Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Література та літературознавство української діаспори - Людмила Скорина 2005
Юрій Дараган
Поезія другої «Хвилі»: Празька поетична школа
Лекція 3. Поезія української діаспори
Всі публікації щодо:
Дараган Юрій
Юрій Дараган (1894 — 1926) — людина трагічної особистої і творчої долі. Народився майбутній поет 16 березня 1883 року в Єлисаветі на Херсонщині. Син українського інженера і грузинки, від матері успадкував риси обличчя, а від батька — риси національного характеру. Навчався у Тираспільському реальному училищі, в роки Першої світової війни служив поручником царської армії, а після революції 1917 року — офіцером військ Української Народної Республіки. В 1917 році він вступив до юнацької школи, в якій пробув до 1919 р., потім обіймав посаду командира кулеметної сотні в житомирській юнацькій школі, а в 1920 — 1922 рр. став курсовим старшиною кам’янецької юнацької школи. Розділив долю тисяч оборонців УНР, які опинилися в таборах інтернованих у Польщі та Чехословаччині, захворів на туберкульоз і пішов з життя тридцятидвохлітнім, не встигнувши закінчити Українського вищого педагогічного інституту в Празі.
Ю. Дараган ніколи не належав до песимістів. До останньої хвилини хоч короткого, але героїчного життя він «в офіру серце ніс» своєму народові. І коли вже не міг прислужитися як воїн, то подарував йому свою витончену, шляхетну духовність — індивідуальну естетику, яку матеріалізував у блискучих поетичних візіях. Він став для української літератури етапним поетом, оригінальна (хоч і невелика) творчість якого вплинула фактично на всю подальшу українську поезію в еміграції. А розквітнути його непересічному поетичному хисту довелося — вже так звично для української літератури — за колючими дротами.
1922 р. гурток молодих таборових письменників у Каліші створив ініціативну групу, до якої, зокрема, увійшов Ю. Дараган, а також С. Довгаль, М. Селегій, М. Грива та ін. Вона розповсюдила друковану відозву з пропозицією скликати організаційні збори з приводу створення суто літературного часопису в таборі. Такі збори відбулися 13 травня за участю молодих письменників, які працювали у різних літературних жанрах і принагідно друкували свої твори переважно у таборових виданнях. На організаційних зборах літератори обговорили програму нового видання, затвердили його назву — «Веселка», а також вибрали редакційну колегію. Рішенням зборів часопис мав бути передусім літературним, а рівень публікованих у ньому художніх творів повинен перевершувати рівень аналогічних публікацій в інших таборових виданнях.
Автори й прихильники нового часопису ставили перед собою досить масштабні завдання, зокрема: «об’єднання письменників (особливо молодшої генерації) без різниці напрямків навколо одного органу; 2) допомога для розвитку найбільш яскравих індивідуальностей з-посеред тих, які прилучилися до «Веселки» і 3) вишукування, популяризування й удосконалення національних українських питомостей в сучасному українському мистецтві, а також перенесення й прищеплення на його ґрунті кращих здобутків західноєвропейського і світового мистецтва» [Див.: 19].
Після успішного дебюту журналу постало питання про розширення діяльності його прихильників, зміцнення матеріальної бази, так необхідної для подальшого виходу часопису як суто літературного органу, не підпорядкованого жодній з досить численних політичних організацій у таборі. У зв’язку з цим на других організаційних зборах, що відбулися 9 червня 1922 р., на базі цього об’єднання було створене вже нове товариство, що прийняло статут попереднього (товариства «Вінок») і було перейменоване в «Літературно-артистичне товариство «Веселка». Часопис став тепер його офіційним друкованим органом. На зборах також обрали Управу товариства «Веселка», головою якої став Олександр Петлюра, а членами — М. Загривний, І. Зубенко, Ю. Дараган. Як засвідчують хроніки таборових видань, поряд з іншими іменами ім’я Ю. Дарагана стоїть у числі ініціаторів створення першого і єдиного в таборах для інтернованих друкованого суто літературного часопису з досить високим художнім рівнем, що далі переріс у найбільш плідне й довготривале літературно-мистецьке об’єднання української еміграції міжвоєнного періоду.
Організаторські здібності та непересічна творчість Ю. Дарагана згодом мали безпосередній вплив на розвиток української е- міграційної літератури в цілому. Подальшу долю Ю. Дарагана вирішив сприятливий для нього збіг обставин. Наприкінці 1922 р. Управа Українського громадського комітету в ЧСР постановила заснувати вищий навчальний педагогічний заклад, випускники якого мали б право викладати в старших класах середньої школи. Таким чином на початку 1923 р. був утворений Український педагогічний інститут ім. М. Драгоманова в Празі, який згодом мав літературно-історичний, математико-природничий та музично-вокальний наукові відділи з близько трьома десятками відповідних кафедр (надалі їх число зростало). 7 липня 1923 р. відбулося урочисте відкриття інституту. Ю. Дараган став одним із перших його студентів. Обрав він літературно-історичний відділ.
Поет мав намір серйозно зайнятися вивченням української літератури й, зокрема, мови, на слабке знання якої постійно нарікав, адже зростав у російськомовному оточенні й довго «хворів на Блока». І хоч, очевидно, у такому твердженні Ю. Дарагана криється, передусім, постійна невдоволеність собою, притаманна для обдарованих людей, та тепер його мрія «стати великим поетом, щоб відкривати українському народові нові шляхи життя» мала всі сприятливі шанси, щоб збутися вповні. Навчання на підвідділі мови й літератури та ще й в інституті, який мав досить обширну бібліотеку, а директором якого на той час був обраний відомий літературознавець Л. Білецький, мали сприяти цьому якнайкраще.
Ю. Дараган далі продовжував писати вірші, зрідка друкуючи їх у журналах «Нова Україна» (Прага), «Промінь» (Чернівці). Але найбільш тісні зв’язки він і надалі підтримував з таборовим журналом «Веселка». Як згадує М. Мухин, Ю. Дараган «намагався якось упорядкувати місцеве празьке й подєбрадське літературне життя, улаштовуючи літературні виступи, реферати, зустрічі літераторів... Високий, стрункий, худорлявий, догоряючий від сухот, він наче поспішав використати останні місяці приреченого йому з милості польських концтаборів короткого земного існування» [Див.: 19]. У Подєбрадах та Празі поет наводив контакти з українськими літераторами, брав участь у громадському житті. Зокрема, 1924 р. Ю. Дараган прилучився до створення у Подебрадах Товариства українських письменників «Культ», до якого також входили Є. Маланюк, М. Грива, В.О. Конор-Вілінська та ін.
Ще 1922 р. у журналі «Веселка» з’явилося повідомлення, що поет підготував до друку збірку віршів під назвою «Луна минувшини». Та видати її у таборовому видавництві без спеціальних для цього коштів було практично неможливо, тому Ю. Дараганові доводилося досить довго й безперспективно шукати підтримку для реалізації своєї мрії в несприятливих умовах еміграції.
За цей час збірка була суттєво допрацьована, зокрема були змінені композиція та назва. Фактично вже нову збірку під заголовком «Сагайдак» Ю. Дараган подав до друку в Український громадський видавничий фонд у Празі. Вийшла вона за рік до смерті поета. Наведемо кілька оцінок збірки М. Шаповалом. На думку дослідника, «вся поезія Ю. Дарагана — поезія звуків, рухів, фарб. Душа приймає в себе світ безпосередньо. Рецептором — очі, що не вбирають в себе всієї матерії, а попереду організують її в образи, у втілені думки. І цей спосіб компонування образів, витворення їх сугестивної сили, вдихання в їх людської душі, очоловічення їх — це й є проекція самої індивідуальності поета. Ю. Дараган і минуле малює, як сучасність: нічого надуманого, а все, як сучасне, живе... Поезія — в ентузіазмі, напруженні почувань, вібруванню криви. І цей тихий спостерігач образів -— Ю. Дараган — вулканічно всередині клекотить і згоряє в полум’ї почуттів. В цім його незвичність серед звичайних і внутрішньо-холодних, що ніколи не були поетами» [13, 35].
За своїм обсягом поетична творчість Ю. Дарагана невелика — за чотири роки написав сімдесят поезій та переклав з чеської поему К. Махи. Як слушно зауважив Л. Куценко, «осмислюючи творчість поета, годі дошукуватися якихось періодів чи перемін у поетові». І все ж дослідник вважає за необхідне осібно зупинитися на феномені таборових поезій письменника. У цей час
Ю. Дараган створив два цикли — «Рожево-біле» та «Чорноморря». Емоційний ключ циклів передає назва першого з них:
Сьогодні ранок — мов служба Божа,
Урочистий і світлий.
В снігу шепоче гай-вельможа
Палкі мотиви...
Справді, як контрастує написане з місцем написання твору. За колючим дротом —- жодного дерева, жодної травинки, лиш сумні бараки та пісок під ногами. Існування — без надії на майбуття...
Останнє літо у Каліші надиктувало поетові ще один поетичний цикл — «Луни минувшини». Один з основних використовуваних поетом прийомів — суміщення історичних часів — використано у однойменній поезії. Три лицарі, «стернею продуднівши», зупинилися над яром. У наступним рядках поет дає нам змогу впізнати їх — його волею билинні герої княжої доби стали свідками нещодавнього бою за Україну проти півночі й поразки своїх нащадків.
Мотиви давніх літописів відлунюють у поезія Ю. Дарагана «Малуша», «Похід», «Ольга», «Святослав». Ліричні героїні поезій — Малуша, яка чекає з південного степу коханого Святослава, княгиня Ольга, яка метиться за смерть чоловіка — озвучують провідну настанову автора — пристрасний заклик захистити рідну землю від завойовників (що зрештою актуальне і для сучасників поета).
У поезіях «таборового» циклу уперше зазвучав мотив смерті, який стане провідним у поезіях наступних років. Згодом у поезії Ю. Дарагана з’явиться тема історичного полону, вигнання, забринить ностальгія за степом. Проте, як слушно зауважив Л. Куценко, незмінною залишиться «світла оптимістична спрямованість його історіософських пошуків, яка й стане однією з визначальних рис його поетичної творчості... Інша характерна особливість історіософії Ю. Драгана полягає тому, що його герой живе у великому історичному часі. Він одночасно і лицар княжої доби, і козак, і сучасник митця...» [13, 44 — 46].
Другий період творчості Ю. Дарагана Л. Куценко умовно кваліфікує як подєбрадсько-празький. Протягом цього періоду було написано поезії, об’єднані у циклі «Дике поле» (1924). У циклі два персонажі — степ і «ти». Наскрізний образ збірки — степ — виро
стає тут до символу України. Спочатку степ — поле бою, звитяги, козацьких подвигів, символ волі. Степ — це історія України, історія перемог і болючих поразок. Тому степ — це ще й шлях у полон. Зрештою ще одна іпостась: степ — батьківщина. Ліричний герой циклу багатоликий: гридень, князь, козак, отаман, галер- ник-невільник, вигнанець...
Визначне місце у доробку Ю. Дарагана займає також поема «Мазепа». Наскрізним мотивом твору стала спрага волі. Пишучи про Івана Мазепу, який намагався вирватися із зачарованого кола, прагнув волі, автор свідомо проектує свої роздуми на долю УНР і на майбутнє України.
І хоч кількісно творчість Ю. Дарагана не надто обширна, проте значення його поезії важко переоцінити. Адже збірка «Сагайдак», за висловом Б.-І. Антонина, «із незвичайною майстерністю і відчуттям слова містить у собі всі елементи, які згодом розвиватиме решта поетів еміграції: яскравий історизм, варяги, дикий степ, сонячний Дажбог, настрої вигнанця» [13, 44].
