Аналіз художніх творів з української літератури - В. А. Мелешко 2014

«І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Украйні моє дружнєє посланіє»
Тарас Шевченко (1814-1861)
Нова українська література (кінець XVIII - XIX століття)

Цей твір Т. Шевченко написав 1845 року у В’юнищі, його автограф міститься в альбомі «Три літа». На відміну від усіх відомих послань, цей твір вражає всеохопними масштабами адресатів: це й усі минулі покоління українців («мертві»), і Шевченкові сучасники («живі»), і далекі нащадки («ненарожденні»), українці, що мешкають у своїй землі, і ті, кого доля завела у далекі краї - до кожного звернене слово поета-пророка. Характер послання сам автор визначив як «дружнєє», хоча лунають у ньому гострі, палкі слова, звернені до тих, кому дано можливість вершити долю України.

Головна проблема твору - це обов’язок інтелігенції перед народом. В епіграфі послання «Аще кто речет, яко люблю Бога, а брата своего ненавидит, ложь есть» визначено провідну ідею твору: фальшивою є любов тих до батьківщини, хто пригноблює «братів незрящих». У творі органічно поєднується гостра критика ліберального панства з закликом до передової дворянської інтелігенції брататися з народом.

У посланні зафіксовано такі, тоді ще далеко не усвідомлені суспільною думкою риси лібералів, як демагогія, фальшивий патріотизм і народолюбство. Гострою критикою тавроване плазування доморощених лібералів перед іноземщиною, бездумне бажання перенести «великих слів велику силу» з «чужого поля» на рідну землю.

Твір піднімає широкий спектр проблем: походження українців, правдиве прочитання історії України, мова як один із засобів національної самоіденти- фікації, стосунки між суспільними верствами, умови створення та шляхи розвитку гармонійного українського суспільства.

Твір починається вступом, який перегукується філософською думкою із віршем Г. Сковороди «Всякому городу нрав і права»:

Т. Шевченко	Г. Сковорода
І смеркає, і світає,	Всякому городу нрав и права;
День божий минає,	Всяка имеет свой ум голова;
І знову люд потомлений	Всякому сердцу своя есть любовь,
І все спочиває.	Всякому горлу свой есть вкус каков,
Тілько я, мов окаянний,	А мне одна только в свете дума,
І день і ніч плачу На розпуттях велелюдних...	А мне одно только не йдёт с ума.

Поет любить свою Україну, бажає їй добра, розуміє, що правда з «чужого поля» не зросте на нашій землі, бо «в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля». Дворянство, розпещене й примхливе, вивчене в чужих землях, має нарешті усвідомити свій нерозривний зв’язок з Україною, адже рідну землю, Дніпро, гори, які є найбільшим багатством кожного українця, не купиш, не забереш із собою за кордон. Поет виражає складну гаму почуттів до таких «патріотів»: він то вибухає гнівом, то проникливо просить усвідомити необхідність об’єднатися усім суспільним верствам для майбутнього блага України. Одним із шляхів до гармонійного суспільства поет вважає освіту, осмислення уроків історії, розвиток культури. Кожний українець має дати собі чесну відповідь на болючі питання:

...що ми?..

Чиї сини? яких батьків?

Ким? за що закуті?..

Глибокому розумінню послання сприятиме обізнаність з історії: бажано поцікавитися, хто такі Брут, брати Коклеси, Шафарик, Танка, дізнатися, що мав на увазі поет, коли говорив про те, як козаки «Синопом, Трапезундом галушки варили», як Польща, впавши, роздавила Україну, хто такі слов’янофіли... Так, майже кожний рядок твору має історичну чи філософську проекцію.

З часом твір не тільки не втратив актуальності, а й нині сприймається сучасно, виправдовуючи адресне спрямування послання, багато висловів якого стали крилатими:

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.

Якби ви вчились так, як треба,

То й мудрість би була своя.

Не минайте ані титли,

Ніже тії коми,

Доборолась Україна

До самого краю.

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Обніміться ж, брати мої,

Молю вас, благаю!

Мова твору багата, письменник уживає слова різних лексичних груп: старослов’янізми, історизми, вульгаризми тощо з метою створення відповідного ідейному задуму звучання.