Література та літературознавство української діаспори - Людмила Скорина 2005

Яр Славутич
Поезія «третьої хвилі». Українська поезія ІІ половини ХХ ст. в Канаді
Лекція 3. Поезія української діаспори

Всі публікації щодо:
Славутич Яр

image8

Поетичний набуток одного з найталановитіших митців українського зарубіжжя Яра Славутича вражає не лише своєю масштабністю: десять збірок поезій цього майстра стали б цінним доповненням будь-якої літератури. Віршувати Яр Славутич (Григорій Жученко) розпочав ще у дитячому віці, тоді під впливом мандрівки на острів Хортиця з’явилася рукописна книжка (до

нашого часу вона не дійшла — згоріла під час нищення родового хутора восени 1932 року). Ще одну збірку початкуючий поет підготував до друку в період навчання у Запорізькому педагогічному інституті (1936 — 1940), але світу вона так само не побачила (можливо, з огляду на відсутність «програмової» лірики). Друкуватися Яр Славутич почав наприкінці 1930-х років.

Перша збірка «Співає колос» була видана влітку 1945 року в Авгсбурзі (Баварія). Поезії цієї збірки оптимістичні, життєстверджуючі, жодного слова не Яр Славутич йдеться в ній про пережиті репресії, голодомор, смерть рідних. Проте, як виявилося, саме це було потрібне українським читачам у діаспорі. Цей психологічний феномен зауважила Г. Гордасевич: «Збірка «Співає колос» викликала розголос. Може, саме тому, що люди стомилися від боїв, крові, смерті, втрати близьких, постійної небезпеки, а ця книжка дарувала їм відпочинок. Це ніби продираєшся буреломним лісом, де кожен крок дається з трудом, де щомиті тобі на плечі може скочити хижий барс чи довкола ноги обвитись отруйна гадина, — і раптом бачиш перед собою зелену галяву, вкриту квітами...».

Характеристична назва збірки — «Співає колос» — вона підкреслює красу степу, опоетизовує хліборобську працю. Збірка нараховує 52 вірші, згруповані у чотири цикли: «Співає колос» (26), «Херсонські сонети» (13), «Перше кохання» (9) та «Жага» (4).

З-поміж віршів, які увійшли до першого циклу «Співає колос», найбільшу тематичну групу становлять твори, які репрезентують читачеві Херсонщину. Натхненним гімном «малій батьківщині» став уже перший видрукуваний поетом вірш «Коню мій буланий» (1938). Провідне завдання поезії — прославити Небесами чистий,

Землями плодистий,

Квітами барвистий

Наш херсонський край!

Захоплення красою рідної краю лунає і в поезії «Іду степами...». Поет пропонує читачам привабливу пейзажну замальовку. Ліричний герой близький до селянської праці, природа у його сприйнятті повністю підпорядкована плеканню врожаю: хмарка опускається над полями і поливає їх, сонце визолочує колосся, вітер відганяє люту спеку, «діловиті хлібороби» турбуються, чи вдасться зберегти врожай. Як найбільшу цінність, Яр Славутич оспівує вільну працю вільних хліборобів. Як же дивно з’ясувати, що окремі діаспорні критики «висловлювали докір, нібито в них (віршах) молодий поет не утримався спокуси славослівних «оспівувань» тодішнього колгоспно-радянського життя».

Другою менш чисельною групою віршів є твори, в яких автор апелює до подій українського повстанського руху за часів Другої світової війни. Поезії цього періоду відображають неповторну добу змагань за українську державність, сповнене небезпек життя підпільників. Одне з визначальних завдань поета в подібній ситуації — надихати, підтримувати моральний дух товаришів, закликати їх до вирішальної битви.

Якщо домінантою строфічної організації у першому циклі збірки стали традиційні форми (катрени, дистихи), то другий цикл «Херсонські сонети» репрезентує нам Яра Славутича як майстра-сонетяра, який досконало оволодів цією складною, довершеною формою. Ліричні, сповнені елегійної задуми, різко контрастуючі з воєнними картини природи, мирного життя, хліборобської праці змальовує Яр Славутич в сонетах «Лелеки», «Навесні», «Став», «Кавуни», «Липнева ніч», «Удосвіта». Тематично вірші, що увійшли до цього циклу, надзвичайно цільні, об’єднані з поезіями першого циклу провідною настановою — оспівуванням краси природи, степів Херсонщини та мирної праці у злагоді з природою.

Характеристику ліричного героя збірки доповнюють поезії третього розділу — «Перше кохання (Кушугумка)». Інтимна лірика у доробку Яра Славутича — явище радше виняткове, аніж закономірне. І не тому, що він не має до цього покликання, можливо, причина цього криється в тому, що поет свідомо обмежував тематичний діапазон своєї творчості громадянською та історіософською проблематикою. Завершує збірку «Співає колос» цикл з чотирьох поезій — «Жага», написаний через п’ять років після «Першого кохання» — 1945 року у Цусмарсгавзені. У цьому циклі автор заявив про себе як майстер вишуканих строфічних форм, який культивує не лише дистихи, катрени, сонети, а й інші строфічні різновиди — тріолет, рондель тощо.

Вже ця збірка Яра Славутича явила світові цілком сформованого автора, який з однаковим успіхом демонструє зразки пейзажної, інтимної та патріотично наснаженої громадянської лірики, віртуозно володіє словом.

Друга збірка Яра Славутича «Гомін віків» містить історіософську лірику. Характерно, що поезії цієї збірки були написані протягом 1940 — 1945 років — напередодні і під час Другої світової війни. Це не випадково, адже в роки воєнних катастроф актуалізується потреба знайти в історії міцне опертя, переконливі взірці героїки, незнищенності українського народу. Проте у творчості Яра Славутича історіософська проблематика має значно глибшу, генетичну закоріненість.

Поезії Яра Славутича —- це не просто спроба зберегти чи відродити історичну пам’ять українського народу, це не замиловане заглиблення у картини минулого. Цю рису спостеріг К. Волинський, аналізуючи заспівну поезію збірки: «Звернення поета до героїчних сторінок національної історії продиктоване високо патріотичною метою, найбезпосереднішим чином пов’язаною зі збройною боротьбою за визволення рідної України». Розвиваючи цю думку, наголосимо принаймні на трьох мотивах, що визначають ідейне осердя збірки: перший — звернення саме до героїчних сторінок минулого, що дадуть новітнім захисникам вітчизни впевненість в собі, достойний приклад для наслідування. Мотив другий — «реанімація» історичної пам’яті, побудова того ланцюга історичної спадковості, який має відродити десь у глибинах підсвідомості почуття співпричетності, відвічності власного перебування на цій землі. Третій лейтмотив — прославлення новітніх героїв, які своєю мужністю, звитягою і самовідданістю не поступаються славним предкам.

Композиція збірки надзвичайно продумана й доречна. Керуючись хронологічним принципом, поет послідовно відтворює в уяві читача найвиразніші моменти української історії — не прикрашаючи трагізму і не прикриваючи героїкою невдач. Виразні назви циклів: «Старовічні марива», «Дажбожі внуки», «Київська слава», «Золота орда», «Запорожці». На цьому тлі розміреної впорядкованості й чіткості, дещо контрастно виглядає цикл «Карби», надзвичайно еклектичний щодо проблематики. Криваве сьогодення владно проривається на сторінки збірки, творячи картину не просто «гомону», а радше — «перегуку» епох, нерозривно пов’язаних у єдине ціле.

Джерельною основою збірки стали насамперед численні легенди та перекази, які Яр Славутич майстерно наповнює гостроактуальним змістом, окремі літературні пам’ятки, що спонукали поета до напружених роздумів про спадкоємність поколінь (як- от, «Слово о полку Ігоревім»). Цикл, що відкриває збірку, має назву «Старовічні марива». Ця назва, напевне, невипадкова: «старовічні» адже йдеться в ньому про події найдавнішої історії, «марива» — бо свідчень про ці події майже не збереглося, тому й нагадують вони часом нечіткі розмиті малюнки, що можуть зникнути за найменшої спроби докладніше їх роздивитися. А проте й ті часи стають для нас значно ближчими, а міфи сприймаються не як вигадки, а як актуальні й нині повчання. Це твердження чи не найпоказовіше можна підтвердити на прикладі поезії «Кінчина кімерійців».

У творах другого циклу «Дажбожі внуки» Яр Славутич повертається до нас уже знайомою гранню своєї творчості — ці поезії здебільшого відображають світовідчуття стародавніх слов’ян, їх вірування і передусім — відчуття єдності, повної гармонії людини і природи.

Більшою подієвістю й героїчною наснагою позначений цикл «Київська слава». Здається, саме поезії цього циклу виконують виголошене автором у заспівній поезії збірки завдання — заглиблюючись у минуле, подати картину мужності й самовідданої боротьби наших предків за незалежність рідної землі. Відкриває цикл поезія «Олег у Цар-городі». Князь Олег інтерпретований автором передусім як мужній воїн, який силою зброї змушував тремтіти Візантію, збирав данину з греків. Історіософська концепція, що її дотримується автор, відображає трактовку Київської Русі як першої властиво української держави. Тому й не згадує автор про варязьке походження Ігоря, тому й вкладає в його вуста наступну переможну тираду:

«Несіть по дванадцяти гривень срібла

На кочет і щиру данину, —

Наказує князь, — щоб гриміла хвала

Полеглим за Русь-Україну».

На літописному матеріалі побудовано також сюжет вірша «Перейнята слава». Йдеться тут про події, які відбувалися за часів правління князя Володимира — напад численного печенізького війська і двобій між найсильнішими бійцями двох племен. Автор уславлює подвиг простого руського воїна, який здолав «сягнистого печеніжина» і таким чином «перейняв славу», забезпечивши три роки миру між народами. Концептуального значення у контексті всієї збірки, а не лише циклу «Київська слава», набуває поезія «Мікра Русь — Волинь і Галич».

Характеризуючи поезії збірки, Ю. Шерех того ж 1946 року відзначав: «Славутича цікавить і дума, і народна пісня, зокрема прастара, ще поганських часів народна пісня, билинний лад... В рамках традиційних переважно форм... він хоче творити національні образи, віддзеркалити український національний характер і дух української історії та сучасності... Поезія Славутича — упорядкована, точена, врівноважена — росте з синтези неокласичної пластичності і пластичності української народної пісні».

Наступний розділ збірки — «Золота орда». Провідний настрій циклу — скорбота і відчай, що запанував у могутній колись державі, котра нині агоніює під копитами монголо-татарських коней. Картина нелюдського панування монголо-татарів переконливо продемонстрована автором у поезії «Баскак». Загарбницький характер поведінки завойовника автор підкреслює рефреном — за найменшу провину (відмову платити данину, скаргу) — покара одна — «чикин-башка» (геть голову). А проте, пам’ятаючи, що провідна ідея збірки — нагадати сучасним про події минулого, підняти їх бойовий запал у боротьбі за українську незалежність — поет також демонструє приклад непокори, героїчного виступу проти поневолювачів, як-от у поезії «Воєвода Дмитро».

Найбільшої довершеності та художньої переконливості вдалося досягти Ярові Славутичу у циклі «Запорожці». Саме козаки для поета були найпереконливішим втіленням героїзму і самовідданості у боротьбі за українську державність. У низці поезій Яр Славутич окремими виразними штрихами характеризує козаків як найбільш виразних носіїв українського національного характеру. Перші ескізні начерки в окресленні «козацької» грані українського менталітету знайдемо в поезії «Січовик». Поет підкреслює невибагливість козака, звитягу й готовність щомиті без роздумів і вагань віддати життя за вітчизну. Славутичів Січовик зрідні пісенному Байді, він не лише не боїться смерті, але й сприймає її спокійно, як належне. Я. Славутичеві вдалося дібрати промовистий образ — той січовик «смерть приймає, як у спеку брагу» —

Це ним гордиться рідна сторона:

Великий Луг — як батько,

Січ — як мати,

І кінь — як друг,

і люлька — як жона.

Звичай січового побратимства оспівує Яр Славутич у поезії «Побратими». Яскравий образ козака постає перед внутрішнім зором читача у сонеті «Прудивус». Славний козак Прудивус — приклад козацької звитяги: «він сорок літ, боронячи Вкраїну, Ганяв татар від Богу по Міус», так само -— «бутним ляхам, верстаючи долину, Не раз шаблюкою панахав спину». Коли ж довелося прийняти смерть, потрапивши в полон і прийнявши вирок чужого судді, він ще раз доводить власну вищість, зневагу до тортур і смерті:

Він, січовик, зриває з пліч кошульку,

І, щоб не зникло козаків знаття,

Сіда на палю, запаливши люльку.

Поет ідеалізує козацтво, захоплюється ним, перебуваючи під впливом дідових розповідей та знайомства з Д. Яворницьким. Наведені сонети творять у читацькій уяві узагальнений образ козака, чиї характеристики поєднуються з фольклорним трактуванням.

Окремі твори присвячені видатним діячам періоду козаччини: Самійлові Кішці, який терпить муки в турецькій неволі; але передусім — Богданові Хмельницькому, чий образ постає з поезій «Хмельницький», «Напередодні». Саме він у творах Яра Славутича виступає речником відвічного прагнення українського народу до творення власної держави.

Завершує збірку дещо еклектичний щодо тематики розділ «Карби», в якому містяться поезії і про далеку минувшину, і про знакових діячів української літератури, про трагедію вояків УПА, які вимушено стали вигнанцями та попри все сподіваються на звитяжне повернення. Ця, на перший погляд, недоречна еклектичність насправді зумовлена авторським задумом. На цю думку наштовхує і назва циклу — «Карби». За висловом К. Волинського, «з одного боку, включені до них твори мають мовби підсумувати, надійно відбити («закарбувати») в читачевій пам’яті основну образно-концептуальну суть раніше зображеного. З другого, — прокласти містки між минулими героїчними змаганнями українського народу на його многотрудному історичному шляху і сучасною його національно-визвольною боротьбою, а також між цією та наступними авторовими поетичними збірками».

Завершальні вірші збірки відображають трагізм долі новітніх борців за незалежність України, до яких належав і Яр Славутич (про це йдеться, зокрема у циклі «1943»). Завершує збірку сонет «Finale» (так само, як і сонетарій М. Зерова). Проводячи паралель між минулими і сьогоденними національно-визвольними змаганнями, поет, не зважаючи на тимчасову поразку, оспівує безумство хоробрих — «натхненні правом, юній перемозі, Що перед нами встане з майбуття, кладем жертовно молоде життя».

Цікавим доповненням до збірки стали також поеми «Одрад і Доброслава» (відображає життя і побут стародавній слов’ян) та «Донька без імені» (це глибоко автобіографічний і надзвичайно емоційно насичений твір, присвячений пам’яті спалених Доньки і Дружини. У спогадах поет неодноразово згадує цей факт як чи не найболючішу втрату свого життя: «1943 року я втратив дружину та одноденну, ще не названу доньку, яких спалили німці у замкнутій хаті»).

Третя збірка Яра Славутича має промовисту назву «Правдоносці» (1948). За влучним висловом А. Власенко-Бойцун, «уся збірка — це неначе програма боротьби, побідної битви за Правду, за волю людини і народів. Поет проповідує та віщує, що відродження Правди всьому світі прийде з України. Поет свято вірить у післанництво тепер розп’ятої України та її дітей, що масово вирушили у світ, несучи свідоцтво небезпеки й остороги перед новітньою азійською навалою — Москвою».

Правдоносці, у трактуванні Яра Славутича, — борці за українську незалежність, які вирушили у світ поширювати правду про поневолення України та шукати справедливості. У числі цих правдоносців і сам поет, він так само мандрує світом і, виконуючи дану дідові обітницю, остерігає світ перед московською сваволею, бунтує проти неволі, в якій перебуває його батьківщина, з пієтетом змальовує самовідданих борців за волю. Основне своє завдання поет вбачав у тому, щоб показати у своїй творчості героїчну боротьбу України за волю від найдавніших часів по сьогоднішній день. Тому у переліку правдоносців - не тільки його сучасники, але й усі ті, хто ще з давніх часів боровся за рідну землю, найперше — запорізькі козаки. У баладах «Бунт», «Нестор Махно», «Отаман Клепач», «Непокора» поет апелює також до подій і героїв Української революції. Так, наприклад, в ораторії «359» автор описує рейд Юрія Тютюнника, який стояв на чолі українського вільного козацтва. Далі в ораторії йдеться про козаків, які героїчно загинули у битві під Базаром. Автор звеличує їх за те, що вони відважно до кінця стояли за свою «суверенну, ковану державу», бо усвідомлювали, що тільки в ній — «і труд, і воля, і земля».

Один з найвідоміших творів збірки — пісня-балада «Карпатські січовики», створена на реальних фактах — трагічній історії загибелі воїнів Прикарпаття в 1939 році.

У темі правдоносців поет фактично вперше сформулював і лаконічно висловив свої ідейно-естетичні погляди на основні завдання поета в контексті національно-визвольного руху. Про це йдеться, зокрема, у заспівній поезії збірки — вірші «Різьбар». У ній змальовано образ митця-різьбяра, який знехтував скороминущі модні «витвори модерні», аби вирізьбити у своїй майстерні архітвір -— «надихаючий взірець традицій», в якому виявиться на повну силу душа майстра, «йому одному знане і властиве». А головне — в ньому виявиться захват майстра могуттю зображуваного образу борця. І все це для вищої мети: щоб у підсумку важучий мармур так легко задзвенів і викликав захват глядача, зупинивши на собі його погляд.

Ще один промовистий мотив збірки — мотив трагічної роз’єднаності, трагічного протистояння власних і загальнонародних інтересів — розкрито у баладі «Гречкосій». Героєм балади керує одвічна для українця любов до землі та праці на ній. Він залишив ряди вояків, щоб «запустілі ниви орати, золотим зерном засівати, ярую пшениченьку жати». Та це прагнення було не на часі. Хлібороб загинув, адже спершу треба ворога збройно побороти, а тоді вже думати про мирну працю.

Поезія Яра Славутича наснажена щирим патріотизмом, сповнена глибокої віри в перемогу України. Як колишній вояк Чернігівської Січі, він з великою повагою і любов’ю змальовує своїх побратимів — воїнів УПА. У цій та наступних збірках поет сформулював та розвинув патріотичну ідею правдоносців як новітніх героїв української історії, носіїв дійового первня національної боротьби.

Як слушно підкреслив І. Боднарук, у збірці «Яр Славутич наполегливо пропагує думку, що Україна — це не тільки територія, заселена споконвіку українським народом; вона й там, де живе хоч один українець, де зберігається наша традиція, лунає наша пісня, гомонить українська мова. Цю правду повинні собі запам’ятати усі оті наші «долярники», які продали чужині не тільки свої робочі руки, але й душу, легкодушно асимілюються та втікають від громадської праці, мовляв, «тут України не збудуємо». Автор радіє своєю прибраною батьківщиною, але залишається вірним українському народові та його ідеалам. Ось його кредо: «На чужині, в нащадках, без кінця Плекати незнищенну Україну».

Визначаючи місце цієї збірки в доробку Яра Славутича, навіть ширше — в контексті всієї української літератури, хочеться навести вислів К. Волинського. Нехай ця цитата надто довга, а проте вона виразно демонструє справді непересічну роль аналізованих творів: «У нас після мистецько-ідеологічних погромів другої половини 40-х років фактично було перекрито всі і всілякі можливості для слова правди. Отож на діаспору лягало завдання особливої, загальнонаціональної відповідальності. Поскільки ж у повоєнний період змінюється сам напрямок наступу на фронті національно-визвольної боротьби (поступово переходячи від збройного до ідеологічного протистояння), до діаспори в першу чергу самим ходом розвитку історичної ситуації ставилася вимога виступити захисником, речником української нації, сказати про неї слово правди — розповісти людям, усьому світові, в якому становищі вона опинилась і чого прагне. Це добре відчув і збагнув молодий поет з когорти національно-визвольних бійців Яр Славутич — і фактично перший своєю збіркою «Правдоносці» таке слово сказав».

«Спрага», що побачила світ 1950 року, — остання збірка, видана автором на європейському континенті. Мав рацію С. Конак, коли зауважував: «Спрага» «показує нам, як з юного поета виріс майстер. Катрени зазвучали дзвінко, згустились кольори, а головне — опрозорилась і сягнула значної глибини філософська лірика поета» [9, 48]. За своїм спрямуванням ця збірка порівняно з попередньою зовсім інша. Після гасел і риторики визвольної боротьби — смуток і ностальгія, адже

Ні гожий Майн, ні Райнові щедроти,

Ні косогорів пишнобарвна гра

Не нагадають степові широти

І не заступлять рідного Дніпра.

Поет приймає будні існування серед чужої природи й культури. З великою емоційною силою авторові вдалося висловити світовідчуття другої української еміграції — її тугу за втраченим краєм, непевність становища, відчуття неприкаяності, невлаштованості у цьому світі, спричинені тим гіркі тривоги, неясні сподівання, душевний біль. Проте саме вони формують особистість, саме «важкі путі та чужі краї» навчать поета мудрості людської, що «краси тривоги вдома не збагнеш», отож і закликає себе: «Наснажена людино, йди й мандруй Сковородою в світ», а, збагатившись «ваготою пізнання», повернешся назад, додому, щоб влити «дух життя в руйновища останні». Автор з ентузіазмом говорить про «жадобу світу», «пізнань шляхи», принадні далі всесвіту.

Важливе місце у збірці посідають роздуми про сенс людського існування, одвічну боротьбу добра і зла, почасти продиктовані творчим засвоєнням філософії Г. Сковороди. Мова йде вже не про суто українську, а передусім про загальнолюдську проблематику.

Поет глибоко зазирає у свою душу, прислухається до її тривог, прагнень, готовий стати на суд суворий «за те, що серця не тривожив рани, а лиш віків луною гомонів». Роздумуючи над сенсом існування людини, поет міркує над сучасною добою, вірячи у вічне добро, що бере свій початок від Бога, у його перемогу. Яр Славутич сприймає світ як універсальну цілісність, черпає з нього життєву мудрість і пізнання, духовність і досвід — збагачуються, щоб, переосмисливши, вкласти повноту пізнання в українську скарбницю.

З 1949 року — після еміграції до Америки — розпочинається другий етап творчості Яра Славутича. Збірка «Оаза», що відкриває цей етап, побачила світ лише 1960 року, її обсяг порівняно з попередніми збірками невеликий, містила вона лиш 42 поезії. Чим же зумовлена така значна часова перерва між «Спрагою» (1950) та «Оазою» (1960)? Передусім, зміною життєвих обставин: збільшилася відстань між поетом і батьківщиною, на новому місці довелося працювати робітником у палітурні, заново здобувати освіту у Пенсильванському університеті.

«Оаза» відображає душевний стан повоєнних емігрантів у Америці. Провідний емоційний настрій — туга, роздуми про життя, про молодість, що минула якось непомітно. Навколишні чудові пейзажі лише роз’ятрюють душу. Найвиразніше це відображене у віршах «Тугу мою, невтоленну скорботу», «Сняться ниви — гривасті коні!», «Може, справді аж дві душі», «Раюю на горі, як на Парнасі...» Та прагнення жити і діяти перемагає.

Критика закидала поетові «незрозумілу пустельність» першого розділу. Проте авторові «змучені блукання поміж піщаними дюнами, спраглими пустельними шляхами, — хіба то не прозоро завуальована в сумовито-розпачливі тони туга емігранта-поневіряльника по чужині, де рідна Україна видається йому як «примарна оаза на пісках африканських пустель». Саме в цьому розділі поет проникливо змальовує трагізм долі правдоносців-борців за визволення України, насильно відторгнутих від батьківщини. Разом з тим, закорінюючись на новому місці, поет змінює настроєву домінанту. Третій розділ збірки, присвячений Каліфорнії, яку поет оспівує у сонетах «Монтерей», «Секвоя», поезії «Цвітуть евкаліпти», різко контрастує з першим. Вірші, що увійшли до нього, написані у другій половині 50-х років, коли поетові вдалося перебороти матеріальні труднощі, «акліматизуватися», посісти

відповідне місце в суспільстві: 1955 року Яр Славутич захистив докторську дисертацію, змінив виснажливу фізичну працю на науково-викладацьку діяльність, 1960 року переїхав до Канади, де почав працювати в Альбертському університеті.

Загалом друга та третя частини «Оази» наскрізь пройняті світлою любов’ю до рідної землі, висловленою з витонченою поетичністю, стримано і шляхетно, як у неокласиків. Патріотична тематика у цій збірці розкривається новими гранями, постає в нових мотивах та варіаціях. Нова тема, що вперше з’явилася у творчості Яра Славутича саме у цій збірці, — буття українських емігрантів на місцях нового поселення.

У збірці «Маєстат» (1962) Яр Славутич вкотре повертається до історіософської проблематики. Відмінність поезій «Маєстату» і ранішого «Гомону віків» показово демонструє С. Шумський: «Якщо у «Гомоні віків» (1946) були переважно портрети й малюнки з давніх українських епох, то у збірці «Маєстат» (1962) ми вчитуємось у справжню історіософію. «Маєстат булави» — це свідчення того, що автор — історичний гетьманець, монархіст». Зрілий майстер, збагачений життєвим досвідом, науковими студіями, всебічно бачить історичне минуле України. Справді, не випадковий тут ані «маєстат булави», витрактуваний автором як символ української національно-державної незалежності, ані центральний образ збірки — гетьман Іван Мазепа, якого автор змалював як найвиразнішого речника національно-визвольних змагань у поезіях «Конотопська слава», «Монолог перед шаблею», «Заповіт Мазепи», кантаті «Слава Мазепі».

Через усю збірку (та й усю творчість поета) проходить мрія- віра в те, що Україна нарешті здобуде незалежність, стане суверенною і народ нарешті після віків рабства спроможеться вибудувати власну державу. Цю віру поет прагне передати читачам, аби запалити душі новітніх борців. Поезія збірки героїчна, ідейно наснажена. Як слушно зазначає Т. Назаренко, «переважна більшість поезій «Маєстату» була написана в 40-ві — на початку 50-х років, коли самий розвиток подій майже не залишав місця для будь-якого історичного оптимізму», сподіватися на відновлення самостійності української держави було утопією. А тут ще значна частина української еміграції почала переїжджати з таборів Німеччини та Австрії до чужих країн, щоб там почати побудову свого нелегкого життя. Серед таких обставин у багатьох людей погасала тоді надія на те, що колись пощастить їм побачити рідну землю. З метою знайти їм вихід із незавидного, а то й безнадійного становища, Яр Славутич у своїй поезії звернувся до часів Гетьманщини, щоб нагадати зневіреним людям, що вони не такі вже й бідні, вони ж нащадки героїв, спадкоємці їхньої величі, а головне— продовжувачі їхньої визвольної боротьби. Усе це він писав у глибокій вірі, що Україні попри всі кривди, стелиться гідний державний шлях.

Для поезій збірки характерне поєднання історичної тематики з сучасністю. Так, наприклад, змальовуючи маєстат Данила Галицького, який збудував Львів для оборони від поляків, подвижницьку діяльність Мазепи, автор органічно переходить до поетизації подвигів «войовничих, бронзоворуких, повнозбройних борців УПА». А далі лунає уславлення незламності «могутніх володарів душ», поетів українського «розстріляного відродження» 30-х років. Завершується цей історичний ланцюг спадкоємності національно-визвольних змагань уславленням новітніх борців за визволення батьківщини — Чорновола, Дзюби, Симоненка, тих, хто підносили як щит «маєстат непокори», «волю в душах кують».

Сьому поетичну збірку «Завойовники прерій» (1968) Яр Славутич присвятив перебуванню українців у Канаді від 1891 року. Збірка віддзеркалює життя автора в Альберті. Композиція традиційна — три розділи: «Завойовники прерій», «Полярні сонети» та «Північне сяйво». Поезії першого розділу присвячені першим українським поселенцям у Канаді — «невтомним піонерам, орачам диких, неторканих людиною лісостепових просторів, обернених у родючі ниви, де «лягала подільська пшениця в чорні лона нової землі». їхнє знаряддя — «сокира і заступ, мотика і плуг, і кінь витривалий, як вірний друг». Натруджені, мозолисті руки перетворювали, завойовували в ті далекі часи канадські прерії. Поет з пієтетом славить давніх ратаїв піднятих прерій, тих «сумирних орачів від зорі до зорі», як Єлиняк, Пилипівський, Леськів, що прийшли в дикі пущі не як «загарбники з дальніх імперій», а як «меткі трударі». Він закликає також інших поетів «братися до красних рим», щоб прославляти цих «старих орачів».

Цікава балада «Троє», в якій ідеться про трьох емігрантів: Джона, Жана та Івана. Двоє перших приїхали до Канади заради наживи й забави. Іван же шукав вільної країни і привіз сюди непереможне бажання вільно працювати і велику любов до хліборобства. У підсумку поет відзначає гірку історичну правду нашої еміграції:

Трудивсь Іван, зорав Іван

Тугі цілини прерій.

Тоді вернулись Джон і Жан

Вести ім’ям імперій.

Другий цикл — «Полярні сонети» — зображує північні зимові краєвиди, красу тундри. Суворий чар зими — «майстрині білобрової» — перекликається у автора з уявним образом України. Кожен сонет — викінчені картина полярної природи.

Вірші третього розділу — «Північне сяйво» — більш ліричні, забарвлені смутком, інколи навіть розпачем. Лише в українському слові поет знаходить радість і цим долає «холод злої заглади». До збірки поет додав також поему «Скарга», в якій ідеться про українського козака-священика о. Агапія Гончаренка.

Наступна збірка Яра Славутича «Мудрощі мандрів» побачила світ 1972 року. Хронологічно в ній зібрані поезії за 18 років. їх можна назвати «поезією мандрів». Не випадково М. Гарасевич назвала Яра Славутича «херсонським Марко Поло». Справді, як не дивно це звучить для пересічного українця, поетові вдалося побувати майже на всіх континетах, переважно в столицях різних держав та містах, які мають якісь видатні історичні чи архітектурні пам’ятки. Оновлення тематики у даній збірці порівняно з попередніми відчутне зокрема завдяки тим багатющим враженням, які поет отримав від мандрівок, проте тут є свої недоліки. Як слушно вказувала згадувана вже М. Гарасевич, «мандри по світі — це, либонь, те, що найбільше припадає йому до серця, бо нові враження дають творче натхнення. З одного боку, — це позитивний чинник, бо поет черпає тематику із світових надбань культури і цим збагачує засяг своєї творчости, а з другого боку, — безкінечне шукання все нових зорових вражень, що метеора ми пролітають через його життя, спричинює певну фрагментарність у його творах філософського звучання».

Зрештою, цій бароковій різноманітності збірки можна знайти цілком логічне пояснення. Перебуваючи на чужині, поет розмаїттям вражень від мандрівок намагається компенсувати відсутність батьківщини, адже більшості українців це зовсім недоступне. Так чи інакше, має рацію А. Власенко-Бойцун, коли пише: «Україну бачить поет не лише в Канаді, чи радше в Альберті, Україну бачить він у всіх місцях світу, бо вона в серці поета і мандрує з ним. У збірці «Мудрощі мандрів» майже кожна епоха історії України знайшла свій відгомін у поезіях Славутича: в Готиці Кельнського собору поет знаходить прагерманську гордість, якій протиставить «Дажбога життєдайний жар», у Стокгольмі поет чує «скальда величавий спів», а в Осло бринить Гаральдів плач: «Киянка, дочка Ярослава, не хоче за мужа мене». Ватерлоо поет порівнює з українською Полтавою, де зазнали поразки союзні війська Карла XII та Івана Мазепи. Навіть у далекому Кіото довколишня природа нагадує поетові херсонські степи.

Сутність збірки — роздуми, викликані у душі поета спогляданням окремого міста чи країни, тут немає докладних описів архітектури чи культури даної країни, зрештою, поезія - не найвідповідніший для цього рід літератури. Головне для автора — кількома штрихами передати духовність країни, якісь її найвиразніші прикмети.

З точки зору формальної поезії збірки відзначаються різноманітністю, домінуючою строфою лишається сонет, знайдемо у збірці також тріолети; поезії циклу «Делос» перегукуються з олександрійськими віршами М. Зерова, чи не вперше у цій збірці автор апелює до витончених зразків східної поезії: «Узором гайку», «Узором танка», рубаїв («Як солодко дурманить») та газелей («Газель», «Три дружини»).

Тональність поезій збірки різноманітна, чимось вона нагадує нам химерну мозаїку, проте навіть у цій збірці відчутне ідейне осердя всієї творчості Яра Славутича. Як слушно підкреслила М. Гарасевич, тут «домінує сила духу, віра в людину та її велич і добро, пошана до славних діл предків, прекрасна у своїй щирості любов до України... та світлість, надія, віра в Бога та краще майбутнє».

Доволі характеристичною, на наш погляд, є назва дев’ятої збірки — «Живі смолоскипи». Д. Чуб назвав цю збірку «невмирущим пам’ятником поетам, прозаїкам, літературознавцям, художникам, діячам української культури, що загинули або поневіряються на конвеєрах КГБ, у концтаборах, за свій патріотизм, за слово проти зросійщення, за опір московській окупаційній владі в Україні. ЗО поезій присвятив поет постатям борців за українську правду. Лише п’ять із них вирвалися із того пекла на захід». Невипадково збірка побачила світ у тому ж 1983 році, коли видавництво «Смолоскип» видало книгу «Українська гельсінська група, 1978 — 1982», де містилися біографії борців за українську правду і волю. В основу збірки покладені ситуації, з яких пізнаємо сутність людини та обличчя доби.

Збірка має продуману композицію, відкривається вона циклом, присвяченим українським дисидентам; другий розділ віддзеркалює ідеологію правозахисників та показує їхню боротьбу; третій — кредо автора, який присвятив своє життя боротьбі за самостійність Української Держави. Першим у шерензі борців за правду виступає В’ячеслав Чорновіл. Автор закликає його далі збирати всі матеріали про переслідування діячів української культури. Святослава Караванського названо «совістю вільного світу», його устами «дух непокори зове», «кличе синів на борню». Далі — Валентин Мороз — герой довготривалої голодівки, що своїм відважним опором показав приклад іншим; Левко Лук’яненко — автор правозахисного маніфесту, в якому «ступає вольності державне право»; Іван Кандиба, Микола Осадчий, Василь Макух, Леонід Плющ, Опанас Заливаха ... Як не прикро визнавати, Яр Славутич і в цьому випадку виявився першовідкривачем теми, й до сьогодні більшість із названих ним імен (хіба що за незначними винятками) нічого не промовляють пересічному українцю. Як слушно зауважив В. Жила, «головне для поета — не біографічна канва правозахисника, хоч і це береться до уваги, а дух його вчинку, його подвиг, дух ідеї, якою наснажене життя борців сучасної України. Поет прагне відтворити духовий первень, проникнути в глибину світоглядних засад, уявити їхній конкретний зв’язок з життям. Це ж бо має бути взірець людини, що посвятно бореться, що вміє вистояти проти будь-яких перешкод, не втрачаючи віри в свою правоту».

Окрім портретів дисидентів у збірці містяться також поезії про повстання в Кенгірі, про сумну долю української родини, де батько був засланий до Казахстану, а сина послали на війну до Афганістану. Обидва померли на чужій землі. Є також поезії пам’яті В. Івасюка, А. Горської, А. Малишка, драматичний цикл про нищення українських культурних цінностей — «Гетьманські горять книгозбірні», інтимна лірика.

За висновком І. Боднарука, «майже всі поезії збірки пронизані глибокою вірою в силу й витривалість українського народу, яким поет гордиться. Він уважав своїм обов’язком дати особистий вклад до спротиву кремлівському окупантові».

Що ж стосується формальних показників, наведемо оцінку В. Мороза: «Збірка «Живі смолоскипи» ще раз переконує, що автор завжди був традиціоналістом у розумінні поезії, з міцним відчуттям мови та засобів українського вірша... Яра Славутича не зачепили популярні для української поезії на Заході новації, характерні, скажімо, для нью-йоркської групи українських поетів у 60 — 70 роки. Але на нові віяння з України поет завжди був крайньо чутливим». А ось висновок В. Жили: «Барокові екскурси, що домінували у «Спразі», тепер зведено до мінімуму. Натомість переважає простота, яскрава опуклість і точність поняття у пластичному малюнку. Класицизм, який ніколи не лишав поета, набув нових ознак... Поетове слово стало ще гостріше, спрямоване й дійове, воно впливає на лише на розум, а й на емоції читача. Наш автор набув переконання, що вершин у поетичному мистецтві досягає лиш той, хто постійно шукає й знаходить».

Нарешті десята, остання (не рахуючи вибраних видань поезій) збірка Яра Славутича — «Шаблі тополь» (1992). Привертає увагу незвична символіко-асоціативна назва книжки. За висновком П. Сердюка, цей образ «потенційно щедротний і принадний для роздумів. Тополі віддавна в українському фольклорі й творчості поетів такі ж пісенні дерева, як верба, калина тощо... Ключ для віднаходження художньої генези тополиних «шабель» знаходимо в сонеті «О не грози, валькіріє, мечем...» Не випадково тут войовничому мечеві протистоять високі й світлі, як собори, тополині верховіття, ніби «визвольні вістівниці», що осяюють «блакитну даль», вібрують під вітрами, мов зелені шаблі, даруючи красу і свіжість. Бо це не ті шаблі, що стинають людські голови з пліч, а якраз навпаки — ті, що зміцнюють та просвітлюють їх на плечах, викрешують гарячі іскри творчого поривання, естетично збагачують голови й серця».

Збірка складається зі 100 сонетів, написаних переважно в Україні у вікопомний час виборювання українським народом незалежності власній державі. Тематика збірки різноманітна: тут і спогади про дитинство у зв’язках у сучасністю, й історія України — давніша й сучасна, роздуми про митців «Розстріляного відродження», екологічні проблеми — Чорнобиль та «гнилі моря» на благословенній українській землі. Думка поета невтомно працює над осмисленням так званих «вічних питань», що «колотяться вже триста літ». Зокрема, мова йде про національно-філософську проблему волі й державності народу.

За влучний висловом С. Шумського, «збірку «Шаблі тополь» можна назвати «великий змаг за волю». А це тому, що образи нашого славного минулого, які сягають ще до Київської Русі він продовжує сучасним гімном творцям відновленої української держави: «Настав день подвигів, нова державо! Вирує правда морем прапорів — Увесь нарід піднявся і прозрів». Оптимістичні рядки автора адресовані новому поколінню українців, які врешті вибороли свою незалежність — «Звільнивши Дух від хижого гоніння, гряде хоробре й мудре покоління».

І нарешті кілька слів про ліро-епос Яра Славутича. Окремі поеми (такі, як «Одрад і Доброслава», «Скарга», «Донька без імені») ми згадували, аналізуючи відповідні збірки. Доволі цікавою є такою поема «Соловецький в’язень», яка відображає страждання останнього кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського на Соловках. Проте твором, який може гідно підсумувати розмову про доробок Яра Славутича слід вважати передусім епопею «Моя доба» — «широку панораму смертельного двобою знедоленої України з більшовицькими ордами». Це об’ємна новітня поема-епопея, яка у віршовій формі, високим неокласичним стилем розповідає про переломні для України й світу події та їх героїчних учасників.

Особиста доля письменника, що знайшла відображення у цій епопеї, щільно переплетена з долею всього українського народу. Грандіозна за своїм обсягом епопея (складається з 625 октав, тематично об’єднаних у дванадцять пісень) вражає також монументальністю охопленої проблематики. Оповідь починається з дитинства поета, згадок про рідну Херсонщину — це той рай, який відобразився у характеристичній назві першої пісні — «Рай і пекло». Та Рай дитинства скоро змінився Пеклом юності, коли й сам поет у 1932 р. ледве не потрапив на заслання. Збройний опір розкуркуленню і вивезенню хліба, голодомор, сталінські репресії, духовне нівелювання українства, події Другої світової війни, в тому числі діяльність УПА, трагізм вимушеної еміграції — все це постає перед внутрішнім зором враженого читача, творить цілісну картину епохи, сказати б словами І. Дніпровського, демонструє «лице епохи в дзеркалі людини».

Вказаними збірками доробок Яра Славутича не обмежується. Він також видав три прозові книжки («Місцями запорозькими», «Козак та Амазонка», «У вирі багатокультурності»). Він — відомий вчений-літературознавець (автор багатьох ґрунтовних праць: напр., «Розстріляна муза», «Меч і перо»), мовознавець (видав шість підручників української мови для англомовних студентів), активний видавець, редактор, упорядник антологій, бібліограф і літературний критик.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.