Аналіз художнього твору - Марко В.П. 2015

Безодня драматургії Володимира Винниченка
На перехресті слова і дії

Всі публікації щодо:
Винниченко Володимир

В. Винниченко — творець модерної української драми 3 нею прийшли нові герої, нові проблеми: суть суспільних відносин («Базар»), родина і материнство («Закон»), родина та інтимний світ жінки («Брехня»), проступок і кара («Гріх»), талант і ціна його реалізації («Чорна Пантера і Білий Медвідь»). Він вибудовував межові ситуації, в яких герой пізнавав недосяжну істину, яка змінювала мотиви його вчинків. Наприклад, Інна Мусташенко зрозуміла, що закони материнства й батьківства сильніші за інші цінності, й відступилася від чоловіка, даючи йому змогу бути біля його дитини. Марія Ляшківська, пройшовши крізь кров і бруд Першої світової війни, заперечує гріх; коли ж опинилась у ситуації ненавмисної зради, вдається до самогубства.

У родині художника Корні Каневича склались обставини, коли необхідно вибрати між ідеальним завершенням картини і здоров’ям малолітнього сина, Корній робить вибір на користь мистецтва й домальовує останні штрихи, коли син уже мертвий. Дружина Рита дає Корнієві отруту, розрізає картину й сама п’є смертельний напій. Із мертвим сином на руках сідає коло Корнія, творячи «ідилію» родинної єдності. Але «ідилія» трагічна: всі троє мертві. Картина також. Така страшна плата за переступ закону: немає нічого вищого за життя людини, дитини. Майже всі межові ситуації в драмах В. Винниченка закінчуються смертю персонажів.

Дві правди пані Наталі

«БРЕХНЯ»

«Брехня» — одна з вершинних драм В. Винниченка. Одразу після її перших вистав була названа новим явищем в українській драматургії, що виводило український репертуар на європейський рівень. М. Вороний ставив її в один ряд із творами Ібсена, Пшибишевського, Гауптмана, Метерлінка, Чехова. У 1926 р. п’єса виходила італійською мовою, її ставили в Римі.

Події відбуваються в родині інженера-винахідника Андрія Карповича, в одному й тому ж інтер’єрі. Однак це не створює монотонності, бо внутрішня динаміка твору стрімка, словесні поєдинки бурхливі, а сповіді-одкровення персонажів — одверті, часом і несподівані.

В. Винниченко — ідеологічно заангажований письменник — у драмі «Брехня» торкається суто загальнолюдських проблем: брехня і правда, любов і зрада, брехня і щастя, спокій і завмирання таланту, муки совісті і жадання радості тощо. Яким би не був ланцюг цих проблем, тільки ними не пояснити поведінки, психічних станів головної героїні Наталі Павлівни. Бо джерела її у сфері психології. Героїня знає й зізнається, що чинить погано, картає себе за це. Але дивовижно інше: вона сповідує якусь незвичайну брехню-щирість; брехню, бо обманює, і водночас говорить таку щиру правду, якої нічим неможливо спростувати. А ще зважується на такий доказ правди, нічого вищого за який немає, — смерть.

На сцені відбувається сімейна драма з давнім, як світ, «трикутником». Щоправда, у п’єсі В. Винниченка він несподівано здобуває і «четвертий кут». Дружина інженера-винахідника Андрія Карповича, який давно працює над оригінальним мотором і ось-ось завершить його, має коханця — молодого студента Антона Михайловича, котрого ніжно називає Тосем, «Котиком», «Вогником». Одну з бурхливих розмов Наталі Павлівни з Тосем випадково підслухав помічник Андрія Карповича, також інженер, Іван Стратонович. Нечесним шляхом він здобуває Тосеві листи до Наталі Павлівни і погрожує віддати їх Андрію Карповичу. Ситуація ускладнюється тим, що й Іван Стратонович закоханий у Наталю Павлівну, і та його також кохає. Звідси в драмі отой нетрадиційний «чотирикутник». Ні чоловік, ні його сестри Дося й Саня, ні батько Карпо Федорович навіть не здогадуються про подвійне життя пані Наталі, яка розривається, щоб прогодувати родину, приватними уроками заробляючи на хліб насущний. Такий перший — сюжетний, подієвий — шар твору. За сюжетним шаром, зовнішніми стосунками між персонажами ідуть морально-етичний, філософський, психологічний шари. Тільки сягнувши їх, можна увійти до складного світу, створеного генієм В. Винниченка. Світу неоднозначного, суперечливого, таємничого.

Ситуаційним, психологічним, моральним центром драми є образ Наталі Павлівни. З нею пов’язані всі персонажі. Усі висловлюють власне ставлення до неї, відверто чи приховано спонукають її до певних учинків. А коли не спонукають, то очікують їх. А сама вона постає у двох іпостасях: турботлива дружина, невістка, яка обожнює свого свекра, прийняла до своєї родини і двох його дочок, до котрих також добре ставиться; палка коханка студента Тося, якось особливо закохана і в чоловікового помічника Івана. Ніхто з рідних не здогадується про приховане життя Наталі Павлівни. Усі вважають її ідеальною людиною. Свекор розчулено говорить про атмосферу в родині сина, яку створює головним чином Наталя: «.. .як у рай ми попали». Чоловікова сестра Саня, саме втілення правди й щирості, говорить про Наталю: «...Краще вас на світі немає». Обожнює її і чоловік Андрій, зізнаючись, що легше пережив би її смерть, як зраду. Наталя Павлівна цілком добровільно, з якоюсь побожною самовідданістю сповнює той обов’язок перед рідними. Це прочитується в адресованих Тосеві словах про своє ставлення до чоловікового батька: «Дитинко, ти й це скажеш — брехня, але я все-таки скажу тобі: я вперше через його батька почула, яка може бути жалість... мені хотілось стати на коліна перед його батьком, обмити його ноги й витерти їх своїм волоссям. Він... він — затурканий життям. Він — селянин. Він... страшенно подібний до мого батька...».

Потаємне життя Наталі Павлівни приносить їй і радість, і страждання, призводить її до нерозв’язного конфлікту, коли за моральні проступки доводиться платити щонайвищою мірою. А поки що вона переконливо-жагуче говорить до свого коханця Тося: «Ти — моя радість. Чуєш? Ти — мій сміх, ти — моє ясне в житті. Ти моя любов радості... Треба десь брать, щоб давать. От я у тебе беру і даю другим». Однак Тося не влаштовує становище «кузена» в родині Андрія і Наталі. Він прагне ясності, хоче, аби Наталя покинула родину й перейшла жити до нього. Але й тут вона виявляється вищою, мудрішою за поетично обдарованого хлопця, адже бачить і зовнішній аспект, і внутрішню сутність ситуації. Тому пояснює Тосеві, що невизначеність їхніх стосунків, через які він мучиться й радіє, і є джерелом віршів, яких за інших обставин він не напише. Бо, здобувши побутовий комфорт, втратить джерело натхнення.

Непросто складаються стосунки з Тосем, бо він так глибоко впустив до власної душі Наталю, що інших жінок не помічає. Та набагато складніша історія з Іваном Стратоновичем. Він — прагматик, скептик, нахабнуватий. Його муки кохання не виливаються у вірші. Давно страждає і заздрить своєму компаньйонові Андрієві Карповичу, що в того така дружина. А коли випадком дізнається про її стосунки з Тосем, готовий святкувати перемогу викриття й поверження свого кумира. Насолоджуючись чужими муками, намагається відплатити за муки власні, хоча в тому прямої вини Наталі Павлівни немає.

Здається, Наталя Павлівна буде розвінчана, родинна катастрофа неминуча, усім буде погано, що найбільше її пригнічує. Проте несподівано виникає нова складна колізія. З’ясовується, що Іван і Наталя давно кохають одне одного, тільки не зізнавалися, бо навіть не підозрювали про взаємність. Освідчення Наталі — несподіванка для Івана. Та ще й яке освідчення: «Я хочу любить, любить душу...». Але скептик Іван не поступається, вважає це черговою хитрістю Наталі, брехнею. Йому потрібні докази — ні, не поцілунки, навіть не близькість, а щось надзвичайне, неспростовне нічим. Тому коли Наталя з тихим болем і відчаєм запитує: «А смерті повірили б?» — Іван Стратонович зі злою радістю погоджується: смерті він повірить.

З цього моменту трагічна розв’язка невблаганно наближається. Наталя Павлівна б’ється між двома сильцями долі, кожне з яких загрожує катастрофою. Лавро-вишневі краплі (у прямому розумінні — ліки, а в змові Івана й Наталі — отрута) зринають все частіше, а з боку Івана Стратоновича — все наполегливіше, віщуючи трагедію. Можливо, Іван Стратонович, наполягаючи на такому страшному доказі, як смерть, насправді не бажав смерті Наталі, адже смерть суперечить коханню, а він таки кохає. І водночас він не може вийти з цієї сатанинської гри. Зображення таких станів — особливість художнього світу В. Винниченка.

Сцена, коли Андрій Карпович та Іван Стратонович святкують перемогу (їхня робота прийнята замовником, і вони мають одержати солідну винагороду), а Наталя Павлівна, немовби сп’янівши від шампанського, цілується зі всіма присутніми, сприймається як прощання зі світом: невдовзі вона таки вип’є «лавро-вишневі» краплі. І перед кроком у небуття турбується про інших: про чоловіка, аби йому до голови приклали мокрий рушник; про збереження таїни вимушеної брехні та зради.

Наталя Павлівна — тонка й глибока натура, здатна на самопожертву в ім’я чужого спокою і чужої віри. Потрактування В. Винниченком цього образу двох правд пані Наталі також підпорядковане законам художнього світу: все роздвоєне — єдине; протилежності розривають світ і зближуються. Цю ідею виражають слова Тося: «Я Андрія поважаю, але я його ненавиджу за те, що брешу йому»; Івана Стратоновича — до Наталі: «Ненавиджу за те, що люблю вас». Ці слова-формули допомагають глибше проникнути у світ Винниченкових образів.

Утопія з постмодерним фіналом

«ПРОРОК»

Драма «Пророк» написана В. Винниченком в еміграції (Париж, 1930). В Україні вона була заборонена, про що автор пише в листі з Мужена до нез’ясованого адресата від 27 лютого 1930 року: «Радянська влада через те заборонила цю п’єсу, що вбачала в ній аналогію процесу, який саме почав тоді вже з’являтися в СРСР. Я не мав на увазі, пишучи п’єсу, робити якісь аналогії. Я писав в образах і реальних символах історію релігії. Коли влада радянська вже тоді бачила якусь аналогію, то тепер, на жаль, здається, та аналогія проступає ще виразніше».

Українські дослідники вже робили спроби проаналізувати її: Л. Танюк, Лариса Мороз, М. Кудрявцев окреслили релігійно-духовний (індуїзм, християнство), літературний світовий та національний контексти драми, зв’язок її проблематики з історичною епохою, утопічними суспільними експериментами XX ст., морально-філософськими пошуками автора. Як зауважує М. Кудрявцев, «...це своєрідна драма-притча про блукання людини в лабіринтах земного буття, про її трагічні помилки в духовно-моральному виборі, у пошуках соціально-етичних гармоній, суспільних і моральних ідеалів, врешті, якоюсь мірою це й сповідь самого письменника-політика про власне болісне пізнання істини...».

За всієї потужності художнього таланту В. Винниченко належить до концептуальних письменників: першопочатком його творчості майже завжди є ідея. Через те й п’єсу «Пророк», попри істотну відмінність освоєних у ній сфер життя, доцільно розглядати в ракурсі ідей автора. В. Винниченко-драматург тяжів до модерної драми. Водночас виразно простежується і зв’язок його драматургії з творчістю корифеїв українського театру, передусім І. Тобілевича — його трагедіями «Сава Чалий» та «Гандзя». Вважав себе атеїстом, хоч у глибинах його свідомості (чи, може, підсвідомості) жевріла іскра християнського ідеалу, який передбачає неминучу кару за гріх (проступок). Немає значення, вчинено його щодо ближнього чи власної особи («Базар»), відчуття гріховності зумовлене порушенням Божих заповідей («Гріх», «Брехня», «Чорна Пантера і Білий Мед-відь» та ін.).

У драмі «Пророк» В. Винниченко розкриває одну з фундаментальних морально-філософських проблем — «герой і натовп», а в її вужчому варіанті — «пророк і маса». У сюжетному втіленні ця проблема має широке розгалуження, адже кожен персонаж певним чином виражає своє ставлення до пророка Амара та його учнів-апостолів, засвідчує причетність чи опозиційність до нього.

Відповідно конкретизуються опозиції: легенда / дійсність, тілесне / духовне, небесне / земне, святість / гріховність, наміри / результати, авторитет імені / спекуляція ім’ям, раціональне / ірраціональне, гармонія / внутрішня конфліктність учення Амара. Вони передають багатовекторність авторських пошуків шляхів апробації улюбленої ідеї. В. Винниченко не схильний зупинятися на півдорозі до істини, не обминає можливості знайти ще один доказ або ще одне заперечення, хоча загальні контури ідеї, очевидно, окреслює заздалегідь. Через те його художні моделі людини (образи персонажів), взаємин між персонажами (сюжетні рішення) такі ж переконливі, як і в реалістичних творах. Усі опозиції зводяться до однієї, навколо якої розгортаються колізії: Амар — посланець Бога чи звичайна смертна людина?

За всієї відмінності життєвого матеріалу, освоєного письменником, п’єса «Пророк» — типово винниченківська: закладена в ній інтрига, увага до перипетій і доль героїв не згасають до самого фіналу. В. Винниченко послідовно використовує композиційний принцип дво-планового зображення пророка Амара: на рівні чуток, що передають сприймання пророка масовою свідомістю; шляхом безпосередньої сценічної дії. Так досягається ефект постійної присутності легенди у правдоподібній

атмосфері життя пророка. Це надає образу об’ємності, засвідчує громадський резонанс його особи і вчення. Кожному виходу Амара на сцену передує розмова про нього, яка часто переростає в гостру дискусію. Поява Амара має зняти сумніви, дискусійні моменти. Але одні питання з’ясовуються, а інші виникають. Проблеми зав’язуються в тугий вузол, якого простим способом не розв’язати. Фінал п’єси наскільки несподіваний, настільки ж і закономірний.

Перша дія складається з двох картин. У першій картині — чимало інформації про пророка Амара, передано ситуацію ажіотажу навколо його постаті. Майже вся прислуга покинула готель і побігла дивитись на пророка, почути його слово. В. Винниченко подає вражаючу деталь: багата американка Кет пропонує працівнику готелю Мустафі 5000 фунтів стерлінгів, якщо той відмовиться від наміру побачити Амара. Той називає дівчину дияволом і відмовляється від грошей. Результат вчинку Мустафи несподіваний: пасивний інтерес Кет до пророка перетворюється на активне бажання побачити його.

З тих розмов навколо постаті незвичайного героя в першій картині першої дії стає зрозуміло, що його особистість популярна, про Амара багато знають. Щоправда, всі оті відомості В. Винниченко подає в ключі «наче», «немовби», «ніби», що створює навколо Амара атмосферу загадковості, навіть божественності. Він говорить усіма мовами; від семи мудреців, що живуть у Гімалаях, одержав таїну «великого знаття», що зберігається ще з часів Атлантиди і «може планету нашу перевернути»; мудреці, серед яких Амар жив тридцять років, знають усі досягнення техніки й науки, і через те його нічим не здивувати; Амара оточує «незрима стіна» , тому його не можна арештувати; він, можливо, і є той Месія, якого чекали мудреці; вся сила пророка — в любові, він ніколи й ні на кого не гнівається...

Його ніхто ще не бачив, а в масовій свідомості вже зароджуються суперечності, з яких постане майбутній трагічний конфлікт. Ірраціональність (нелогічність, неприродність) пророка — і «жахна логіка» знання, «страхітна правильність» Райта; невіра Кет («Дияволи так само, як і пророки, залишилися тільки в Біблії!») — її прагнення до віри як засобу заповнення душевної порожнечі (тенденція самоспалювати власну душу стане основою згоди Кет на отой страхітливий вчинок: схилити Амара до самопожертви); інтимна невдоволеність Кет («Слухайте, Річарде: ви вмієте цілувати так, щоб губи боліли, щоб...») — і підсвідоме жадання чогось надприродного, надлюдського, що може принести пророк. У такий спосіб твір сповнюється внутрішньою інтригою.

Амар виходить на сцену в другій картині першої дії. Його портрет схожий на іконного Христа: «...років ЗО, чорнявий, лице чисте, тону слонової кістки. Довге волосся, що спадає хвилями на плечі; вуса, борідка. На лиці постійний вираз радісної любовності, величної переможи ості і вічно палаючого всередині екстазу». У його проповіді освячується любов як найвищий закон: «Любов — це сонце, що випікає всі болячки ненависті, гніву, насилля, зневаги...». Силою своєї любові він обіцяє заспокоїти всіх, «заражених болячками, всіх, покалічених тілом і душею». Діалог між пророком і Кет, дива, які творить Амар (повертає зір сліпому, поглядом зрушує з місця скелю), мають переконати юну американку, яка поводить себе виклично й нахабно, в силі пророка. Вражена побаченим, Кет запрошує його поїхати до Америки (це її рішення наречений Райт назвав «серйозним безумством»), бо та «найбільше суха, без-любовна і безвірна. Безсердечність і грошолюбство — у нас найбільші заповіді нашого життя». Зі згоди пророка поїхати з Кет до її країни розпочинається випробування його Америкою, підступністю, корисливістю, ворожістю, а також випробування міри його любові. Так зав’язується основний конфлікт п’єси.

У той конфлікт втягується велика кількість людей — прибічників і противників Амара. Найчіткіше супротивну позицію уособлює Райт, якого Кет ще до зустрічі з пророком — не без іронії — характеризує: «...ви все знаєте і вас нічим здивувати не можна. І не розсердити, й не обурити. Чистий пророк. Ви, Річарде, знаєте, безумовно бездоганний. Навіть фізично. Ви не занадто чорнявий і не занадто білявий. Не занадто високий і не занадто низький. Риси лиця математично правильні. Ви бездоганний директор, геніяльний управитель, знаменитий інженер, славетний винахідник, заступник Едісона на землі й найкоректніший, найпоштивіший жених на всьому світі». Оте «чистий пророк», вимовлене Кет іронічно, стане антифразою в контексті всього твору: Райт — смертельний противник пророка, справжній антипророк. Причому В. Винниченко ніде не применшує важливості Райтових проблем, не спрощує його доказів. У поведінці Райта він чітко простежує домінанту, що передбачає не пошук істини, а компрометацію Амара, заперечення в ньому Божественного начала: «Нічого надприродного і божеського в Амара немає. Вся суть питання в оцій його невідомій нам силі». Райт не поділяє й думки про любов Амара без гніву: вся суть, мовляв, лише в тому, що не було ще ситуації, щоб гнів пророка проявився. А тому докладає багато зусиль, аби спровокувати гнів Амара.

Найголовніша колізія у п’єсі — випробування пророка: він Бог чи людина, хоч Амар вважає себе тільки «посланим... Богом». То лише масова свідомість устами Райта, Кет, Бетті називає його Богом. І ці зміщення значень слова «Бог» розкривають не так образ Амара, як духовну (чи швидше, бездуховну) сутність його оточення. Серед випробувань пророка найґрунтовніше подані любов без гніву й кохання до жінки. Щоправда, Л. Мороз побачила лише один проступок — вибух гніву: «...невблаганна кара надходить — не за любов, а за вибух злості, ненависті — хай і найсправедливіші з людського погляду». Насправді текст Винниченкової п’єси протестує проти такого твердження.

Реальна суперечність діяльності Амара постає на межі його прагнень допомогти не окремим людям, а всім стражденним і його обмежених можливостей як фізичної особи. Кет пропонує подолати цю суперечність за допомогою техніки. Амар відмовляється, бо вважає, що несе «живу радість і світло людям... Ваша машина висушує людину, мертвить її». В останній фразі, можливо, відбилося інтуїтивне передчуття Амаром своєї «машинної» смерті.

Амару доводиться долати випробування симпатією, тілесною любов’ю. Пророк торкається руки Кет, як живої істоти, а вона переводить цей жест у земний план. «Ти такий прекрасний!» — говорить. «Ти надзвичайно хвилюєш мене», — ще одвертіше переносить взаємини з пророком на приземлений рівень. Але Амар утримується на духовному рівні: «Я радий, сестро моя люба, що душа твоя просвітлюється». Витримує Амар і випробування електричним стільцем. Райт від безсилля спалахує гнівом проти пророка й «з усієї сили б’є по лиці». Однак і це не виводить Амара з рівноваги.

Непростим етапом у житті Амара та його учнів виявилося випробування багатством, розкішшю. Першими не витримують учні, а пророк не помітив, за що його критикують антагоніст Райт і апологет — апостол Рама, тільки з різних позицій. Райт: «Амаре! Твоє вчення руйнує світ... Ти вчиш любові, а викликаєш ненависть. Ти сієш мир, а виростає ворожнеча. Ти проповідуєш братство, а загострюєш розбрат... навіть обіч тебе торгують вірою твоєю». Мета всіх інвектив Райта — переконати себе й інших, що Амар — «не посланець Бога, а бідна, засліплена собою людина, що робить велике зло людям». Райтові йдеться про зведення пророка до свого рівня, що також є типовою реакцією масової свідомості на людину незвичайну. А незвичайності Амара заперечити Райт не може, бо вона очевидна. Викривальні промови Рами, наймолодшого й найвірнішого Амарового учня, істотно відрізняються від інвектив Райта. Словами Рами (його ім’я — це зворотне написання імені Амар) В. Винниченко послідовно показує внутрішню конфліктність оточення пророка: «Так, ми сіємо зло, але не того, що віра наша така, а що самі ми зраджуємо її, що самі ми стали невірами, що від віри в нас тільки слова зосталися, ремеслом стала віра наша!». Здається, у словах Рами відчуваються особисті інтонації автора, котрий до кінця життя так і не зміг відмовитися від власних утопічних ідей.

Крок за кроком В. Винниченко простежує, як пророк віддаляється від своєї суті, хоча сам цього не усвідомлює. Першим знаком катастрофи став прояв гніву на викривальну силу слів Рами, що спричинило серед апостолів сварку. Можливо, у словах Рами прояснилися неясні передчуття й тривоги Амара. Тільки в Рами вони викликають біль, від якого він кричить, а у пророка — лють, якої сам жахається. Свою драму він гостро переживає, в чому зізнається Кет: «Сестро моя, втома скорботна спадає на дух мій. Тяжко мені, сестро моя!».

Наступним щаблем випробувань Амара стали ревнощі — цілком земне почуття, після якого до кохання — лише один крок. І Амар зробив цей крок. В. Винниченко, перейнятий ідеєю перевірки людини в екстремальних умовах, ставить і пророка Амара в ситуації крайньої напруги, коли неминуче має проявитися його сутність. Причому дилема «Бог чи людина» важлива лише для Райта й Кет, оскільки підтвердження однієї версії матиме для обох принципово визначальні наслідки. Амар діє спонтанно, без задуму чи розрахунку, й гостро переживає власну драму, викликану переступом своїх принципів. Любовний зв’язок Амара й Кет «запрограмований» автором задовго до його вияву. Ще в першій дії хазяїн готелю говорить про Амара: «молодий і симпатичний». Пізніше Ведд прямо застерігає Райта, що він може втратити наречену Кет, бо пророк — «мужчина гарний і чарівний...».

Мотив флірту з апостолами Амара й кохання до пророка кілька разів нагадує про себе у п’єсі. Вісімнадцятирічна Бетті заграє з учнем Амара Арджуною й має для цього цілком логічне виправдання (на рівні масової свідомості): «Коли вони в людській формі, коли їдять, п’ють, сплять, то чого ж не можуть кохатися?». Бетті помічає також внутрішній стан Кет, незвичайність її ставлення до пророка й виносить на рівень слова те, що невиразно бродило в її підсвідомості. «Я просто умліваю від жаху, — висловлює свій здогад Бетті, — від самої думки: закохатися в Бога, в справжнього, живого Бога, що зійшов на землю. Скажи, Кет, що ти почуваєш?» Кет боїться самої думки про це, а Бетті фантазує далі: кохання до Бога — то щось надзвичайне, сильне, гаряче, пекуче, немовби «поцілувати сонце, просто в самі губи поцілувати сонце». Збентежена Кет шукає рятунок у логічній формулі, що є варіантом наскрізної дилеми: Амар — Бог чи людина? Розум мав би порятувати дівчину там, де емоції можуть вийти з-під контролю. Кет висловлює, на її думку, неспростовне твердження. Однак воно застряє в емоційному обрамленні, яке зводиться до простого звинувачення Бетті й виявляє слабкість позиції Кет: «Та як же можна бути закоханою в Бога, ідіотка ти?! Бога! Коли Бог, то яке ж може бути кохання? А коли кохання, то який же то Бог! Дурна ти, дівчино!».

Емоції Кет, зародившись, не вмирають, вони лише притишуються. І коли настає відповідний момент, відбувається непомітний і несподіваний перехід від братньої турботливості до жіночої й чоловічої ніжності... Після вибуху гніву Амар страждає. І тут автор подає психологічно вмотивовані кроки Кет і Амара назустріч одне одному. Репліки героїв і точні ремарки передають внутрішню діалектику їх почуттів. Кет палко висловлює вдячність Амарові за той новий світ, який під впливом пророка вона відкрила в собі: «О вчителю! Я готова по краплині виточити життя своє й обмити рану твою... вчителю мій божественний!». Відповідь Амара супроводжується двома ремарками: «Сам Бог говорить словами твоїми до мене. (Ясно,радісно)... Спасибі тобі, сестро, спасибі тобі, ніжна, дорога моя. (Обнімає й гаряче цілує). Кет відповідає «гарячим, довгим поцілунком». Автор констатує, що це був крок у невідомий їм світ, бо герої, звільнившись від обіймів, «стоять, немов чимось вражені». Амар відчув у собі незнайоме хвилювання, для нього Кет зливається з Богом: «Сам Бог був у твоїх устах, сестро моя прекрасна!». Серце його «солодко завмирає», й до нього «буйно вертається» його сила. Автор фіксує межу, де Божественне й людське творять гармонію.

Руйнівну силу втілює Райт. Очевидно, витлумачивши взаємини Амара й Кет по-своєму, він задумав підступними й нахабними діями спровокувати Амара на вчинки, протилежні його усталеній позиції, адже мета Райта — будь-якою ціною довести, що Амар — людина. Перший крок — звернення до Амара допомогти повернути Кет, яку він, Райт, кохав і кохає зараз. На початку цієї репліки подано ключовий знак «немов у розпуці», що надає словам Райта й усій його поведінці навмисності, нещирості. Такою є й демонстрація Райтом пристрасті до Кет у присутності Амара: «Кет, Кет, ради Бога! Присягаюсь вам, що кохаю! Згадайте ж свої обійми, поцілунки, жагучий шепіт! Кет, я вас люблю скажено, до божевілля. І ти ж мене любиш, любиш, проклята, любиш! (Сильно притягає її до себе, обнімає й несамовито починає цілувати всю)». На крик дівчини Амар кидається на Райта й шпурляє його до дверей, але Райт не обурюється цим учинком, а з «виразом злісної радості» вигукує, що одержав переконливий доказ: Амар — людина, тобто не Божий посланець.

Провокація Райта каталізувала розвиток стосунків Кет і Амара за межею попередньої гармонії. Пророк опам’ятався від лютого гніву і вжахнувся свого вчинку. Кет пристрасно його заспокоює, цілуючи руки, одежу. А у зверненні Амара до Кет «О, моя найсолодша, най-прекрасніша моя!..» відчувається неусвідомлений крок до інтимного зближення з нею. Зізнання Кет, що вона справді колись кохала й цілувала Райта, викликає в Амара ревнощі, яких він не зміг подолати, й бурю емоцій, суперечливих прагнень — вони опиняються в палких інтимних обіймах і в ліжку.

Випробування коханням Амар не витримав. Як наслідок, він втрачає свою чудодійну силу і стає жертвою ділків, які використовують його славу й навіть його смерть для досягнення власної мети. Після випробування коханням на Амара чекає випробування слабкістю (не зміг повернути зір сліпому, хоча раніше це робив легко й часто). В. Винниченко не виводить Амара на сцену у стані безсилля. Пророк наодинці молиться. Така ситуація стала передумовою перевірки пророка неправдою, її (перевірку) здійснюють за допомогою софізмів, що, зберігаючи видимість правди, віддаляють від неї.

Райт намагається переконати Кет, а через неї й Амара, що ним слід пожертвувати заради амар’янства, яке стало помітною суспільною силою. Для цього використовує систему доказів про правду і брехню, про маси людей і самопожертву пророка, швидше софістичних, ніж посутніх, бо мета Райта — стати земним спадкоємцем пророка (разом з Кет і Ранджитом). Кет погодилася з цими доказами, бо повірила, що самогубство Амара як людини рятує його як «посланця Бога, як нелюдину». Остаточно роззброює Кет останній доказ Райта: коли Амар — «велика людина», він згодиться на самогубство, що, за словами Райта, є самопожертвою в ім’я порятунку маси страждальців. Це твердження розвине Кет, яка, за логікою дій усіх відступників («...ти вбив у мені Бога... що сам відродив»), додає штрих, що має болюче вразити й принизити пророка, котрого ще недавно обожнювала: «Ти вознесешся живим на небо... але знай, не Бог тебе підніме в небо, а наша машина». Коли «пророк стоїть, похиливши голову в тяжкій задумі», Кет добиває його невблаганним вироком: «Що? Життя дорожче і від віри, і від щастя тих (людей, які чекають на допомогу пророка. — В.М.), і навіть від посмертної слави Бога? ».

Під впливом обставин і доказів-спонук Кет, котра реалізує задум Райта, Амар приймає останнє випробування — смертю. Послідовно зіставляючи різні рівні свідомості сприйняття Амара, в останній сцені В. Винниченко подає деталі, які несподівано повертають дійство та характеризують його учасників. Перед відходом у вічність Амар звертається до Кет: «Сестро моя... дай мені в вічну дорогу останній земний, людський... поцілунок!». Коли пророк відділяється від тераси й піднімається в небо, залягає «мертва тиша», учні «в набожному жаху падають навколішки, задерши голови», Кет «з жахом жде», Вільямс «падає на землю... з жахом шепочучи: «Бог! Бог! Бог!». Ведд «раптом упускає Біблію на землю, падає з жахом на коліна, простягає руки догори» й тричі повторює: «Боже мій!». А коли стався вибух, який запрограмували «нащадки пророка» і який означав його смерть, чути несамовитий крик юрби, Кет зривається бігти і застигає на місці, Райт раптом постає в новій іпостасі, піднесено звертаючись до Кет: «Настала велика ера амар’янства на землі!». Він «стає на коліна й набожно здіймає руки до неба». Так закінчується п’єса «Пророк». І розпочинається нове коло амар’янства, уже на рівні свідомого обману, на чолі із лжепророком Райтом. Так В. Винниченко підтвердив думку про неминучі стадії, які долає ідея після свого народження: захоплення, трагедія, комедія.

Задуматись над величчю й мізерністю людини, одвічним змаганням знання й віри, багатьма іпостасями правди й брехні, відчути непримиренність різних рівнів свідомості — означає перейнятися напруженими роздумами письменника над незглибимою таїною людини, яка ніколи не буде розкрита. У цих розмірковуваннях напрошується зіставлення позиції й долі Амара з біблійними відомостями про Христа. Безперечно, вибухи гніву Амара мають інше спрямування, ніж гнів Сина Божого (проти торговців у храмі). Амар гнівається на учнів, що гризуться між собою, і на Райта через ревнощі. На сторінках Біблії, де йдеться про Христа, не знайти відомостей про кохання до конкретної жінки. Смерть від людей зближує їх, але Христос помер за задумом Бога-Отця, а Винниченків пророк — за задумом людей, що знімає божественне начало з його образу. Так виявляється суперечність поглядів самого автора, коли підсвідоме чи свідоме прийняття християнських цінностей і думки про кару за їхнє зневажання сусідять зі скепсисом, ілюзією примирення непримиренних суперечностей життя.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.