Аналіз художнього твору - Марко В.П. 2015

Олександр Довженко: трагічність генія
Грані епічного слова

Всі публікації щодо:
Довженко Олександр

Доля наділила 0. Довженка багатьма талантами (кінорежисер, письменник, художник тощо), але послала у трагічний світ і в трагічний час. Він був покликаний сказати правду про свій час і про свій народ. І сказав її, за що був покараний забороною знімати фільми, забороною жити на рідній землі.

Найбільшою його провиною тоталітарна система вважала кіноповість «Україна в огні» — зі звинуваченнями проти нього виступив Сталін. У тій ситуації ніхто не міг врятувати О. Довженка. Великий кінорежисер, фільм «Земля» якого був визнаний одним із найкращих у світі, не міг реалізувати своє право творити.

Він любив Україну, рідний народ, осмислював його минуле й сучасне. Йому боліли трагічна доля України, пережите українцями за роки Другої світової війни.

Правда правічних джерел

«ЗАЧАРОВАНА ДЕСНА»

Бажання «усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел» — так охарактеризував автор задум автобіографічної кіноповісті «Зачарована Десна». Змістом її є спогади О. Довженка про дитинство. Природа і люди в ній зображені очима Сашка, однак відчувається, що вони є і очима дорослого чоловіка, який пише про батька з висоти свого досвіду: «Багато бачив я гарних людей, ну такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи. Весь в полоні у сумного, і весь в той же час з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів». «Одне, що в батька було некрасиве, — одяг. Ну такий носив одяг негарний, такий безбарвний, убогий! Неначе нелюди зухвалі, аби зневажати образ людини, античну статую укрили брудом і рванням». Захоплений погляд Сашка поєднаний із оцінкою батька: порівняння батька з іншими людьми, думка про «тяжкі кайдани неписьменності і несвободи»; про високу «культуру думок і почуттів»; про «античну статую» тощо. Цього принципу автор дотримується при зображенні й інших персонажів, насамперед баби Марусини.

Сашко виростає серед розкішної природи: зеленого царства городу, придеснянських лугів. Краса природи формує його поетичну душу. Автор не фільтрує життя і не приховує свого захоплення рідними, які за важкою працею не розгубили внутрішньої краси й людської гідності. Живучи поруч із дорослими, Сашко засвоює високий кодекс честі, накладаючи його на власне розуміння «приємного-неприємного», поступово виокремлюючись зі свого середовища. У нього розвинута фантазія. Він безпосередньо й щиро висловлює свої почуття й думки. Яскраво уявляє свою «смерть», реакцію на неї рідних і «воскресіння». Чує, як розмовляють коні. Його видіннями сповнені земля і небо. «Чого тільки не бачив я на самому лише небі! Хмарний світ був переповнений велетнями і пророками. Велетні і пророки невпинно змагались у битвах, і дитяча душа моя не приймала їх, впадаючи в смуток». Ця здатність хлопчика формується, як ознака асоціативної пам’яті, основа образного мислення, творчості: «Все жило в моїх очах двоїстим життям. Все кликало на порівняння, все було до чогось подібне, давно десь бачене, уявлене й пережите».

Духовна ріка майбутньої творчості Сашка формується багатьма течіями, дві з яких виявляються як власне творчість: прокльони баби Марусі й колядки дівчат на Святий вечір — різні за спрямуванням, але однаково поетичні і натхненні. О. Довженко характеризує прокльони баби як «творчість її палкої, темної, престарілої душі». «їй можна було по три дні не давати їсти. Але без прокльонів вона не могла прожити й дня. Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст потоком, як вірші з натхненного поета...». Прокльонами баба відгороджувала себе від світу. Вона почувала себе володаркою духовного простору, в якому завжди були поруч святі заступники, з якими вела постійну бесіду, запрошуючи їх до дій, далеких від святості.

Бабині прокльони правомірно зарахувати і до джерел таланту О. Довженка. Звертанням до святих вони нагадують молитву, за формою побажань — колядку. Сашко тонко фіксує, як ті прокльони переходять у пісню: «Щоб не вийшло з нього ні кравця, ні шевця, ні плотника, ні молотника... Далі баба почала творити про мене пісню, виспівуючи її, як колядку:

Та не орача в полі-і-і, ні косарика в лузі,

Не дай Бо-о-же.

Та ні косарика в лузі, ні купця в дорозі.

Ой, ні купця в дорозі, ні рибалочки в морі.

За змістом прокльони — антимолитва й антиколядка, витвір темної душі. Такий струмінь у народній творчості є. І його не оминув О. Довженко. А якби оминув, то не мала б література колоритного образу баби Марусини. Зло її прокльонів нейтралізується сміхом, який викликають геніальні сторінки «Зачарованої Десни», де виведено образ баби. Останній благовіст автора, коли баба лежить на столі мертва, умиротворює її образ: «.. .ніхто тепер її не буде дратувати, ні докоряти довгим життям, набігавшись і наколовши босі ноги за сто з чимось років, лежить тихесенько вже головою до царів, і князів, і страшного суду. Закрились всевидящі вічки, ущухла народна пристрасна її творчість і всі її прокляття немовби вилетіли з хати, разом із душею». Зі смертю баби колообіг життя не завершується. У той день народилась її правнучка. І залишилась пам’ять Сашка, яка через десятиліття «воскресить» бабу художнім словом дорослого О. Довженка і впише її у вічність.

Колядки — друга течія народної творчості, що обмивала долю Сашка, — співали дівчата на Святий вечір: «...Спів лунає так дзвінко і гучно, і світ став одразу такий урочистий, що в мене, малого, аж дух захопило». За законами жанру, у колядці люди і світ ідеалізовані: «...кінь у яблуках, шия крута, червона стрічка в гриві...»; кінь скочив — «Дунай перескочив, да Дунай перескочив, копита не вмочив, ні шаблі кінця, ні мене, молодця, — Святий вечір...». Той кінь із колядки став утіленням Довженкового ідеалу, про що він пише, відбігши далеко від того Святого вечора, коли для нього, малого, звучала дивовижна колядка. «Ой коню, коню, не продам я тебе. Як би часом не було мені трудно, як турки і татари не обступали мене, не розлучуся з тобою ні за яку ціну».

Уся кіноповість О. Довженка дихає поезією, романтикою, любов’ю до рідної землі, повагою до людини. Найбільше любові вкладено у слова, звернені до Десни: «Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно... Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі... що лічив у тобі зорі на перекинутому небі, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах».

Наративна практика, яка реалізує дві точки бачення, що вільно чергуються і взаємодіють, де картина і роздум також тісно пов’язані між собою, забезпечила естетичне освоєння найрізноманітнішого матеріалу. На золоту нитку пам’яті і творчої фантазії О. Довженко нанизує картини життя родини, картини природи, враження від людей і світу, перетоплюючи їх у творчі принципи, які сповідував його світлий талант.