Аналіз художніх творів з української літератури - В. А. Мелешко 2014

Іван Багряний (1907-1963)
Українська еміграційна література

Всі публікації щодо:
Багряний Іван

Народився Іван Багряний (справжнє прізвище Лозов’ягін) у с. Куземині на Полтавщині (тепер Сумська область), навчався в Київському художньому інституті, але диплома про закінчення не отримав.

1928 року вийшла поетична збірка «До меж заказаних», 1929 - у видавництві «САМ» (вигадане Багряним) в Охтирці надрукована поема «Аве Марія», 1930 - роман у віршах «Скелька».

1932-1940 роки - арешт, ув’язнення, концтабір, втеча з БАМЛАГу, повторний арешт, умовне звільнення.

1941-1945 роки - робота на посаді редактора української газети «Голос Охтирщини», перший прозовий твір «Тигролови», еміграція. По закінченню війни залишився в Європі, оселився в Новому Ульмі (Німеччина).

1945-1948 роки - активний учасник МУРу, заступник голови спілки.

1946 рік - памфлет «Чому я не хочу вертатись до СРСР?», збірка вибраних поезій «Золотий бумеранг». У 1947-1948 роках видав драматичну повість «Морітурі», повість-вертеп «Розгром».

1948 рік - один із засновників Української революційно-демократичної партії (УРДП).

50-ті роки - роман «Сад Гетсиманський», повісті «Огненне коло», «Маруся Богуславка»; активна партійна, політична, публіцистична діяльність.

25 серпня 1963 року Іван Багряний помер у санаторії Блазієнд (Західна Німеччина); похований у Новому Ульмі. Згідно з його заповітом на надгробній плиті викарбувані слова з його твору:

Ми є. Були. І будем ми.

Й Вітчизна наша з нами.

У 1965 році вийшов роман «Людина біжить над прірвою». 1992-го присвоєно Державну премію України імені Т. Г. Шевченка (посмертно).

Поміркуймо з науковцями

Іван Багряний усе життя біг над прірвою з вірою в людину, прагнучи запалити в ній невгасиму іскру, яка б висвітлила шлях із чорної прірви зневіри, приниження і знеособлення в безсмертя. Він поспішав, боровся відчайдушно, знесилювався і знову духовно окрилювався, запалювався гнівом і страждав, охоплений зливою сліз співчуття до людини, спрагою милосердя і невимовного болю серця, піднімав її до висот божественного творення, бо вірив у тріумф людської гідності на пограниччі боротьби і страждань.

М. Жулинський