Теорія літератури - Іван Безпечний 1984

Повість
Епічний рід
Поетична стилістика й її завдання

Всі публікації щодо:
Теорія літератури

Повість — епічний вид твору, що не має єдиного визначення. Назва його походить від слова повістувати. В давній українській літературі повістю називали розповідь про життя якогось святого, розповідь про історичні чи повсякденні події (згадаймо «Повість про Варлаама і Йоасафа», літопис «Повість временних літ», «Повість о мудрих жонах» та ін.). У цих творах автор об’єктивно про щось оповідав, на відміну від «Слова», що виявляло суб’єктивну ліричну оцінку («Слово о полку Ігоревім», «Слово про закон та благодать»).

Українська художня повість з’явилася на початку XIX ст. і виділилась у самостійний вид епосу. Своїм виникненням і ростом вона зобов’язана передусім Г. Квітці. Значною подією в українській літературі була поява в 1834 р. його першого томика «Малороссийских повестей», за-ни№ у 1837 р. вийшов другий, а за ним ще ряд інших українських повістей. Квітчині повісті стали важливою подією. Як пише О. Білецький: «Вони визначали форму розповіді: «Оповідь» — розповідь від першої особи, з орієнтацією на усну народну мову, на народну словесність. Вони були свого роду декларацією моральної гідности «простих людей». В них були накреслені образи, в колі яких довгий час перебувала українська література».

Теоретики літератури повість вважали середнім епічним видом між оповіданням та романом. Це середнє місце повісті визначається обсягом і складністю охоплюваного

нею життя: оповідання побудоване на одному випадку з життя героя, роман охоплює все життя героя в переплетенні з цілим комплексом сюжетних ліній, а повість — лише частину життя, виділяє з нього одну якусь сюжетну лінію, але стежить за нею (на відміну від оповідання) продовж її природного перебігу в усіх важливих її моментах. Розмір даного твору вирішальної ролі при цьому не грає: повість може бути довша, ніж невеликий роман (напр., У. Самчука повість «Волинь» і роман «Марія»), а оповідання такі, як повісті (напр., О. Кобилянська свій твір «У неділю рано зілля копала...» назвала оповіданням, хоч воно не менше її повістей). Але пересічно повість завжди буває довша, ніж оповідання, і коротша, ніж роман. В повісті, оповіданні й романі виробилися відповідні їм стилістичні прийоми. Так, загально, для повісті порівняно з оповіданням і романом властиве повільне розгортання дії, рівний темп оповіді, більш-менш рівномірний розподіл сюжетного напруження за окремими моментами. Вона уникає гостродраматичних, трагічних ситуацій, що, навпаки, приваблює увагу романіста. Одначе епічність, не- поквапність розповіді не є обов’язкову, ознака для всіх повістей. Деякі з них відрізняються великим драматизмом, гострою конфліктністю і цим самим наближаються до роману. Такі, наприклад, повість О. Кобилянської «Земля», повість П. Мирного «Товариші» та інші.

У повісті більша кількість дійових осіб у порівнянні з оповіданням. Відповідно до цього саме змалювання образів у повісті більше чи менше відмінне від того, що ми бачимо в оповіданні. Розкриття персонажа продовж довшого відтинка часу при однолінійності сюжету визначає велику різносторонність щодо змалювання його характеру в порівнянні з оповіданням. Роман і повість значно ближчі між собою. Вони зображають той самий предмет: повсякденне життя чи визначні історичні події; в них однакова природа героя: звичайна людина чи визначна історична особа; подібні засоби розкриття характерів: дійовість, психологізм тощо.

Як і романи, повісті класифікують за жанрами: історичні, психологічні, детективні, фантастичні, побутові, сентиментальні та інші.

XX в. визначився в українській літературі зростом письменницької продукції особливо на полі повісті. З усього багатства повістей слід згадати хоч би такі: І. Франка «Захар Беркут», Г. Хоткевича «Камінна душа», М. Коцюбинського «Тіні забутих предків», В. Винниченка «Записки кирпатого Мефістофеля», Б. Антоненка-Давидовича «Смерть», В. Чапленка «Пиворіз», І. Киріяка «Сини землі», О. Гай-Головка «Смертельною дорогою».