Аналіз художнього твору - Марко В.П. 2015

Павло Загребельний: справжність живого слова
Грані епічного слова

Всі публікації щодо:
Загребельний Павло

У романі «Тисячолітній Миколай» П. Загребельний висловив занепокоєння тим, що в умовах тоталітаризму «живе слово витісняється смисловими знаками, приблизними замінниками, мертвими ієрогліфами... Вийняли душу з мови». Особисто він, попри різні ідеологічні й історичні дискурси (колоніальний, постколоніальний), пафос творів (трагічний, героїчний, комічний), літературні напрями у рамках канону соцреалізму (критичний реалізм, модернізм, постмодернізм), ставився до слова з високою відповідальністю. У вирі його художнього мислення — найрізноманітніші шари лексики, що інкрустують художнє мовлення характерними для інтелектуальної прози цитатами й алюзіями з різних джерел. Завдяки всеосяжному і всепроникному слову письменник досягнув рельєфності образів, яскравості картин. Письмо П. Загребельного концептуально визначене, за стилем завершене — попри всі звинувачення автора в багатослівності.

Уже в повісті «Дума про невмирущого» (1957) П. Загребельний рішуче обрав модерністський принцип зображення «очима героя». У всіх його творах «партії» персонажів добре виписані — чи то розповідь від імені автора, чи то синтаксично виділені внутрішні монологи персонажів. Найповніше втілення цей принцип знайшов у трилогії «З погляду вічності» (окремі романи виходили 1970,1971,1974), де акцентовано усний варіант нарації й простежується чітка спрямованість оповідача Дмитра Череди на зовнішні події; у романах «Я, Богдан (Сповідь у славі)» (1983) і «Тисячолітній Миколай» (1991), де ситуативно й формально виступає як спосіб нарації внутрішній монолог; у повісті «Гола душа (Сповідь перед диктофоном)» (1992), у якій головна героїня Клеопатра Січкар зосереджує оповідь на власних пригодах у жорстокому для неї світі влади й чоловіків.

У з’ясуванні мотиваційних аспектів наративних форм, які концептуально визрівали й були написані в межових ситуаціях «тоталітаризм — перебудова — незалежність», методологічно прислужаться слова М. Бахтіна про наявність у голосі Достоєвського як наратора кількох поглядів: «Не в кожну епоху можливе пряме авторске слово, не кожна епоха володіє стилем, бо стиль передбачає наявність авторитетних точок зору й авторитетних та усталених ідеологічних оцінок... Де немає адекватної форми для безпосереднього вираження авторських думок, доводиться вдаватися до переломлення їх в чужому слові. Іноді художні завдання такі, що їх узагалі можна здійснювати лише шляхом двоголосого слова...».

Потужний потік сповідальних інтонацій у ліричній прозі 60-х років був виявом особистісного ставлення до світу, яке посилилося за відносної свободи в період хрущовської відлиги. А поширення різних форм внутрішнього мовлення в прозі 70—80-х років XX ст. стало своєрідною формою естетичної сублімації пригніченого авторського голосу епохи застою, що було наслідком пошуків письменниками засобів, максимально наближених до їхніх творчих задумів.

Як відомо, особливості жанру твору не обмежуються дією зовнішніх і внутрішніх жанротвірних чинників. У цьому процесі активізуються складники художньої концепції людини — ідеал, вибір героїв, авторське ставлення до персонажів, принципи відображення, а також особливості таланту письменника. Індивідуальні творчі пошуки П. Загребельного вписуються в загальні закономірності й умови тогочасного літературного розвитку, які стимулювали певні типи художнього мислення й ознаки літературних напрямів. Роман «Я, Богдан» з окремими застереженнями вписується в колоніальний тип мислення й модерністський дискурс; роман «Тисячолітній Миколай» несе знаки модернізму, неоромантизму, постмодернізму й постколоніального мислення; повість «Гола душа» — зразок поміркованого постмодерну й постколоніального типу мислення.

Повість життя з висоти смерті

«Я, БОГДАН»

Поява роману «Я, Богдан (Сповідь у славі)» була подією в літературному житті середини 80-х років минулого століття. Тема визвольної війни проти польської шляхти, возз’єднання України з Росією, відголосок класового розшарування тогочасного українського суспільства — усе це вписувалося в ідеологічні вектори тоталітарної системи. Але роман мав і багато несподіваних ознак: наскрізний внутрішній монолог (нове в українській літературі); не строго хронологічний виклад подій, вільний рух у часі (спогади в спогадах); одверта полеміка з попередниками й нащадками гетьмана, що не відповідало канонам реалізму; відчутна дія принципу асоціативного розгортання думки; новий ракурс зображення Хмельницького (він діє, багато думає, осмислює, оцінює події, соратників і ворогів). У цьому плані виникає об’єктивна суперечність: автор кілька разів акцентує, що герою відкриті потаємні сутності людей, котрі його оточують, і не може вберегти себе від їхніх небезпечних вчинків. У романі складно переплітались епічний і ліричний принципи освоєння матеріалу; що виявляє рівноцінність для гетьмана батальних сцен та його інтимних переживань.

Інтригувала й друга частина назви роману «Сповідь у славі»: у славі не сповідаються, славою насолоджуються. Але услід за Т. Шевченком П. Загребельний устами свого героя порівнює славу з «п’яною дівкою», яка й сама не знає, кому віддасться. Через те в це словосполучення просочується певна оксиморонність, що розхитувало колоніальний дискурс, зафіксований на багатьох сторінках роману, пов’язаний насамперед з оцінкою подій у Переяславі в січні 1654 року.

Вступ до роману наснажений думками й емоціями гетьмана. Серед головних віх свого життя Хмельницький вважає й Переяслав. Свій лист до російського царя називає листом у вічність (прозора алюзія), листом нашої історії, яка прямувала до «великого акту возз’єднання народів наших». Оксиморонність другої частини назви роману «Я, Богдан (Сповідь у славі)» ледь-ледь пом’якшувала романтичний пафос твору, пов’язаний з подіями в Переяславі. Та й сторінки роману, де йдеться про ті події, написані без властивого письменникові пафосу, з переважанням інформативно-репортажного стилю. Сухожилля публіцистики й описів ледь утримують цей текст від саморозпаду, витісняючи з нього правду. Ситуації не рятує й романтичний образ золотих очей зірок, якими Всесвіт дивиться на українську землю.

Обираючи наскрізний внутрішній монолог у сповідальному варіанті, автор намагався мотивувати свій вибір. У тексті твору є кілька мотиваційних позицій: «Я вмираю в Чигирині, але не вмру ніколи...»; «Я живу в оповіді...». Так форма нарації переходить у зміст — пам’ять, яка зближує події історичного часу (визвольна війна), минулого й майбутнього щодо гетьмана. Із-за його плеча виглядає автор, оголюючи свій прийом, завдяки якому текст роману набув багатошаровості, а плин думок Богдана став багатовекторним. Естетична єдність твору — результат авторської художньої концепції.

Друга мотиваційна позиція стосується сповідальності форми викладу. Сповідь ґрунтується на правдивості, щирості, одвертості, на каятті в проступках (гріхах). З висоти своєї смерті гетьман веде «повість свого життя, нічого не втаюючи, тримаючись у всьому істини... Слово і серце злилися в... вмиранні»; згадує і вгадує себе, «розповідаючи і про найсокровенніше». Оте «найсокровенніше» стосується передусім трагічного кохання до молодої шляхтянки Мотрони. Уявні листи до неї нагадують інтимні листи Мазепи до Кочубеївни й належать до найкращих сторінок любовної лірики. До «найсокровеннішого» належать і уявні розмови з колишнім генеральним писарем Самійлом, котрий загинув після битви під Жовтими Водами. Дух Самійла, передаючи сумніви й роздвоєння душі самого Богдана, являється йому в найскрутніші моменти життя. Уособлюючи світлу частину душі гетьмана, Самійло виступає втіленням ідеалу, до якого він так болісно тягнеться. Дух Самійла допомагає йому усвідомити й адекватно оцінити найістотніші моменти свого життя й діяння, а після Берестечка вказує на гріхи (смерть кожного козака, роздвоєність у ставленні до народу, «піддався темнощам»), яких гетьман не може заперечити. Так «сповідь у славі» доповнюється сповіддю в гріхах, а зізнання «Страшні думки і страшна душа моя...» наповнюється конкретними вчинками.

У внутрішньому монолозі Хмельницького автор порушив багато проблем: гетьмана і народу; сили розуму, мудрості і влади; свободи і миру як ідеалів життя; свободи й війни як гіркої дійсності; незбагненності людини; краси народної пісні й рідної мови; рідної землі та її золотих і кривавих віків. Окремі судження звучать надто категорично. Слушне звернення до джерел, залучення до розмови різних, часто протилежних, міркувань про гетьмана моделює захопливий диспут, що є важливою причиною інтересу до роману П. Загребельного.

Епічність постколоніального дискурсу

«ТИСЯЧОЛІТНІЙ МИКОЛАЙ»

Постколоніальне мислення автора в романі «Тисячолітній Миколай» ускладнюється філософською ідеєю про безсмертя людини, її перемогу над часом і зображенням носіїв офіційної ідеології тоталітаризму. Сентенції про безсмертя висловлені вже на початку роману: «І зненацька відкривається мені, що життя не обмежено тісним земним кругом... Безсмертне не тіло... — безсмертна наша сутність, наше назначення, наша судьба і відчай. В кінці моєму — мій початок. Я загоряюсь від своїх тисячолітніх початків, як вогонь від вогню».

Очевидно, ця думка тривожила письменника віддавна. Зародок роздумів Миколи Сміяна, від імені якого ведеться внутрішній монолог у романі «Тисячолітній Миколай», є в монологах академіка Карналя в романі «Розгін». Брати Сміяни, Миколай і Марко, проходячи через епохи і століття, володіють багатовимірністю. За законами вищих сил, брати міняються місцями (старший-молодший), що їх урівноважує перед часом. Але, посідаючи різні суспільні висоти, стають носіями навіть протилежних ідеалів. Внутрішній монолог Миколи Сміяна вмістив цілі пласти життя в епічній конкретності, але через послідовне втілення автором принципу зображення «очима героя» на перший план виходить лірична аура твору, пов’язана з осмисленням Миколою подій, людей, їхніх учинків. Микола знайшов своє місце на землі, досліджуючи її як велике диво й безцінний дар, піднесений людям Всевишнім. У цій праці він відкриває і власну справжність. Біля труни брата Марка, який став державним діячем високого рангу й відірвався від людей, Микола з гіркотою усвідомлює розгубленість на новому прузі життя (йдеться про часи т. зв. перебудови). Йому згадується подорож із київським князем Володимиром (брати живуть тисячоліття!) до Константинополя. Це навертає його на думку: «...Ми знов, як тисячу років тому, пливемо кудись по темному морю за чужими богами для свого зневіреного народу і не відаємо, яких же богів привеземо цього разу, яких пресвітерів, які ікони, які молитви». Так письменник робить крок від постколоніального мислення до вільного, знаходячи в сповідальному слові й власне очищення.

Час вивітрювання ідеалів

«ГОЛА ДУША»

Повість «Гола душа (Сповідь перед диктофоном)» — при перевиданні другу частину назви було знято — типове явище постмодернізму й постколоніального мислення автора, хоча героїня ще неспроможна вирватися з полону колоніальних цінностей. Клеопатра Січкар, від імені якої ведеться оповідь-сповідь, подолавши шлях від провідниці вагона до високої посади у високій установі й знову опустившись, як сама вважає, до заступника директора наукової бібліотеки, пізнала всі форми приниження її жіночої сутності в чоловічому світі.

Але ситуація й пафос її «сповіді» потребують кількох застережень: мовлення героїні має лише одну мету — егоїстичну — виговоритись; чоловічий світ, у якому вона зазнала принижень, водночас є світом влади, котра живе не за тими законами, які лицемірно проповідує, а послуговується ущербними цінностями, утверджує фальшиві взаємини; Клеопатра протестує проти чоловічого світу не через його фальшивість як утілення влади, а через те, що її витурено зі світу влади — демонструє типову тоталітарну й колоніальну позиції. Обмеженість позиції і світу героїні автор зобразив коротким обрамленням, що фіксує цінності, серед яких їй доводилося перебувати: «Оргазм. Сарказм. Маразм» (початкове) — «Екстаз і оргазм повинні запанувати на землі, а не сарказм і маразм від протухлих чоловіків» (кінцеве). Вигук героїні «Що вони зі мною зробили!..» спочатку звучить немовби драматично. Але наступна фраза: «В один день усе як відрізало: кабінет, секретарка, помічник, автомобіль, урядові телефони, поштивість і запобігання» перейнята сатиричним пафосом.

Зі світу Клеопатри, як і зі світу чоловіків, котрі представляють владу й серед яких доводиться жити героїні, вивітрені ідеали, а на дискомфорт через їхню втрату немає й натяку. Тому її сповідь можна назвати антисповіддю — типовим постмодерним явищем. Очевидно, це спонукало автора при перевиданні твору зняти другу частину назви, яка мала ще один відтінок смислу: диктофон — засіб публічного оприявнення думок і переживань. Це зближує її сповідь з каяттям персонажів на майдані в російській літературі XIX — початку XX ст., але зі зміною пафосу — від драматичного до комічного.

Отже, «Я, Богдан (Сповідь у славі)», «Тисячолітній Миколай» і «Гола душа (Сповідь перед диктофоном)» П. Загребельного об’єднані в одну групу за формою нарацїї. Внутрішнє мовлення персонажів більшою чи меншою мірою перейняте сповідальними інтонаціями. Момент сповіді настає під час прозріння від усвідомлення вчиненого зла або невчиненого добра. Сповіддю як формою нарації в романі «Я, Богдан (Сповідь у славі)» П. Загребельний тонко зреагував на переломність, кризовість історичного часу в житті України, яка виборювала й не виборола собі нову долю, і в житті гетьмана Хмельницького, котрий відчув той вирішальний момент і відповів на його виклик. Сповідальність у внутрішньому мовленні Миколи Стояна, героя роману «Тисячолітній Миколай» активізує викривальний, сатиричний пафос, характерний для постколоніального мислення. Повість «Гола душа (Сповідь перед диктофоном)» порушує делікатне питання: чи кожна людина в переломний момент здатна стати до сповіді, а не тільки оголити свою душу?







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.