Історія української літератури: епоха Бароко (XVII-XVIII ст.) - Ігор Ісіченко 2011

Вступ

Історико-літературна наука є відносно молодою галуззю літературознавства, коли порівняти її з теоретико-літературними курсами поетики й риторики, відомими з античних часів. Сам термін «історія літератури» вперше з’являється в працях німецького науковця Пітера Ламбека (1628-1680), хранителя віденської бібліотеки й автора книги «Prodromiis historiae literariae¹» (Гамбурґ, 1659). Однак перші спроби систематизації літературних фактів у історичній перспективі оберталися зазвичай укладанням монументальних каталогів письменників та текстів. Класичним взірцем цього стала перша багатотомна історія національної літератури, започаткована французькою конґреґацією вчених монахів-бенедиктинців - мавристами (Конґреґація св. Мавра) - 1733 р. «Histoire litteraire de la France» була доведена упорядниками 1750 р. до дванадцятого тому, а після заборони Французькою революцією монаших орденів уже в XIX ст. продовжена паризькою Академією наук. Але ще 33-й том не сягав часів, пізніших за зріле Середньовіччя (XIV ст.).

Ключовою проблемою в творенні історій національних літератур, а згодом й історії світової літератури, став пошук методологічних засад у доборі й організації матеріалу, критеріях оцінки текстів. Романтична концепція історії спричинила появу в Німеччині на початку XIX ст. міфологічної школи, що оформилася після публікації 1835 р. «Німецької міфології» братів Якоба й Вільгельма Ґрімм. Ця школа виходила з ідеї визначальної ролі фольклору в становленні й розвиткові літератури, шукаючи в міфологічній свідомості нації відображення «народної душі». Зв’язок із фольклором, визнаний за головний критерій народности літературного твору, виступав чільним критерієм у його оцінці.

У першій половині XIX ст. виникає біографічний метод, творцем якого вважається французький науковець Шарль Оґюстен Сент-Бев (1804-1869). Відповідно до романтичних уявлень про поета, вивчення літературного твору пов’язувалося ним із дослідженням життя та психології автора. У літературознавстві утверджується жанр біографічного портрету письменника. Сам Сент-Бев пише біографічні нариси про П’єра Корнеля, Жана Расіна, Мольера, Жана де Лафонтена. Особистість автора стає об’єктом дослідження, який дозволяє не тільки зрозуміти характер його твору, але й пізнати історичну ситуацію, суспільний контекст його творчости.

¹ Провісник історії літератури (лат.).

Біографічний підхід до аналізу творчости письменника став однією з підвалин формування культурно-історичної ніколи, основоположником якої вважається французький філософ та літературознавець Іполіт Тен (1828-1893). Увага істориків літератури зосереджується на літературному процесі. Витоки літературного твору Іполіт Тен шукав серед трьох чинників: 1. Раса - вроджений національний темперамент. 2. Середовище - природа, клімат, соціальні обставини. 3. Момент - рівень культури, традиція.

Німецький орієнталіст Теодор Бенфей (1809-1881) започаткував порівняльний метод вивчення літературного процесу, який ще називається компаративізмом. Визначальним чинником літературного розвитку компаративізм вважав міґрацію сюжетів і мотивів з однієї національної культури до іншої. Об’єктом дослідженння компаративістів стають запозичення з інших літератур.

У Російській імперії 1835 р. затверджується нова програма, згідно з якою в університетах відкриваються замість старих кафедр поетики й риторики кафедри «історії російської літератури». Першим професором цієї кафедри в Київському університеті став Михайло Максимович, уже знаний на той час український фольклорист і письменник. Наслідком його педагогічної й дослідницької праці став перший підручник з історії давньої української літератури - «Історія давньої російської словесности» (1839). Попри те, що Михайло Максимович не виділяє українське письменство з загальносхіднослов’янського контексту й обмежується переважно описом джерел з княжої епохи, його твір визначає собою істотний етап у національній науковій традиції, готуючи ґрунт для появи синтетичних курсів історії вітчизняної літератури.

Цю традицію продовжують письменники-романтики, котрі в 1840-их рр. надрукували власні нариси з історії української літератури: «Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке» Миколи Костомарова (альманах «Молодик» - Харків, 1842), «Замітки о руській літературі» Івана Вагилевича («Дневник руський» - Львів, 1848). Нарешті, внаслідок революції 1848 р. у Львівському університеті відкривається кафедра руської (тобто української) мови та літератури, професором якої було призначено Якова Головацького. Перший курс лекцій з національного письменства репрезентують його «Три вступительні преподаванія».

Тим часом у Росії пробуджується академічне зацікавлення феноменом української літератури. Прагнення виявити її історичні корені й тяглість традиції викликає появу книг відомого фольклориста Івана Прижова «Малороссия (Южная Русь) в истории ее литературы с XI по XVIII век» (Воронеж, 1869) та розділу, присвяченого українській літературі, в порівняльному курсі Олександра Пипіна й Володимира Спасовича «Обзор истории славянских литератур» (1865), згодом перевиданому в розширеному двотомному форматі під назвою «История славянских литератур» (1879-1881). Професор Київської духовної академії Микола Петров (1840-1921), згодом один із перших академіків Української Академії наук, вже 1880 р. видав історико-літературний курс, названий ним «Киевская искусственная литература XVIII века, преимущественно драматическая», перевиданий 1911 р. під сміливішою назвою «Очерки из истории украинской литературы XVII и XVIII веков».

Але перший систематичний курс історії української літератури, розрахований на студентів і складений професором університету, з’явився у Львові 1887 р. Це був шеститомник «Історія літератури руської» о. Омеляна Огоновського, греко-католицького священика, котрий змінив був 1867 р. Якова Головацького на посаді професора кафедри руської мови та літератури Львівського університету. Окремі частини курсу друкувалися в журналі «Зоря» з 1887 до 1894 рр. Перший том був цілком присвячений літературі X-XVIII ст. Згодом курс о. Омеляна Огоновського був критикований за описовість, надмірну схематизацію історико-літературного процесу, еклектизм. Однак незаперечним здобутком автора була задоволена ним потреба в університетському підручнику, інформаційно насиченому й ґрунтовному у використанні наявного на той час матеріалу.

Іван Франко, котрий так і не був допущений на університетську кафедру, підготував кілька версій власного курсу історії української літератури - не тільки українською, але і польською («Charakterystyka literatury ruskiej XVI-XVIII w.» - 1892), і російською («Южнорусская литература» - 1904) мовами. Найґрунтовніший курс лишався в рукописі до його публікації 1983 р. в 40-му томі зібрання творів Івана Франка. Це «Історія української літератури. Часть перша. Від початків українського письменства до Івана Котляревського». Найбільшого ж поширення набула надрукована 1910 р. праця «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.», згодом включена до 41-го тому зібрання творів.

Окупація Західноукраїнської Народної Республіки унеможливила вільний розвиток української вищої школи на терені Галичини. У відповідь на полонізацію Львівського університету українська спільнота засновує Львівський таємний університет, першим ректором якого став Василь Щурат. У період піднесення університет налічував три факультети, 15 кафедр, 54 професори і близько 1500 студентів. Викладання велося конспіративно в приміщенні різних українських установ, а часом навіть у помешканнях професорів. Продовжує діяти Наукове товариство ім. Т. Шевченка. Саме в цей час, протягом 1920-1924 рр., Михайло Возняк публікує тритомний курс «Історія української літератури», що охоплює літературну минувшину України з X до XVIII ст. Після початку Другої світової війни й совєтської окупації Східної Галичини підручник Михайла Возняка вилучається з ужитку на підставі закидів у націоналістичному висвітленні історії. Лише падіння СССР дозволило повернути цей посібник до активного вжитку. Книга була передрукована львівським видавництвом «Світ» щойно 1992 р., після проголошення державної незалежности України. Вона й нині цілком надається до використання студентами-філологами, даючи широке суспільно-культурне тло літературного життя давньої й ранньомодерної доби, детально викладаючи біографії письменників та зміст їхніх творів.

Найпопулярнішим же історико-літературним курсом початку XX ст. можна було б назвати двотомну «Історію українського письменства» Сергія Єфремова, вперше видану 1911 р. й тричі перевидану до арешту автора (1929). Попри стримане ставлення до літератури, що розвивалася перед «Енеїдою» Івана Котляревського, й позитивістську методологію, автор, якого сучасники називали «совістю землі української» прагне до об’єктивного й різнобічного висвітлення літературного процесу від давнини до свого часу, простежує зв’язки мистецького життя й суспільного розвитку України.

Перебуваючи на вигнанні й не маючи доступу до українських бібліотек, академік Михайло Грушевський уклав власну фундаментальну «Історію української літератури», з якої протягом 1923-1927 рр. устиг видати п’ять томів. Згодом нью-йоркське видавництво «Книгоспілка» здійснило репринт цих книг (1959-1960). Шостий же том, вже підготований до друку 1930 р., але так і не опублікований, було виявлено лише наприкінці XX ст. й опубліковано 1995 р. в «Київській бібліотеці давнього українського письменства». Михайло Грушевський довів свій огляд історико-літературного процесу до 1633 р. У незалежній Україні було перевидано і посібник Сергія Єфремова, і шеститомний курс Михайла Грушевського.

Довго не вдавалися спроби совєтського режиму запропонувати власну версію історії українського письменства, що спиралася б на вчення про зміну соціяльно-економічних формацій (первіснообщинний лад, рабовласницьке суспільство, феодальне суспільство, капіталізм, соціалізм, що мав перейти в комунізм), класову боротьбу й протистояння в кожній національній культурі двох культур - експлуататорів і експлуатованих, а також на марксистсько-ленінські положення про базис (економічну основу розвитку суспільства) й надбудову, узалежнену від базису, до котрої відносили й літературу. Олександр Дорошкевич намагався застосувати соціологічний метод у широко вживаних і багато разів перевидаваних підручниках з історії української літератури: «Українська література» (1-е вид.: К., 1922, 2-е - 1927, 3-є - 1928), дозволений Наркомосвітою УССР до вжитку по робітничих факультетах, курсах та профшколах «Підручник історії української літератури» (1-5 вид. - 1924-1930). Підручник харківського професора Володимира Коряка (Блюмштейна) «Нарис історії української літератури. Література передбуржуазна» (1925, друге видання - 1927; перевидано в Мюнхені 1994 р.) кладе в основу періодизації літературного процесу схему зміни соціяльно-економічних формацій. Тут в історії української літератури виділяються «доба родового побуту», «доба раннього феодалізму», «українське Середньовіччя», «доба торговельного капіталізму». Інтерпретація текстів також базується на виділенні в кожному з них соціальних ідей, рис класової свідомости тощо. Однак обидва автори були згодом засуджені, а їхні книги вилучені з наукового й педагогічного вжитку. Адже використаний у них фактичний матеріал об’єктивно засвідчував інтеґрованість української літератури в загальноєвропейський культурний процес, безперервну тяглість літературного життя з часів княжого Києва, незалежність національного письменства від російського впливу аж до кінця XVIII ст.

Планована з 1938 р. академічна «Історія української літератури» в 5 томах, до праці над якою було залучено Олександра Білецького, Ігоря Єрьоміна й Сергія Маслова (сигнальний примірник першого тому вийшов 1947 р.), як і «Нарис історії української літератури» (1945) стали жертвами нової совєтської кампанії по боротьбі з примарою «українського буржуазного націоналізму». Книги були суворо засуджені й не дійшли до читача. Натомість у 1953-1957 рр. з’явилося перше видання двотомного курсу історії української літератури, де літературний процес XIV-XVIII ст. було підмінено сухою схемою, підлаштованою під панівну ідеологічну доктрину.

Дещо компенсувала брак університетського підручника «Хрестоматія давньої української літератури («Доба феодалізму», упорядкована Олександром Білецьким і вперше видана 1949 р. (перевидана 1952 та 1967 рр.). За посібник для філологічних факультетів університетів і педагогічних інститутів було рекомендовано «Матеріали до вивчення історії української літератури: В 5 т.», перший том яких, упорядкований Олександром Білецьким і викладачем Київського університету ім. Т. Г. Шевченка Федором Шоломом, вийшов 1959 р. й був цілком присвячений давній літературі. Ще з передвоєнних часів викладання історії української літератури X-XVIII ст. здійснювалося за програмою, укладеною Павлом Поповим 1938 р. Її останнє, 14-те видання, з’явилося 1972 р., вже після смерти упорядника.

Ідеологізація гуманітарних наук на підсовєтській Україні унеможливлювала використання модерних методологій. Тому методологічне оновлення українського літературознавства починається поза межами СССР. Визначну роль у цьому процесі відіграла постать провідного літературознавця XX ст. Дмитра Чижевського як автора книги нарисів «Український літературний барок» (Прага, 1942), згодом включеної до фундаментальної праці «Історія української літератури (від початків до доби реалізму» (Нью Йорк, 1956). Дмитро Чижевський уперше застосовує для періодизації літературного процесу методологічні засади структуралізму празького філологічного кола. Центральним поняттям його історико-літературної моделі є літературний стиль; зміна стилів і визначає межі періодів. Структура кожного періоду виявляється через розвиток у його межах системи жанрів.

Попри те, що концепція Дмитра Чижевського була жорстоко й несправедливо розкритикована в СССР, після лібералізації комуністичного режиму, що настала зі смертю Йосифа Сталіна (1953) і офіційним засудженням сталінізму 1956 р., українське літературознавство на рідних землях починає обережно розширювати свої методологічні засади, виходячи за межі соціологічного методу. Найвищим здобутком історико-літературної науки в УССР стала восьмитомна «Історія української літератури» (1967-1972), перші два томи якої були присвячені літературі X-XVIII ст. (другий лише частково). Авторами розділів з середньовічної та ранньомодерної літератури стали представники нового покоління літературознавців, що прийшло в науку в 1950-і рр.: Леонід Махновець, Володимир Крекотень, Олекса Мишанич, Вікторія Колосова.

Досвід восьмитомного курсу історії української літератури було використано й у підручниках для філологічних факультетів педагогічних інститутів «Історія української літератури. Давня література», написаному викладачами Київського педагогічного інституту Петром Волинським, Іваном Пільгуком, Федором Поліщуком (1969), і в пізнішому підручнику для університетських філологів «Давня українська література», авторами якого були викладачі Київського університету ім. Т. Шевченка Михайло Грицай, Федір Шолом та довголітній викладач Ужгородського університету Василь Микитась, котрий з 1970 р. вже працював в академічних установах Києва (1978; 2-е вид. - 1990). Згодом стислий виклад літературного життя України було вміщено в двотомній «Історії української літератури» (1987), укладеній, як і восьмитомний курс, академічним Інститутом літератури ім. Т. Шевченка. Початкові розділи двотомного курсу належали Василеві Микитасю, Володимирові Крекотню й Олексі Мишаничу.

Криза комуністичної ідеології й падіння СССР вивели українське літературознавство з-під суворої залежності від панівної доктрини. Повернення наукової спадщини Михайла Грушевського, Сергія Єфремова, Михайла Возняка, відкриття здобутків зарубіжного українознавства створили основу для радикального оновлення історико-літературної моделі й методологічного оновлення філологічних наук. Однак економічна криза, що жорстко обмежила наукові проекти, гальмівний вплив збереженої бюрократичної системи, залежність видавництв від політичної кон’юнктури та інші несприятливі чинники стали на перешкоді виробленню нових підходів до висвітлення й викладання історії національного письменства X-XVIII ст. Укладання нової програми з історії української літератури X-XVIII ст. Юрієм Ісіченком і Василем Яременком (1989), видання хрестоматії перекладів літературних текстів цієї доби Миколою Сулимою (1991) довго не знаходили продовження в появі відповідних підручників. Лише 2009 р. київський видавничий центр «Академія» опублікував навчальний посібник житомирського професора Петра Білоуса «Історія української літератури X-XVIII ст.». Тим істотнішу роль відіграли монументальні видання чотиритомної хрестоматії перекладів українських літературних текстів «Слово многоцінне», упорядкованої Василем Яременком і Валерієм Шевчуком (2006), та двотомного науково-популярного огляду Валерія Шевчука «Муза Роксоланська» (2004-2005). Ці праці сприяють входженню в масову свідомість сучасних українців культурної спадщини епох Ренесансу й Бароко, дають виразний художній образ епохи, адаптований до смаків людини XXI ст.

Пропонований підручник призначений для студентів філологічних спеціяльностей вищих шкіл, які в курсі «Історія української літератури» вивчають епоху Бароко (XVII-XVIII ст.). Автор використав досвід викладання цієї епохи в Харківському національному університеті ім. В. Н. Каразіна та в Національному університеті «Києво-Могилянська Академія».