Аналіз художнього твору - Марко В.П. 2015

Сповідальність прози Олеся Гончара
Грані епічного слова

Всі публікації щодо:
Гончар Олесь

Героїзм і трагедія народу у вій ні, пекучі проблеми сучасності — магістральні лінії творчості О. Гончара. Його герої часто діють і переживають за законами легенди. Такою постає трагічна історія взаємин юнака-українця й дівчини-словачки Терези у новелі «Модри Камень». Побутові виміри не можуть передати всього змісту подібних ситуацій у творах Гончара. За побутовим шаром завжди — моральний і філософський.

Підсвідоме чи усвідомлене почуття провини породило сповідальність Гончарової прози, оте щемливе слово його героїв, яке проривається як найглибша таїна. Богдан Колосовський у «Листах з ночей оточенських» (роман «Людина і зброя»), подумки адресованих коханій Тані, роздумує про те, якою бачать землю жителі інших планет: «Палаючі степи, палаючі на планеті міста, тривожно-багрове небо...», мріє про покоління, що «не гинутиме у війнах...». Той же Колосовський (роман «Циклон») через багато років по війні, беручись за фільм про своїх побратимів, усвідомлює весь тягар «обов’язку перед тими, що вже не скажуть про себе». Кирило Заболотний, герой роману «Твоя зоря», одвертіше переглядає своє й наше минуле: «Часом сміялись над тим, над чим нетреба було сміятись. Вклонялись тому, що було не варте поклонів. Крізь які хащі блукань, засліплень доводилось продиратись людям нашого покоління...». І це лише окремі спалахи болю, що пропікав сторінки Гончарових книжок.

Художній світ О. Гончара — не лише моделі стосунків між людьми, закріплені в сюжетах його творів, не тільки біографії персонажів, а й багатство деталей предметного світу та містких образів-символів, які подібні на тугий згусток поетичної енергії. Про це нагадують вогник маяка в повісті «Щоб світився вогник», смужка нескошених трав у повісті «Бригантина», торпеда в ролі відра біля степової криниці, корпус військового корабля в морі, названий Залізним Островом, тронка — дзвіночок, зроблений із гільзи, в романі «Тронка», собор в однойменному романі, образи Мадонни й зорі в романі «Твоя зоря» та багато інших.

Твори Гончара сповнені довірливої розмови про найдорожче, найінтимніше. Бажаного ефекту письменник досягає завдяки щирості мовленого слова й улюбленій формі викладу — другій особі однини. Вони приваблюють ніжним ліризмом. Зображення й вираження тут поєднуються в гармонію, забарвлюючи в певний настрій слова автора чи стилізованого оповідача, мовлення багатьох героїв. Але ліризм не шкодить місткості Гончарового письма.

Легенда про безсмертя

«МОДРИ КАМЕНЬ»

За часом написання новели О. Гончара «Модри Камень» (1946) і «За мить щастя» (1964) віддалені майже двома десятками років, але між ними є чимало спільно-го: подібні ситуації — війна й кохання радянського солдата до іноземки; одна проблема — життя / смерть; особливості композиції — поєднання реальних і уявних картин, наявність обрамлення. Є між ними й істотні відмінності, зокрема у формах викладу, у співвідношенні «герой / оповідач», у формах осмислення подій, у концептуальній спрямованості кодів.

У новелі «Модри Камень», написаній першого повоєнного року, коли ще свіжими були враження про вогненні літа, йдеться про «випадкову зустріч... єдину яву у великій драмі війни», де головні дійові особи — радянський воїн-розвідник (його імені автор не подає) і молода словачка Тереза. Якби для викладу короткої зустрічі двох на війні О. Гончар вдався до традиційного сюжету, новела, можливо, загубилась би серед багатьох інших; він написав звичайну історію двох, що сприймається як легенда, наповнює образи, ситуації, багато деталей символічним змістом. Перший і останній розділи є своєрідним (ліричним) обрамленням. Пронумеровані вони як звичайні частини сюжету, хоча насправді є позасюжетним складником. Навіть перші два речення другого розділу «Куди ти задивилась? У що вслухаєшся?» мали бути віднесені до першого розділу, який є початковим обрамленням.

У такому разі власне сюжет складають лише другий—четвертий розділи. У них ідеться про зустріч двох радянських розвідників, які перебувають у тилу ворога, зі словацькою родиною (матір’ю та її донькою Терезою). Про це оповідає один із солдатів. А про трагедію, що сталася в словацькій родині за відсутності солдата-оповіда-ча, оповідає солдатові, який навідався до Терези, її мати. Дівчину запідозрили у зв’язках із партизанами й забрали. Так автор досягає подієвої завершеності твору. Але на цьому не ставить крапки. Майстерно написане обрамлення, викладене у формі внутрішнього мовлення, ускладненого уявними репліками матері й Терези (І розділ) та уявною розмовою оповідача й дівчини (V розділ), уводить до внутрішнього світу юнака — цнотливого, романтичного й глибинно чистого. Ці риси героя надають новелі естетичної та етичної єдності як передумови її художньої цілісності. О. Гончар дає змогу глянути на Терезу очима юнака-фронтовика, що стужився за жіночою вродою, в ефектній ситуації: « Ти стояла на стільці...». В його погляді лише цнотливий хлоп’ячий інтерес до дівчини: «Я стидався дивитись на твої стрункі білі ноги, але, одвівши погляд, все одно бачив їх весь час ».

Особливості сюжету, обрамлення та їхньої взаємодії закладають основний код оповідання; світи Терези й солдата-оповідача виражають його ідею. У сюжеті новели автор простежує, як змінюється ставлення оповідача до краю Терези й до самої дівчини. «Було зимно і чужо...» — ця фраза визначає тональність початку оповіді солдата про край, куди занесла його війна. «Свої» — такий код взаємин пропонує солдат-оповідач незнайомим господарям лісової оселі. Під кінець контактів зі словацькою родиною юнак відчув, що цей край уже «не такий чужий, як досі». Художній хід молодого О. Гончара нагадує вірш Лесі Українки «Дим», де обігрується слово «чужина», щоб передати зміну ставлення ліричної героїні до далекої Італії.

А між тими двома полюсами були близькість солдатам словацької мови («Так ми ж дома!.. Я все розумію!»); доброзичливе ставлення словацької родини до них (зігріли, перебинтували руки, напоїли кавою) і, найголовніше — кохання з першого погляду до юної Терези (« ...я виразно чув, як ти входиш до мого серця»). Перед юнаком Тереза постає як втілення чистоти й ніжності. У її портреті домінує білий колір (ноги, руки, сукня). Живий контакт двох молодих людей завершується діалогом, сповненим глибокого змісту. На твердження юнака, що звучить, як клятва «Ми ще зустрінемось, Терезо», дівчина посилається на долю, що звела їх у цій веремії, — і зустріч двох уписується в загальний порядок світу. А запрошення Терезою Всевишнього бути свідком вірності даному слову («Хай пан Бог видить, що буду» чекати) надає почуттю юнака й Терези сакрального змісту. Коли юнак повернувся до коханої, у розповіді матері про трагічну долю Терези його особливо вразило, як дівчина дивилась «на Руське», тобто туди, де був він, її обранець. Міру трагедії на узліссі передає вражаючий образ-символ: «Чорніло згарище, і голий димар підіймався над ним, як сурма великого горя». Так завершується твір на подієвому (сюжетному) рівні. Психологічний рівень новели акумулюється в ліричному обрамленні. Для його розкодування потрібно проаналізувати взаємодію обрамлення й сюжету в ракурсі художнього часу й простору та психологічного стану юнака-оповідача. У творі можна виокремити чотири часові шари: сюжетний, що містить час зустрічі солдатів-розвідників зі словацькою родиною; час розправи салапіистів над Терезою, про що оповідає мати; час повернення юнака й момент оповіді матері; час обрамлення (момент спогаду й час подій тут збігаються). Якщо часові шари сюжету стають засобом перевірки закоханих на вірність, то час обрамлення, зокрема його віддаленість від часу сюжетного, є випробовуванням пам’яті серця оповідача.

Складніше розкривається психічний стан юнака в обрамленні. Тут реальними є лише його свідомість, думки. Усе інше — репліки матері й Терези, розмова оповідача з Терезою — витвір його уяви. Так прочитується і перше слово тексту новели «бачу» («Бачу, як ти виходиш зі своєї гірської оселі»). У початковому обрамленні юнак подумки звертається до Терези як до живої, хоча її немає. У його пам’яті активізуються деталі, що запали в душу від безпосереднього контакту з дівчиною та з оповіді матері: «дивишся вниз», тобто туди, куди він пішов тієї зимової ночі; «посміхаєшся комусь» — юнакові приємно думати, що йому; «Кого ти виглядаєш?». В уявній відповіді Терези «Пан Бог видить, кого я виглядаю!» відгукнулась її клятва, дана юнакові при прощанні. Тоді вона за свідка своєї клятви, що чекатиме, запросила Бога і юнак прийняв ці слова Терези. Вони стали частиною його духовного світу. Крім того, перераховані деталі — то своєрідні знаки-імпульси внутрішньої готовності юнака до оповіді-спогаду про несподівану зустріч зі словацькою родиною, що сформували більшу частину сюжету. (Подібну роль виконує початкове обрамлення в новелі «Я (Романтика)» М. Хвильового.)

Кінцеве обрамлення містить роздуми, уявні картини й уявний діалог оповідача з Терезою. Тут кожне слово, кожен поворот думки освячені пам’яттю серця, перейняті ідеєю безсмертя. Юнак сповідається перед Терезою, як перед вічністю: ота коротка зустріч із нею «ніколи не померкне»; «Ти — як жива»; «Доки зеленітимуть ці гори і світить сонце, ми будемо жити». Тут ідея заявлена прямо. Блискучою знахідкою О. Гончара був уявний діалог юнака й Терези, де всі репліки належать йому, а «голос» Терези «звучить» лише в його душі, бо дівчина, яку забрали салашисти, живе в його пам’яті.

Художній світ новели тримається переважно на загальнолюдських цінностях. Лише один раз у свідомості оповідача прохопиться імперська нотка: «Модри Камень був наш, і шосе наше, і гори наші». Але основний зміст новели інший: таїна людських взаємин, таїна людини (герой, на якусь мить вийшовши з пекла війни, зачаровано зупинився перед дівочою красою, цнотливо увібрав її у свою душу).

Молодих героїв новели, новітніх Ромео і Джульетту, письменник увінчав акцентованим блакитним кольором полонин, укритих «першим цвітом весни», що має дивовижну назву «небовий ключ», і кольором неба, яке над ними «гуде од вітру, немов блакитний дзвін!..». Так, волею автора доля двох людських сердець опинилась на перехресті горизонтальної лінії пам’яті й вертикальної, що єднає землю і небо, людину і Бога. Таке художнє рішення насторожило охоронців системи. Як згадував О. Гончар, вони накинулись на цей твір з критикою та погрозами, «за звичаєм тих часів, почали проробляти на всіх зборах — університетських і міських». Порятунок прийшов із виходом у Києві роману «Альпи», що мав великий успіх.

Трагедія без катарсису

«ЗА МИТЬ ЩАСТЯ»

Новелу «За мить щастя» О. Гончар писав, коли в літературу прийшло більше трагічної правди про війну. На той час уже був написаний роман «Людина і зброя» про трагедію студентського батальйону, бійцем якого був і автор; у його уяві окреслювався роман «Циклон» про страшну табірну одіссею радянських полонених. Тому новела «За мить щастя» сповнена болю, суперечностей, побудована на багатьох опозиціях.

Її задум виник у далекій Бірмі, у місті Рангуні. Тамтешні молоді солдати з автоматами й храми-пагоди, що нагадують оповідачеві «стоги жовтогарячого жнив’яного блиску», стали імпульсом спогаду про давню історію. Очевидно, цей архетипний образ сонячних жнив, снопів, полукіпків як символ життя зберігався в підсвідомості автора ще з повоєнного літа поряд з образом емер-ті як кари за смерть. Але тієї кари не приймала душа автора, котрий пройшов крізь пекло війни і таборів. Більше того, смерті на війні протиставлено радість життя й кохання — і ті дві смерті вже після війни, коли фронтовикам мріялось про вічний мир. Свої давні тривоги й сумніви автор відобразив у слові, воскресивши найбільш вражливі епізоди давньої історії й намагаючись осмислити їх.

Скупими деталями окреслено історичні умови, здавалось би, локальної події, що сталася на жнивах у полі, біля угорського містечка, поруч із яким розташувались радянські окупаційні частини, «солдатська цивілізація», як не без іронії висловлюється оповідач про землянки, споруджені в колишньому графському лісі. У ситуації, що склалася, не могли не виникати проблеми взаємин солдатів і місцевого населення. Автор подає лише окремі деталі кризових моментів тих стосунків: «боєць лежить на винограднику затоптаний, поглумлений, з перерізаним горлом»; трапляється, місцеві любителі вина й «бійців споюють».

Фатальну подію — вбивство місцевого угорця — передано до краю лаконічно: «Пролунав постріл». Творчі зусилля автора зосереджено на розкритті психології персонажів. Оповідач, теж фронтовик, тонко передає внутрішній стан Сашка Діденка, артилериста, котрий був добрим солдатом, «воював по-геройськи», як характеризує його комбат. У його душі змагаються Ерос і Танатос. Притлумивши голос смерті, війну, Сашко живе передчуттям радості. У тому святковому настрої дисонансом прозвучало порівняння його гогокання з виттям степового вовка. Життєствердний настрій Діденка як переможця вибухає естетичним ставленням до світу («хміль сонця», «литво полукіпків... виблискує золотом») і загостреним еротичним переживанням, готовністю кохати. Але так сталося, що любов і смерть у житті Діденка трагічно стали поруч. Перші обійми жінки закінчилися пострілом у її чоловіка.

І війна, і ця смерть на жнив’яному полі відсунуті на маргінеси свідомості оповідача. Сашко лише мимохідь згадує фронт, передній край, який «галасу не любить». Навіть у звістці про вирок трибуналу та в описі його виконання обминається слово смерть («Сталося те, що мало статись»). Водночас автор не приховує, як у спотвореній мілітарною ідеологією свідомості солдатів деформуються цінності життя: «Бо чи таке воно й страшне, що він накоїв, — один постріл, а перед тим мільйони, мільярди пострілів було зроблено по людині».

Суперечність у оцінці вчинку Діденка закладена в глибинах свідомості оповідача. Він представляє Сашка як переможця, котрий відповідно діє: прилюдно на жнивному полі демонструє своє право на чужу жінку, обнімається-цілується з нею (двозначна деталь: «вона лежала горілиць») і вбиває її чоловіка. «Преса на Заході» (в контексті твору це поняття має негативний відтінок) так і витлумачила вчинок Діденка — як завойовника: радянські окупаційні війська «вбивають чесних католиків, ґвалтують їхніх дружин». А вже після виконання вироку військового трибуналу оповідач стримано заявляє: «Сталося все, що мусило статись». Мало врівноважує наявну суперечність шалене кохання Діденка й Лариси, що, ледь спалахнувши, було насильно погашене.

Два виміри життя Діденка, двоплановість образу Лариси, два варіанти фіналу новели — то знаки сум’яття автора перед складністю життя. Враження від фактів, які довго жили в пам’яті, виявились сильнішими за їхнє осмислення. Код незвичайного стану солдата подано такими словами: «Що знав він досі, що бачив, чим жив? Вирви, та бруд, та сморід війни, снаряди одні тільки й умів фугувати, смерть одну тільки бачив, а вона, ця любов несподівана, з’явилась, мов з неба, і сонячним духом снопів — подихом самого життя — тебе обдала». Боротьба в душі автора позначилася на зміні форми нарації: від оповіді в третій особі однини він переходить до улюбленої, з нотками сповідальності, форми викладу в другій особі однини, що засвідчує входження чужого життя до його внутрішнього світу — звідси ліризація трагічного часу як специфічна реакція на війну.

Зачарований дивом Жінки, Сашко живе, немов у потойбічні, у витвореному ним світі, де владарює вона, Лариса. Міф її життя колективно скомпоновано за поширеними класовими схемами. На єдиному їхньому побаченні — після того фатального дня — Сашко звертається до жінки з найніжнішими словами: «Зіронько моя! Циганочко! Ясочко! Оченя моє каре, щастячко моє!..». Та дійсність була іншою: рішення військового трибуналу про розстріл, підтвердження Москвою цього рішення — неминучість вироку. А він, Сашко, немовби й не реагував на ті обставини.

Образ Лариси також подано двопланово: очима Діденка — це імпресіоністичний портрет красуні, в якому виокремлено живе полум’я кофтини, безодню очей, густо вишневі губи й срібну ниточку сивини; вартовим вона не видалась красунею: «мов з хреста знята», «перестраждана жінка з темним проваллям очей, що горять, як у хворої...».

Не маючи змоги знайти єдину істину, О. Гончар ходить багатьма колами сумнівів, поки наважується на останню фразу про доконечність кари. Так він несміливо втілює екзистенціальну ідею про трагізм життя з акцентуванням морального аспекту в принципі «смерть за смерть». Своєрідно відбувалося сходження автора до ідеї. У передсмертному слові Діденка згадано дві цінності: Ларису і Вітчизну. Слова про Ларису «Я любив і люблю її» — останнє, що пов’язує Діденка з життям. А слова про Вітчизну, готовність «смертю... змити» її заплямовану честь — то вже прощання Діденка з цим світом. Істотною є деталь: незвичайне кохання радянського солдата й угорки Лариси автор благословив словами священика, якому жінка сповідалась: «Omnia vincit amor!» («Любов перемагає все!»). Письменник уводить до тексту паралельний уявний фінал, щоб бодай на мить відсунути тяжку для нього розв’язку, а також вдається до фігури замовчування, зображуючи переступ Діденка й Лариси на шляху до ефемерного щастя: у них не було й крихти каяття, хоча поміж ними стояла смерть людини — чоловіка Лариси. Можливо, саме з цієї причини почуття, яке залишає по собі новела «За мить щастя», не є катарсисом.

Художній світ О. Гончара зорієнтований на ідеальні, часто міфологізовані величини. Ними автор намагався міряти людину й протидіяти хаосу, який ніс українському світові тоталітаризм. Утілені у романтичні форми, ідеали автора визначили особливості його письма: в багатьох образах враження превалюють над матеріалізованою в слові життєвою конкретикою, що виявляє своєрідний романтичний експресіонізм його творчості; автор надає перевагу полегшеним варіантам конфлікту, які часто мають псевдооптимістичну розв’язку. Так, виникає суперечність між його суб’єктивною позицією та об’єктивною художньою правдою. Ця суперечність пом’якшується, коли він цілеспрямовано творить ідеалізований (романтичний) художній світ, як у новелі «Модри Камень». Цю суперечність, важко, а то й неможливо зняти, коли автор зосереджується на гострих проблемах, на складних явищах, об’єктивна оцінка яких не вкладається у визначені тоталітарною системою ідеологічні виміри (новела «За мить щастя»), через те по-різному тлумачаться їхні концептуальні коди. Спроби розставити в оцінюванні творчості О. Гончара нові акценти не заперечують її, а, навпаки, активізують прагнення вдивлятися в неї, збагнути її глибинні коди. Бо його художня система ще не вичерпала своїх ресурсів і володіє чималою духовно-креативною силою.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.