Аналіз художнього твору - Марко В.П. 2015

Леся Українка у світлі нових прочитань
На перехресті слова і дії

Всі публікації щодо:
Українка Леся

4.3. Леся Українка у світлі нових прочитань

«Вона була благородна» — ці слова Євгенії Михайлівни Косач, сказані в приватній розмові про Лесю Українку, наводить Оксана Забужко в книжці «Notra Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій». Вони — основа нового тлумачення образів Одержимої, Мавки і багатьох жінок у її творах.

По-новому сприймати Лесю означає бачити її як представницю шляхетно-рицарської української культури. Під таким кутом зору втрачають актуальність десятиліттями артикульовані символи — «Співачка досвітніх вогнів», «дочка Прометея». Для утвердження нового погляду на письменницю потрібна зміна суспільної атмосфери, потрібні час, нові дослідники та гідні читачі.

Конфлікт і взаємодія світів та цінностей

«ЛІСОВА ПІСНЯ»

Чорновий варіант «Лісової пісні» Леся Українка завершила 25 липня 1911 року. Оскільки чистового варіанта не знайдено, дату закінчення роботи над твором визначають за її листом до сестри Ольги — 8 жовтня 1911 року.

Дослідники зосереджувалися на соціологічних, міфологічних, власне художніх, тендерних, психоаналітичних аспектах «Лісової пісні» Лесі Українки. Останнім часом активізувалась увага до давнішніх праць М. Драй-Хмари, В. Петрова. З найновіших вартують особливої уваги інтерпретації «Лісової пісні» Віри Агеєвої, Тамари Гундорової, Оксани Забужко, Ніл и Зборовської, Л. Скупейка. Ця драма-феєрія, як і кожен геніальний твір, невичерпна: зміна головного коду чи кількох другорядних надає її художній системі та окремим складникам нового концептуального звучання.

Традиційно про матеріал, зображений у «Лісовій пісні», стверджують як про світ природи і світ людини. Однак ця думка потребує уточнення. У драмі-феєрії зображені дві складні системи, які суперечливо, драматично, а не раз і трагічно взаємодіють. Світ людини представлений образами дядька Лева, його небожа Лукаша, сестри, Лукашевої матері, Килини та її дітей. Лукаш із матір’ю перейшли до Лева з далеких «борів соснових», молода вдова Килина з двома дітьми вийшла заміж за Лукаша з недалекого села. Усі вони різні, зі своїми долями, досвідом та звичками, неоднаковими системами цінностей, через те між ними виникають непорозуміння та конфлікти.

Світ природи також неоднорідний. Це світ лісу, реальних дерев, трав, озера, струмка, нивки, корів, коней, пір року. Він і світ фантастичних (міфологічних, казкових) персонажів, яких витворила свідомість людини у процесі історичного освоєння довкілля, наділила їх певними рисами й населила ними це довкілля (Лісовик, Мавка, Русалка, Той, що греблі рве, Перелесник, Куць та ін.). Урахування цих особливостей спонукає думати, що основний конфлікт Лесиної драми-феєрії гносеологічний, породжений суперечностями пізнання людиною світу й самої себе. Аналіз доопрацювання тексту письменницею допомагає зрозуміти і те, як вона долала гносеологічні труднощі, ідеальне розв’язання яких довго виношувала; як досягала художньої довершеності твору. Тому проблему людина і природа можна вважати лише першим шаром «Лісової пісні». Глибинний її шар — людські проблеми: взаємодія ідеального і буденного світів.

Майже кожен учасник взаємодії має відмінний вектор прикладання своєї сили. Це визначило деякі особливості поетики драми, зокрема наявність діалогів-з’ясувань і монологів-програм, де, як в ідеологічній драмі, на передній план виходять представлення позицій, цінностей, ідеалів персонажів. Навколо них іде боротьба (чиняться шкода, помста), примирення або його пошук, найвищим щаблем якого могла б стати «ідеальна комунікація».

Хоч з яких би позицій тлумачити «Лісову пісню», кожен код буде частковим. Усі вони тяжіють до сфери цінностей, що актуалізує питання співвідношення, взаємодію цих сфер. Найбільш прийнятні форми взаємодії — обмін зобов’язаннями, як у дядька Лева й Лісовика, і обмін цінностями, як у Мавки й Лукаша. Майстерні побудова взаємин, розкриття психічних станів персонажів та їхніх змін весь час утримують увагу в напрузі. Представлені у драмі багатий людський досвід, високий вияв мистецького таланту авторки спонукають забути про умовність художнього світу, створюють ефект реального життя, роблять спроби приміряти образи персонажів на власну долю. Витворена грою фантазії поетеси художня правда з часом відкривається новими гранями, бо в «Лісовій пісні» справді є «те, що не вмирає». Із позицій загальнолюдських цінностей взаємини персонажів можуть бути прочитані не лише в системі взаємодії двох світів, а й у ракурсі глибинної, екзистенційної сутності людини, приреченої на трагізм існування. Найщиріші прагнення призводять до наслідків, протилежних намірам, а за здобуті цінності, як Лукашеві й Мавці, доводиться платити найвищою мірою.

У межах головної проблем взаємодії різних сил двох систем можна виокремити цінності, навколо яких відбувається найгостріша полеміка: кохання, краса, врода, талант, здібності, вірність, воля, прощення / помста, життя / смерть / безсмертя.

Коректність розмови Лесі Українки про найважливіші загальнолюдські проблеми уможливила наявний у творі високий гуманістичний ідеал, поставлений за естетичними законами модернізму на вершину піраміди всіх цінностей. У цьому вимірі форсовані радянським літературознавством класові проблеми, приватновласницька психологія не видаються причинами зовнішніх і внутрішніх конфліктів та страждань персонажів. На передній план виходять відступи від ідеальних цінностей, вироблених історичним досвідом народу і заповіданих Богом. Авторка чітко визначає серцевину суперечностей головних персонажів «Лісової пісні». Лукаш, за словами проникливої Мавки, не може «своїм життям до себе дорівнятись». Коли Лісовик бачить, як Мавка страждає після розриву з Лукашем, він робить висновок, що вона зрадила себе, «покинула високе верховіття / і низько на дрібні стежки спустилась»; була наче «лісова царівна / у зорянім вінку», а стала подібна до «служебки, зарібниці». Мати й Килина порушили «закони дядька Лева», що передбачали мудре ставлення до природи, розуміння її сил, духів лісу; за теорією К.-Г. Юнга, вони дали змогу Тіні заволодіти собою, тому їхні вчинки неминуче повертаються лихом. Мати заради прагматичної доцільності дає зрубати заповідного дуба — і накликає на себе помсту лісових сил. Килина словом-прокляттям несподівано перетворює Мавку на вербу, хоче її зрубати — і Перелесник відомстив Килині пожежею.

Власне соціальні проблеми в драмі є, але вони представлені опосередковано — на рівні безбатьківства і вдівства. Цей мотив прозвучав уже в пролозі. Потерчата, уособлення душ загублених діток, скаржаться: «Убога наша хатка, / бо в нас немає татка...». Безбатьківство спіткало Лукаша, діток Килини. Вдовиної долі зазнали Лукашева мати, Килина. Усі вони знаходять прихисток в інших родинах, але не звільняються від влади Тіні, і їхнє сюжетне життя завершується втечею в невідомість.

Наскрізною акцентацією у поемі позначено один із фундаментальних принципів людського співжиття — волю. Це слово як кодове звучить у мовленні багатьох персонажів, набуваючи особливих нюансів, зумовлених їхніми характерами. Волю відчувають і дорожать нею передусім фантастичні істоти, бо на людських стежках, на думку Лісовика, «не ходить воля». Той, що греблі рве в першій же репліці проголошує волю як ідеальну величину, вкладаючи у формулу «весняна вода, як воля молода» всю пристрасть своєї анархічної вдачі. «Я — вільна! І Я вільна, як вода», — захищає свою позицію Русалка, водночас виявляючи її близькість до ідеалу Того, що греблі рве. Водяник прагне рівноваги у своєму водному царстві: «В моїй обладі / вода повинна знати береги».

Мавка також любить волю: до неї привчив її Лісовик, бо сам «звик волю шанувати». Мавка не переймається застереженнями старого, що воля може зникнути, коли вона, лісовичка, задивлятиметься на людських хлопців. «Ну, як-таки, щоб воля — та пропала? — дивується Мавка. — Се так колись і вітер пропаде!». Знайомство зі світом людей переконує її, що взаємини з ними набагато складніші, аніж ті, до яких вона звикла в лісі. Через те для Мавки повною несподіванкою стала власна готовність до помсти Килині, як суперниці. Новими для Лесиної героїні є її зізнання в критичних ситуаціях: «...сама я не маю вже волі» — переконує вона Русалку Польову, коли та просить не жати жита й не губити її краси; «...муку свою люблю...», — захищається Мавка від Марища, що запрошує її до «твердині тьми й спокою». Несумісність романтичних поглядів Мавки і прагматичних Килини авторка демонструє навіть на рівні рими. На кинуте Килиною звинувачення «Ти божевільна!» Мавка в стані напівсну / напівпритомності промовляє: «Вільная, вільна...», засвідчуючи принциповість своєї позиції. Зосереджуючись на складних, суперечливих переживаннях персонажів, Леся Українка поглиблювала свою художню концепцію людини, зміцнюючи її гуманістичну основу. Тому зображення складних натур вело не до розгубленості, а до розуміння й прийняття іншого, що є найвищим виявом людинолюбства.

У фарватері взаємодії різних світів розгортається історія кохання Лукаша і Мавки. Поруч із коханням у творі актуалізуються краса, врода, талант. Саме вони через інтерес до іншого та його пізнання створюють у «Лісовій пісні» захопливу атмосферу молодості, жаги, вічного пориву до ідеалу. Цей сенс твору Лесі Українки докладно розкодовує Н. Зборовська: «...Лісова пісня — це драма про любов. Про любов в її космогонічному сенсі. Мова іде про Простір Життя як Простір Еросу. У його широкому язичницькому розумінні».

Різні персонажі й сама авторка по-своєму говорять про красу. Своє захоплення Тим, що греблі рве, Русалка мотивує його вродою: «Але ж він вродливий». Перше, чим поцікавилась Мавка, коли почула про Лукаша, також була його врода: «Він певне гарний». У портреті Лукаша авторка акцентує увагу на його привабливості: «... дуже молодий хлопець, гарний, чорнобривий, стрункий, в очах ще є щось дитяче...». Зовнішній вигляд Мавки, запитливо-здивований погляд на неї Лукаша обрамлено її двома репліками. Перша спонукає хлопця придивитись до неї: «А бачити хотів?» — мимоволі погляд із загального вигляду Мавки («зовсім така, як дівчина... ба ні, хутчій, як панна») переходить на її білі руки, тоненький стан. Цнотливий погляд Лукаша найпильніше зупиняється на очах дівчини: «А чом же в тебе очі не зелені? І (Придивляється) / Та ні, тепер зелені... а були / як небо сині... О! Тепер вже сиві, / як тая хмара... ні, здається, чорні / чи може карі...». Колір очей Мавки змінюється, як і настрій, виявляючи її абсолютну щирість. Лукаш цього не розуміє, через те не йде далі здивування: «Ти таки дивна!» Але Мавці того мало. Провокативним запитанням вона спонукає й хлопця до одвертості: «Чи гарна ж я тобі». Лукаш до одвертості не готовий. На перешкоді стала суперечливість його натури. Йому страшно, коли Мавка «очима в душу зазирає» й помічає, що в нього «голос чистий, як струмок, / а очі — непрозорі». У цьому — одна з причин конфлікту між Мавкою й Лукашем.

їхні взаємини розвиваються бурхливо в кілька етапів: знайомство — захоплення здібностями одне одного і входження до світу двох — випробування побутом — випробування замежів’ям, тобто царством Того, що в скалі сидить (Мавка) і вовкулацтвом (Лукаш), — прокляття Мавки Килиною — усвідомлення і вияв нових якостей головними персонажами. У межах кожного етапу є ще менші, долання яких поглиблює взаємне пізнання Мавки й Лукаша, ускладнює світ їхніх емоцій.

Взаємини Лукаша і Мавки можна розглядати як взаємодію різних натур, представників різних світів — міфологічного й реального, які втілюють різні ступені свободи вибору, а також як зіткнення поетичної особи («високої душі») з побутом («болотом буденного людського життя»). Буденне постає як вічна загальнолюдська проблема. Леся Українка ускладнила її процесом здобуття Мавкою нової якості — людської душі. На цьому шляху дівчина витримала випробування любов’ю / ненавистю, прощенням / помстою і найголовнішою тріадою — життям / смертю / безсмертям. За головний здобуток («ти душу дав мені») вона платить смертю тіла. Але, включене в загальний колообіг природи, воно стане складником безсмертя героїні: «стане початком тоді мій кінець».

У своїй монографії «Міфопоетика «Лісової пісні» Лесі Українки» Л. Скупейко, аналізуючи взаємини Лукаша і Мавки, актуалізує категорію «одкровення». Справді, і пісня Лукашевої сопілки для Мавки («Весна ще так ніколи не співала...»), і слово Мавки про зимові сни для Лукаша («Як ти говориш...») стали для кожного відкриттям нового світу. За мовленням дівчини Лукаш відчув її поетичну душу, хоча конкретніше оцінити її мовлення не може. Мавка ж виявляє жіночу мудрість і турбується передусім, чи Лукашеві «так добре?». Після схвального жесту хлопця вона піднімається ще на один щабель мудрої щедрості, ставлячи Лукашеву гру на сопілці вище за своє слово: «Твоя сопілка має кращу мову».

Після знайомства і взаємовідкриття здібностей починається входження молодих людей у світ для двох. Щоправда, Мавка й Лукаш не цілком рівними стають на поріг храму кохання. Мавка вже має досвід залицянь лісових мешканців: «танці, жарти та зальоти!». А Лукаш лише з Мавкою здобуває перший парубоцький досвід: «Я не любився / ні з ким ще зроду. Я того й не знав, / що любощі такі солодкі!». Тож лісова дівчина веде перед у їхньому любовному дуеті. Входження до світу кохання приносить Лукашеві та Мавці нові емоції, нові відкриття, повертаючи до них весь світ невідомими гранями. Лукашева гра на сопілці відкриває дівчині душу хлопця, а водночас зароджує несвідоме прагнення самій мати людську душу: «Вийму, вийму! / Візьму собі твою співочу душу...».

У зображенні взаємин Лукаша і Мавки використано кілька дивовижних штрихів, які за різних обставин здобувають нові семантичні відтінки і засвідчують проникливість героїні. В епізоді, коли Мавка гойдається на вітті берези і слухає гру Лукашевої сопілки, активізується принцип паралельної дії. Під гру сопілки Мавка промовляє слова: «Як солодко грає, / як глибоко крає, / розтинає білі груди, серденько виймає!». Вони точно передають невідомий їй стан, епітет «солодко грає» переносить свою семантику на вирази «глибоко крає», «розтинає білі груди», «серденько виймає», що створює ефект оксиморонності виразу (оксиморонне поле). А в ремарці паралельно зафіксовано зміни в природі: «На голос сопілки відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріше дика рожа, біліє цвіт калини, глід соромливо рожевіє, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти». Осягаючи свій новий емоційний стан, Мавка виявляє пророчий дар, інтуїтивно передчуваючи трагедію, яку їй доведеться пережити через кохання до Лукаша. Слова «Як солодко грає...» згодом будуть повторені в магічному варіанті, як голос сопілки, зробленої з верби, на яку Килина перетворила Мавку. Щоправда, у мовлених сопілкою словах, які ситуативно є голосом Мавки з потойбіччя, наявна істотна відмінність: романтичний епітет «білі груди» зредуковано, замість слова «білі» вжито нейтральне слово «мені». У результаті нової ситуації та словозаміни оксиморонність вражливої репліки Мавки притлумлено, натомість активізується семантика болю, страждання. Як наслідок, самохарактеристика Мавки стає кодом її трагічної долі, тонко відчутої дівчиною ще на зорі знайомства з Лукашем.

Кодовий зміст слів «крає», «розтинає» відгукнеться і в останньому діалозі Мавки й Лукаша. На цей час дівчина вже пережила зраду, побувала у володіннях Того, що в скалі сидить, втратила тіло й перетворилась на «легку, білу, прозору постать, що з обличчя нагадує Мавку». Але не зчерствіла серцем. У її словах, звернених до Лукаша, звучить прийняття долі як неминучості, трагедії — як радості, бринить вдячність коханому за здобуту нову якість — душу: «...ти душу дав мені, як гострий ніж / дає вербовій тихій гілці голос». Дівчина усвідомила й прийняла істину, яка закільчилась у словах «крає», «розтинає», промовлених ще під час першої зустрічі з Лукашем: як «вербова тиха гілка» без «гострого ножа» не може здобути «голос», тобто стати сопілкою, так Мавка без кохання Лукаша не могла здобути душу. Від складних емоційних станів через магічно оприявнений біль до трагічної істини — такий шлях Мавки, яка втілює ідею «екзистенціального уґрунтування людського в житті, а не поза ним» (Тамара Гундорова).

Стосунки Мавки й Лукаша — це і випробування побутом, і різні практики життя, найістотніші цінності. Усі вони представлені крізь свідомість Мавки, внаслідок чого вона стає мірою тих цінностей. Бо сама має «серце не скупе, що скарбів.../ своїх не криє». У Лукашеві відкрила «цвіт душі», «від папороті чарівніший — / він скарби творить, а не відкриває». У Мавки «мов родилось друге серце», коли вона той цвіт пізнала. Дівчина глибше за Лукаша розуміє сенс їхніх стосунків: «...я тебе за те люблю найбільше, / чого ти сам в собі не розумієш / хоча душа твоя про те співає/ виразно-щиро голосом сопілки...». Мавка високо цінує одержані від Лукаша «дари... / неміряні, нелічені...». В цій її репліці зашифровано фундаментальну тезу про психологічні основи обміну цінностями: «Ти дав мені дари,/ які хотів, які були й мої...». Однак чужий досвід тільки тоді може бути засвоєний, коли для нього є власний емоційний чи інтелектуальний ґрунт. Серед звичних голосів весни Мавка вирізнила новий звук Лукашевої сопілки, бо, очевидно, була внутрішньо готова до цього. Припустімо, Лукаш із сопілкою не прийшов би до лісу, Мавка продовжувала б звичні «сезонні» ігрища з Перелесником, не знала би драм і трагедій. Але без зустрічі Мавки й Лукаша не було б «Лісової пісні».

Засвоєний досвід не абсолютно тотожний чужому; входячи до нової системи цінностей, він і сам видозмінюється. Для Лукаша гра на сопілці є способом інтуїтивного самовираження, а Мавка засвоєні Лукашеві пісні свідомо передаватиме людям. Щоправда, цей аспект взаємодії цінностей виходить за межі побуту.

Історію Лукаша і Мавки по-своєму побачила Віра Агеєва: «Лісова пісня» — «це трагедія Мавки... Лукаш — це швидше сумна пародія на романтичного персонажа». Визначення «пародія» (навіть з означенням «сумна») не адекватне художньому світові твору, бо воно об’єктивно принижує й Мавку. Насправді в «Лісовій пісні» розігрується трагедія двох персонажів, близьких, цікавих одне одному — й істотно різних. За спостереженням Оксани Забужко, вони «хіба одне в одному можуть віднайти опертя для духовного «стрибка»». Обоє — Мавка за музикою Лукаша, Лукаш за словом Мавки — відчули невідомий їм світ, який їх привабив. Але в процесі зближення все помітнішою стає відмінність між ними. Мавку захопив світ, що відкрився їй за грою Лукаша. Однак вона не знала, що цей світ постав перед нею в ідеальному вигляді, який непросто і неможливо розпізнати за побутовим рівнем життя Лукаша та його родини. Вона активно прагне сягнути ідеального Лукашевого світу — і, як наслідок, здобуває душу («ти душу дав мені»). Попри всі страждання, вона почувається рівною з людьми, у яких сам Бог вдихнув душу, почувається щасливою, про що свідчить її останній монолог.

Лукаш інший: він творить, ідеальний світ на підсвідомому рівні. За своєю природою музика підноситься над побутом. Цю особливість відчувають і Лукаш, і його мати. До того ж він відчув інакшість Мавки. І все ж уводить її до свого світу. З його обов’язками, принципами взаємин. Де ідеальне йде другим планом. Такий крок виявився конфліктним. І в критичну хвилину Лукаш відвертається від Мавки, від світу, який відкрив за її словами, бо сам не може «своїм життям до себе дорівнятись». Це ще не вся правда його, як і взаємин із Мавкою. Інтерес Лукаша до краси, активізований нею, не зник, живе у ньому на підсвідомому рівні. І місточок до ідеального світу прокладе музика — остання гра Лукаша на сопілці.

Наступний етап взаємин Лукаша і Мавки — випробування замежів’ям. За зраду її Лісовик помстився Лукашеві, перетворивши його на вовкулаку, а Мавка повернула йому людський образ: «...слово / уста мої німії оживило, / і я вчинила диво...». Сама ж вона з відчаю віддається Тому, що в скалі сидить, а рятує її «спотворений» голос Лукаша-вовкулаки, що «пробився... І крізь неприступні скелі». Ці стосунки між персонажами відбуваються поза сценою. Про них дізнаємося з ретроспективних оповідей Лісовика й Мавки. Після повернення зі світу мертвих Мавці довелося зазнати ще двох перетворень: Килина закляттям перетворила її на вербу, а Перелесник очищувальним вогнем урятував Мавку від Килининої сокири, позбавляючи дівчину тіла.

Побувавши вовкулакою і повернувшись до людського образу, Лукаш зазнав глибинних внутрішніх змін. Про деякі говорить одверто: «Я, жінко, бачу те, що ти не бачиш... І Тепер я мудрий став...». Інші виявляються в нових принципах життя: «А треба / все щось робити?»; «А треба жити?». Щоправда, перша позиція не просто виявляється в творі. Останні сцени драми, «легку, білу, прозору постать, що з обличчя нагадує Мавку», Оксана Забужко запропонувала розглядати крізь призму умудреного «відкритого духовного зору» Лукаша. А другу позицію Лукаша Л. Скупейко пояснює так: «Його «мудрість» полягає не в тому, що він раптом осягнув абсолютний сенс життя, а в усвідомленні того, що таке життя вже втратило для нього сенс». Схоже, кожен із дослідників прагне вивершити те, що, на їхню думку, авторка не вивершила. Повернення Лукаша до попереднього способу життя справді неможливе. Але іншого життя для себе він не відкрив. Звідси — розгубленість, що звучить у діалозі з Килиною, посилена питальною інтонацією його реплік.

У багатьох деталях поглиблюється мотив вичерпаності, смерті. Після повернення Лукашеві людського образу Мавка помітила в його погляді біль, тугу, каяття «без надії». У розмові з матір’ю Лукаш говорить про летальні сигнали його підсвідомості: «Ви хочете, щоб я не тільки з хати, а й з світа геть зійшов?». У словах Лукашевої Долі мотив неминучої смерті звучить прямо: «...вже чую й бачу, що загинути мушу». А репліка, адресована Мавці, відкриває внутрішню готовність героя прийняти фатальний кінець: «Ти упирицею прийшла, щоб з мене пити кров? Спивай!». В останніх реченнях кінцевої ремарки письменниця подає завершальні штрихи сюжетного життя героя: «Лукаш сидить сам, прихилившись до берези, з сопілкою в руках, очі йому заплющені, на устах застиг щасливий усміх. Він сидить без руху. Сніг шапкою наліг йому на голову, запорошив усю постать».

Для адекватного розкодування тексту твору слід ураховувати всі його складники та їхню взаємодію. Але перед тим потрібно звернути увагу на одну деталь, пов’язану з образом «загубленої Долі»: говорячи про безвихідну Лукашеву ситуацію («стежка / білим снігом припала»), провіщаючи його трагічний кінець, Доля показує місце, де Лукаш знаходить сопілку. Так символи смерті і безсмертя зустрілись на одному перехресті, після чого настає остання зустріч Лукаша й безтілесної Мавки.

Фінальні сцени, що включають останній діалог Мавки й Лукаша, монолог Мавки й розгорнуту авторську ремарку, композиційно й концептуально завершують «Лісову пісню». Вони гідні уважного прочитання. Долаючи зону самотності, Мавка щоразу приходить до Лукаша. Спочатку усвідомила свою самотність ретроспективно, коли покохала Лукаша (закономірний стан усіх закоханих): «Як добре зважити, то я у лісі / зовсім самотня...». Її самотність поглибилась після розриву з Лукашем, бо він для дівчини став цілим «світом, милішим, кращим,/ ніж той, що досі знала». Вона не позбулася самотності й тоді, коли здобула душу й відчула власну трансцендентність, — і знову приходить до Лукаша. Зустріч з Мавкою, яка має незвичайний безтілесний вигляд, і, за спостереженнями Лукаша, нагадує тінь, мару, приголомшила чоловіка. У ньому прокидається підозра: Мавка прийшла помститися. З його міфологізованої підсвідомості виринає й образ помсти, що узгоджується з ситуацією, — упириця. Поки до Лукаша приходить усвідомлення ситуації, визріває й рішення: «Спивай! Спивай! (Розкриває груди). І Живи моєю кров’ю! Так і треба, / бо я тебе занапастив...». Ці внутрішній і зовнішній жести Н. Зборовська трактує як «злий чоловічий відчай».

Насправді стан Лукаша спричинений визнанням провини перед Мавкою, каяттям і готовністю прийняти покару за кривду, заподіяну дівчині. Після останньої репліки Лукаша є ремарка: «З невимовною тугою дивиться на неї». Цей погляд виражає біль через те, що сталося? Чи, може, благородство? Без цієї «невимовної туги» був би неможливий і останній жест Лукаша, поданий у фінальній ремарці. Саме цей жест (рух назустріч Мавці) і гра на сопілці, яка знову здобулася на магічну силу, передають його справжню внутрішню сутність.

У відповідь на визнання провини Лукашем Мавка, як істота благородна, стверджує: «Ні, милий, / ти душу дав мені, як гострий ніж / дає вербовій тихій гілці голос». У фразі «Ні, милий...» — безмежна доброта Мавки, її жіноча мудрість. А в останньому монолозі вона розвіює й самодокір Лукаша, котрий її «тіло збавив». Прозріння героїні вмістило і розуміння власного безсмертя («стане початком тоді мій кінець»), спосіб подолання трансцендентної самотності («Будуть приходити люди...»), передчуття ідеального єднання з коханим («Я їм тоді проспіваю / все, що колись ти для мене співав»). Мавка щаслива з того, що одержаний від Лукаша скарб-пісню може віддавати іншим, множачи радість, усічену для неї фатальною межею, що відділяла від Лукашевих ідеалів, до яких тягнулася і з якими після трагічних випробувань змогла злитися. За душу й за радість цього єднання Мавка заплатила смертю тіла.

Після випробування замежів’ям Лукаш відчуває новий стан, але не може висловити його. Через те остання ремарка нагадує символістську новелу-шкіц. На прохання Мавки він грає на сопілці, яка знову здобула магічну силу. На її голос, як навесні, відгукується природа: «...береза шелестить кучерявим листом, весняні гуки озиваються в заквітлім гаю, тьмяний зимовий день заміняється в ясну, місячну весняну ніч». Однак між весняною й зимовою картинами оновлення наявна принципова відмінність: перша картина вписується в загальну естетику драми-феєрії як частина великого дива світу, а друга — психологічно зумовлена: виникає лише перед внутрішнім зором Лукаша, що сидить під березою й, очевидно, замерзає, — і це його передсмертне сновидіння.

Центральною фігурою цього видіння є образ Мавки, котра «спалахнула раптом давньою красою у зорянім вінці». Його сновидіння — то невисловлений докір самому собі, крок до власного ідеалу, яким за життя було знехтувано («Лукаш кидається до неї з покликом щастя»), і водночас крок у небуття. Так можна інтерпретувати складну ситуацію драми-феєрії. Уявний образ весняної Мавки, що виник з підсвідомості Лукаша, належить лише йому, викликаний його підсвідомим потягом до краси — і Лукаш кидається до Мавки, як до самого себе. Але ж і образ Мавки, її давньої краси, і щастя («з покликом щастя») — лише ілюзія. Висока правда в іншому: за цю ілюзію, за збережений у душі ідеал довелося заплатити життям. Це надає образу Лукаша трагічного звучання. І в трагізмі образи Мавки й Лукаша врівноважуються. Сновидіння засвідчило й істотну переорієнтацію Лукаша. Останній спалах його підсвідомості висвітлив не образ Килини чи корови «турського заводу», а образ Мавки, якою її побачив тієї весняної ночі, коли вперше відчув у серці кохання, коли захопився красою дівчини, її словом. Отже, в фінальному сновидінні Лукаш зумів «своїм життям до себе дорівнятись». Та правда і в тім, що саме його життя вже миналось.

У драмі-феєрії «Лісова пісня» Леся Українка порушила одну з фундаментальних проблем буття світу — проблему взаємодії цінностей (позицій, прагнень, учинків). Художня реалізація прагматично-побутового рівня взаємодії сповнена глибокого драматизму, пом’якшувати який можуть, висловлюючись фігурально, «закони дядька Лева», що втілюють мудрість віків. Філософський рівень взаємодії, що складався під дією екзистенціалізму, провіщав трагедію. Зняти її можна лише з позиції авторського ідеалу, яким перейнятий твір. У ньому Леся Українка повною мірою зреалізувала свій талант, дійшла такої художньої правди, що стала відкриттям в українському і європейському мистецтві слова.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.