Порівняльне літературознавство - Василь Будний 2008

Історичні трансформації жанрів
Компаративна генологія

Всі публікації щодо:
Літературознавство

«Звідки походять жанри?» — запитує Цветан Тодоров і стверджує: «Відповідь дуже проста: вони походять від інших жанрів. Новий жанр завжди є трансформацією одного чи кількох старих жанрів: через інверсію, через переміщення, через комбінування»

В історичних процесах жанротворення часто спостерігається звуження обсягу первісної жанрової категорії, концентрування жанрових ознак, кристалізація жанру. Наприклад, новела. Ця назва міцно закріпилася в літературі після «Декамерона» Боккаччо, але такий тип оповідного твору — сатиричного, сентиментального, фривольного — існував і раніше. У цьому ж XV ст., коли вийшов «Декамерон», було видано «Кентерберійські оповідання» Чосера в Англії, у XV-XVI ст. з'явилися «Граф Луканер» X. Мануеля та збірка «Сто нових новел» в Іспанії, а в XVII ст. — «Повчальні новели» Сервантеса.

Згодом жанр видозмінюється: новела стає типом сентиментального оповідання, а відтак і філософського, історичного. За часів Гофмана, Новаліса, Едґара По термін «новела» сприймали як «фантастичну казку». Стислість, емоційність, психологізм, тяжіння до несподіваної розв'язки — тих рис жанр набув під пером Проспера Меріме, Гі де Мопассана, Антона Чехова, Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника, Стефана Жеромського, Артура Шніцлера, Ернеста Гемінгвея...

Своєрідний тип новели склався в українській літературі кінця XIX — початку XX ст., виділившись із кількох типів оповідної структури, зокрема оповідання. Для нього притаманні асиметричність сюжетної організації, згущений психологізм, ліризм, пластика і музичність та інші специфічні ознаки, які вперше відзначив І. Франко у статтях «З останніх десятиліть XIX в.» (1901), «Старе й нове в українській літературі» (1904) та ще ряді праць.

Таку ж еволюцію можна простежити на прикладі інших жанрів, приміром балади. Виникнувши в Середньовіччі як танцювальна пісня без сюжету, вона з часом набула ознак канонічного жанру: 25 рядків із чітким римуванням (аЬ аЬ Ьс Ьс), останні рядки повторюються в кінці строфи як рефрен. В італійській баладі — вільна строфіка, рефрен не зберігається. Англійська балада — це ліро-епічний твір на фантастичному або леґендарно-історичному матеріалі (як-от балади про Робін Гуда). Така баладна структура поширилася в Німеччині, а відтак і в Україні.

В українській літературі балада набула особливої популярності в добу Романтизму: «Маруся» Левка Боровиковського, «Смерть бандуриста» Амвросія Метлинського, «Співець Митуса» Миколи Костомарова, «Причинна» й «Тополя» Тараса Шевченка. Українська балада споріднена з німецькою, англійською, польською, російською. Саме зародження жанру пов'язане з перекладом: початок українській романтичній баладі поклали відомі твори Петра Гулака-Артемовського: «Рибалка» («Вестник Европы», 1827), який був переспівом однойменної балади Ґете, і «Твардовський» («Вестник Европы», 1827) — переспів балади «Пані Твардовська» Адама Міцкевича. Класичний зразок німецької балади — «Лісовий цар» (чи «Вільшаний король») Ґете — відомий українському читачеві з численних перекладів Пантелеймона Куліша, Івана Франка, Бориса Грінченка, Максима Рильського та ін.

Відродження жанру відбулося в 60-х роках XX ст., коли з'явилися «Балада про соняшник», «Крила», «Балади з криниці фольклору» Івана Драча тощо. В сучасній баладі відбулися помітні структурні зрушення: подієвий драматизм у ній витіснений драматизмом психологічним, змінилася функція фантастичного елементу — він позбувся містичних відтінків, розвинувши натомість небувалий сміливий гіперболізм, посилилися інтелектуальні, філософічні, морально-етичні аспекти, розвиваються процеси жанрової дифузії (поема-балада «Скіфська одіссея» Ліни Костенко).