Всі публікації щодо:
Методика викладання літератури
Теорія літератури
Кропивницький Марко
Старицький Михайло

Українська драматургія другої половини XIX початку XX століття на історичному тлі театрального руху

Н. Білоус,

аспірантка

Вінниця

Оглядова тема „Українська драматургія і театр другої половини XIX — початку XX століття” вивчається в 10 класі загальноосвітньої школи впродовж двох годин. Старшокласників варто ознайомити з історичним шляхом українського театру в XIX столітті, адже розвиток театрального мистецтва — це важлива сторінка в нашій культурі. Для того, щоб учні змогли самостійно охарактеризувати умови розвитку драматургії і театру в Україні, глибше пізнали творчі здобутки театру корифеїв, учитель розподіляє клас на групи (приблизно 5—6 чоловік), які отримують випереджальне домашнє завдання: підготувати повідомлення і творчо представити діяльність корифеїв українського театру:

І група представляє творчість Марка Кропивницького;

ІІ група учнів розповідає про Михайла Старицького;

ІІІ група старшокласників репрезентує діяльність родини Тобілевичів;

IV група знайомить учнів з Марією Заньковецькою;

V група — експертів, до складу якої входять учні-історики та учні-літературознавці, має доповнювати, уточнювати відповіді інших груп десятикласників.

На початку уроку учень-історик (V група) розповідає про розвиток професійного театрального руху другої половини XIX століття, використовуючи знання з історії. Він повідомляє, що театральне мистецтво в Україні почалося ще з фольклору, адже в багатьох обрядових піснях (веснянках, обжинкових, колядках та щедрівках) наявні елементи лицедійства і танцю, пантоміми, гри.

Незважаючи на всі утиски самодержавства, український театр у першій половині XIX століття продовжував розвиватися. Центром театрального руху стали Харків та Полтава, де започатковувався національний український професійний театр.

В історії українського театрального руху значне місце посів Полтавський театр, який очолювали Іван Котляревський та Михайло Щепкін. У репертуарі цього театру переважали п'єси І. Котляревського, які в багатьох містах, куди театр виїжджав на гастролі, мали великий успіх. Проте у 1821 році важке матеріальне становище призвело до закриття Полтавського театру.

У багатьох містах діяли аматорські театри, котрі ставили перш за все українські п'єси і мали почасти досить високий професійний рівень.

Аматорський театр розвивався у несприятливих умовах переслідування українського слова і культури. Емський указ заборонив вистави на „малоросійському наріччі”, не дозволялося видавати українською мовою навіть тексти до музичних творів. Але театр здобував усе більшу популярність, на його захист виступали не тільки актори, письменники, підприємці, а й значна частина чиновників, серед них київський, волинський та подільський генерал-губернатор. Під їхнім захистом уряд у 1881 році змушений був передати питання про дозвіл на постановку українських вистав у південних губерніях на розсуд місцевих губернаторів, що дало змогу дещо розширити можливості для розвитку театрального руху. Всупереч перешкодам, які чинило російське самодержавство і Австро-Угорська імперія, друга половина XIX століття стала періодом помітного прогресу української культури.

Перший учень-літературознавець розповідає про драматургію другої половини XIX століття, зазначаючи, що 1881 рік — це рік утворення першої професійної української трупи, яка почала працювати з ініціативи Марка Кропивницького в Єлисаветграді. Також вона виступала в Києві, Чернігові, Харкові, Полтаві, Новочеркаську, Ростові-на-Дону, створюючи реалістичні образи на сцені та пропагуючи духовні надбання українського народу. Пізніше директором театру став Михайло Старицький, а Кропивницький залишився режисером і актором. Крім нього, до трупи входило чимало талановитих акторів — Микола Садовський, Марія Заньковецька, Панас Саксаганський, Марія Садовська-Барілотті та інші. Вони створили ряд прекрасних сценічних образів за п'єсами Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ'яненка, М. Кропивницького, М. Старицького й І. Карпєнка-Карого.

Театральне мистецтво розвивалося також і в Галичині, де перший український професійний театр відкрився у Львові у 1864 році. У 1875 р. на посаду режисера театру прийшов Кропивницький. На сцені ставили п'єси І. Карпєнка-Карого „Безталанна”, „Мартин Боруля”; І. Франка „Украдене щастя”, „Учитель” та інші.

Другий учень-літературознавєць пояснює старшокласникам поняття „корифеї”. Корифей (із давньогрецької) — керівник хору, тобто людина, яка веде за собою інших співаків. У сучасному розумінні корифей — це видатний діяч у певній галузі мистецтва. Також учень-літературознавець знайомить десятикласників із поняттями „аматор”, що означає любитель, непрофесіонал, а також „аматорський театр” — любительський театр.

На наступному етапі уроку вчитель пропонує кожній групі учнів виступити з досліджуваної проблеми.

Старшокласники першої групи розповідають про життя і творчість Марка Кропивницького.

Марко Лукич Кропивницький народився 7 травня 1840 року на Херсонщині. Пізніше митець згадуватиме: „Епоха, в котру довелось мені впірнути з головою, є сувора і непомильна вказівка всього мого існування і всієї моєї праці.” [3:145].

Дитинство Марка Кропивницького майже не відрізнялося від життя інших сільських дітей, оскільки батькова посада управителя панських маєтків не гарантувала ні моральної, ні матеріальної сталості.

Юнак закінчує Бобринецьку повітову школу з похвальним листом. У цей час брав участь в аматорському театральному гуртку, в якому ставили п'єси українських і російських драматургів.

З 1862 року Кропивницький відвідує заняття на юридичному факультеті Київського університету як вільний слухач. Але так і не закінчивши його з певних причин, він займається самоосвітою, особливо після переїзду до Єлисаветграда, де були бібліотеки.

З 1871 року починається його кар'єра як професійного актора. Він працює у трупі графів Моркових. Упродовж десяти років роботи в російських трупах Кропивницький набуває величезного досвіду, вивчає основні закони і принципи театрального мистецтва.

Марка Кропивницького можна сміливо назвати фундатором першого українського професійного театру. Адже у 1881 році він організовує свою трупу, яка пізніше зливається з трупою М. Старицького, де Кропивницький стає провідним режисером. Починається нова сторінка в історії українського професійного театру.

Марко Кропивницький зробив вагомий внесок у драматургію своїми творами на соціально-побутову тематику. Його п'єси „Дай серцю волю, заведе в неволю”, „Доки сонце зійде, роса очі виїсть”, „Глитай, або ж Павук” мали великий успіх на театральних сценах багатьох сіл і міст України.

Доповнюючи відповідь представників І групи десятикласників, учень-історик зазначає, що М. Кропивницький пише свої п'єси, виходячи з принципів, що лише серйозний, проблемний, пов'язаний з інтересами народу репертуар може стати основою зростання демократичного театру. Митець доповнив літературу критичного реалізму зображенням запеклої класової боротьби в українському селі другої половини XIX століття. Адже Україна в цей час переживала важкий етап переходу від економічних відносин доби кріпосництва до ринкових виробничих відносин. Складнощі перехідного періоду тягарем лягли перш за все на українське селянство. М. Кропивницький звертався до моральних та політичних проблем сучасності, що визначало публіцистичну загостреність та сатиричну спрямованість багатьох його п'єс.

Друга творча група учнів розпочинає повідомлення про життя і творчість Михайла Старицького прослуховуванням грамзапису пісні „Ніч яка, Господи! місячна, зоряна”:

Ніч яка, Господи! місячна, зоряна!

Ясно, хоч голки збирай.

Вийди, коханая, працею зморена,

Хоч на хвилиночку в гай.

Проникливі слова любові зачаровують нас і сьогодні, ця пісня стала народною, хоч насправді ви почули поезію М. Старицького „Виклик”. Але, мабуть, немає більшого визнання митця, ніж те, коли його твори стають народним надбанням.

Поет, прозаїк, драматург, перекладач, один із засновників українського театру, режисер, актор — ось мало не всі грані таланту Михайла Старицького. Народився 2 грудня 1940 року на Полтавщині в селі Кліщинцях у дворянській сім'ї. Коли Михайлові йшов п'ятий рік, помер батько, який був відставним уланським ротмістром, а невдовзі, у 1852 році, не стало й матері, яка походила з родини Лисенків.

Саме тому дитинство майбутнього митця проминуло в сім'ї Віталія Лисенка — батька відомого композитора. Микола й Михайло були не тільки троюрідними братами, але й щирими друзями впродовж усього життя. Вони разом вступили до Харківського університету на фізико-математичний факультет, але потім змінили його на юридичний у Києві. Михайло перериває навчання у зв'язку з поїздкою до Полтави, де він влаштовує сімейні справи й одружується з Софією — сестрою Миколи.

Пізніше повертається до Києва, де організовує Товариство українських сценічних акторів, яке бралося за постановку драм рідною мовою. Сам пише твори для репертуару, серед яких п'єса „Чорноморці” (за твором Я. Кухаренка „Чорноморський побит на Кубані”), „Циганка Аза” (за повістю польського письменника Ю. Крашевського „Хата за селом”).

У 1883 р. Старицький очолює театральну трупу, у яку запросив П. Саксаганського та І. Карпенка-Карого. Успіх акторів був величезним.

„Не судилось”, „Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці”, „Талан”, „Богдан Хмельницький”, „Маруся Богу-славка”, „Оборона Буші” — твори Михайла Старицького, що стали неоціненним здобутком нашої драматургії.

Підсумовуючи відповідь другої групи учнів, учень-історик зачитує уривки з листа М. Старицького до Івана Франка, в якому йдеться про розвиток українського театрального мистецтва:

„Від 1863 по 1871 pp. і від 1876 — 881 pp. були страшенні утиски і цензурні, і поліцейські, і жандармські: мало не щоденні труси, арешти, тюрми, висилки до Сибіру і навіть шибениці... так при таких обставинах доводилось працювати...

У перший період утисків до 1872 року було заборонено цілком у Росії, наше слово: ми вимушені були співати у концертах народні пісні на французькій мові... Отож з 1872 р. розрішено було український приватний спектакль: з того часу, крім перекладів, які дозволено було до друку, я взявся й до сцени, вважаючи її за могутній орудок до розвиття самопізнання народного. Склалося в Києві Товариство сценічних аматорів, і я став на чолі його режисером і постатчиком п'єс: отож і появились тоді лібретто до музики — „Чорноморці”, „Різдвяна ніч”, „Утоплена”, водевіль „Як ковбаса та чарка...”.

Вертаючись до того руху, що спалахнув був у Києві в 1872 р., мушу додати, що він швидко погас: скасував його височайший указ 1876 р. 16 мая. Тим указом українська мова була цілком заборонена, той указ не дав мені видати і моєї драми „Не судилося”, яка була в 1876 р. начорно викінчена і читана Матвієву, Косачці, Кониському, Комарову, а потім уже, по дозволі української сцени, читана в 1881 р. цілому гуртку... Так ото до сього року все стояло облогом, аз 1881 р. знову стала дозволеною, хоч і тяжкими обставинами, рідна сцена, і я з гарячою вірою завзявся постачати для неї, а потім з 1883 р. і сам став на чолі трупи, поклавши на її розвиток усю свою спадщину...” [4:108-110].

Наступними своє повідомлення виголошують учні третьої групи. Учитель пропонує кожному представнику цієї групи розповісти про когось із членів родини Тобілевичів. Епіграфом до свого виступу учні беруть рядки з поезії М. Рильського „Три брати”:

Колись, на славу Україні,

Зродила мати трьох синів.

Дала крилята їм орлині,

Дала їм очі соколині

І душі, повні мрій і снів...

Перший учень розповідає про Миколу Садовського. Справжнє прізвище — Тобілевич, народився в с. Костуватому в Херсонській губернії. Ще з дитинства захоплювався театром, про який багато чув з уст матері.

У 1906 р. разом з Марією Заньковецькою створив перший стаціонарний український професійний театр у Києві в приміщенні Троїцького народного дому. Трупа Садовського ставила українські, російські та зарубіжні п'єси. Особливо вдавалися Садовському трагічні ролі. Неперевершено грав Опанаса (драма „Бурлака” І. К.-Карого), Командора („Камінний господар” Лесі Українки), Пузиря („Хазяїн” І. Карпенка-Карого).

Другий учень ознайомлює однокласників з діяльністю Панаса Саксаганського. Панас Сакса-ганський був рідним братом Івана К.-Карого і Миколи Садовського.

Народився 15 травня 1859 року. Уже в старших класах брав участь в аматорських виставах, а шлях професійного актора розпочав на сцені Першого українського театру під керівництвом М. Старицького та М. Кропивницького.

Прекрасно грав не тільки головні ролі, але й в епізодичних виявляв себе з такою силою, що надовго залишався в пам'яті глядачів. П. Саксаганський умів наділяти своїх персонажів цікавими рисами, запозиченими із самого життя.

Упродовж своєї театральної діяльності зіграв більше ста головних ролей, серед них високою професійністю відзначаються як комічні, так і трагічні.

Третій учень знайомить десятикласників з сестрою Миколи, Панаса та Івана — Марією Садовською-Барілотті, зазначаючи, що Марія, єдина дочка в родині, на сцені також стала однією з найкращих співачок свого часу.

Четвертий учень розповідає про І. Карпенка-Карого. Народився 29 вересня 1845 року . Іван був найстаршим в сім'ї. У 1859 р. закінчив Бобринецьке повітове училище, але матеріальне становище не дозволяло вчитися далі і тому став писарчуком у канцелярії. Згодом отримав посаду столоначальника по кримінальній частині в Бобринецькому повітовому суді.

Його аматорським дебютом була роль Гната у п'єсі Тараса Шевченка „Назар Стодоля”. Мабуть, та перша роль назавжди залишилась у серці Івана, оскільки навіть до псевдоніму додав другу частину — Карий — прізвище героя драми „Назар Стодоля” Гната Карого.

Драми Івана Карпенка-Карого відзначаються особливою гостротою конфліктів, яскравістю образів. У своїх творах („Безталанна”, „Наймичка”, „Мартин Боруля”, „Сто тисяч”, „Хазяїн”) він зображує долю людини, кривду й безправ'я, соціальні вади суспільства. Ми можемо з гордістю констатувати, що діяльність родини Тобілевичів склала цілу епоху життя національного театру України.

Перший учень-літературознавець доповнює відповідь спогадами дружини І. К.-Карого Софії Віталіївни Дітковської: „Перші дні його вступу до нашої трупи я теж уважно приглядалася до нього. Адже ж то був Машин брат, який, за її словами, завжди заступав їй батька і морально, і матеріально. Обличчя у Івана Карповича було ще не старе. Сірі, розумні очі вміли дуже уважно й привітно дивитись на того, з ким він розмовляв. Густе, русяве волосся було зачесане на боковий проділ. На скронях уже почала пробиватись сивина, і такі ж сиві ниточки виблискували у його зачісці. Він виглядав трохи втомленим і зажуреним”.

Другий учень-літературознавець розповідає про зустріч І. К.-Карого з цукровим магнатом Терещенком у Сумах, після якої у драматурга виник задум написати комедію, що згодом отримає промовисту назву „Хазяїн”. „Зайшов я до його кабінету, — розповідав пізніше письменник синові Назару, — і остовпів: уся величезна стіна за столом була зайнята розставленими в шаховому порядку... порожніми сірниковими коробками. На здивування Івана Карповича мільйонер відповів: „Цей фон кабінету — се мій символ. Економія на всьому — ось звідки моє багатство”.

Пізніше, у комедії „Хазяїн” магнат упізнає себе і навіть запропонує автору чек на 25000 карбованців, щоб не допустити вистави. Хоч сьогодні відомі факти, які свідчать про те, що брати Терещенки займалися благодійністю. Та про це ніколи не згадували в радянські часи.

Учень-історик зазначає, що події в п'єсі „Хазяїн” І. Карпенка-Карого відбуваються наприкінці XIX століття у північній стороні колишньої Херсонської губернії. Автор висміює капіталістичний лад та явища, ним породжені. В образі Пузиря зображений капіталіст-землевласник, основною метою життя якого є ненаситна жадоба збагачення, що перетворює його на моральну потвору.

Представляючи творчість Марії Заньковецької, четверта група десятикласників використовує рольову гру. Учениця в ролі відомої актриси розповідає про себе: „Театральне мистецтво захопило мене ще з дитинства. Виступаючи у шкільних виставах у пансіоні, звернула на себе увагу вчителів, які радили вступати до театральної школи.

Після того, як закінчила пансіон, брала участь у роботі ніжинського аматорського гуртка.

Пізніше разом з чоловіком переїхала в Бендери. Там я і познайомилася з Миколою Тобілевичем. Я кохалась у мистецтві, любов до сцени стала моїм життям. Я не могла більше боротись зі своїм коханням і, порвавши зо всіма своїми, поступила на сцену.

Творчий шлях мій розпочався 27 жовтня 1882 року на сцені Єлисаветградського театру, де я виступила в моїй найулюбленішій ролі Наталки з п'єси Котляревського „Наталка Полтавка”. Я любила всіх своїх героїнь”.

Після розповіді Марії Заньковецької учитель пропонує поставити їй запитання, які можуть бути такими:

1. Розкажіть про свої сценічні образи.

2. Яка ваша найулюбленіша роль?

3. Розкажіть про зустріч з Л. Толстим.

(У Москві Л. Толстой побачив М. Заньковецьку у ролі Олени („Глитай, або ж Павук”) і був так зачарований її грою, що навіть попросив подарувати йому червону хустку з її плечей).

Після звітів усіх творчих груп старшокласників словесник робить невеликий підсумок, використовуючи грамзаписи драматичних творів.

Для закріплення матеріалу учням можна запропонувати відповісти на запитання, застосовуючи інтерактивний метод „Мікрофон”:

1. Які п'єси ви читали чи бачили у сценічному виконанні?

2. Чим запам'яталися вам ці вистави?

3. Чи любите ви театр?

4. Який театр носить ім'я Марії Заньковецької?

5. Кого з акторів нашого театру ви знаєте?

Дома діти пишуть твір-мініатюру на тему „Театр в житті сучасного українця”.

Література

1. Дурилін С. Марія Заньковецька. Життя і творчість. — К.: Мистецтво, 1955.

2. Карпенко-Карий І. (І.К. Тобілевич). Твори в 3-томах. — К.: Дніпро, 1985.

3. Кропивницький М. Твори: В 6 томах. — К., 1958.

4. Про мистецтво театру. — К.: Мистецтво, 1954.

5. Слоньовська О. Українська драматургія і театр другої половини XIX — початку XX ст.// Слоньовська О. Конспекти уроків з української літератури. 10 кл. — Кам'янець-Подільский, 2002.

6. Старицький М. Твори: В 6 томах. — К.: Дніпро, 1989.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.