Аналіз художнього твору - Марко В.П. 2015

Трагедія таланту Миколи Хвильового
Грані епічного слова

Всі публікації щодо:
Хвильовий Микола

В автобіографії М. Хвильового, написаній російською мовою, є такі зізнання: «...в мені, романтикові, мрійникові, — завжди точиться внутрішня боротьба»; «Ідеологічно, оскільки ідеологія виробляється головним чином інтелектом, я вважаю себе витриманим марксистом-комуні-стом, але в психіці я себе таким не можу вважати...». Ці висловлювання певною мірою дають ключ до розуміння його художнього світу, настроїв і психічних станів персонажів, естетичної позиції загалом. Але тільки певною мірою. Бо взаємини автора і персонажів набагато складніші, а естетичні заяви не так однозначно втілюються в творчій практиці.

Свою естетичну програму М. Хвильовий визначив як «романтику вітаїзму», тобто життєствердження. І справді, письменник яскравого романтичного світобачення, М. Хвильовий реалізував свій творчий потенціал у виборі виняткових ситуацій і героїв; у виведенні на передній план особистісного начала, що надає творам ліричного або публіцистичного звучання; переважанні монтажної композиції та фрагментарного сюжету; яскравому освітленні художньої деталі, яка часто стає акцентованою й набуває символічного змісту. Осягаючи складні, суперечливі, навіть криваві процеси, збурені революцією, письменник зображував персонажів, які в ім’я революційної ідеї чинили розправи надлюдьми, нехтуючи елементарною справедливістю, не зупиняючись і перед убивством рідних; виводив образи жертв класових катаклізмів («Я (Романтика)», «Мати», «Солонський Яр», «Із Вариної біографії», «Наречений»).

Особливо важливою в творчості М. Хвильового є тема «жінка і революція». Виконання т. зв. революційного обов’язку призводило до руйнування жіночого начала в героїнях, що вражає передусім у образах Майї («Санаторійна зона»), Гапки-Жучка («Кіт у чоботях»). Турбували його роздвоєння свідомості колишніх учасників класових битв у пореволюційний час, коли світло «нагірної комуни» потьмяніло, а ностальгія за чимось високим, що так і не реалізувалося, відгукується в серці щемким болем, коли іронія історії, здавалось би, гарну мету обернула на сумну реальність. Розчаруванням переповнені душі анарха і Хлоні, який шукає свою епоху («Санаторійна зона»), Марії і Вадима («Синій листопад»), Дмитрія Карамазова («Вальдшнепи») тощо. Гострим пером М. Хвильовий нещадно викриває новоявлене панство, котре грається в демократію, лицемірно прибираючи псевдопролетарську личину («Іван Іванович», «Колонії, вілли...»).

У багатьох творах письменника трагічне безсилля рядової людини перед невблаганним наступом «зони» — символу масових репресій, які розіграються, коли М. Хвильового вже не буде серед живих. У цьому плані характерні назва повісті «Санаторійна зона» та її початкове обрамлення — щоденник стилізованої авторки, у формі записок якої викладено цей твір. Попри задушливу атмосферу повісті, автор посилає читачам чимало застережливих сигналів про наближення лиха, що засвідчує його надзвичайну прозорливість.

У творах «Редактор Карк», «Кіт у чоботях», «Вступна новела», «З лабараторії» розкрито драму письменника, що прагнув правдиво зобразити долю рідного народу, на багатьох сторінках історії якого більмом стояли заборони чи фальсифікації. Він романтично вірив і невимовно страждав. Він говорив правду і не раз змушений був зрікатися її. Його душу пекла дисгармонія між вимріяними ідеалами свободи й нового життя і реальними шляхами революції та її результатами. Доля М. Хвильового якоюсь мірою символізує долю української інтелігенції, котра прагнула добра своєму народові й повірила, що шлях до щастя може пролягати через кров і насилля. А коли опам’яталася, то з жахом відчула на шиї зашморг, у якому можна було животіти, втративши власну духовну сутність, або задихнутися фізично.

Простір антисповіді

«Я (РОМАНТИКА)»

Новела М. Хвильового «Я (Романтика)» — помітне явище українського письменства. Написана в стилі неоромантизму («романтики вітаїзму»), вона несе на собі знаки справжнього таланту й концентрує визначальні риси творчої манери автора. У новелі зображено виняткові ситуації та характери, на передньому плані — роздуми й переживання героя, який не має імені, виступає під кодом «Я», не має й розгорнутої біографії. Він роздумує над минулим, осмислює події, в яких брав найбезпосереднішу участь. Форма викладу — внутрішній монолог, сюжет фрагментарний. Подіям відводиться небагато місця, вони концентруються в окремі сцени, через те композиція твору монтажна. Об’єднувальним началом є свідомість ліричного героя. Крізь його «Я» пропущено все, що постає перед читачем. Зовнішній світ, який оточує героя, відтворений окремими штрихами, предметними деталями, які часто мають символічний характер. Серед них провідне місце належить образам «загірної комуни» і Марії, матері Божої.

Крізь внутрішній світ і вчинки ліричного героя автор прагне осягнути криваві події громадянської війни, активним учасником якої був і він. Осмислювальне спрямування новели зумовило наявність у ній внутрішнього монологу, що зовні нагадує сповідь, але насправді є антисповіддю, бо не приносить душевного очищення, оскільки герой не приходить до каяття. У новелі наявні дві часові площини. Одна з них стала початковим обрамленням і відтворює умовно теперішній час, з позицій якого герой згадуватиме своє минуле. В обрамленні спогадів ще немає, помітні лише їхні сигнальні знаки: «З далекого туману... шелестить шелест», «Дума за думою... джигитують навколо мене», «Відходять... у безвість... літа, роки і моя буйна юність», «Тоді дні перед грозою», «Насуваються дві грози...».

Друга часова площина — сюжет, де зображено минуле героя. Для розуміння змісту твору важливо відчути, як він бачить минуле і себе в ньому. Часову відстань між площинами виміряти важко. Автор називає «Літа, роки... буйну юність», які минають. Але істотно, що минулі події стоять у пам’яті героя, як живі. Цьому сприяє майже наскрізне вживання теперішнього часу в значенні минулого.

У новелі все вимірюється двома ідеалами, які вступають у нерозв’язний конфлікт. Перший ідеал — то образ «загірної комуни». Завдяки повтору він стає акцентованим, виконує роль своєрідного символу-обрамлення. Другий — то образ матері героя, котрий зближується з образом «тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків», втілюючи найвищі загальнолюдські цінності, тобто Божої Матері. Цей образ трагічним сяйвом проходить через увесь твір, але не може розвіяти морок терору, здійснюваного «чорним трибуналом комуни» на чолі з її сином в ім’я класового ідеалу — «загірної комуни». Ідеологічно забарвлений, цей ідеал не «знімає» трагізму, який несуть людям члени зловісної «трійки», де, крім її сина, доктор Тагабат — втілення мефістофелівського начала та Андрюша — втілення пригнічуваного нелюдськими обставинами гуманізму. Страшні накази «трійки» ретельно виконує дегенерат, «вірний пес революції» . Він представляє найпримітивніші руйнівні люмпенські сили, приведені в рух революцією.

Мати, доктор Тагабат, Андрюша, дегенерат виражають і певні сутності ліричного героя. Мати — світле начало, доброту, любов, усепрощення, розуміння синового стану й ситуації, в якій він живе; Андрюша — залишки совісті в свідомості, що зближує його з образом матері. У Тагабаті герой убачає свій «звірячий інстинкт», «злу ...волю». Дегенерат — це нагадування ліричному героєві про гімни, які він складав вартовому чорного трибуналу комуни. Істотна деталь: у такі моменти від героя відходить його мати — «прообраз загірної Марії».

У сюжетній частині новели ліричний герой виявляє себе «в роботі» й душевних муках. Він розривається між двома полюсами: «Я — чекіст, але я і людина». Це роздвоєння, що є внутрішнім конфліктом, поглиблюється упродовж твору. Герой відчуває, як «розкололось» його власне Я. Те роздвоєння є результатом стихії вбивств, нічим не мотивованих, крім нестримної сваволі членів «чорного трибуналу комуни». Криваву веремію «роботи» чекістів та усвідомлення героєм власної провини передає вражаюча градація: «...Шість на моїй совісті? Ні, це неправда. Шість сотень, шість тисяч, шість мільйонів — тьма на моїй совісті!».

Позицію автора розкриває упізнавання «ворогів», з якими так жорстоко розправляється «чорний трибунал комуни». Це часто безіменні люди, покарані без слідства. То, як оцінює герой новели, — «винний і майже невинний обивательський хлам» (слово «хлам» тонко передає рівень свідомості революціонера). До розстрілу присуджують жінку «в траурі» — матір трьох дітей, чоловіка «в пенсне». У свідомості героя зафіксовані неістотні для судочинства зовнішні ознаки. Найголовніше, що ці люди-жертви не мають за собою жодної провини, крім теософічних бесід, тобто пошуку божественного способу порятуватися в умовах суспільного хаосу. А герой цинічно пропонує нещасним зробити Месію (рятівника) з чека.

Крайнім проявом кривавого свавілля став розстріл черниць і вбивство героєм рідної матері. Поява черниць і серед них матері героя виводить його внутрішній конфлікт із раціонального («Я — чекіст, але я і людина») на емоційний рівень. Образ матері в його внутрішньому світі виступав як застереження від злочинів. А тут перед ним стояла мати як член злочинної групи, хоча син знає, що вона не злочинець. Вагання голови трибуналу вловив Тагабат і став глузувати. Син прийняв рішення, після якого його шлях повів «у нікуди». Завершується перший щабель розв’язки конфлікту, що стосувався вбивства матері, фразою у внутрішньому монолозі: «Але я вже знав, як я зроблю». Так син перший раз «убиває» матір — подумки, хоча вбивство ще не проартикульоване. Андрюша просить дозволу відпустити матір, на що голова трибуналу регоче на всі кімнати, як Тагабат. Це знак повної перемоги в його свідомості ідеалу «загірної комуни»: від нього «відходять рештки волі». Коли момент розправи над черницями наближається, доктор дружнім жестом руки пропонує: «Ваша мати там! Робіть що хочете!». Але син не може зупинитися. Вдруге він «убиває» матір, подумки промовивши слова: «Мати! Кажу тобі іди до мене! Я мушу вбити тебе!». Втретє вбиває матір насправді: «Охоплений пожаром якоїсь неможливої радості... підвів маузер й нажав на спуск на скроню». Завершується новела вражаючими деталями: мертвий степ, а в «далекій безвісті невідомо горіли тихі озера загірної комуни». Цей образ «тихих озер загірної комуни» повториться через роки, в початковому обрамленні.

Члени «чорного трибуналу комуни» за всі вчинені ними злочини не несуть жодної відповідальності. Так автор підводить до думки: зі збільшенням масштабів насильницьких форм боротьби неминуче відбувається деградація особистості й вивітрюється гуманістична суть людини — учасника революції.

Істотним моментом у характеристиці героя новели є зведення осмислення ним власних учинків до їх фіксації, а не до самоаналізу й самооцінки. А слабкі їх прояви не можуть подолати сили «обов’язку перед революцією». У цьому ряді і деталі-самохарактеристики героя: «Мій звірячий інстинкт»; «Туман стояв перед очима»; «Я горів в огні фанатизму». Його психічні стани супроводжуються страхітливими пейзажними деталями: «Конає вечір»; «Ішов по мертвій дорозі»; «На небі виростають зорі й проливають на землю зелене болотяне світло. Потім гаснуть, пропадають». Із такого стану він не бачить виходу. Тричі повторюється думка: «Я йшов у нікуди». Його не може порятувати навіть рідна мати, котра випадком долі опинилася поруч, бо за законами «загірної комуни» він змушений убити її. Так у новелі образ «загірної комуни» набуває псевдоромантичних ознак, перетворюється на антиідеал, а в художньому світі твору відбивається іронія історії, на яку гостро реагував письменник.

Осягнення жорстокості громадянської війни, усвідомлення деградації ідеалів, проголошуваних організаторами «революційної перебудови світу», придушення національного відродження сповнювало художній світ М. Хвильового болючою ностальгією за чимось високим, втіленим в образі «загірної комуни», а також почуттям трагічного безсилля перед невблаганною «зоною». Єдину надію для України він убачав у появі нової людини. Очевидно, через те в статті «Україна чи Малоросія?» прозвучало звернення до майбутнього: «Ми віримо, що гряде і наш геніальний неспокійний громадянин. Його викликаємо ми своїми нервами, своєю непоборною волею. Отже, підводиться прекрасне сонце відродження, і ми тиснемо руку тобі, невідомий товаришу». Таким був диктат мрії, з якою не міг розпрощатися М. Хвильовий до останнього свого часу.

Про місце творчості М. Хвильового в історико-літературному процесі висловилися упорядники літературної хрестоматії «За 25 літ» М. Рильський та Ан. Лебідь: «Революціонер з голови до п’ят, Хвильовий міцно зв’язаний з кращими традиціями української художньої літератури: можна сказати, що шукання Хвильового почались там, де урвалися шукання Коцюбинського».

Новели «Невідомий» М. Коцюбинського і «Я (Романтика)» М. Хвильового зближують насамперед вибір героїв, увага до їхніх внутрішніх станів на вельми напруженому відтинку життя. Безіменність героїв акцентує типовість їхніх характерів. Виконують вони надзвичайні завдання. У М. Коцюбинського — доручення організації розправитися з катом трудящих, тому «невідомий» може романтично думати про своє завдання: «Я гнів народу й його кара, дихання уст правди, огонь з чорної хмари людської кривди, стріла з його лука...». У новелі М. Хвильового ліричний герой виконує обов’язки голови «чорного трибуналу комуни», що зводяться до винесення масових смертних вироків. Наявний, хоча й дещо абстрактний, образ-ідеал — «тихі озера загірної комуни». Завдяки повтору цей образ став акцентованим. Романтичне начало певною мірою ідеологічно зближує героїв, але естетично не «знімає» трагізму злочинних учинків голови «чорного трибуналу». За зовнішньої схожості ситуацій їхні характери істотно відрізняються.

У М. Коцюбинського герой має докладно розроблений план розправи з катом, за котрим тягнуться реальні злочини («курились села», «люди, як цьковані звірі, стікали кров’ю»). Він усвідомлює свій вчинок-помсту як «кільце одного ланцюга», закрученого злочинами вельможного карателя. «Невідомий» готовий до самопожертви в ім’я справедливості, як її розуміє він та його організація, через те не кається, потрапивши до в’язниці, навіть уявляє власну смерть, хоча в фіналі твору таки зблисне слабкий промінь надії: «А може?..».

М. Хвильовий зобразив масові вбивства невинних людей. У процесі терористичних акцій деградують учасники революції. Чи не найзлочиннішим є вбивство черниць, серед яких — і мати голови «чорного трибуналу комуни», що означає відступ від загальнолюдських ідеалів. У М. Коцюбинського художньо зматеріалізований страх «невідомого»: в його уяві той стан набуває «реальних» обрисів шпика, витвореного розбурханою уявою. Однак «невідомий» силою волі долає свій страх і відновлює внутрішню рівновагу. У новелі «Я (Романтика)» роздвоєння ліричного героя, втілене в формулі «Я чекіст, але я і людина», стає наскрізним і поступово призводить до руйнування людяності, а відтак і людської сутності.

У новелах «Невідомий» і «Я (Романтика)» однаковий вибір «точки бачення»: події подані крізь призму сприймання персонажів. Ці композиційний і наративний принципи визначили інші близькі стильові ознаки. В обох новелах наявне обрамлення, що створює ефект часової відстані між подіями та їх осмисленням, сприяє посиленню ліричного й оцінного начал. Обидва автори вдалися до внутрішнього монологу як форми викладу й засобу психологізму. У внутрішньому світі героїв помітну роль відіграють образи матерів і картини природи, але їхня тональність і функціональна роль істотно різняться.

Структурно однаковий композиційний елемент — обрамлення — несе неоднакове змістове навантаження. «Невідомий», опинившись у в’язниці, хотів би все «списати, що бачив, що почував», тобто осмислити свій вчинок і власні переживання. Він поетично сприймає природу: вкриті інеєм «цвіли дерева холодним квітом, білі й легкі, немов весільні дівчата...», «бігли дзвіночки, чисті й голі, як до купелі». Зі щемливою теплотою думає про матір, «добру й бідну», котра в уяві десь заметами пливе до нього, щоб «переняти у теплі долоні останній віддих». Поруч з матір’ю (в уяві) герой М. Коцюбинського знову стає, за його термінологією, сином землі, звичайною людиною, а не гнівом народу. Акцентація стану спокою в кінці новели: «Треба бути спокійним... треба спокійним бути... Таким спокійним, щоб серце стало як криця, щоб гордість скувала чоло, щоб здригнувся сам сірий ранок і згоріло од жаху серце катів» — вольове зусилля, що мало б притлумити природний стан напруги людини, яка стоїть перед неминучим кінцем.

Типологічна близькість поетики новел М. Коцюбинського «Невідомий» і М. Хвильового «Я (Романтика)» не приглушує відмінностей їхнього ідейного звучання. Один терористичний акт, зображений у творі М. Коцюбинського і пережитий його героєм, не йде в порівняння зі стихією терору, зображеного в творі М. Хвильового. Страхітливим апофеозом того терору стало вбивство ліричним героєм-чекістом рідної матері, котра в свідомості сина постійно зближувалася з образом всесвітньої (біблійної) Марії. А терор, який ніс «чорний трибунал комуни» разом з дегенератом — «вірним псом революції», розпочала революція і громадянська війна. Те, що приховувала від М. Коцюбинського завіса часу, М. Хвильовому відкрила кривава епоха класових битв. Цим зумовлене різне ідейне звучання романтики новел «Невідомий» і «Я (Романтика)».







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.