Аналіз художнього твору - Марко В.П. 2015

Глибини лірики Ліни Костенко
Художній світ лірики та ліро-епосу

Всі публікації щодо:
Костенко Ліна

Надійність - так можна визначити провідну рису Ліни Костенко -людини, поетеси, громадянки. Вона із когорти тих, чия праця творить духовні вершини національної історії.

Її поетична думка щоразу знаходить вишукану форму, далеку від словесної гри. Її образи місткі, яскраві, оригінальні, органічно поєднують знаки віддалених епох:

Стовпи, як амфори, на плечах

Несуть потомлених лелек.

Попри все розмаїття предметного світу, відбитого в слові Ліни Костенко, воно несе в собі і її особистісну сутність:

людиною, річкою, садом

я тільки у слові жила.

Воно народжується в глибині душі поетеси і стає основою її художнього світу, де символом добра:

Стоїть Мадонна Перехресть,

благословляючи дорогу.

Мадонна благословлятиме й дорогу кожного, хто відчуває присутність слова Ліни Костенко.

Поезія думки

«ПОСЛУХАЮ ЦЕЙ ДОЩ»

«Благословенна кожна мить життя / на цих всесвітніх косовицях смерті» — так сказати про свій трагічний час могла тільки вона. Бо нею рухає любов до всього, що посилає доля, яку «вибрала... собі сама». Тому Ліна Костенко завжди гармонійна у своєму часі, минулому і уявному майбутньому, не переживаючи роздвоєння, у всьому виявляючи цілісність натури. Кожен її твір потребує уважного вчитування задля відкриття глибин його змісту.

Вірш «Послухаю цей дощ», як зразок філософської лірики, через предметні деталі передає образи думок і естетичних переживань авторки; їхній зміст має особистісний, іноді несподіваний і багатошаровий характер. Перше його слово орієнтує на «слухову налаштованість», однак звукових вражень небагато: «шумить», «бляшаний звук води». їхня роль — акомпонемент до справжнього змісту. Фраза «веселих крапель кроки» зафіксувала перехід від звукових вражень до руху в простори

У третьому рядку проявляється основний вид руху — рух у часі. На зміну реальним картинам приходять уявні. Повтор короткого слова «мить» («Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить») моделює швидкий темп цього руху. Наступні його виміри «роки» й «віки» творять висхідну градацію, кожен ступінь якої потребує індивідуальних часових характеристик. Якщо «мить» може бути виміряна щоденною практикою, а «роки» осяжні з погляду особистого досвіду («оглянусь» — згадаю), то «віки» виходять за межі цього досвіду: їхній вимір ґрунтується на історичній пам’яті.

Для подолання наступного часового бар’єру, який не піддається звичайному вимірюванню («Ніхто уже й не зна»), авторка вводить час до сфери легенд і міфів («в туманностях душі чи, може, Андромеди»), представляючи людину і космос як співмірні величини. У процесі самопізнання виявляються нові якості ліричної героїні, даючи їй змогу осягнути свою «найвищу сутність»:

...я в мантіях дощу, прозора, як скляна,

приходжу до живих і згадую про мертвих.

Вишукана форма першого рядка дещо утруднює визначення його семантичного центру, яких тут два: «в мантіях дощу» і «прозора». Зміст першого має декілька ступенів метафоризації. Перший: людина під дощем, по ній стікають потоки води, що нагадує мантію. Але за ситуацією лірична героїня захищена від дощу, через те запропонований зміст метафори не вписується в художню систему вірша. Другий: «цей дощ», про який ідеться в першому рядку вірша, — не звичайні літні опади. Він не для городу, не для ниви (про них поетеса не згадує). Він став приводом до роздумів про людину і світ. Тож «мантії дощу» — істини, які усвідомила поетеса під впливом конкретного дощу («послухаю цей дощ»). Слово «прозора» в контексті вірша означає відкрита до світу, доступна, зрозуміла. У світлі запропонованого тлумачення виразу «в мантіях дощу» особливої ваги набуває варіант розкодування слова «прозора» — зрозуміла як складник самооцінки поетеси.

Рядок «приходжу до живих і згадую про мертвих» має побутовий і філософський рівні тлумачення. Побутовий рівень передає ситуацію, яку переживає людина, котра через багато років повернулася в рідні місця, заставши людей, які виросли без неї. Багатьох близьких і знайомих уже не стало, про них тільки згадують. Філософський зміст рядка можна розкодувати так: у людській свідомості живі й мертві творять одне коло, що тримається на любові та пам’яті.

Завершальні штрихи образу ліричної героїні, які виражають її «найвищу сутність», подані в останній строфі:

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.

Він добре вам зіграв колись мою присутність.

Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.

І, може, це і є моя найвища сутність.

Тут змістове навантаження несуть різні аспекти форми: взаємодія художнього й граматичного часів, різних точок бачення, особливості композиції. Лірична героїня дивиться на себе і світ з майбутнього часу і здобутого в уявних мандрах досвіду. Строфа перейнята радістю усвідомленого зв’язку людини з природою на емоційному рівні: «цілую (в контексті — «люблю») всі ліси». Третій рядок «я дерево, я сніг, я все, що я люблю» стверджує: єдиною основою емоційної єдності людини зі світом є любов.

Принципове значення має побудова останньої строфи: у центрі індивідуального досвіду ліричної героїні поставлено образ скрипаля (на сакральному рівні — духовного Творця), який зіграв колись її присутність, тобто створив її як людину духовну. Це стало основою взаємодії Божественного (зіграв присутність) і людського («цілую», «люблю») начал в образі ліричної героїні. Керуючись розвинутим художнім тактом, Л. Костенко розвела ці величини в часі: час ліричної героїні теперішній, що означає довготривалу дію і є результатом контактів людини з Творцем; час скрипаля (Творця) минулий, що означає завершену дію, яка веде до усвідомлення ліричною героїнею своєї сутності. Через те коректно звучить вдячність ліричної героїні («спасибі») скрипалю (Творцеві) як постійна активна дія. Пам’ять про того, хто тебе створив («зіграв ...присутність»), стала основою наближення ліричної героїні до своєї сутності, яка виявляється в ідеальному єднанні зі світом і Богом, у чому вона знаходить душевну рівновагу.

Драми «українського раю»

«ЗАТІНОК, СУТІНОК, ДЕНЬ ЗОЛОТИЙ...»

Діапазон ліричного переживання поета — це здатність відгукуватися на світ, на його великі й малі проблеми, здатність переходити від радості до болю, від враження до думки, від сумнівів до питальних інтонацій і пошуків рівноваги між ними.

Вірш Ліни Костенко «Затінок, сутінок, день золотий» підносить до рівня мистецтва відомі факти, які є частиною чиїхось біографій і які поетеса прийняла у свою долю і свою біографію. Вона реально переживає захоплення ідеальним місцем на землі, яке можна назвати «українським раєм» («Затінок, сутінок, день золотий...», «Світку мій білий, яке тут роздолля»), і зародження конфлікту в ідеальному просторі («плачуть і моляться білі троянди»), і розірваний час та поруйновані традиції (може, в покинутій хаті «живе...сама самота, / соває пустку у піч рогачами» — замість горщиків), і долю людей, які покинули свої домівки («Де ж ви, ті люди, що в хаті жили?»). У підтексті фраз і рядків — звучать запитання: хто ті люди, що в «хаті жили?» Яка їхня провина? Хто їх вигнав із раю?..

Про якусь провину тих, хто покинув ідеальну красу і своє обійстя, у вірші конкретно не йдеться. Серед них міг опинитися будь-хто. Тому про «втеклих із раю» сказано узагальнено, але інтимно: «Може, це я, або хто, або ти...». Поетеса переймається тривогою, спостерігаючи руйнацію серед краси, і намагається певним способом зарадити своєму болю. Так народжуються в творі уявні картини. Перша — уявний образ господаря хати, котрий

ось там сидить у куточку веранди.

Може, він плаче, а може, він жде —

кроки почулись чи скрипнула хвіртка.

Може, він встане, чолом припаде,

там, на веранді, чолом до одвірка.

Турботливе серце допитується: як переживатимуть трагедію нащадки? Розгадка постає у формі нової загадки, яка складається з трьох частин: «смуток нащадків» — «танець бджоли» — «безсмертне поле». «Смуток нащадків» і «безсмертне поле» — альтернативні відповіді. Смуток — гуманістичний жест нащадків, який поетеса намагається передати їм. Безсмертне поле — основа впевненості в майбутньому. Але це вольовий жест. Третій складник відповіді — «танець бджоли». Він обернений і до нащадків і до безсмертного поля. Чи об’єднає їх? Чи порозуміються вони за допомогою цього зв’язку? Адже «танець бджоли» — це своєрідний спосіб передачі нею інформації. Чи вистачить мудрості в нащадків, щоб зрозуміти цю інформацію? Чи не обірветься зв’язок часів?

Надія поетеси проектується на уявну картину, яка зреалізується на її землі через тисячу літ. Тоді авторка, «розбуджена в генах», сподівається знайти слід свого роду У «плачах і легендах». Поєднання матеріальної і духовної історії (земля, плачі та легенди) можуть стати запорукою невмирущості роду й народу. Авторка прагне, щоб на рідну землю повернувся «затінок, сутінок, день золотий».

Уявні картини у вірші Ліни Костенко — не втеча від сумної реальності, а спроби порятуватися від тривоги й душевного болю. Поетеса не відвертає очей і від конкретних знаків руйнації. Вони завжди перед її внутрішнім зором, як нагадування про лихо, про обов’язок перед часом і землею. Вона чує, як хтось «квилить у цій хаті ночами». То нагадують про себе знаки руйнації: «голос криниці», що замовк, «руки шовковиць», що заклякли, «вікна забиті», замок на дверях, як «ржава сережка», причілок, оббитий сльотою...

Знаки руйнації ще раз відгукнуться в останній строфі вірша, але вже як знаки пам’яті, пропущені крізь душу поетеси й совість народу:

Може, це біль наш, а може, вина,

Може, бальзам на занедбані душі,,.

Авторка не зупинилася на жодному з активізованих концептів. До кожного прикріпила вставне слово «може» як застереження від абсолютизації висновку, відкриваючи кожному простір для вибору. А вибір для Ліни Костенко — це завжди й відповідальність.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.