Аналіз художнього твору - Марко В.П. 2015

Броди Михайла Стельмаха
Грані епічного слова

Всі публікації щодо:
Стельмах Михайло

Михайло Стельмах — оригінальний і вдумливий майстер слова — брав матеріал для своїх творів, піднімаючи глибинні пласти життя. Помітні віхи на історичному шляху народу ставали сторінками біографій його героїв. Він умів бачити явища навколишньої дійсності в широких взаємозв’язках, вслухатися в багатоголосся життя і втілювати його в яскравих образах.

Оригінальний художній світ М. Стельмаха тримається на міцній, віками перевіреній основі — хлібі і солі, в ньому добре знають високу ціну людської крові. Тут, різко розмежувавшись, ведуть одвічний герць правда і кривда; люди прагнуть людяності і, долаючи хуртовини життя, йдуть під калиновим вітром долі назустріч своїм чотирьом бродам; священними є Батьківщина, мати, земля, любов, вірність.

М. Стельмах незмінно утверджує народну мораль, витворену досвідом трударя і зафіксовану у звичаях і творчості народу, органічний зв’язок з якою надає його стилю неповторної краси. Романтична піднесеність героїв, ліризм авторського слова, несподівані метафори, яскраві деталі — провідні ознаки художнього письма. Він жив у складні часи, коли чимало освячених віками цінностей було деформовано. Така суспільна атмосфера відбилася і на його художніх творах. По-новому осягаючи минуле з усіма його поривами, трагедіями й деформаціями, необхідно шукати адекватні оцінки творчості М. Стельмаха, як і всієї української літератури 20—80-х років XX ст.

Сподівання і драми на роздоріжжях

«КРОВ ЛЮДСЬКА — НЕ ВОДИЦЯ»

Роман «Кров людська — не водиця» — розповідь про трагічний період історії України, яким була громадянська війна. Автор зумів через кривавий рубіж класових антагонізмів провести ідею гуманізму, яка утверджує найвищу цінність на землі — людину, її життя та щастя. Цей поліфонічний і багатобарвний роман виріс із прологу до роману-хроніки «Велика рідня», увібравши ознаки народної пісні — її ліризм, думи — напружений драматизм і сконденсовану епічність, героїчної поеми — трагедійний пафос. Кожна порушена в ньому проблема має своєрідне звучання, а кожен герой — відповідне словесне забарвлення.

М. Стельмах показав українське село початку 20-х років XX ст., яке, за спостереженням М. Рильського, «не замкнуте в собі, не обмежене», воно, мов чарівний кристал, «своєрідно заломлює промені життя всієї країни».

Зображена в романі Новобугівка — то, за зізнанням автора, його рідні Дяківці. Тут він знає кожен куточок, кожну хату, кожне дерево. Події розгортаються вдень і вночі; вночі частіше, бо саме тоді твориться чимало потаємних, часом і кривавих справ. Крім того, ніч приховує й дивно прикрашає бідність селянських хатин. Про це знає навіть Супрун Фесюк, який за роботою не мав часу милуватись природою: «Сонце було ласкавим до води, квітів і дівочої краси, але кротячі підсліпкуваті халупи, завалені гноєм дворища воно безжалісно виставляло напоказ чи посміховисько. А місяць і халупників жалів: так розсівав своє туманне сяйво і тіні чи так ворожив біля якоїсь хатинки, над якою гоноровито підіймався з гнізда бусел, що більше вірилося у людське щастя, аніж його було на землі».

Природа у романі чарівно олюднена: кожен пейзаж і навіть окремі його штрихи подано крізь сприймання персонажів. Це вимагало тонкого проникнення до внутрішнього світу людини, бо світло письменницького слова не тільки вихоплює з безмежжя світу елементи пейзажу, а осяває душу персонажа.

Контрастне зображення добра і зла, протиборство правди і кривди прийшло в поетику М. Стельмаха з народної творчості, де цей принцип реалізується досить послідовно. Прекрасний знавець села, М. Стельмах розкриває найпотаємніші пружини, що приводять у рух усі процеси в його житті, передусім стосунки між людьми. Система образів відображає розподіл різних сил, а характери — психологічну карту народних типів. Тут переплелися тривоги й надії, впевненість бідняків у своїй правоті і страх перед невідомим, любов і ненависть, жадання нового і наївність, пісня і кров. Як промені в фокусі лінзи, все це зійшлося в єдиному слові — земля: завтра її мають ділити. Найхарактерніші деталі непростих тогочасних буднів: червоні козаки вступили в село, збираються в новий похід; селяни бажають їм перемоги, активісти підтримують їх зі зброєю в руках; селом ходять чутки, ніби на земельних списках «якісь знаки з’явилися», а цар немовби збирає в Англії армію, його не вбито — самі янголи од нього «кулі одводили»; одна волость проголосила свою селянську республіку, обрали навіть міністрів, бо іншої влади не визнають; діти не відвідують школи, бо немає в що вдягнутись; п’яничка й злодій Кузьма Василенко, сам бідняк, доносить багатіям про дії й наміри комнезамівців, зраджуючи своєму класові... Істотну деталь до розуміння колективної психології села додають наївні мрії бідняка Полі-карпа Сергієнка, в яких відбились одвічні сподівання селянина на доброго царя, доповнені новочасною політичною риторикою: «Це коли б цар був з більшовиками замирився, то кругом був би порядок. Цар, собі мислю, царював би собі в своєму кришталевому палаці, а більшовики землю б людям нарізали. І тоді було б наше государство на увесь світ».

Найбільшої сили художнього узагальнення долі селянина-трударя досягнуто у символічному образі дядька зі шкапиною під руйнівними вітрами епохи: «Мордований, обідраний скороминущими владами, отаманами і різними батьками, без гасу, без солі, без сірників, без взуття, в грубій полотняній одежі стояв той дядько на шляхах історії і болючими очима дивився тільки на землю. А поруч з ним стояла його покірна, з протертими боками шкапина, яка теж мучилася не менше селянина, добуваючи йому і його дітям чорний, суріпкою згірчений і потом зрошений хліб». Ця картина подана крізь призму свідомості Погиби, учасника визвольних змагань українців, які опинилися за межами Батьківщини й леліяли мрію повернутися в Україну зі зброєю в руках. М. Стельмах відчув трагізм тих днів, тому так гаряче стверджував високу ціну людської крові. Він одним із перших у повоєнний час сміливо і по-новому глянув на роль громадянської війни в долі народу.

У романі «Кров людська — не водиця» революція є міфологізованим образом: подана як святе діло, найвищий вияв справедливості. Вона мала відкрити світлі дороги для трударів та їхніх дітей, можливість прилучатися до кращих здобутків науки й культури. У ці зміни вірить Мірошниченко, висловлюючи рішучу незгоду зі своїм другом Тимофієм Горицвітом, коли заходить мова про майбутнє його сина Дмитра і долю дітей усіх трудящих: «Не для того, Тимофію, революція прийшла, щоб наші діти тільки худобу уміли за повід смикнути. Не для того!».

У романі жодних натяків на те, що в подальшій історичній долі народу багато тих сподівань не здійсняться, а будуть криваво перекреслені в трагічні роки сталінізму і в пізніші часи. Нові нюанси в тлумачення роману вносить життя.

«Кров людська — не водиця» — твір високої внутрішньої напруги. І хоч у ньому відсутні батальні сцени, в читача не зникає відчуття масштабності боротьби, яка точиться в Новобугівці, за її межами і в душах персонажів. Таке враження створюється завдяки своєрідно побудованому конфлікту й до краю стиснутому художньому часові, підтримується трагедійним забарвленням художніх деталей.

Особливість конфлікту полягає в тому, що він виникає не між двома чи кількома персонажами, а втягує все село й об’єктивно передає розстановку суспільних сил. Завдяки типовості він розширюється до масштабів цілої країни. Однак у ньому не зблідли образи персонажів. Усі події проходять крізь їхні душі й серця, виявляючи — за відвертим класовим принципом — людяність, душевну красу Свирида Мірошниченка, Тимофія Горицвіта, Степана Кушніра, потворність і злобу Січкаря, Барчука, Денисенка, важкі душевні муки й болючі хитання «людей із роздоріжжя» Мирона й Данила Підіпригорів, Супруна Фесюка.

Конфлікт у творі всеосяжний, охоплює багато епізодів, асоціативно протиставлених ситуацій. Ним дихають тропи й поетичні фігури. Ось Тимофій Горицвіт іде з чистою кроковкою нивами, відміряючи людям землю, і відчуває на собі сотні очей, одні з яких «прогрівали його надіями, інші просвердлювали злобою». Слухаючи щиру мову племінниці Василини про народні повір’я й заклинання, пов’язані з бджільництвом, і про роздовбані кулями вулики, Данило Підіпригора відчув, як раптом зійшлися «тепла глухомань віків» і подих «холодної дійсності». Очима багатія Варчука, який шукає в лісах загін Галчевського, бачимо жолудь, що падає на землю, «ще теплий, як дитина, і тугий, неначе патрон». За текстом роману «шпигун», а насправді учасник визвольних змагань Бараболя говорить про деградацію людської моралі в умовах війни: «...окрім романтики, є бруд війни, і він лягає на нас... Війна не апостолів, а вбивць народжує».

Фабульний час у романі обмежений, що також посилює гостроту конфлікту. Події розвиваються навально, створюється ілюзія, що вони загалом тривають трохи більше однієї доби. Дехто з критиків прийняв ілюзію за дійсність. Проте це не зовсім так. Насправді, з огляду на часові виміри вчинків персонажів, співвідношення одного епізоду з іншим події, пов’язані з розподілом землі, вбивством Тимофія Горицвіта й дітей Мірошниченка, поверненням Данила Підіпригори, тривають біля чотирьох діб. Ще можна вловити час «одіссеї» Барчука по хуторах, замітання слідів своїх злочинів: кінець його припадає десь на дев’ятий-десятий день фабульного часу. Далі час, поданий прямим зображенням (такий час є фабульним), відтворюється фрагментарно: пізньої осені Марійка Бондар народжує сина; взимку Погиба одержує від Симона Петлюри нові інструкції й повноваження на чотири повіти на Поділлі; березневого дня Дмитро Горицвіт зі своїм дідом порається коло бджіл, переймаючи його науку. Отже, час від вересня до березня — хоча й з багатьма пропусками — подано в романі прямим зображенням. Однак через спогади героїв (через численні, хоча й нерозлогі ретроспекції) письменник відтворює ширші часові овиди.

Уже на перших сторінках роману зображено звіряче вбивство активіста, голови земельної комісії Василя Підіпригори. Слова автора тут стримані, найточніше передаючи суворість і трагізм того часу: позавчора після третіх півнів озброєні «пересікли кулеметом Василя Підіпригору, найкращого Степанового друга. Хотіли вбити й матір, але хтось сказав, що їй і так залишилось три чисниці до смерті, то хай краще голосить над сином, щоб усі комітетники чули. Пожалкували, що жінки не було вдома, а потім поклали на груди Василя тяжкі списки з наділеною землею і пробили їх і ще тепле серце восьмигранним п’ятидюймовим цвяхом. Так і в домовині лежав з цими списками упертий синьоокий Василь, щоб і на страшному суді і Бог, і люди бачили, за що умирав чоловік!».

Картина тонко передає тривогу тогочасних днів. Автор знайшов єдину тональність, єдині слова, які найточніше передають жорстокість подій і трагізм долі.

Завдяки акцентуванню дієслів-присудків — цьому сприяє й порядок слів — відтворюється динаміка події. Майже всі слова вжиті в прямому значенні, через що немовби зменшується відстань від живої дійсності до її художнього еквівалента.

Вражаюче передано горе матері вбитого Василя: вона збожеволіла. У портреті старої Богданихи виділено лише одну деталь — напівживі пальці, бо вже тільки вони «пам’ятають» її молоді й зрілі турботи про сина. Вони, пальці, «біля грудей любов’ю пестили маленького Василя», «тремтіли на його плечах, коли він ішов у найми, і стулялися в мозолисту пучку перед образами, щоб повернувся її син із війни». Друга деталь, знайдена автором для передачі трагедії матері, — пісня, яку збожеволіла Богданиха співає в порожній хаті, коли труну із сином понесли в останню дорогу (цю пісню співала ще дівчиною на цвинтарі):

Першим часом Василя садила,

Гей, гей, Василя садила.

Другим часом поливала.

Гей, гей, поливала.

Третім часом цвіт зірвала,

Гей, гей, цвіт зірвала.

Василь, Василь, Васильочок,

Гей, гей, Васильочок,

Мій прекрасний ти цвіточок,

Гей, гей...

Спровоковані більшовиками незаможники стали грабіжниками. Багаті селяни готові до самозахисту, але ще не усвідомлюють, що нова влада має намір знищити їх як соціальну силу. На догоду класовій доктрині більшовиків автор називає багатих селян куркулями, надаючи цьому слову негативного відтінку.

Провідник ідей більшовиків Свирид Мірошниченко свідомо йде на гострий конфлікт, бо вірить обіцянкам партії. Йому доводиться весь час остерігатися кулі, не ночувати дома, ховатися то в клуні, то в скирті в полі. Не піддався страхові й Тимофій Горицвіт, коли Січкар натякає на труну, якщо вийде ділити землю, бо також повірив у справедливість ідеї комуністів. Не злякався й бідняк Карпець, але його мотиви інші — психологія сільського люмпена. Душа мимоволі здригається при знайомстві з талановито й правдиво написаними сценами вбивства Мірошниченкових дітей і Тимофія Горицвіта...

Іван Січкар приводить до хати Мірошниченка озброєних людей, щоб розправитися з головою комнезаму. «Гей, виходь, комунія!» — кричать вони, оточивши хату й погрожуючи спалити всіх живцем. Далі сцена побудована на протиставленні світу дитинства, чистого й правдивого, — і світу зла, готового переступити будь-які норми людського життя. «...Дві маленькі дитячі постаті в одних полотняних сорочках» — як символ беззахисності; гарячий пелюсток соняшника, що прилип до Левкового чубика, — як знак недоглянутості дітей-сиріт. І згадується зворушлива сцена розмови Мірошниченка з донькою, що відбулася напередодні, споглядання сина, який заснув під батьковою катанкою. У Свири-да болить душа: він так рідко буває з дітьми... І ось вони стоять перед безжальною зброєю. І в цій ситуації діти не втрачають високої моральності: Настечка «правдивими очима», з надією дивиться на Січкаря, якого впізнала, і просить порятувати їх, а Левко затуляє собою сестричку, благає не вбивати її, за що обіцяє дурно гуси пасти... Слово «гуси» в останній фразі хлопчика чимось вразило Січкаря, нагадало його власне дитинство й пісеньку «Гуси-гусенята, візьміть мене на крилята». І проснулося в його душі щось подібне до жалості чи розтерзаної людяності, адже і в нього колись був світ дитинства з піснею і доброю казкою. І спалахнула на якусь мить думка: «Коли б діти були німими, він і залишив би їх жити, може б, і пасли вони гуси, а може, й до школи ходили б...».

Але вирішальними в характері Січкаря є не ці тимчасові вагання, а ворожість до тих, хто посягнув на його землю, і сильний інстинкт самозбереження. На цьому послідовно акцентує письменник: «Лихими очима він дивиться на дітей...», «обмацує немилосердними очима...». М. Стельмах не відвертається від складнощів людської натури, жорстокості часу. Ще при першому погляді на беззахисних братика й сестричку у Січкаря визріває рішення: «Виростуть — у батька підуть, не виростуть — у батька силу виточать. Мертві діти хоч кого зігнуть у дугу». Письменник знайшов тонкі ходи для розкриття характеру Січкаря: він готовий обманювати навіть сам себе, адже «убив» Мірошниченкових дітей ще до того, як пролунали постріли з його нагана. А коли це сталося, Січкар піднімає з долівки, де «вже темніє дитяча кров і розчавлені ягоди», хлібину, що випала з його торби, бо розуміє, що то «вже не хліб, а уліки».

Сцена вбивства Мірошниченкових дітей набуває ще більшої сили, коли її зіставити з трьома іншими сценами, за змістом протилежними цій. У першій письменник зобразив, як Левко і Настечка рятують соловейкових діток від вужа, коли той зазіхає на пташине гніздо. У другій — Мірошниченко рятує синичку від вирлоокої жаби. У третій — Свирид обіцяє дружині колишнього петлюрівця, ворога радянської влади Галині Підіпригорі допомогти у справі її чоловіка, арештованого губчека. Носячи на руках Галининого сина, Мірошниченко «неждано ледве чутно заспівав пісеньку, в якій пролітали птиці його дитинства...». Птахи дитинства з пісеньки Свирида і пісня «Гуси-гусенята», яка згадалася Січкарю, вилетіли з одного — українського міфологічного — гнізда, але як по-різному характеризують вони персонажів, розведених насиллям революції по різних таборах.

Розрахунок Січкаря вбивством дітей Мірошниченка завдати батькові душевної травми виявився точним. Болючі переживання Свирида зображено скупо, але виразно. «Увесь день і всю ніч просидів Свирид Якович біля своїх дітей, схиливши горду матроську голову на ті груди, в які не раз била смерть. Люди бачили, як в нелюдській муці завмирало його серце, як лягали нові зморшки біля очей, з яких не витиснулось ні одної сльозинки, — певне, скам’яніли вони в чоловікові. Він тільки ранком вийшов з хати, хитаючись, став біля плоту, глянув на схід, і сонце, а не смерть, заворушило на його віях найтяжчі сльози». Мірошниченко страждає. Його душевним станом перейнято й сцену зустрічі з названою матір’ю Катериною Чумак, до котрої він приходить за розрадою. Коли вони вдвох човном переправляються через річку, «за веслом схлипує вода, а він вчуває в ній голоси своїх дітей».

Новими гранями характеру відкривається Свирид Мірошниченко своїм ставленням до землі. Не без самоіронії згадує, як колись наївно вірив, що якогось дня прийдуть «добрі і вчені люди», котрі йому, кавалеру двох георгіївських хрестів, дадуть грамоту і скажуть: «Ось тобі, Свириде, за твій піт і кров твоя земля. Бери її і раюй на ній». Але в житті все вийшло набагато буденніше — і кривавіше. Бо комуніст Мірошниченко, втілюючи волю своєї партії, порушив одне з фундаментальних прав — право власності. Тому розподіл землі став грабунком — без грамоти й печатки. Звичайно, Свирид цього не усвідомлює — через класову заангажованість.

М. Стельмах, міфологізуючи образ Мірошниченка, вловив рису, що виводила його за межі революційної доби. Свирид вступає в конфлікт і з Кульницьким, людиною революційної фрази й лівих замашок, щоб уберегти новобугівські угіддя від зазіхань нерозпорядливих господарів. Реакція Мірошниченка на рішення відрізати від села шістсот десятин — саме так вчинили більшовики, не виконавши обіцянки віддати землю селянам, чим і спровокували гостре протистояння селян-бідняків і заможних власників землі, — відкриває в ньому людину, здатну мислити самостійно, а не тільки виконувати чужу волю. Його суперечка з Кульницьким є зіткненням поглядів на село й селянина. Для Кульницького село — «дрібнобуржуазна стихія», яка «бандитів, різних батьків і отаманів виплоджує», через те й немає потреби зважати на настрої селян. Революція дала землю — іменем тієї ж революції й заберемо її. Для Кульницького як типового представника бюрократичного апарату немає жодних проблем, бо його політика спрямована не на людину, а на абстрактну ідею, з якої вихолощено гуманістичну суть. Мірошниченко в центр ставить конкретну людину, її потреби й інтереси. Його охопив такий жаль за десятинами, на які посягає Кульницький, ніби всі вони належали йому. Він не закриває очей на суперечності села, підходить до них конкретно історично. Розуміє, що ці суперечності — болючі рани, заподіяні об’єктивними соціальними й політичними причинами і потребують терплячого лікування, на яке більшовики не здатні. У словах Мірошниченка про трести як форму колективного господарювання, котру насаджували зверху, — серйозне застереження: «У вашому трестуванні я можу заплутатись, як у гарбузинні, — з прихованою насмішкою промовив Мірошниченко. — Я знаю одне: зараз не трести, а селянин має отримати свій наділ. Уб’єте в хлібороба вікову надію на землю — він і на трести подивиться, мов на панщину». Тоді то була дуже смілива думка.

Мірошниченко — романтизована постать сільського комуніста років громадянської війни: душею — селянин з одвічною любов’ю до землі, переконаннями — свідомий комуніст. Воднораз він — герой літератури кінця 50-х років. У його образі М. Стельмах розставив ряд важливих акцентів, незнаних або й неможливих у роки, пощерблені культом особи. Насамперед ідеться про гуманізм героя, вміння вислухати, зрозуміти людину, її болі, тривоги, помилки. Тому ставлення Мірошниченка до Фесюка, до дружини колишнього петлюрівця Данила Підіпригори Галини має принципове значення. У попередні десятиліття такі дії були б кваліфіковані як втрата класової пильності, як ідейна нестійкість героя й автора.

У романі М. Стельмаха виведено образи заможних селян. Різні характери в Івана Січкаря й Софрона Барчука, Ларіона Денисенка й Митрофана Созоненка, але в годину небезпеки, коли відбирають землю, вони згуртовуються. Письменник тенденційною метонімією вловлює спільні риси їхніх характерів: їхні руки «найповажніше клали хрести у церкві і найкраще відчували карбованець у торзі».

Хитрим і обережним зображений Софрон Варчук. Він ненавидить нову владу, зміїним вогнем готовий дихати на селян-бідняків, котрі посягають на його землю: «.. .темні очі блиснули лютою злобою, задимилися синіми білками». Але він готовий пристосовуватись до нових порядків: «Який не є новий закон, а краще орудувати ним, аніж розбоєм». До акцій проти активістів його штовхає наївна віра, що від влади більшовиків можна знайти захист. Такі, як Варчук, були приречені: хто порятувався в 20-ті роки, того знищили в 30-ті.

У відверто тенденційній характеристиці Митрофана Созоненка кожна деталь творить картину, а кожен жест — важлива грань характеру: «В селі найбільше грошей перейшло через руки лавушника Митрофана Созоненка. Веснянкуватий, мов зозулясте яйце, схрестивши поржавлені руки на грудях, він незворушним ідолом сидів за прилавком і рудим дідьком широко гуляв на весіллях чи хрестинах. А село як село, по-вся-кому дивилось на витівки багатиря, рука якого навіки лягла на аршин, і його розписки прозвало «Созоненковими грішми»». Цю характеристику Созоненка вдало доповнює повтор-антитеза. Десятий розділ роману, де зображено його, починається так: «Бог для того послав на землю ніч, щоб у тиші росло усяке зілля і відпочивала людина». А закінчується він думкою багатія, розлютованого тим, що дядьки не відмовилися від наділів з його землі, і він втрачає владу над ними: «.. .Бог не на те послав на землю ніч, щоб відпочивав господар!». З цими словами він іде вирішувати питання про вбивство сільських активістів. Оцінка персонажа випливає із глибин стилю, що засвідчує потужність художнього слова майстра прози М. Стельмаха.

«Людина й земля — це вісь, навколо якої обертається трилогія чи, певніше, цикл романів Стельмаха «Велика рідня», «Кров людська — не водиця», «Хліб і сіль», — стверджував М. Рильський. Справді, земля зв’язала інтереси села в один вузол. У боротьбі за неї задіяні всі засоби, навіть зброя. У душах деяких селян зароджується зерно страху, непевності. Ось затурканий злиднями Полікарп Сергієнко вже готовий всю відповідальність за розподіл землі покласти на одну людину — Мірошниченка («хай сам несе свій тяжкий хрест»). А Мирон Підіпригора боїться брати наділ із землі багатих селян, мотивуючи це непростою ситуацією: «Хоч земля є землею, але ж треба й оглядатися на всі боки, та ще як оглядатися!». «Земля у нас — тяжке діло: кров’ю пахне», — небезпідставно говорить старий Горицвіт синові Тимофію, коли того обрали головою земельної комісії.

У романі багато художніх деталей, які передають найрізноманітніші нюанси ставлення селянина до землі — від недовіри (поки наділ не одержав) аж до категоричного: «хлібороба й смертю не відірвеш від землі». Тут відбилася історія безземельного селянина з його споконвічним прагненням мати свій наділ як основу життя й людської гідності. Олександр Підіпригора, чоловік сміливий і врівноважений, хоче ще раз почути, де буде його земля, бо не може позбутися зрадливої думки: «а може, якось і перемінилися списки». Коли Свирид Мірошниченко оголосив, що їхній розподіл повітком затвердив, люди «неголосно» виявили свою радість, «схиляючи голови перед усіма новими законами і землею». Марійка Бондар вважає «небесним знаком» те, що «почула своє дитя саме в той день, коли в селі знову заговорили про землю». А одержавши наділ, вона кілька днів гасала полями, «наче боялася, що якась пів-десятинка відірветься від урочища і зникне з очей, мов казковий повітряний корабель». Коли ж Мірошниченко подарував її синочкові десятину свого Левка, вбитого Січкарем, мовляв, «хай дитяча земля послугує дитині», Марійка до глибини душі була схвильована нечувано щедрим дарунком. Докія, дружина Тимофія Горицвіта, готується до розподілу землі, як до Великодня (навіть білої муки припасає), а чоловікові, коли той збирається на оранку, наказує одягнути чисту сорочку, в якій він ходив до причастя — така у них традиція. «Своя земля, наче дитина, здається найкращою» — такого висновку доходить бідняк Побережний, який через безземелля рибальством одбивається від злиднів.

Любов до землі як найтиповішу рису характеру селянина М. Стельмах зображує тонко й переконливо. Завдяки великому ідейному потенціалу стилю, його тісним зв’язкам з авторським ставленням до різних персонажів, їхня класова позиція та індивідуальність не нівелюються навіть за однотипної побудови фраз і тропів. Ось як говорять про землю активісти Руденко і Мірошниченко: «У нашого дядька в грудях з одного боку серце, а з другого — грудка землі»; «Як сказав Кульницький про землю, — здається, не десятини, а серце вийняв з грудей». Аналогічно — лише в іншому контексті — думає Степан Кушнір, коли стає в ряди народної оборони: «Біля своєї землі походити хочеться. А подивишся, як її всяке вороння шматує, так серце розривається. Наче не землю, а його шматують». А ось слова Барчука: «Коли б серце вирвали, то й то легше було б... Ато землю!».

«Все життя їхні чорні руки трудилися біля золотого зерна», — такими словами розпочинається в романі сповнена драматизму й великої сили ідейно-художнього узагальнення картина історичної долі «пасинків землі». М. Стельмах дає поетичну інтерпретацію основ життя селянина-бідняка. Діалектика його суперечностей відбилася в протиставленні епітетів «чорні» (руки) і «золоте» (зерно): вони сприймаються як стильові синоніми й антоніми водночас. Вони наближаються значенням — не лексичним, а стильовим — як слова, що характеризують орган і продукт праці, поєднуються своєю експресивністю. Антонімічний відтінок накладає на них кількаразове повторення в наступному реченні слова «чужі», а, відгукнувшись в епітетах «чорні» й «золоте», це відчуження ще більше прояснюється, викристалізовуючись у ідейно-художній принцип у подальшому абзаці: «А вона, розкішна і убога, ласкава і жорстока...». Некрасовські інтонації наведених фраз, пом’якшені стельмахівськими ліричними тонами, передають усю болючість і гіркоту шляху українського селянства до свого «єдиного раю — землі». У фіналі картини, коли селянин стоїть на порозі цього раю (наступного дня мають ділити землю), болісним запитанням зависає остання фраза: «То невже вона й тепер поманить і обдурить дядька?». Навіть цей знак питання сприймається як піднятий батіг: чи не опуститься він на селянські спини? Або як націлений обріз — чи не вистрелить він у селянське серце? Адже ще свіжа могила Василя Підіпригори, ще не забуто обмануті надії на землю у 1905—1907 рр.

Створювати такі картини допомагає письменникові добре знання історичної долі українського селянства, його психології, моральних основ, прагнень і сподівань. Народ для нього не абстрактне поняття. Воно завжди наповнене цілком конкретним соціальним та історичним змістом: трудовий народ, людина праці, ті, хто стоїть біля самих основ життя, чиїм досвідом вимірюється людина і весь довколишній світ. Тут варто нагадати про своєрідну «метрику» старого Горицвіта, яку він щоразу «видавав» синові, наймаючи його на роботу. «Та вже пастушок», «та вже погонич», «уже й орач», «уже й косар». Тимофій «ще й на вулицю не заглядав, а на лузі отамана вів», — з прихованою гордістю за сина говорить старий. Адже вік вимірювався не роками, а роботою, до якої людина здатна.

Серед образів селян-трударів помітно вирізняється постать Тимофія Горицвіта — людини неординарної, працьовитої, чесної, відданої боротьбі за справедливість. Він був дуже дорогий М. Стельмаху, бо найповніше відтворював середовище, в якому народився і зріс письменник. Тимофія він наділив деякими рисами свого батька. Від його постаті віє силою й надійністю. «Високий, суворий», «з сумовитими очима». «Правдивий чоловік», — визнає громада, коли Тимофієві пропонують обійняти небезпечну, але дуже відповідальну посаду голови земельної комісії. Він справді та людина, що і землю, і душу знає. Цей звичайний селянин піднімається до рівня громадської активності, глибоко й реалістично думає про майбутнє: не досить розбити ворогів, говорить Мірошниченку, треба ще розбити «задавнені злидні», а це важче. Турбується про людей — чи то про дружину вбитого бандитами Василя Підіпригори Ольгу, коли та не вийшла в поле, щоб одержати належну їй землю, чи про багатого, але чесного селянина Супруна Фесюка, коли той впадає у відчай через відрізані десятини: «Ти ж, Супруне, толковый чоловік, зрозумій усе».

Письменник послідовно розкриває і суперечність образу Тимофія: він представник бідноти, що, спровокована революційними гаслами більшовиків, посягнула на землю багатих, має поетичну душу. Небагатослівний на людях, ставав поетом на самоті з землею, сприймаючи її як живу, тому не міг «зобижати» її ланцюгом при розподілі, як пани робили. Отримавши десятини, відчув, як «свіжі думки по-новому розкривали йому саме слово — земля... Тепер його земля була не скривдженою сиротою, не поденщицею на чужій роботі, а, наче сонце, випливала з туману...». Ходячи нічним, щойно одержаним полем, Горицвіт, за звичкою їхнього роду, веде уявну розмову з самим собою, дружиною чи сином Дмитром, з полем... І думки його «були поетичні, як завжди поетична мрія про чесне, краще життя». Але майбутнє для Тимофія ще за пеленою часу. А поки що він на побаченні з землею, на міфологізованій сповіді перед нею: «Виоремо тебе, ниво, обсіємо. Не зерно, а серце своє вкладемо в тебе, щоб зародила ти нам щастя, щоб не пускала ти поміж люди старців і старчат, не гнала своїх трудівників на край світу за тією копійчиною, за тим загорьованим шматком хліба...». Вбивство Тимофія Горицвіта — то справжня трагедія, бо, заряджений фізичною і моральною енергією, він гине в ім’я майбутнього, до якого тягнеться всіма силами душі. Картина його смерті вражає не менше, ніж убивство дітей Мірошниченка.

При відтворенні внутрішнього стану Тимофія напередодні його трагічного кінця визначальними стають пастельні тони, зафіксовані в слові «жаль», які своєю м’якістю, що є контрастною до трагічної події, потрясають читача. «І чогось йому стало жаль... тоскний жаль за чимсь...» — так за допомогою неозначених займенників автор передає внутрішній стан Тимофія, а далі сам «розшифровує» те, чого ще не міг до кінця усвідомити герой: «Він навіть не подумав, що це був жаль непрожитих років, тих років, які оселились у найкращих його сподіванках, а наяву ще не приходили. Тільки тепер він наближався до їхньої грані і вже відходив від них назавжди...». Попри ідеологізовану зашореність авторське слово своєрідно розшифровує й суть нереалізованих можливостей цього трударя: «І в останні секунди свого віку він увесь тягнеться до нерозпізнаної грані майбутнього, яка от-от мала розкритись перед ним, бо все життя він жив майбутнім, не маючи нічого відрадного в минулому».

Тимофіїв батько — втілення вікового досвіду народу-трударя, його моралі. Він органічно поєднує велич («мов біблейський пророк»), категоричність (огрів палицею дорослого сина, «щоб іще вище начальство чув!»). У його ставленні до землі й світу пробиваються погляди предків, осяяні чарівним світлом поезії. Він «говорить з бджолами, наче з людьми», бо «усе жило навколо нього і все вслухалося до голосу людини». Слово — то лише один із виявів його ставлення до життя: «Якесь він має чародійне слово, що допомагає вилітати раніш роям, щедро збирати жовтий віск і тлустий мед». Старий Горицвіт вірить у силу слова. Воно часто в нього йде в парі з повір’ями, сила яких для нього також непорушна. Ніколи не знає спочинку, завжди знаходить собі роботу, бо «усе він знає, усе кипить у його руках». Мораль його сувора, але чесна. Нелегкий досвід трударя переконав його, що головне для людини — «триматися чепіг», що «жито для хлібороба солодше меду». На цьому він і стоїть, застерігаючи сина, коли того обрали головою земельної комісії, від замашок новоявлених керівників-бюрократів. З цих позицій «по крапельці, непомітно, мов бджола, передає онуку те, що зібрав за довгий вік». І в цьому запорука нерозривності зв’язку поколінь, безперервності народного досвіду.

Герої роману «Кров людська — не водиця», яких зараховуємо до «людей з роздоріжжя», належать до різних суспільних груп, мають різні біографії. Спільні для них внутрішній драматизм і хитання, які зумовлені складнощами й суперечностями доби.

Справжнім відкриттям став образ Супруна Фесюка. За зовнішніми ознаками він багатий селянин. М. Стельмах відповідально підійшов до його життєвої дороги, долі та характеру. Справді, Фесюк — багатій. Його навіть запросили на нараду ті, від кого мають відбирати частину землі і хто готовий захищати її до кінця. Однак Фесюка не в усьому можна ототожнювати з тими маєтними людьми. Його правдивість, людська порядність відомі всьому селу. «Хто ж вам у селі не повірить», — беззастережно говорить йому Федора Куца. І справді, Супрун не ламав слова ні перед багачем, ні перед бідарем. Добре харчував наймитів, ніколи не кривдив їх. Чесність і правдивість у його душі своєрідно переплітаються з психологією власника, зумовленою владою землі.

Над усе Фесюк любить землю, працю на ній. Усіма силами, не жаліючи ні себе, ні дружини, тягнувся до землі. Працюючи в чинбарні, бачив перед собою не бруд і вичинені шкури, а «золоті та зелені сап’яни полів». Коли дружина в полі народила сина, Супрун, щоб не їхати порожняком, довантажив хуру і лише тоді поклав на неї породіллю і повіз додому. Йому завжди було мало часу для роботи, тому дорікав навіть Богові — «нащо він стільки празників дав?».

Діставалися десятини Фесюку тяжко, але він «не продав чортові душу» і хоче захистити свою землю. Однак ті методи боротьби, до яких вдаються деякі селяни, для нього неприйнятні. Він «все хоче робити по правді», — з осудом думає про нього Січкар. «Не злобою все має жити на світі!» — так говорить про свою позицію сам Фесюк, але й не зраджує своїх спільників.

Внутрішня роздвоєність, боротьба в душі позначилися навіть на портреті Фесюка: «Над його сухим з глибокими очницями обличчям нависає копичка переспілого волосся, в куточках рота горді риси взялися зажурою. Він затиснув рукою довгасте підборіддя і думає свою нелегку думу». Письменник досліджує його заплутану душу, трагізм становища. Це знайшло відгук і в описі нічного села, яке «здавалося страшним; тихе, забуте людьми, воно лежало мов цвинтар, і місяць кадив над ним холодним болючим сяйвом». Читач зрозуміє, що в душі Фесюка — також цвинтар. Власний настрій переносить він на образ села, бо хоронить свої десятини, хоронить надії, пов’язані з нажитою землею. Аналогічний стан переживають і Ларіон Денисенко, який напідпитку вигукує: «Хазяї, мир погибає!», і Софрон Варчук, який боїться викриття за скоєне — і перед його очима «на мить з’являється погорблене кладовище, від каплички обізвались голоси півчої і заблищали похоронні свічки». їх стан подібний, хоча авторське ставлення до них неоднакове. Але історично пафос цих картин-видінь зближується: від них віє справжнім трагізмом, який несла з собою нова влада.

Ці трагічні й трагікомічні тропи і картини не суперечать загальній концепції роману «Кров людська — не водиця» попри те, що село стояло на порозі великого дня, який колишніх «пасинків землі» мав зробити її господарями. Та ніч була тривожною для всіх. Село збиралося ділити землю. Наближалися трагічні події: незабаром буде вбитий Тимофій, діти Мірошниченка. Про це знає Фесюк, тому в його уяві й виникають трагічні видіння. В основі тих асоціацій — доконечний факт: справді, вмирає світ, частиною якого є всі персонажі. Вловлена закономірність свідчить про високий рівень психологізму й про ідеологічну обмеженість художньої правди М. Стельмаха.

Логічним продовженням філософії та практики життя Фесюка є його син, який, на відміну від батька, виховувався не в трудовій атмосфері, а в обстановці збагачення і засвоїв лише одну правду — накопичення багатства, знає лише одну цінність — цінність золота. «За землю, тату, і вбивати можна... Вона — свята», — кредо молодого Фесюка. Цим мораль сина надто різниться від моралі його батька: Супрун пізнав святість землі як трудар; Гнат знає цю святість лише як власник, для нього земля важить більше, ніж людська кров, бо багатство вже заступило йому весь світ. По-різному дивляться батько й син на золоті сережки, куплені Супруном для дружини із запізненням на два десятки літ. Якщо Фесюк-старший наважився на цей крок з відчайним каяттям, то син бачить у тому вчинкові лише доцільність: золото, мовляв, «при всякій власті — капітал».

До образів людей типу Супруна Фесюка М. Стельмах повертатиметься ще не раз. Нові його аспекти можна розпізнати у постатях Давида Васюти («Дума про тебе»), Семена Магазаника («Чотири броди»). Без таких персонажів відтворення життя українського села було б неповним. Тільки в загальній атмосфері роману «Кров людська — не водиця», в єдності авторської концепції людини і стилю можна зрозуміти всю глибину образів братів Підіпригорів — Мирона й Данила, художню доцільність засобів їх творення. Душа Мирона хитається між прагненням землі і страхом схопити кулю за цю ж землю. Він навіть поверненню брата Данила не радий, бо через того можуть не наділити землі. Свою мимовільну жорстокість («Краще хай буде гірше одному, а не всім») Мирон мотивує тим, що стоїть вище за нього: «Це не я говорив таке — земля говорила». Надзвичайно суперечливий характер Мирона знайшов відгук у тропах, використаних для його зображення. Лантух добірної пшениці для Мирона Підіпригори, мов «чужий гріх», а коли жменю зерна він сипонув у ставок, воно «зашипіло на воді». На перший погляд, ці тропи не пов’язані з мораллю селянина, для якого хліб — святиня. Насправді ж вони несуть значний естетичний заряд. Зерно набуте Мироном не працею, а мимовільною зрадою: його дали багатії за розповідь про збори бідноти. Підіпригора — чесна, тільки дуже залякана людина; це зерно для нього як тридцять срібляків — пече, як «чужий гріх», тому й «зашипіло на воді».

Іншими причинами зумовлені тяжкі переживання й тривоги брата Мирона Підіпригори Данила. Він — інтелігент, що вийшов із селянської родини. Це легко вловити в його портреті: «Брунатне, пропечене сонцем обличчя схоже на обличчя простого, трохи вилицюватого сільського парубійка, в якого тільки й краси, що по-юнацьки свіжоприпухлі вуста і дикуваті темно-сірі очі, які навіть посміхаються задавненою журбою». Причина душевних мук Данила — петлюрівщина, в якій він розчарувався. Такі справді були серед борців за національне визволення. Натура мрійлива, романтична, він довго не цікавився ні партіями, ні політикою. Як і значну частину інтелігенції демократичного спрямування, його вабили література, етнографія, фольклор. М. Стельмах тонко передає напруження в душі Підіпригори, коли той, перейшовши кордон, повертається додому. Кожна дрібниця, вихоплена зором чи слухом Данила, — як тривожний звук сильно натягнутої струни:

щохвилини може обірватися. Його хвилюють картини рідних місць, що викликають згадки про дитинство: «Як би зараз хотілося стати малим хлопчиком, почути материне слово, забути вагу пережитого і острах прийдешнього». Чує він, як обізвалась куріпка, як «писнула вода», бачить «золоту скибу» на озері, проорану місяцем, і в темені чорну воду, де «птиця... чорна розкльовує місячне сяйво, вимиває ним свої крила». У цьому ключі передано стан Данила після повернення до родини — дружини й сина, коли він, насолоджуючись щастям зустрічі, щастям волі, бачить, як, «мов на золотому снопі, лежала його дружина на своїх розплетених косах», а через кілька хвилин, коли його забирає губчека, вже зовсім по-іншому сприймає він волосся дружини: «Позад неї колихається темний сніп волосся». В обох випадках рембрантівське поєднання чорного й золотистого кольорів символізує боротьбу тривоги із промінцем надії. Незвичайна збудженість героя породжує жест каяття, що виносить на поверхню болі і муки, які ятрилися в глибині душі: «Земле, прости мене за все...».

Усі художні засоби, якими автор змальовує Данила Підіпригору, виявляють його настрій і характер — м’який, мрійний, переважно емоційний, поетичний. Поворот у долі Підіпригори подано правдиво. На його шляху ще будуть наклеп, підозра й ґрати, але, здобувши Батьківщину, він віднайшов смисл свого життя, віднайшов себе самого. Така логіка художнього світу роману М. Стельмаха. Іншою виявилася логіка історії: тоталітаризм призвів український народ до багатьох трагедій. Тому історичний трагізм долі людей «із роздоріжжя» оптимістичним фіналом не знімається.

Пильна увага до кардинальних проблем часу, най-тонших душевних порухів героїв, економне витрачання художніх ресурсів при їх зображенні завдяки місткій деталі, висока поетичність художнього мислення, романтична піднесеність і народнопоетична вишуканість, наявність барокової словесної тканини, визначеність ідейно-естетичної позиції автора — найколоритніші ознаки творчого почерку М. Стельмаха помітні і в романі «Кров людська — не водиця». Він умів видобути зі слова прихований зображальний чи виражальний нюанс або повернути його ще невідомою гранню змісту.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.