Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Порівняльне літературознавство - Василь Будний 2008
Розгадка чарів Цірцеї: національні стереотипи в дискурсивному освітленні
Літературна етноімагологія
Всі публікації щодо:
Літературознавство
Дослідники звернули увагу, що на рівні побутового мислення індивідуальна й колективна психіка має властивість творити стереотипи — звичні стійкі уявлення стосовно різних сфер життя, в тому числі й міжнаціональних взаємин. Про німців звичайно говорять, що вони акуратні й пунктуальні, іспанців вважають гордими і палкими, а французів — влюбливими і легковажними. Фраза «типовий німець» чи «типовий француз» зрозуміла співрозмовникам і не потребує додаткових пояснень, тому що ґрунтується на стереотипах, які приписують тому чи тому етносу певний набір характерних рис.
На цих умовних етнічних атрибутах засновано багато анекдотів, жартів, історій; від них відштовхується чимало літературних етнообразів, використовуючи стереотипний матеріал для створення певного естетичного ефекту Наприклад, в «Енеїді» Івана Котляревського зі стереотипних уявлень вибудувано комічну модель тодішньої багатонаціональної Європи у вигляді острова Цірцеї, на якому ця чарівниця перетворює прибульців на тварин відповідно до етнічного походження: працьовитого хохла — у вола, впертого ляха — у барана, бородатого москаля — у козу, хитрого пруса — в лиса, вимуштруваного австрійця — у журавля, артистичного італійця — в мавпу, войовничого француза — в собаку і т. д.
Хоча стереотипи є спрощеними образами, вони неминучі. Адже, як зауважив Джоел Лірсен, ми як приватні особи знаємо переважно іноземні культури не безпосередньо, а з їхньої репутації, усталеної громадської думки про них, їхнього розголосу Можна мати «образ» певного національного характеру, навіть ніколи не спілкуючись особисто з жодним представником цього етносу, не прочитавши жодної «їхньої» книжки й не бачивши жодного фільму.
Національний стереотип — це посередник між нами та іншими культурами, їх неповноцінний еквівалент, своєрідний розпізнавальний знак, який має дуже умовний зв'язок з тими реаліями, які в етнопсихології називають національним характером:
На стадії свого початкового формування він може закріплювати якісь результати пізнання, але потім, абсолютизуючи ці відносні результати, стає на заваді пізнанню і може деформувати людську свідомість та людські відносини1.
Такі стійкі уявлення формуються та еволюціонують упродовж тривалого історичного процесу міжнаціонального і міжкультурного спілкування, коли етнічне «Ми» самоідентифікується, зіставляючи себе з іншими етносами. З часом національні стереотипи перетворюються на спрощені трюїзми, невиправдані узагальнення або й шовіністичні упередження.
Імагологія виходить з того, що ступінь правдивості таких загальників не є необхідним предметом наукового розгляду. Науковці, навпаки, скептично ставляться до їхньої об'єктивності та інформаційної цінності, підкреслюючи негативну роль, яку впродовж європейської історії відігравали упереджені «образи» у стосунках з «нижчими» аборигенами у колоніях, з етнічними меншинами (євреями, циганами). Дж. Лірсен провів таку паралель: імагологія досліджує національні стереотипи так, як історики вивчають відьомство: предмет їхнього дослідження — віра в те, що деякі люди наділені відьомською силою, та історичні наслідки цієї віри. Під час вивчення національних стереотипів імагологію цікавить не питання «чи ця репутація правдива?», а питання «як вона стає визнаваною?» Це означає, що етнообраз трактують не як носія інформації про дійсність, а як властивість його контексту. Коли читаємо, що британці — індивідуалісти, то не запитуємо: чи це правда?, а ставимо запитання про (кон)текст: хто це говорить? до якої авдиторії звертається автор? чому авторові важливо звернути на це увагу? якими є політичні обставини того часу, коли цей текст було написано? як автор намагається переконати читача у вагомості своєї заяви? як цей образ британського характеру пристосований до тексту як цілісності і яким є жанр цього тексту: есей, новела, поема?
Намагання відповісти на такі запитання у дискурсивній площині веде до низки відкриттів. З'ясовано, зокрема, що тексти, які стосуються національного характеру, довіряють не безпосередньому спостереженню дійсності, а вже існуючій репутації: часто цитуються або згадуються попередні автори, котрі, у свою чергу, залежать від ще давніших джерел. Іншими словами, референціальний, означувальний процес у національних стереотипах відбувається не між текстом і реальністю, а між текстом і текстом. Національні стереотипи — це інтертекстуальні конструкти, успадковані від попередньої текстуальної традиції, які повністю затінюють безпосереднє сприймання дійсності. Вони викликають те, що по-німецьки називають узагальнення «наївний шотландець», «гордий іспанець» звучать звично, й тому публіка плутає звичне з дійсним.
Як текстуальна традиція репрезентація національних характерів підлягає законам, котрі цілковито незалежні від політичної і соціальної реальності. Дж. Лірсен навів список деяких стійких структурних подібностей, які можна знайти в таких репрезентаціях різних країн:
·північ є практичнішою, діловитішою, прозаїчнішою, індивідуалістичнішою і вільнолюбнішою, аніж південь цієї країни, котрий більш ідилічний, безтурботний, але менш надійний чи діловий;
·периферія певної території більш традиційна, позачасова, відстала, «природна», а центр більш космополітичний, модерний, прогресивний, «культурний»;
·національні стереотипи є завжди суперечливими: їхні найхарактерніші атрибути містять власні опозиції. Так, французи є строгими, раціональними, незворушними (тип: Жіскар д Естен), а також збудливими, поривчастими, пристрасними (тип: Луї де Фюнес); англійці — люблять чай, поважні, з твердим характером (тип: міс Марпл чи Філіас Фог) і водночас — нонконформісти і дратівливі (тип: Вінстон Черчіль, Джон Буль); німці — хоробрі захисники терпимості і свободи, а ще — нудні буржуа, захопленні миттям вікон... Кліше «країна контрастів» можна прикласти до будь-якої країни.
Притім, за спостереженням Дж. Лірсена, стереотипи можуть бути позитивними або негативними залежно від політичних обставин і позиції автора: країни, що становлять загрозу в політичній чи економічній конкуренції, описуються в негативному освітленні, що спричинює ксенофобію, а країни, котрі не становлять жодної загрози, зображуються у привабливому освітленні, що породжує екзотизм та ксенофілію.
Отож зі зміною політичних обставин може змінюватися образ країни. Скажімо, коли Іспанія стала менш владною, її образ почав дрейфувати до привабливої екзотики: від герцога Альби та інквізиції до «Кармен», серенад, фламенко, боїв биків і кастаньєт. І навпаки — коли Німеччина розвинулася у XIX ст. в індустріальну імперіалістичну силу, її образ змінився від батьківщини романтичних поетів і музикантів (Шуберт, Ейхендорф) до батьківщини прусських офіцерів і божевільних учених. Зосередившись у своїй книжці «Французькі письменники і німецький міраж. 1800-1940» («Les écrivains français et le mirage Allemand» Париж, 1947) на вивченні образу «іноземця», «іншого» та «іншості» в літературі, Жан-Марі Kappe з'ясував, що французька германофілі», яку у французькій літературі на світанку романтизму започаткувала мадам де Сталь, змінилася германофобією після франко-прусської війни 1870-1871 pp. Тому Ж.-М. Kappe назвав такі образи «міражами».
Таким чином, образ змінюється не тому, що змінюється приписуваний певній нації характер, а тому, що змінюється ставлення до країни. Це означає, за Г. Дизеринком, що гетеро- та автообрази своєрідно взаємозв'язані: кожен «образ іншої країни» має підґрунтя в образі власної країни, незалежно від того, чи це декларується відкрито, чи існує латентно Або ж, у формулюванні Дж. Лірсена, автообраз включений у зображення іншої культури як неминуча міра суб'єктивності, що є основною відмінністю «образу» від об'єктивної інформації2. Захоплені чи осудливі оцінки іноземних авторів, їхні помилкові уявлення про чужу країну, зумисні чи мимовільні перекручення її образу становлять, як стверджує Д. Наливайко, той суб'єктивний елемент, що характеризує передусім реципієнта, тобто творця образу Іншого, і є істотним структурним складником цього образу3. Звідси випливає необхідність дискурсивного підходу: імагологія повинна вивчати не тільки зображену іноземну країну, а й контекст зображення, позицію автора.
Конкретний вияв структурних особливостей та еволюційних перипетій етнічних гетерообразів можна простежити на прикладі жанрів подорожньої літератури.
1 Дзюба, Іван. Проблеми культури в незалежній Україні П Дзюба, Іван. Між культурою і політикою. — К.: Сфера, 1998. — С. 66.
2 Leerssen, J. National Identity and National Stereotype // http://cf.hum.uva.nl/images/info/ leers.html
3 Наливайко, Дмитро. Літературна імагологія: предмет і стратегії // Наливайко, Дмитро. Теорія літератури й компаративістика. — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2006. — С. 96.
