Порівняльне літературознавство - Василь Будний 2008

«Все пізнаємо в порівнянні»
Порівняльно-історичний (генетично-контактний) підхід

Всі публікації щодо:
Літературознавство

Генетично-контактний (генеалогічно-контактологічний) підхід, що зародився в порівняльно-історичній компаративістиці XIX ст., вивчає міжлітературні зв'язки і відношення, які стосуються спадкоємності і комунікації у сфері міжлітературних і міжкультурних відносин. Генеалогія зосереджена на тих подібностях (відповідностях, спільностях), що засновані на спорідненості літературних явищ, а контактологія — на тих, що спричинені їхнім спілкуванням (тобто двосторонніх міжнародних літературних взаєминах). Предметом генетично-контактного дослідження є різноманітні взаємодії у міжлітературному просторі й часі, що їх описують такі категорії, як традиція, еволюція, вплив, запозичення, рецепція тощо.

Якщо класична літературознавча методологія має іманентний характер, тобто її предметом є те чи інше літературне явище (твір, жанр, стиль, спадщина письменника, національна література, світове письменство) як цілість, то компаративістичні методології виходять поза межі окремого літературного явища — їхній предмет щонайменше бінарний, бо для порівняння, звісно, треба мати, як мінімум, два об'єкти.

Згідно з традицією, що має античне походження, порівняння полягає в зіставленні одного літературного явища, т. зв. компарандума (лат. соmраrаnсіum — те, що порівнюють), з іншим, комнаратумом (те, з чим порівнюють). Це зіставлення здійснюємо на певній спільній основі, яку визначають як терціюмком-параціоніс (третє в порівнянні). Порівнюємо літературні явища задля глибшого пізнання їх і вивчення таких відношень між ними, як:

·тотожність / подібність / відмінність;

·спільне / особливе / унікальне;

·універсальне / зональне / локальне;

·загальнолюдське / інтернаціональне / національне тощо.

Свобода порівняння не має обмежень. Рішення про те, «що» з «чим» порівнювати, не залежить винятково від реального контексту, а й від позиції дослідника. Звідси компаративістичному дослідженню постійно загрожує небезпека випадкових і неістотних зіставлень. Тому порівняння мусить спиратися на сутність предмета, а не лише на особисті враження дослідника, а також залучати tertium comparationis, окреслюючи той аспект, у якому здійснюється зіставлення.

Tertium comparationis Г. Р. Яусс дефініціював як теоретичну норму:

Ті норми не виникають безпосередньо з порівнюваних предметів. Вони народжуються з початкової пізнавальної інтуїції, з деколи прихованого чи неусвідомлюваного зацікавлення дослідника, котрий повинен за допомогою герменевтичної рефлексії виявити їх і відтак свідомо впровадити в акт порівняння, якщо бажає, щоби його аналіз був заснований на фаховому вивчекйі предмета, а не на упереджених переконаннях¹.

Інакше кажучи, tertium comparationis — це обрана дослідником спільна для порівнюваних явищ концептуально-методологічна площина, на яку їх можна спроектувати для зіставлення. Наприклад, для порівняння середньовічної лицарської епіки в Західній Європі, Київській Русі, Грузії, Японії таким tertium comparationis можна обрати жанровий, стильовий чи тематичний аспекти, бо ті твори об'єднуються подібними ознаками героїчного епосу («пісня», «слово», «повість»), чергуванням ритмічного і прозового тексту, середньовічними ідеалами, втіленими в образі мужнього героя — «лицаря без страху й догани»: королевича Зіґфріда з німецької «Пісні про Нібелунґів» (записана близько 1225 р.), лицаря Роланда із французької «Пісні про Роланда» (XI ст.), Сіда Кампеадора з іспанської «Пісні про мого Сіда» (XII ст.), Ігоря і Святополка з українського «Слова о полку Ігоревім» (близько 1187 р.), Автанділа, Таріела і Прідона із грузинської поеми «Витязь у тигровій шкурі» (кінець XII - початок XIII ст.) Шота Руставелі, Йосіцуне з японської «Повісті про Гейке» («Гейкеоноґатарі», XIII ст.), короля Марка із сербських і болгарських «юнацьких» пісень тощо.

Порівняння може бути двостороннім (зіставлення середньовічної лицарської епіки в Японії і Західній Європі) і багатостороннім (середньовічна лицарська епіка в Японії, Західній Європі, Київській Русі і Грузії), одноаспектним (жанрове зіставлення) та багатоаспектним (зіставлення жанрових, стильових, тематичних аспектів), а також здійснюватися у часових (діахронічний, синхронічний, панхронічний) і пізнавальних (детерміністичний, структурний, функціональний) планах

Порівняння не завжди розрізняють серед споріднених пізнавальних дій, хоча це не означає, що їх не варто диференціювати. Скажімо, зіставлення — це співвіднесення предметів, яке має на меті виявити різноманітні взаємовідношення між ними — не лише подібність, а й різнорідність і відмінність. Якщо сама внутрішня форма терміна порівняння націлює на виявлення подібних, схожих літературних явищ (А = Б), то розрізнення (А * Б) диференціює їх за особливими, своєрідними, прикметними ознаками, а протиставлення (контрастне зіставлення: А<->В) вказує на відмінні, опозиційні (протилежні) ознаки. Аналітичне зіставлення і протиставлення явищ сприяє глибшому їх пізнанню (відоме прислів'я «все пізнаємо в порівнянні»).

Порівняльно-історичний підхід зіставляє літературні явища, зосереджуючись на таких подібностях (відповідностях, спільностях) між ними, які засновані на їхній спорідненості (чи спадкоємності — близькості за спільністю походження) та спілкуванні (взаємодії чи контактах — двосторонніх міжнародних літературних взаєминах). Іншими словами, предметом генетично-контактного дослідження є еволюція і взаємозалежність літературних явищ, яка ґрунтується на їхніх зв'язках у літературному просторі й часі. Методологічний апарат порівняльно-історичного підходу становлять генетичний (генеалогічний) і зв'язаний з ним контактологічний методи дослідження.

Jauss, Н. R. Estetyka recepcji і komunikacja literacka // Antologia zagranicznej komparatystyki literackiej. — Warszawa, 1997. — S. 169.