Порівняльне літературознавство - Василь Будний 2008

Структуральні засади типології
Порівняльно-типологічний (зіставний) підхід

Всі публікації щодо:
Літературознавство

Дослідники застерігають не плутати поняття «зв'язок» і «відношення» («співвідношення»). Як основна категорія порівняльно-історичної компаративістики зв'язок — це генетичний або синхронний контакт, що має причиново-наслідковий характер і творить подібність на основі засвоєння чужого набутку. Натомість зіставна категорія відношення (співвідношення) стосується не лише міжлітературних подібностей, а й відмінностей, бо охоплює явища аналогії та контрастів (збігів і розбіжностей) у структурі різнорідних мистецьких явищ, еволюційних паралелей у стильовому розвитку національних літератур. Отож вираз «типологічні зв'язки» є оксиморонним за своєю семантикою, науково некоректним. Тому, коли йдеться про зіставлення споріднених чи різнорідних, залежних чи взаємозалежних явищ у суто типологічному плані, рекомендують уживати класичні терміни «самозародження сюжетів» (Е. Ленґ), «зустрічні течії» (А. Веселовський) і новіші поняття: типологічні збіги (паралелі), подібності (аналогії), близькість, схожість¹.

Використовуючи структуральну термінологію, генетично-контактний зв'язок можна уподібнити до відношення суміжності елементів у синтагмі, а типологічні збіги — до відношення їхньої асоціації за певною ознакою у системі. За Фердінаном де Соссюром, синтаґма — це комбінація елементів, що передбачає їх поєднання in praesentia (реально) у лінійній і незворотній послідовності. Аналіз синтагми полягає у її членуванні. Система (чи парадигма) — це віртуальна серія елементів, у яку вони впорядковані in absentia (уявно) і перебувають у відношенні еквівалентності (рівноцінності, рівнозначності). Аналіз системи полягає у класифікації елементів².

Пояснюючи взаємовідношення між синтагматичним і парадигматичним планами, Ф. де Соссюр порівняв структурний елемент із колоною в античному храмі: з одного боку, колона перебуває в реальному відношенні суміжності з іншими частинами будови, наприклад з підтримуваним нею архітравом, — це синтагматичне відношення; з другого боку, якщо це колона доричного ордера, вона викликає в думці порівняння з іншими ордерами (іонічним, коринфським тощо), які є елементами, відсутніми у цьому просторі, — це асоціативне, парадигматичне, зіставне відношення субституції, тобто заміщення одного елемента іншим, схожим³

Так само й у літературній компаративістиці: «східні» поеми Байрона і «південні» поеми Пушкіна можна розглядати у плані генетично-контактному («синтагматичному»), простежуючи запозичення, імпульси, трансформації, яких байронічна поема зазнала у творчій рецепції російського поета, а можна вдатися й до розгляду в парадигматичному плані: а) за допомогою паралельного зіставлення порівняти їх тематику і концепти, тип бунтівного героя, систему персонажів, сюжетну будову, роль ліричних відступів, емоційне забарвлення пейзажів, метафорику тощо; б) виявити шляхом багатостороннього зіставлення ширший контекст обох творів, як-от «Ролла» А. де Мюссе, «Конрад Валенрод» А. Міцкевича, «Мцирі» М. Лєрмонтова тощо; в) за допомогою типологічного аналізу вибудувати жанрову модель байронічної поеми.

На відміну від позитивістичного есенціалізму (від лат. essentia — суть), котрий шукав сутності окремих конкретних фактів у їхніх діахронних причиново-наслідкових зв'язках, Ф. де Соссюр запропонував розглядати елемент у синхронічній площині — в його взаємовідношеннях з іншими елементами, включеними в загальну систему відношень. Празький гурток структуралістів і їхні наступники французькі структуралісти розвинули поняття бінарної опозиції (подвійного протиставлення) — пізнавальної моделі, яка за наявністю чи відсутністю диференційної ознаки (а така ознака має бути істотною, структуротвірною) групує елементи в парадиґму. Парадигму становить набір двох чи більше елементів, які мають спільну і відмінні, варіативні ознаки.

Отож парадиґму творять інваріант (ідеальна, стійка модель ряду елементів зі спільними ознаками) та його варіанти (конкретні реалізації інваріанта, які відрізняються унікальним набором специфічних ознак)⁴. А взаємозв'язана серія таких парадигм творить цілісну систему.

За допомогою фундаментальних бінарних відношень «природа — культура», «життя — смерть», «чоловіче — жіноче», «своє — чуже» Клод Леві-Стросс описував логіку первісних міфів. Роман Якобсон використав опозицію «синтагматика — парадигматика» для створення типології метонімічного і метафоричного мовомислення. У працях Ірини Неупокоєвої визначено за основну одиницю компаративного літературознавства поняття спільного типологічного ряду — воно водночас і структурне, й історичне, бо передає діалектичну єдність еволюційної мінливості і стабільності літературних структур; акцентує повторюваність на рівнях синхронічному (у різних варіантах) і діахронічному (на іншому витку історичної спіралі). Скажімо, жанровий типологічний ряд виявляє стійкі риси жанрової структури і водночас враховує ті еволюційні зміни, що відбуваються на кожному історичному етапі.

На відміну від генетичного методу, типологію цікавить не літературна спорідненість і контакти чи їх відсутність, а таксономія літературних фактів — їх систематизація за певними відмітними (диференційними) ознаками задля кращої орієнтації в письменстві різних часів і народів. Якщо генетичний підхід має справу з предметами, які суміжні в літературному просторі й часі чи принаймні поєднані опосередкованим зв'язком, то типологія групує їх на основі збігів і розбіжностей, аналогій і контрастів — тобто опозиційного зіставлення за наявністю / відсутністю диференційної ознаки.

¹ Див.: Дюма, Александр. Принципы сравнительного литературоведения. — С. 94; Лексикон загального та порівняльного літературознавства. — С. 564.

² Див.: Барт, Ролан. Основы семиологии // Французская семиотика: От структурализма к постструктурализму. — М.: Прогресс, 2000. — С. 277-280.

³ Соссюр, Фердинанд де. Курс загальної лінгвістики. — К.: Основи, 1998. — С. 157.

⁴ Див.: Барт, Ролан. Основы семиологии. — С. 286 і далі.