Порівняльне літературознавство - Василь Будний 2008

Принципи дослідження міжлітературних зв'язків
Порівняльно-історичний (генетично-контактний) підхід

Всі публікації щодо:
Літературознавство

У своїх працях «Теорія міжлітературного процесу» («Теогіа medziliterarneho procesu», 1987), «Діалоги і роздуми про міжлітературність» («Dialogy a reflexie о medziliterarnosti», 1988) словацький дослідник Діониз Дюришин (1929-1997) системно виклав концепцію міжлітературності як складного, системного чинника розвитку національного і світового письменства. Звісно, успіх дослідження, здійснюваного в цьому напрямі, залежатиме не лише від (між)літературної ерудиції, естетичної та історичної проникливості критика, а й від його теоретичних стратегій і гнучкості порівняльно-аналітичних методик.

Внутрішні зв'язки виявляємо під час аналітичного порівняння літературних явищ, коли помічаємо, що одне з них відгукнулося на попереднє явище на рівні тематики, концептуального змісту, композиції чи стилістики. За такого порівняння течій, жанрів, окремих творів, засобів звертаємо увагу на з'ясування того, що спричинило подібність, зокрема шукаємо зовнішніх контактів, які б підтвердили вплив на літературне явище, рецепцію, участь у певній традиції. Виявляємо спершу, в чому подібність, а тоді — в чому відмінність.

На першому етапі порівняльного аналізу здійснюємо пошуки еквівалентностей та їхніх причин, встановлюємо класифікацію окремих міжлітературних зовнішніх і внутрішніх контактів, тобто реконструюємо форми міжлітературної взаємодії. Під час порівняльно-історичного аналізу, заснованого на принципі схожості, відбувається процес нагромадження літературних паралелей і аналогій та пошуки їхніх генетично-контактних джерел, що звужує рамки порівняльного вивчення. Тому порівняння на основі подібності треба вважати початковою фазою компаративного аналізу, коли збір матеріалу і попередня його класифікація фіксують переважно прямі збіги в будові речень, змалюванні літературних героїв, у сюжетних ходах, композиційних засобах тощо. Прикладом такого підходу Д. Дюришин називає працю французької дослідниці Наталі Вулик «Пушкін і Овідій» (1967), у якій авторка виявила сліди впливу Овідія («Метаморфози») в «Циганах», «Борисі Годунові», «Євгенії Онєґіні» А. Пушкіна, порівнюючи деталі, фіксуючи схожість зародження почуттів, аж до аналогічних способів освідчення у формі зворушливих листів. На цьому дослідження й закінчується. І жодних висновків. Ми так і не дізнаємося, що свого вніс Пушкін, чим він цікавий для читача.

Аналізуючи низку доповідей про вплив творчості Максима Горького на румунську, білоруську та українську літератури, що були виголошені на V Міжнародному з'їзді славістів, Д. Дюришин зазначив, що порівняння, зроблені в них, відсувають на задній план специфіку тих літератур, на які впливала творчість Горького. А чим же є ці літератури самі собою? І вчений робить справедливий висновок, що для компаративістики дуже важливий не факт впливу розвиненіших літератур на менш розвинені, а те, як літератури сприймають ці впливи, трансформують їх і стають готовими до міжлітературної комунікації, поєднання «впливу» із власною внутрішньою специфікою і традицією.

Спрощеним розумінням «впливу» позначена стаття-рецензія С. Доленги (А. Крижанівського) на збірку Євгена Маланюка «Земна Мадонна». Критик говорить про те, що Маланюк виріс на російській культурі, його поезія несе з собою світовідчуття, яке має суто російський характер, бо йде від А. Блока та інших російських поетів-символістів. Справді, вплив поезії А. Блока на творчість Є. Маланюка досить помітний і виявляється на різних рівнях. Інколи цей вплив є прямим і проявляється, за спостереженням М. Зерова, як «незаметений слід, незамаскована ремінісценція»

Наприклад, у Є. Маланюка:

Жовтень (кесарю багрянородний!)

Ніс весну на лезі золотім.

А в А. Блока:

Тебе, несущему из сечи,

На острие меча весну.

Набагато більше впливів на рівні непрямих перегуків. Так, символи Степової Еллади і Земної Мадонни як Роксолани — «байстрючої матері яничар» й водночас Беатріче, Антимарії й водночас Степової Мадонни формувалися в Маланюка під впливом блоківського образу Росії, персоніфікованої в жіночому образі — повії й водночас ангела, Беатріче й Кармен («Вірші про Прекрасну Даму»). Але чи був це вплив тільки Александра Блока? Юрій Клен у відповідь на статтю С. Доленги виводив таку амбівалентність жіночого образу ще з Біблії, зокрема зі слів пророка Єзекїїля, де Бог звертається до блудниць такими словами: «Чистою водою я вас оббризкаю, щоб стали чистими»; з ними співзвучна Маланюкова ідея чистої купелі, «купелі хресної».

А тепер виникає запитання: що породило такі мотиви в Маланюка — чи тільки вплив Блока, чи щось інше, більше, важливіше? І тут мимоволі підійдемо до ширшої проблеми — історіософської: іпостасі жіночого образу передають у поета драму історії України від скіфо-сарматських часів до сучасної поетові доби, а саме — степове прокляття України, яка, перебуваючи на перехресті історичних шляхів і сил, не змогла вистояти і стала бранкою сусідів. Подібне трактування цього образу бачимо і в П. Тичини («Мадонно моя...»), і в М. Бажана («Кров полонянок»), і в Гео Шкурупія («Україно соборна...»).

Поглиблене дослідження творчих зв'язків з'ясовує не лише сам факт впливу, а і його причину: чим викликаний такий вплив і що він концептуально означає. Відповідь на перше запитання така: вплив спричинений історіософськими поглядами автора, його роздумами над історичною ситуацією України, котра стала бранкою, повією «в шатрах ханів і царів». І звідси випливає висновок: «треба очиститися», пройти «вогненну купіль».

Отже, літературні контакти необхідно розрізняти за мірою їх значущості, а по-друге, враховувати різні способи їхнього вияву і творчий характер їх рецепції, як у працях «Райнер-Марія Рільке й Україна» (Львів, 1935) та «Овідій в українській літературі» (Краків — Львів, 1943) Євгена-Юлія Пеленського, які втягнули в дослідницьку орбіту широке коло проблем, висвітливши у творчості цих поетів точки дотику з Україною, моменти діалогу через віки.

Різноманітні аспекти міжлітературних зв'язків і функціонування світових явищ у національній літературі та національного письменства у світовій культурі висвітлюють праці такого типу, як «Адам Міцкевич в українській літературі» (1885) Івана Франка; «Ґете у Франції» («Goethe en France» 1904) Фернана Бальдансперже, «Ґете в Англії» («Goethe en Angleterre», 1920) Жана-Марі Карре, «Ґете в російській літературі» («Гете в русской литературе», 1937) Віктора Жирмунського і «Ґете і світове письменство» («Goethe und die Weltiiteratur» 1946) Франца Штриха, «Шекспір і німецький дух» («Shakespeare und der deutsche Geist», 1911) Фрідріха Ґундольфа та «Шекспір в українській літературі» (1976) Марії Шаповалової, «Слава Данте за кордоном» («Dante's famé abroad», 1950) Вернера П. Фрідеріха і «Данте й українська література: досвід рецепції на тлі «запізнілого націєтворення»« (2003) Максима Стріхи, «Українська дума і пісня в світі» (1989,1997-1998) Григорія Нудьги, «Шевченко і світ» (1989) — збірник статей про сприйняття творчості Шевченка в інших літературах, як-от «Творчість Т. Шевченка і польська культура» Григорія Вервеса, «Тарас Шевченко чеською та словацькою мовами» Володимира Житника тощо.