

“Як можна бути вільним, Евкріте, коли маєш тіло?” (А.Франс. Таїс.)

Г.Костюк про тему та ідею роману: “Місто” - перший у дореволюційну добу роман європейського рівня про селянську українську молодь, яка, розбурхана революцією, на початку 20-х років тисячами потягнулась у чужі колись їй міста. І пішла вона туди, щоб виконати покладену на неї історією подвійну місію:

-   “вийти в люди”, опанувати колись недосяжну науку, набути певний фах і створити нові загони свідомої державотворчої української інтелігенції;

-   завоювати і зробити своїм зрусифіковане українське місто, влити в нього свіжу селянську кров, зліквідувати антагонізм між українським містом і селом”.

В основі сюжету - мотив підкорення міста людиною: розповідь про життя Степана Радченка, нікому не відомого сільського хлопця, який, прибувши до Києва, щоб здобути освіту, поступово вибивається на вершину літературної слави. Цей селюк, колишній повстанець, секретар спілки Робземлісу, здібний і рішучий, із жадобою першопрохідця поринає у хвилююче видиво, яке зветься містом. Уже перший вибух ненависті до “безглуздих крамарів, учителів, безжурних з дурощів ляльок у пишних уборах” змінюється тверезою думкою, яка стала потім його життєвим кредо й метою: “Не ненавидіти треба місто, а здобути. Ще мить тому він був по- гноблений, а тепер йому виднілись безмежні перспективи. Таких, як він, тисячі приходять до міста, туляться десь по льохах, хлівах та бурсах, голодують, але працюють і вчаться, непомітно підточують його гнилі підвалини, щоб покласти нові і непохитні. Тисячі Левків, Степанів і Василів облягають ці непманські оселі, стискують їх і завалять. В місто вливається свіжа кров села, що змінить його вигляд і істоту, і він один із цієї зміни, що їй від долі призначено перемогти”.

Образ Степана Радченка. Степан разом зі своїми односельцями Надійною і Левком прибуває до Києва. Він вступає до інституту, поступово призвичаюється до нових обставин: перше, що змінює в собі, - одяг (“він довершив своє перетворення, досить легко пристосувавши себе до вимог нової одежі, бо його пильне око не раз спостерігало на інших, де що мусить бути, і тільки яскрава краватка завдала йому клопоту”), далі — помешкання (цікаво, що перед цим Степан спалив усі свої пожитки, які привіз із села, залишивши тільки зошити й книжки), потім - душу. Хлопець стає самовпевненим, прагматичним і цинічним, а головне - зовсім забуває, навіщо приїхав до міста: “Він не раз спостерігав у собі зміну, примусом одвертаючи від неї думки, а тепер мусив признатись собі одверто - село стало йому чуже. Воно потьмяніло в його спогадах, як блідне ліхтар у проміннях дня, але тяжіло над ним, як докір, як тривога”.

Степан навчився використовувати найменшу можливість із вигодою для себе, він не гребує нічим, що може принести йому користь, часом поводиться як абсолютно безпринципна людина: “Степан не болів двоїстістю свого існування, бувши вже досить загартованим, щоб зважати на дрібні забобони, що тривожать людям сумління й отруюють їм життя. Бо за цю зиму наочно переконався, що на світ і на себе варто дивитися трохи вибачливіше, ніж йому здавалося, бо в житті, як і в гололедицю, можна падати й інших валити зовсім випадково, цілком несподівано для себе й для ближнього”. Але в той же час Степан - людина з не зовсім розмитим уявленням про добро.

Степан побув студентом, але так і не здобув вищої освіти, бо покинув навчання, був лектором на курсах української мови (“його висвячено на лицаря українізації першого розряду з оплатою академічної години один карбованець вісімдесят копійок”), секретарем журналу, членом культкомісії, і весь час намагався жити життям міської богеми. Ще будучи студентом, випадково потрапив на літературну вечірку й вирішив стати письменником: “Так, Степан мусив стати письменником. Нічого ні страшного, ні незвичайного він не почував у цьому жаданні. Він зріднився з ним за кілька годин так, ніби викохував роки, а в хвилюванні своєму вбачав ознаку хисту, прояв натхнення, творчості”. Написав оповідання “Бритва” (“Тему собі він уже обрав - напише оповідання про свою стару, пощерблену бритву, що немилосердно скубе його, коли він робить свій туалет”) і підписав його псевдонімом Стефан. Періодично щось намагається писати (“Треба писати. Ця думка не покидала його ні вдома, ні на лекціях, ні в розмовах, ні на побаченні. Він курив і обідав з нею, як з найкращим другом, як з невідступним ворогом”), і це, як не дивно, вдається йому найкраще та ще й приносить непоганий прибуток.

Зусилля і митарства Степана Радченка увінчалися успіхом: він має все, про що мріяв, — хороше житло, престижну роботу, славу. Його сходження настільки стрімке, карколомне, що здається неправдоподібним.

Молодий завойовник переміг місто, принаймні у своїй уяві, бо однієї ночі, працюючи у своєму помешканні над повістю про людей, він подивився у вікно на величну панораму нічного міста й ВІДЧУВ, ЩО місто “покірно лежало внизу хвилястими брилами скель, позначене вогняними крапками, і простягало з пітьми горбів гострі кам'яні пальці. Він завмер від сласного споглядання цієї величі нової стихії і раптом широким рухом зронив униз зачудований поцілунок”.

Наприкінці роману автор проводить героя тими місцями, де пройшли певні періоди його життя, де він залишив часточки самого себе. Але, замість ностальгії, герой відчуває зовсім інше: “Як смішно пригадувати! Бо все позаду засипається геологічними шарами, обертається в незрозумілі поклади під гнітющим діянням часу, і божевільний той, хто прагне надихнути спогад новим існуванням! Бо розкладається минуле, як труп”.

Образ Степана Радченка подано в єдності біологічного, духовного і соціального. Степан - людина, у якій постійно борються добро і зло. Він здатний скоїти моральний злочин, і разом з тим це непересічна, талановита, цілеспрямована особистість, яка вміє іронічно сприймати не тільки навколишню дійсність, а й себе: “Маючи непереможний нахил аналізувати свої думки і поведінку, він по-приятельськи сварив сам себе за вчорашній гнів та невиразні марева. Він повчав себе, що треба діяти, невтомно поборюючи всі перепони на шляху, зосереджуючи всі сили на черговій відпорі”.

Образ міста. Місто в однойменному романі - повноцінний образ. Київ 20-х років - типове непманське місто, у якому неабияку роль відігравала мистецька еліта. У романі подано описи київських вулиць, парків, Дніпра та його пляжів, історичних й архітектурних пам'яток, університетів, картини нічного Києва, надзвичайно детально змальовано культурне, студентське й літературне життя киян і міста, згадано про літературні вечірки, дано характеристику тогочасним літературним угрупованням, подано шаржовані й іронічні образи літераторів й критиків того періоду. Його життя стає не тільки тлом, а й невід'ємною частиною життя головного героя: “Уже стемніло, коли вони, серед інших пар, зійшли на Володимирського горба, до пам'ятника, що зберіг у цьому закутку свій хрест, благословляючи ним тепер купання киян на пляжі”.

У канві роману згадано про Дарницю, Поділ, вулиці Нижній Вал, Велику Житомирську. Малу Підвальну, Андріївський узвіз, Аскольдову могилу, Царський сад, Софійський собор, Володимирський собор, Золоті ворота та Золотоворітський сквер, Житній базар, Берестейське шосе, Деміївку, Голосіївський ліс, Липки тощо.

Образи жінок. Жінки в романі символізують черговий період у житті Степана Радченка, його перемогу над “селюком” у собі. Жінки Степана Радченка - представниці різних груп: Надійна - селянка, Тамара - мешканка передмістя, Зоська — міщанка, Рита - теж міщанка, але зовсім не прив'язана до міста, у неї відкритий стиль життя, вона гастролює країною, а в Києві буває зрідка. Кожну з них він знаходить і використовує, коли йому стає самотньо у великому місті. Кожна з них - своєрідний тимчасовий притулок для його роздвоєної душі.

Перший щабель сходження Степана - Надійна, прекрасна дівчина, білява русалка вечірніх полів. Вона — уособлення Степанового сільського минулого, якого він будь-що хотів позбутися, бо воно заважало дихати, примушувало озиратися в минуле, нагадувало про зобов'язання, які сам же Степан узяв на себе. Радченко без жалю викреслює Надійку зі свого життя: “Ця дівчина, що ще недавно так його вабила, враз стала його кошмаром. Його кохання виявилось фальшованим папірцем, втраченим серед метушні, і він геть викинув цей непотріб, лютуючи і себе маючи за обдуреного”. Вона для нього була річчю, яку він віддає Борисові: “Хай бере”.

Другий щабель Степанового сходження - Тамара Василівна (Мусінька), заміжня жінка: “Вона вплелася в його життя невидним, потайним, але могутнім чинником, даючи, крім того, спізнати в собі жінку, що не розмінюється на дрібні кривляння й не силкується нічого вдавати. Перед нею всі дівчата, що він знав, були маніжними ляльками, які віддатись вважали за подвиг, самопожертву й невідплатну послугу”. Вона теж перетворюється на Степанову власність, яку він залишає, як і інші непотрібні речі, вирушаючи до нового помешкання. Він навіть знаходить пояснення своєму вчинкові: “Живемо ми не так, як хочемо, й ... мусимо робити іншим боляче”.

Зоська - третій найтрагічніший щабель Степана Радченка. “Саме міськість вабила його в ній, бо стати справжнім городянином було першим завданням його сходу. Він ходитиме з нею скрізь по театрах, кіно та вечірках, дістанеться з нею суто міського товариства, де його, певна річ, приймуть та вшанують”. Зробити її своєю власністю було дуже нелегко: він витрачає на неї гроші, час, сили, забуває про навчання, ледве встигає на роботі. Зоська перетворила його життя на хаос. Вона, кохаючи Степана, дає йому об'єктивну оцінку: “Душа в тебе погана. Погана якась душа”. Але відмовитися від неї - значить зазнати поразки. Це суперечить Степановим принципам. І ось вона вже його коханка, яка називає Радченка не інакше як “божественний”. Зоську таке становище пригнічує, та Степан не хоче одружуватись, тому рішення просте: “Обридла ти мені. Відчепись від мене, от що!” Зоська накладає на себе руки. Ця подія є, по суті, розв'язкою твору.

Четвертий останній щабель - Рита, танцівниця балету, живе в Харкові, а в Києві буває інколи, аби відвідати батьків. Стосунки з нею зручні, вона ні до чого не зобов'язує Степана, бо весь час на гастролях: “Ніколи ще Степан не почував такої вдячності до жінки, як зараз. Вона їде! Отже, кохання тут не буде? Яке щастя! Він ладен був стати перед нею навколішки й співати їй хвального гімну. Боже, як гарно все-таки жити на світі!”.

На романі “Місто” позначився вплив екзистенціалізму.

Екзистенціалізм - напрям у філософії XX століття, що досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі.

В.Підмогильний проводить Степана Радченка через ряд випробувань. Він розчаровується у власних силах, переживає смерть Зоськи, стає винуватцем трагедії Максима. Усі ці події переконують Степана, що людина — це, по суті, самотній подорожній у жорстокому світі, а життя просто грається з ним. Степан починає усвідомлювати безглуздість власного існування: “І заздрість зайнялась у ньому до того, хто зумів не змінитись, залишитись тотожним через роки, разом із жалем за свої шляхи, за пориви, простування і їхню марність”. Тому Степан знаходить у собі сили реалізувати себе: він починає творити, аби написати найголовніше, - повість про людей: “Щоб людина виступала вся, без купюр і ретушування, яка є вона в боротьбі, коханні та праці, з усіма величними й ницими поривами, злочинством і жалем, підлотою і відданістю”.

Юрій Шерех про роман: “Роман про людину, про місто, про життя, про незгасність вогню, сповнений скептицизму переможця і оптимізму приреченого”.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.