Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Порівняльне літературознавство - Василь Будний 2008
«...І серце вже не говорило: чужина»
Літературна етноімагологія
Всі публікації щодо:
Літературознавство
Власний образ у чужих очах не раз викликає застереження чи роздратування, як у критичному відгуку І. Франка на ідилічно-сентиментальне зображення України в поезії Ю.-Б. Залеського, в реакції багатьох українців на «Вогнем і мечем» Г. Сенкевича чи драму М. Булґакова «Дні Турбіних», яка в шаржованій формі змалювала українську армію.
Звісно, помилкові, образливі, принизливі, шовіністичні образи і стереотипи не ведуть до миру. Розмірковуючи над зв'язком між знанням і владою, Едвард Саїд заперечив політичну цнотливість художньої літератури і поклав на неї важке ярмо відповідальності перед суспільством за моральний його стан: «Дуже часто припускають, що література та культура політично, навіть економічно, невинні; мені не раз здавалося, що це не так, і, звичайно ж, мої студії орієнталізму переконали мене (і я сподіваюся, переконають моїх літературних колег), що суспільство та літературну культуру можна зрозуміти і слід вивчати лише у парі»1. Мистецтво справді політично відповідальне, та все ж загалом не воно є безпосередньою причиною конфліктних ситуацій. Конфлікти, як правило, народжуються у сфері ідеології та політики. У XX і на початку XXI ст. — в добу міжнародного протистояння, розпаду тоталітарних імперій та глобалізації економічного, політичного і культурного життя планети — зміцніло нечисте на руку політичне іміджмейкерство: замовні статті, телефільми, книжки, призначені обілити власну політику, спосіб життя, панівну культуру і навпаки — принизити та очорнити конкурента чи ворога. Фашистська і радянська пропаґандивні машини творили образ ворога з багатьох народів (євреї, цигани, кримські татари, чеченці), аби виправдати в очах власного населення та світової думки масові репресії і геноцид. Стимульовані тоталітарною системою, ці ідеологічні стереотипи просякли у свідомість звичайного обивателя, його щоденний побут і масову розважальну культуру — пригадаймо принизливі анекдоти про «чукчів» і «чурків», стереотипні образи Штепселя і Тарапуньки в естрадному мистецтві радянських часів, нещодавній російський фільм «Брат»...
За своїм походженням і суспільною функцією літературні е етнообрази специфічно зв'язані з національними міфами, стереотипами, упередженнями, громадською думкою, політичними настроями та іншими т. зв. фактуальними дискурсами. Під специфічним зв'язком маємо на увазі те, що література використовує національні стереотипи для побудови етнообразу, який, однак, сам переважно не є стереотипом, бо, на відміну від фактуальних тверджень, читач його сприймає як мистецьку фікцію (вигадку). Від сгіриймача залежить, як скористатися фікціональним образом: у який контекст помістити його, який зміст вкласти в нього, як його інтерпретувати.
На відміну від стереотипів, літературні етнообрази мають складнішу будову і не піддаються однозначній інтерпретації. На звичаєві та психологічні аспекти семантично тут накладаються і концептуально з ними зіставляються та протиставляються їм аспекти політичні, філософські, етичні. У «Боярині» Лесі Українки деякі московські звичаї дивують, а деякі дратують Оксану, як то буває з кожним, хто потрапляє в незнайому країну, але до розпачу призвели її не місцеві звичаї (заради коханого вона ладна і сарафан одягнути) — злам і катастрофа наступають тоді, коли героїня усвідомила, що разом зі своєю батьківщиною потрапила в політичну пастку тотального контролю над людиною. Концепт національного звичаю відрізняється від концепту політичної неволі: звичай, як і політична система, є нормативним обмеженням, якого треба дотримуватися, загальноприйнятим ритуалом, від повторення якого залежить вирізнення колективного Ми з-поміж Інших, але це — традиційна норма, добровільне обмеження, тоді як тоталітарна політична система не допускає існування Іншого — це насильницький владний засіб, за допомогою якого ця система підпорядковує й асимілює відмінність або знищує її.
Достовірність таких мистецьких текстів, як «Вогнем і мечем», «Бояриня», «Дні Турбіних» визначається не їхньою співвіднесеністю із «відображуваним» зовнішнім світом, а суто внутрішньою риторичною правдоподібністю, зв'язаністю з текстуально конструйованим референтом (тобто з темою — попередньою порцією висловленої інформації).
Повчальною може бути тривала історія неприйняття в Україні роману «Вогнем і мечем» Г. Сенкевича, аж поки його не інтерпретував засобами кіномистецтва польський режисер Єжи Гофман. Фільм Гофмана отримав і позитивні, і негативні відгуки як українського, так і польського глядача, але переважило, здається, захоплення майстерністю кінематографіста, який з великим історичним тактом, мистецькою експресією і сумною іронією змалював нелегкі спільні сторінки далекої українсько-польської історії з вищої, гуманістичної перспективи, чи, як мовив Сенека, sub specie aeternitatis (з погляду вічності).
Гуманізуюча місія мистецтва полягає в тому, що воно відштовхується від звичних етнічних, расових і культурних стереотипів, розвіюючи їх гіпнотичну маґію і збагачуючи наш погляд на світ. У світовій літературі відомо чимало творів, сюжет яких побудовано на розвінчанні міжетнічної «вендетти» за принципом «від стереотипу — до розуміння», коли читач разом з персонажем поступово проймається духовною близькістю з Іншим.
Вольтер у трагедії «Заїра» (1732) малює кохання мусульманина Оросмана і християнки Заїри.
В поемі «Гарасько, або Талан і в неволі» (1846) М. Макаровського таганрозький парубок Гарасько Знемога, який служив у грецького купця, з розбитого під час шторму корабля потрапив у полон до черкеса Баязета; закохавшись у Меріму, сестру Баязета, тікає разом з нею на батьківщину, де закохані одружуються.
Зворушливими є взаємини турка Алі і татарки Фатьми у новелі «На камені» (1901) М. Коцюбинського.
Поступова світоглядна зміна, коли Чужий стає Близьким, простежується у «Пригодах Гакльберрі Фінна» (1884) М. Твена, де юний персонаж знайшов собі друга — негра Джіма.
А в поезії «Дим» (1903) Лесі Українки ліричний герой у постатях і втомлених поглядах городян задимленої Генуї відчитав ті ж проблеми, що й у рідному краю:
Той дим проник мені у саме серце,
І стиснулось воно, і заніміло,
І вже не говорило: чужина.
До речі, для мандрівника за кордоном характерне не лише проникливе вдивляння в Іншого, а й загострене відчуття власного етнічного Я.
Повість «Товаришки» (1887) Олени Пчілки передає враження українських студенток, котрі потягом відбули на навчання у Цюріх («...земля міняє обличчя, вабить очі дивнійшими дивами культури, дивнійшою красою!») й занурилися в університетське життя. Й ось під час випадкової зустрічі у віденській кав'ярні зі співвітчизниками з Галичини
Люба почула ту мову, котрої вона не чула гак давно і всього менше сподівалася почуть тут. Паничі між собою говорили по-руськи, та коли б по-руськи в розумінні по-російськи, а то по-малоросійськи...2
А португалець Ж. М. Феррейра де Кастру в романі «Сельва» (1930) змалював життя бразильських серінґейро — збирачів каучуку в далеких закутках амазонської сельви — безкрайого тропічного лісу, де на одній з каучукових плантацій поневолено до праці португальського юнака-політеміґранта Алберто, котрий спершу зневажливо поставився до своїх стражденних товаришів по нещастю за їхню обмеженість і покірність, та пізнавши їх ближче, пройнявся співчуттям і прагненням справедливості.
Літературні етнообрази, що хитаються між полюсами «свого» і «чужого», можуть мати забарвлення сентиментальне чи іронічне, комічне чи трагічне, але ніколи не є однозначно негативними чи позитивними внаслідок риторичної природи літературного тексту, багатозначності образу.
Мистецька риторика виводить читача зі стану «культурного автоматизму», змушує його відкласти набік свою ерудицію, переглянути чи освіжити в пам'яті все, що він знає про світ і про себе в ньому. Відштовхуючись од історичних контекстів і національних стереотипів, за допомогою сюжетних перипетій і наративних провокацій літературні тексти пропонують читачеві визначитися з власною позицією, накреслюючи шлях визволення з рамок обмежених уявлень, бо пов'язують етнообраз не лише з національною, а й родовою, загальнолюдською ідентичністю, навіюючи думку, що всі ми — українці і євреї, англійці і китайці, чорні, білі й жовті — нащадки Адама і Єви.
1 Саїд, Едвор. Орієнталізм. — К.: Основи, 2001. — С. 44.
2 Пчілка, Олена. Товаришки // Пчілка, Олена. Твори. — К.: Дніпро, 1971. — С. 99.
