Всі публікації щодо:
Методика викладання літератури
Теорія літератури

„Сцена ж — мій кумир, театр — священний храм для мене!” - Семінарське заняття про театр корифеїв

О. Загарук,

вчитель Бурштинської ЗОШ № 3

Івано-Франківська обл.

Семінарські заняття в наш час, на жаль, стали рідкісним явищем у школі, незважаючи на те, що саме вони є однією із найважливіших і найрезультативніших форм навчально-виховної роботи, оскільки на таких заняттях старшокласники вчаться самостійно здобувати знання, логічно мислити, оптимально аналізувати явища і узагальнювати факти. Якраз семінари привчають учнів самостійно працювати над додатковими джерелами, дають нагоду формувати своє власне ставлення до предмета української літератури як виду мистецтва й аргументовано обстоювати власну думку про предмет суперечки на уроках.

Призначення семінарських занять — поглиблене опрацювання теоретичного матеріалу шляхом регулярної і планомірної роботи з активно задіяними в таких заняттях старшокласниками впродовж всього навчального року. Для такої реалізації своїх інтелектуальних можливостей учні виступають з усним або письмовим викладом навчального матеріалу на задану тему.

Семінарські заняття вимагають ретельної підготовки і продуманої організації проведення. Підготовка вчителя до семінару складається з таких етапів:

1. Визначення форми проведення заняття:

а) вільної форми у вигляді бесіди або виступів старшокласників без попереднього розподілу тематики;

б) реферативної форми, при якій заздалегідь з

числа учнів призначаються доповідачі і співдоповідачі, представляючи на обговорення свої реферати;

в) змішаної форми, що поєднує обговорення підготовлених доповідей і вільний виступ кожного бажаючого.

2. Чіткого планування роботи семінару — його тематики, змісту, методу проведення, враховуючи, що необхідно оцінити роботу кожного учасника.

3. Підготовки запитань. Під час семінару питання вчителя мають не стільки контролювати знання учнів, скільки активізувати їх думку, спрямовувати дискусію.

4. Організації виступів старшокласників.

При підготовці до семінарських занять рекомендуємо:

а) ретельно визначити зміст теми уроку;

б) дібрати необхідну літературу;

в) розробити план проведення семінару, що включає послідовний виклад в тезовій формі основних положень теми;

г) скласти основні, додаткові і допоміжні питання, які адресуємо учням;

д) підготувати приклади зв'язку теми або проблеми, яку розглядаємо, з практикою, з життям;

ж)визначити тривалість кожного етапу семінарського заняття, яке проводимо.

Активна форма проведення семінару має суттєве навчальне і виховне значення. Підготовка доповідей, рефератів, контрольних робіт, виступів, участь у дискусіях створюють обстановку, в якій старшокласникові необхідно викладати свої думки чітко, ясно, логічно зв'язано, обґрунтовано, з високим рівнем грамотності, досить добре оперуючи при цьому спеціальною мовою науки, зокрема літературної критики і теорії літератури. У ході дискусії учні вчаться слухати виступи своїх товаришів, порівнювати з їхніми свій виступ, доповнювати свої знання, виправляти недоліки у виступах однокласників і відстоювати в полеміці свої погляди.

Для уроку-семінару істотне значення має вступне слово вчителя, його педагогічно вмотивований вплив на виступи учнів, постановка запитань, коректування відповідей, доцільні поправки і підбиття підсумків семінару, а також заздалегідь проведені консультації, на яких вказуються шляхи підготовки до семінару, рекомендуються способи вивчення першоджерел, періодичної літератури, проведення творчого конспектування, написання рефератів.

Мусимо звернути увагу на хибність такого поширеного судження, що семінарські заняття адресовані тільки найкращим учням або тим старшокласникам, які вчаться у ліцеях, гімназіях чи класах з поглибленим вивченням української літератури. У процесі семінарських занять завжди трапляється нагода активізувати слабо-встигаючих і пасивних старшокласників, звертаючись до них з питанням про те, що нового саме вони осягнули на цьому занятті, а також постійно контролювати увагу тих учнів, що відволікаються або з причини неготовності не беруть участі в семінарі.

Для семінарських занять у школі годяться насамперед великі за обсягом вступні теми. У шкільній програмі для 10-го класу з української літератури відведено певні години для вивчення творчої спадщини корифеїв нашого театру у XIX столітті та знайомства з його кращими акторами.

Урок про своєрідність української драматургії варто провести зі старшокласниками у формі семінарського заняття, що вимагає від учнів самостійного здобуття знань у процесі виконання навчального завдання. Це дуже важливо, оскільки пізнавальна самостійність розглядається, з одного боку, „як мета навчання, а з іншого — як умова, що дозволяє більш повно використовувати можливості учнів”[4, стор. 27]. Іншими словами, форма семінару дозволить старшокласникам власними силами зібрати якомога більше інформації про український театр, його діячів, осмислити її, зробити відповідні висновки, опираючись при цьому також на вже їм відомий досвід.

Добрим орієнтиром для розуміння учнями важливості виникнення українського професійного театру в XIX столітті можуть стати слова німецького письменника Шиллера: „Ніяк не можу оминути тут мовчанням того величезного впливу, що його неодмінно справив би гарний постійний театр на дух нації. Національним духом народу я називаю єдність і згоду в його поглядах і схильність за звичаєм до речей, що збуджують в іншому народі інші думки й почуття. Тільки театр здатний вищою мірою сприяти такій згоді, оскільки він пронизує всі царини людського знання, вбирає в себе всі прошарки й класи і володіє найкоротшою дорогою до розуму й серця. Одне слово: якби ми дожили до національного театру, то ми би стали нацією”[10, стор. 12]. Останнє речення з вислову Йоганна-Фрідріха Шиллера можна записати на дошці як девіз уроку. Водночас можемо запропонувати для девізу інші цитати — вислів І. Карпенка-Карого: „Любіть театр так, як я його люблю, і тоді успіх наших спектаклів буде забезпечений”, розуміння Іваном-Карпенком значущості кожної ролі: „У театрі нема маленьких або великих ролей, для яких не треба б мати акторських здібностей” [7, стор. 107], відповідності здібностей актора тому образу, яку втілює на сцені: „Роль мусить одягатися на актора, як готовий пошитий костюм. У цьому костюмі все мусить бути на своєму місці, щоб не треба було думати під час спектаклю, де й коли пришивати рукава і ґудзики” [7, стор. 136].

Підручник з української літератури для 10-го класу за редакцією професора В. Борщевського містить окремі відомості про створення театру у XIX столітті, але для уроку-семінару цих відомостей мало. Учителю потрібно зробити для старшокласників екскурс в історію заснування театру, виводячи при цьому з особливостей організації сценічних вистав етимологію слова „корифей”.

Розвідки вчених свідчать, що ще у III тис. до н.е. на острові Кріт і в Мікенах відбувались примітивні театральні вистави, пов'язані з обрядовими та землеробськими іграми. Археологи віднайшли на руїнах тогочасних міст спеціальні театральні площадки, побудовані з величезних кам'яних брил, і місця зі сходами для глядачів.

Щось подібне ми можемо спостерігати і в українській культурі. Зокрема те, що наше театральне мистецтво бере свій початок з фольклору, бо саме у колядках та щедрівках, веснянках, купальських піснях помічаємо своєрідну рольову гру персонажів, кожен з яких мав відповідну роль і слова. На цьому етапі уроку можна звернутися до будь-якої енциклопедії традиційної культури та побуту українців для того, щоб підтвердити і проілюструвати цю інформацію. Наприклад, етнографічний довідник „Українська минувшина” подає визначення наступних лицедійств: „Коза” — театралізований обряд-гра з масками, що мав свій ус-талений сценарій, пісенний і музичний репертуар”[8, стор. 185]. „Вертеп — популярний у XVII — XIX ст. пересувний ляльковий театр, з яким виступали на ярмарках, міських та сільських майданах, а частіше ходили по хатах у святкові дні”[8, стор. 186]. „Маланка” — традиційний новорічний обряд із використанням масок” [8, стор. 188].

Розвиток українського театру міцно пов'язаний із життям студентів Києво-Могилянської академії. Заробляючи собі на харчі під час канікул, вони ставили інтермедійні вистави, що мали гумористично-саркастичний характер, по селах і містах.

XIX століття створило всі умови для виникнення нового театру, який суттєво відрізнявся від своїх попередніх щаблів: народного чи аматорських труп. Однак для пояснення слова „корифей” мусимо звернутися ще раз до давньогрецької трагедії. У ній провідну роль відігравав хор, що складався з 12, а потім — з 15 співаків (хоревтів), включаючи заспівувача, або корифея. Переносячи це слово на український ґрунт, потрібно так повести бесіду, щоб старшокласники самі дали відповіді на запитання:

1. Чому ми називаємо український театр XIX століття театром корифеїв?

2. Яке сучасне розуміння значення цього слова?

За допомогою інформації, яку містить шкільний підручник, і застосуванні при цьому можливості репродуктивного виду своєї мислительної діяльності учні легко дадуть відповіді на поставлені запитання.

Після виступів учнів вчитель зробить підсумок і підкреслить, що слово „корифей” у наш час означає провідний, видатний діяч науки чи мистецтва. У XIX столітті такими яскравими особистостями виявилися М.Кропивницький, М. Старицький, М. Заньковецька, І. Карпенко-Карий, П. Саксаганський, М. Садовський. Це лише декілька прізвищ з величенької когорти тих, хто взявся за створення якісно нового українського театру. Зазначимо, що важливу роль у драматургії цього періоду відіграла також багатогранна діяльність І. Франка. Оскільки для підготовки до семінару вчитель наперед визначає його тему, план, мету, проблематику, основні питання, які варто розглянути, а також призначає учнів-доповідачів, що готуватимуть реферати за чітко окресленою тематикою, потрібно заслухати їх. Радимо почати роботу з доповіді (реферату) „Значення літературно-критичної діяльності І. Франка для становлення українського реалістичного театру”.

Цей виступ старшокласника повинен базуватись на статті Івана Яковича „Русько-український театр”. Принагідно зауважимо, що кожне семінарське заняття мусить ґрунтуватися на додатковій літературі, яку учні опрацьовують самостійно. Однак старшокласники мають бути забезпечені доступом до книг на задану тему: „Йдеться не тільки про відповідність літератури інтелектуальному рівневі розвитку учнів, а й про наявність необхідних книжок у бібліотеках” [9, стор. 32]. Рекомендована вище стаття знаходиться у п'ятдесятитомнику зібрання творів І.Франка, які є практично у кожній шкільній бібліотеці.

У лаконічній формі доповідач має не просто викласти зміст статті, а й вказати на позитивні та негативні риси тогочасного театру, відзначені І.Франком; звернути увагу на прізвища тих, кого письменник називає талановитими або дуже здібними постатями в історії театрального мистецтва загалом; визначити, яку проблематику, на думку митця, повинна порушувати драматургія.

Наприкінці доповіді слід з'ясувати, у чому полягає сила українського театру. І. Франко, як відомо, вважав, що вона відкривається саме в оригінальності і національній самобутності, а не в сліпому наслідуванні догм, що вже давно не відповідають часові.

Які драматичні твори І. Франка були в репертуарі корифеїв? Нехай старшокласники з допомогою вчителя назвуть „Украдене щастя”, „Учитель”, „Будка ч.27”, „Рябина”, „Сон князя Святослава” та інші.

Говорячи про створення українського професійного театру, не можна оминути такого поняття, як „театральщина”. Його застосовують при згадці про старий український театр переважно у негативному значенні. Цікаво, що „театральщину” зневажали передові українські митці ще задовго до появи театру корифеїв. Наприклад, у всім відомій „Наталці Полтавці” І. Котляревський в уста сільського неграмотного парубка Петра, який мав нагоду бачити одну з подібних вистав, вклав не лише дилетанське розуміння „лицедійства”: „На комедії одні виходять, — поговорять, поговорять та й підуть; другі вийдуть — те ж роблять; деколи під музику співають, сміються, плачуть, лаються, б'ються, стріляються, колються і умирають,” — але й оцінку тих авторів, які бралися за написання подібних вистав, не маючи належного таланту або навиків такої справи: „Співали московські пісні на наш голос, Климовський танцював з москалем. А що говорили, то трудно розібрати, бо сю штуку написав москаль по-нашому і дуже поперевертав слова” [5, стор. 336]. Якщо взяти до уваги, що Петро, очевидно, бачив популярну в той час, але низькопробну виставу „Казак-стихотворец” О. Шаховського, яка, проте, з часу написання (1812 р.) йшла на різних сценах понад п'ятдесят років, хоч з різкою критикою цього водевілю виступав журнал „Украинский вестник”, небезпідставно звинувачуючи автора в відвертому глумі над усім українським, у спотворенні української мови та зумисному викривленні й осміюванні народних звичаїв, то це якраз і була та річ, яка вкладається в поняття „театральщина”.

Після цього ставимо запитання:

1. Що означає це поняття? Чому варто говорити про існування „театральщини” лише до періоду початку діяльності корифеїв? Чи доводилося вам спостерігати театральщину в наш час?

2. Які риси притаманні старій драматургії? Що негативного було в цих виставах?

Після висловлених думок старшокласників вчитель наголошує на тому, що репертуар старого театру характеризувався рисами сентименталізму, романтизму, мелодраматизму, неправдоподібно солодкавого зображення минулого і сучасного буття народу. Така тенденція спостерігалась насамперед у репертуарі ярмаркових труп і культивувалась графоманами.

Ось який коментар загальним рисам репертуару нового і старого театру дає письменник і театральний критик, власне, й режисер, Микола Вороний: „Стара драма не вдержалась на реальнім ґрунті, вона з часом почала вироджуватись в драму натуралістичну, зробилась драмою зовнішнього життя, з провідною моральною чи громадською ідеєю, з виразним побутовим характером, з психологією дійових осіб ординарних, залежних переважно від буденних дрібниць і через те вже не глибоких за змістом переживань; техніка її примітивна, трафаретна і невдячна для творчості драматурга і актора” [ 1, стор. 252]. А ось на які позитивні якості вказує він у новій драматургії: вона „малює боротьбу індивідуума з самим собою, це драма почувань, пречувань, докорів сумління, драма непокою, вагання волі, ляку і жаху; це страшливий образ кривавого бойовища в душі людини. Вся увага художника в ній скуплюється на психологічній концепції, через те, не пориваючи з реальністю, він інтригу, зовнішні обставини, побутові ознаки відсуває на другий план” [1, стор. 252]. Боротьбу проти „театральщини” й очолили вже раніше згадані корифеї нового українського театру.

Після такої інтелектуальної розминки старшокласники зачитують свої реферати про корифеїв. Виступи учнів мають засвідчити їхнє вміння індивідуально займатися пошуково-дослідницькою роботою, адже саме дослідницький метод є ефективним у самостійному здійсненні процесу пізнання. З цієї причини на першому етапі підготовки до уроку-семінару учні мають добирати матеріал виключно самостійно. Проте перед самим уроком доречно порекомендувати старшокласникам статтю О. Слоньовської „Українська драматургія і театр другої половини XIX — початку XX століття” з книжки Слоньовської О. Конспекти уроків з української літератури. 10 клас. — Кам'янець-Подільський: Абетка, 2002. — С 55 — 64, де є дуже цікаві факти з біографії Марка Кропивницького, Марії Заньковецької, Миколи Садовського і Панаса Саксаганського. Для реферату про Марію Заньковецьку доречно також використати повість „Юність Заньковецької (Нестеровський П. Юність Заньковецької. — К., 1960 — 99 с.) Ця маленька за форматом і обсягом книжка проливає яскраве світло на небуденний творчий шлях великої української акторки. Перед виступами доповідачів кілька слів має сказати вчитель. Ці слова стають на уроці поетичними місточками від однієї постаті до іншої.

Підвалини українського театру заклав Марко Кропивницькии. Найбільш вдалу характеристику цій особистості дав М.Вороний. Відповідні слова цитуємо учням: „Маючи далекосягле режисерське око, уміючи відразу вгадувати і розпізнавати таланти, Кропивницький за короткий час вспів зібрати коло себе визначні артистичні сили і добитись взірцевого ансамблю. Все це разом допомогло свіжозорганізованій трупі його засягти надзвичайного успіху, зробити несподіваний фурор в пресі і в суспільстві” [2, стор. 243].

М. Кропивницький особливу увагу приділив режисурі. Якщо досі кожен актор грав відокремлено, то драматургу вдалося створити об'єднаний колектив на сцені, ансамбль, про який значно пізніше заговорив і К. Станіславський, пильнуючи, щоб кожен актор на сцені доповнював своєю грою гру інших акторів. Спадщина корифея складає понад 40 драматичних творів, більшість з яких комедійного змісту. М.Кропивницький мав також хист композитора. Він став автором таких пісень: „За сонцем хмаронька пливе”, „Соловейко”, „Ревуть-стогнуть гори-хвилі”, „Де ти бродиш, моя доле?”. Для дітей драматург написав п'єси „Івасик-Телесик” та „За щучим велінням”.

Це тільки основні факти, на які зверне увагу вчитель перед наданням слова доповідачу. Вже сам учень у своєму рефераті наголосить на сім'ї, в якій народився М. Кропивницький, на його освіті, зв'язках з драматургами інших країн, естетичних смаках, перечислить назви п'єс автора і особливо підкреслить, в яких драмах він сам грав головні ролі.

Наступна особистість, якій варто приділити увагу, — це Михайло Старицький. Він прославився насамперед як непересічний режисер. У вступній частині вчитель наголосить на родинних зв'язках М. Старицького і відомого українського композитора М. Лисенка. Річ у тому, що мати корифея походила із славного роду козацької старшини — Лисенків. Коли М. Старицькому виповнилося п'ять років, у нього помер батько, а на дванадцятому році життя — й ненька. Сиротою почав опікуватись В. Лисенко — батько композитора Миколи Лисенка. Власне, Михайло і Микола були троюрідними братами. Вони у 1858 році навіть разом вступили до Харківського університету на фізико-математичний факультет. Якщо вчитель вважає за потрібне, може доручити також одному зі старшокласників написати реферат про геніального українського композитора Миколу Лисенка, який своєю творчістю дуже прислужився корифеям-театралам. До того ж про Миколу Віталійовича є чудова художня книжка, з якою не завадить познайомити старшокласників через посередництво учня, який прочитав її (Товстуха Є. Микола Лисенко: Оповіді про композитора.-К., 1988.—341 с.)

Театрові М. Старицький віддав понад десять років, і аж у 1893 році, будучи тяжкохворим, залишив усі подорожі і брав участь лише в недалеких гастролях, оскільки без сцени жити не міг. Його, як одного із засновників нового театру, разом із Марією Заньковецькою, Панасом Саксаганським, Іваном Карпенком-Карим було запрошено на Перший Всеросійський з'їзд сценічних діячів. На цьому з'їзді Старицький прочитав доповідь, в якій зазначив, що для простого народу сцена є вищою освітньою школою.

Що ж до репертуару митця — а про це більше розкаже учень-доповідач, — то варто зауважити, що, оселившись у Києві, у 1871р. М.Старицький став організатором Товариства Українських сценічних акторів, яке взялося за постановку драм українською мовою. Для репертуару потрібні були нові твори, і драматург написав п'єси „Чорноморці” (за твором Я.Кухаренка „Чорноморський побит на Кубані”), „Ніч під Івана Купала” (за повістю О. Щабельської „Наброски карандашом”), „Циганка Аза” (за повістю Ю. Крашевського „Хата за селом”).

У рефераті старшокласник повинен вказати основні віхи життя М. Старицького; взяти до уваги, які політичні перешкоди заважали митцеві активно проводити театральне життя; в яких країнах гастролювала його трупа; а також розкрити талант М. Старицького в інших галузях мистецтва, зокрема, назвати перлини його історичної прози (написаний російською мовою роман „Розбійник Кармалюк”), чудову лірику, особливо ті вірші, які покладено на музику (наприклад, пісня „Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна”, яка чудово звучить в записах у виконанні сучасного співака, на жаль, уже покійного, — народного артиста України Анатолія Солов'яненка).

Ще однією яскравою творчою індивідуальністю слід назвати Івана Карпенка-Карого. Оскільки у шкільній програмі відведені окремі години для вивчення життя і творчості цього письменника, то не варто на його літературній діяльності детально зупинятись. На уроці-семінарі доречно висвітлити постать Івана Карпенка-Карого виключно як актора. Ця важлива інформація старшокласниками може бути почерпнута з книжки „Спогади про Івана Карпенка-Карого” (Спогади про Івана Карпенка-Карого / Упорядник Р. Пилипчук. — К., 1987 — 183 с.) Доречно також нагадати учням, що слова, які ми винесли в заголовок статті і які можна записати на дошці як мотто (епіграф), взяті нами саме з драми Івана Карпенка-Карого „Суєта” і є ліричним освідченням театральному мистецтву головного героя.

Під час заняття учитель обмежиться тим, що наведе одну з найвищих оцінок таланту І.Карпенка-Карого Миколою Вороним: „Уникаючи співів, танців і горілки, цих невідмінних атрибутів попередніх драматургів, він прозирним оком ідейного обсерватора підхопив найглибші побутові і соціальні явища села, до нього ще ніким не помічені, і рукою талановитого майстра змалював цілу галерею нових і цікавих образів: глитаїв новішого типу.., чиншовиків, „аблакатів”, дрібних і більших урядовців, інтелігентів, — словом, цілу ієрархічну драбину від мужика до генерала можна побачити в його художніх творах” [З, стор. 337]. Оскільки спершу ми розглянули кілька основних постатей театру XIX ст., які були не тільки акторами на сцені, а й авторами багатьох п'єс, то зосередимо декілька хвилин на аналізі їхньої творчості і на другому етапі уроку запропонуємо учням невелику літературну дискусію про творчий набуток корифеїв-драматургів. До такого тактичного повороту підштовхує нас сама шкільна програма, оскільки на уроках вивчається лише літературна діяльність І. Карпенка-Карого, а про творчість інших згадується дуже фрагментарно. З причини такої прогалини перед семінарським заняттям окремі старшокласники повинні прочитати драматичні твори корифеїв. Рекомендуємо ознайомитися з драмами М. Старицького „Не судилось” та М. Кропивницького „Доки сонце зійде, роса очі виїсть” і „Дай серцю волю, заведе в неволю”. Втім, можна пропонувати й інші художні тексти (за вибором учителя чи учнів).

Для того, щоб забезпечити активність усіх десятикласників, пропонуємо їх логічно підвести до обговорення кількох проблемних запитань.

Літературознавці зазначають, що епоха XIX століття — період народництва у літературі. Це впливало на манеру зображення чоловічих і жіночих постатей та стосунки між ними. Тобто, у творчості корифеїв жінка — це пасивна сентиментальна істота, яка керується виключно емоціями, у неї відсутній здоровий глузд, до того ж це здебільшого неосвічена особа, обмежена лише своїми селянськими побутовими проблемами і середовищем; вона ніколи не піде проти народної моралі, окремі важелі якої не завжди справедливі і часто доводять людину до ще більшої деградації.

1. Чи можна ці тези застосувати до жіночих образів того періоду?

2. Що спричинило таке зображення і чи справедливим і єдино вірним воно було?

Висловлюючи свої думки, нехай старшокласники опираються на аналіз стосунків Катрі та Михайла і Оксани та Бориса з творів „Не судилось” М. Старицького і „Доки сонце зійде, роса очі виїсть” М. Кропивницького.

1. Чи справді в цих випадках паничі кохали своїх дівчат, чи тільки хотіли розважитись?

2. Як ви вважаєте: можливий шлюб між двома нерівними за соціальним станом людьми? Чому?

3. Використовуючи власні знання, проаналізуйте рівень манери поведінки, знання правил етикету, вміння спілкуватися, одягатися, рівень освіченості і т. д. у паничів та селянок. Чи змогли б надолужити прогалини у своєму вихованні й навчанні Оксана й Катря вже у дорослому віці? Чи без таких навиків поведінки можлива гармонія у новоствореній сім'ї, де чоловік — дворянин, людина з освітою і поколіннями виробленою культурою спілкування, суттєво відмінною від селянського укладу життя?

4. Чи можна говорити про перевагу емоційної сфери над раціональною у свідомості героїнь? Чим керувалися дівчата, коли слухали прекрасні слова про кохання та мріяли про одруження з ними паничів?

Старшокласники мають дійти висновку (нехай пригадають „Катерину” Т. Шевченка, „Сердешну Оксану” Г. Квітки-Основ'яненка), що обіцянки панів взяти шлюб з їхніми ж кріпачками — непоодинокі випадки. Та, на жаль, такі стосунки часто закінчувалися трагедією — зазвичай смертю дівчини. До цього спонукало не лише те, що під впливом родичів, збагнувши безодню соціальної нерівності, юний дворянин починав уникати коханої, відмовлявся від своїх зобов'язань перед нею, а й народна мораль, яка для покриток створювала жахливі умови життя. Втім, навіть при нібито щасливій розв'язці молодят чекало ще дуже багато випробувань, причому не лише дівчину-плебейку, а й чоловіка-аристократа. Щоб переконатися в існуванні й такого явища, досить доручити одному із старшокласників прочитати драму Володимира Винниченка „Молода кров” (було б непогано, якби цей учень був достатньо здібним й активним і повів свою партію в розмові на задану тему, використовуючи саме цей художній текст). Безперечно, що героїні Старицького і Кропивницького знали про подібні життєві колізії. На основі таких повчальних фактів вони повинні були б зробити для себе якісь висновки, відмовитись від реалізації нерівного шлюбу. Однак сила почуттів, яка переповнювала дівчат, палкі слова любові Бориса і Михайла відкинули можливість реально проаналізувати своє становище.

1. Пригадайте слова, які сказав батько, коли довідався, що його дочка Оксана — покритка. Проаналізуйте фразу: „Зняла ти мою голову, живцем поклала мене в домовину. Спасибі, донечко! Спасибі, моя утіхо і порадо!.. Оддячила за хліб, за сіль і за навуку...Геть від мене, гадино!..”

2. Чи справедливо буде сказати, що сама громада в деякій мірі винна у смерті дівчини?

3. Проводячи паралелі з нашою сучасністю, що ви можете сказати про жінок, які народжують дітей без чоловіків? Чи змінилося до них ставлення громадськості?

4. Які власні міркування можна запропонувати з приводу того, що у п'єсах XIX ст. ми маємо сентиментальний народницький тип жінки? Чого їй бракувало для свого захисту: освіти, сили волі, сміливості, підтримки з боку представниць її статі чи чогось іншого?5. Чому часто п'єси корифеїв називали мелодрамами? Що таке мелодрама? Які її характерні риси? У чому, на вашу думку, виявляється народництво цих драм?

У другій частині семінарського заняття слід звернути увагу на тих акторів, яких теж називали корифеями театру XIX століття. Йдеться про Марію Заньковецьку, Миколу Садовського і Панаса Саксаганського. Старшокласники матимуть змогу виступити з цікавими повідомленнями, які розширюють кругозір та знання учнів про них.

Вступне слово вчителя про Марію Заньковецьку слід почати з того, що гру цієї акторки високо оцінювали театральні критики не лише України. Наприклад, під час гастролей у Москві М. Заньковецьку побачив К. Станіславський. Ось що він сказав про її гру на сцені: „Талант винятковий, свій, національний. Я сказав би — істинно народний” [6, стор. 67]. Лев Толстой, захоплений грою артистки, просив її подарувати хустку з плечей. Свій же подарунок він вручив із написом: „Безсмертній — від смертного” [6, стор. 61]. У поетичному доробку Івана Драча можна розшукати чудовий вірш „Хустина Марії Заньковецької, подарована Льву Толстому”. Якщо нема можливості продекламувати цю розлогу поезію на уроці повністю, радимо зачитати бодай такий уривок:

— Біжи, — він казав до сина, —

І моли ради всього святого,

Попроси ту сльозу-хустину,

Скажи, мовляв, для Толстого... —

А згодом Марія світилась

У святая святих — кабінеті,

Він лаяв цензурні викреслення

Про себе в паризькій газеті,

Дивився так буйнобородо

Іронічним, могутнім левом:

А Чехов Вас тільки й кличе:

„Хохлацька моя королево!”

Та з ним я в одному не згоден —

Не йдіть до Александрінки.

Платня там, ще й привілеї:

Премного всілякої пінки,

Та Ваше правдиве покликання —

Ця мокра від сліз хустина.

Доля народу Вашого —

Ось стежка до правди єдина!

М. Рильський, який бачив М. Заньковецьку на сцені вже на схилі літ акторки, дивувався її запальності: „Хто хоч раз чув її спів, то задушевно-смутний, то запально-веселий, завжди овіяний чарами народної пісенної манери, хто бачив, як майже буквально літає вона в огненному танці, той ніколи цього не забуде” [6, стор. 61].

Наступним актором, якого справедливо теж називають корифеєм українського театру, є Микола Са-довський. Справжнє його прізвище — Тобілевич, але для сценічного псевдоніма він взяв прізвище матері. Разом із Марією Заньковецькою у 1906 р. М.Садовський організував у Києві перший стаціонарний український професійний театр, якому аж через рік уряд віддав Троїцький народний дім як постійне приміщення для творчої праці. Репертуар актора надзвичайно великий, а тому у доповіді учень повинен виокремити саме ті п'єси, в яких М. Садовський грав головні ролі.

Братом І. Карпенка-Карого і М. Садовського був П. Саксаганський. Свій псевдонім Панас Тобілевич утворив від назви місцевої річки Саксагань. Шлях професійного актора розпочався на сцені Першого українського театру під керівництвом М. Старицького та М. Кропивницького. Як зазначали критики, П. Саксаганський частіше грав комічних героїв, зокрема, його коронною роллю була роль Івана Барильченка в „Суєті” І. Карпенка-Карого. Як трагік актор виступав не менш професійно, наприклад, чудово ввійшов у ролі Івана Богуна, Гната Голого. На всі інші факти із життя і театральної діяльності П. Саксаганського зверне увагу доповідач.

Після зачитаних рефератів для залучення всіх присутніх на семінарському занятті учнів до пошуково-дослідницької роботи слід запропонувати такі запитання:

1. У чому виявилася поступова перебудова театрального мистецтва XIX століття? (На основі прослуханих доповідей).

2. З якої п'єси веде свій початок український театр? Що ви про неї знаєте?

(Оскільки учні ще в 9-му класі вивчали п'єсу І.Котляревського „Наталка Полтавка”, а саме ця п'єса виявилася вдалим і яскравим протиставленням „театральщині” і з цієї п'єси починається якісно новий український театр, то нехай з допомогою вчителя вони пригадають, які риси забезпечили саме їй цю першість).

3. Які політичні перешкоди стояли на заваді розвитку драматургії у XIX ст. в Україні?

Після всього сказаного треба дати змогу учням зробити підсумки того, про що вони говорили, щоб перевірити, що і на якому рівні цей клас засвоїв. Старшокласники повинні дійти висновку, що театр у XIX ст. став символом національної свідомості нашого народу, виразником його почуттів, бажань. Становленню першого українського професійного театру — театру корифеїв — сприяли талановиті особистості, майстерність і неперевершеність яких визнав світ, а критики їхній діяльності дали найвищу оцінку.

У заключному слові вчителю необхідно підбити підсумки семінарського заняття й оцінити виступи. Оцінюючи виступи старшокласників, слід виходити з індивідуальних особливостей учнів, аналізувати успіхи або недоліки при підготовці матеріалу, рекомендувати надалі звертати увагу на найбільш істотне й важливе, а не розпорошувати увагу на другорядному.

Література

1. Вороний М. Драма живих символів // Вороний М. Поезії. Переклади. Критика. Публіцистика. — К., 1996. — С 248 — 270.

2. Вороний М. Марко Лукич Кропивницький // Вороний М. Поезії. Переклади. Критика. Публіцистика. — К., 1996. — С 241 — 245.

3. Вороний М. Театральне мистецтво і український театр // Вороний М. Поезії. Переклади. Критика. Публіцистика. — К., 1996. — С 270 — 356.

4. Жорник О. Формування пізнавальної активності учнів у процесі спільної ігрової діяльності // Рідна школа. — 2000. — №1. —С 27 —28.

5. Котляревський І. Наталка Потавка // Котляревський І. Твори. — К., 1980. — С 209 — 246.

6. Слоньовська О. Українська драматургія і театр другої половини XIX — початку XX століття // Слоньовська О. Конспекти уроків з української літератури. 10 клас. — Кам'янець-Подільський, 2002. — 380 с

7. Спогади про Івана Карпенка-Карого/ Упорядник Р. Пилипчук. — К., 1987. — 183 с

8. Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник. — 2-ге вид. /А. П. Пономарьов та ін. — К., 1994. — 256 с.

9. Філіппова Н. Варіанти уроку вивчення біографії письменника // Дивослово. — 1999. — № 5. — С 32 — 34.

10. Хороб С Українська модерна драма кінця XIX — початку XX століття: Неоромантизм, символізм, експресіонізм. — Івано-Франківськ, 2002. — 413 с