Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Аналіз художніх творів з української літератури - В. А. Мелешко 2014
«Ирій»
Володимир Дрозд (1939-2003)
Новітня українська література (ХХ-ХХІ століття)
Всі публікації щодо:
Дрозд Володимир
Читача повісті привертає увагу сама назва твору - «Ирій» (навіть ота незвична форма написання слова з початковим И). Для сучасної людини, далекої від національних культурних коренів, це поняття потребує тлумачення. Ирій, за народним уявленням, - це пташиний рай, куди відлітають на зиму птахи; саме там живуть душі померлих, насолоджуючись різними благами, що були недоступними за життя.
Оповідь у творі ведеться від першої особи - героєм повісті є маленький хлопчик Михась, для якого світ окреслений межами його рідного села Пакуль. Дія відбувається незадовго після закінчення війни, тому зрозумілим є важкий стан сільського побуту. Проте це, здається, не надто впливає на оптимістичне сприйняття світу малим хлопчиськом, він бачить усе по-своєму, творячи із буденщини казку: ось «груша затріпотіла крильми, кукурікнула сиплим голосом молоденького півня та, залишивши в дядьковій долоні хвоста, пурхнула на вербу»; там рак свистить у Жерелі, а карасі виходять на берег і лагідно бесідують із щуками... Ирій вважався хлопчикові країною недоступних для нього насолод: «морозива в крихких хрускотливих відерцях, які обгризаєш, наче шкурку груші, аби потім надовше лишився в роті смак солодкого молока, країна кавунів /.../ країна пістолетів, таких схожих на справжні, пістолетів, що звабно темніють на вітринах крамниць, недосяжні для твоєї дірявої кишені; країна морсу, ситра і халви».
Разом із тим, ще зовсім маленьким Михась, здається, уже побував у цій казковій країні - це найбільш визначні події його життя, що залишилися солодкими споминами. «Мої найяскравіші дитячі спогади пов’язані з Мрієм. Перший — коли в місті вибухали німецькі авіабомби і вранці над ним червоніли пожежі; ми жили на краю Пакуля, і повз нашу хату йшли і йшли чорні з облич, обездомлені ирійці; мати запрошувала цих чужих, що раптом стали рідними у всенародному горі, людей до нашої тісної хатинки, годувала й поїла їх, ділилася останньою картоплиною, останнім куснем хліба, і довгі тижні чи й місяці під нашою стріхою було незвично людно. Другий спогад: уже по визволенню я раптово захворів і в безпамятті помирав на печі, біля холодного комина. Тоді старша сестра (мати була в полі) закутала мене в материну кожушанку й попросилася на військову машину, що везла солдатів навздогінці даленіючому фронту. В машині я на якусь часину прийшов до тями і назавжди запам’ятав смак солдатського масла, яке бійці діставали з алюмінієвого кухля та клали на мої запалені губи. /.../ По тому мене знову ковтнула ніч; розвидніло вже в лікарняній палаті: лагідне обличчя ирійського лікаря усміхнулося до мене з рожевої мли».
Проте хлопчик розуміє: дитинство ось-ось закінчується і він покине Пакуль, цей тісний світ, що лише іноді через віконце кінематографа у сільському клубі показує зовсім інший світ - це «кіносон з розплющеними очима /.../ ти увесь іще там - у світі кінотіней, в чорно-білій ілюзії, яка тебе так вабить і куди ти ладен хоч зараз летіти, як летить журавель в ирій, бо тут, у Пакулі, ти лише тимчасово. Пакуль - тільки передпокій до справжнього буття, випробування, прелюдія, навіть не переднє слово, а лише епіграф заповітної книги, написати яку сповнене палке твоє серце»...
Мати, бажаючи вивести сина в люди, віддає його до дядька, що жив у місті. Тепер для хлопчака ирій набуває більш реальних обрисів - «це країна, де існує насправжки те ідеально прекрасне життя, про яке тобі з першого шкільного дня розповідають учителі і про яке так гарно пишеться в книгах, країна молочних рік і медових берегів»...
Фальшивість декларованих цінностей усвідомлюється хлопчиком досить швидко: він зазнає поразки на шкільній художній олімпіаді, його привселюдно ганьбить директор школи:
- А покажіть-но, Решето, руки... /.../ Я забороняю вам, Решето, в такому вигляді з’являтися в класі. Це, даруйте мені, опудало! Ти б хоч дівчат соромився, парубок без п’яти хвилин...
/.../ Опісля такого падіння, такого сорому на Клавиних очах залишалося зіграти останню сцену земної трагікомедії: покінчити з життям. /.../
І лише сила любові до рідної землі вберегла зневіреного хлопчика від непоправної біди:
Я опустився коліньми на м’яку тужаву землю і зашепотів, як бувало шепотіла мати:
- Присягаюся вам, мій Пакуле, моє Жерело, мій Живець, моя Невкля, мій Прію, присягаюся тобі, моя земле, тобі - майбутнє: допоки здатен буду на щось путнє в цім світі, не накладати на себе рук, а працювати що є сили.
Герой твору, пройшовши багато моральних випробувань, доходить висновку, що справжній ирій - це його рідна земля, його Пакуль:
«Пакуль - це країна, куди щовесни повертаються з сонячного, казкового, щедрого на барви ирію перелітні птахи, край чистого латаття на залитих паводдю луках, край /.../ матерів з чорноземними, як поле, долонями, край, де започатковуються ріки; Пакуль - це країна викладених зеленою шпоришиною мозаїкою доріг і доріжок, країна золотистої стерні, повитої в долинах сивим туманом, на плеса яких випливають гуси /.../ Пакуль - це країна твого першого слова, першої любові, першої зненависті /.../ Пакуль - це твій ирій, що в нього ти до кінця днів своїх повертатимешся, а повернувшись - знову рватимешся в широкі світи»...
Кожен із нас вертається у свій Пакуль - фізично чи подумки, як вертаються птахи з вирію, як вертається туди сам автор у своїх творах.
