Теорія літератури - Іван Безпечний 1984

Елегія
Ліричний рід
Поетична стилістика й її завдання

Всі публікації щодо:
Теорія літератури

Елегія (гр. elegeion — двовірш) — ліричний вірш, написаний двовіршем (1-й рядок гексаметр + 2-й пентаметр), незалежно від змісту. Згодом елегія втратила це своє визначення за формою і набула нового поняття як ліричного твору, в якому виражені настрої смутку, туги, роздуми, скарги на життя, знегоди, гіркі нарікання на долю тощо. За своїм походженням елегія тісно пов’язана з жалібною побутовою піснею.

У давніх грецьких поетів (Тіртея, Е. Калліна — VTI ст. пер Хр.), Солона — кінець VTI ст. пер. Хр.) зустрічаються елегії написані на різні теми: любовні, моралістичні, громадсько-політичні тощо. Проте в греків елегія не мала обов’язкового скорботного характеру. Але пізніше в римських поетів (Проперція — І ст. пер. Хр., Тібулла, Овідія — І ст. н. е. та ін.) вона зробилася улюбленою формою для вислову саме скорботного почуття, горя. В їх елегіях переважають мотиви особистих переживань: почуття самотності, туга з приводу нещасливого кохання, страждання, розчарування, біль і под.

У вік романтизму на Заході елегія послужила поетам- романтикам (Д. Байрон, Г. Ґете та ін.) для виразу т. зв. настроїв світової скорботи і печалі духовно багатої особи в умовах непривітної дійсності.

В українській ліриці найвидатнішим представником елегії є Шевченко, що його вірші, написані на засланні, мають переважно скорботний характер, навіяний тугою поета за рідним народом і рідним краєм, наприклад: «Неділя в неволі» — з послання А. О. Козачковському, «Лічу в неволі дні і ночі», «Мені однаково» і б. ін.

Елегії зустрічаємо також у І. Франка («Розвійтеся з вітром...», «Я не скінчу тебе, моя убога пісне»), Л. Українки («Мрія далека», «Східна мелодія»), Л. Глібова («Журба»), П. Тичини («З кохання плакав я»), М. Рильського («В бідне серце моє закрадається вечір») та ін.