Література та літературознавство української діаспори - Людмила Скорина 2005


Нью-Йоркська поетична група
Лекція 3. Поезія української діаспори

Всі публікації щодо:
Літературознавство

У 50-х роках центр діаспорної української літератури перемістився до Сполучених Штатів Америки та Канади. У Нью-Йорку та на його околицях опинилася переважаюча частина вцілілих учасників попередніх літературних рухів та епох. Саме тут з’явилося й нове літературне утворення, яке називають «Нью-Йоркською групою». До групи увійшли люди, які народилися в Україні на межі 20-х і 30-х, декілька дитячих чи підліткових років провели з батьками в таборах ДіПі, а освіту здобули вже після війни в Америці. На відміну від своїх попередників вони органічно засвоїли дві культури — українську й західну, найчастіше англомовну, передовсім американську. Що ж до української культури, то її вони знали з перспективи добре знайомої, зрозумілої американської, загалом західної культури. В західній культурі,

котра в 50-ті роки стала на порозі епохи хіппі, фемінізму та сексуальної революції, найпривабливішими видавалися руйнівні тенденції та авангардні течії. Власне, революційність цих течій наснажувала на радикальні експерименти у сфері української мови й літератури.

Отже, у середині п’ятдесятих на літературному обрії діаспори з’явилося кілька постатей, які ще тільки пробували себе: Богдан Рубчак, Богдан Бойчук, Юрій Тарнавський, Віра Вовк. Емма Андієвська дебютувала книжкою віршів «Поезії» дещо раніше — в 1951 році. Женя Васильківська і Патриція Килина — відповідно в 1959 і 1960 році. Сама група оформилася приблизно у 1958 році, хоча з приводу дати відліку існують розбіжності.

Важливо збагнути генезу «Нью-Йоркської групи». Не можна казати, що її виникнення — явище випадкове, виявляють себе історична, соціальна, психологічна детермінованість цього літературного угруповання і, головне, зв’язок між двома суперечливими тенденціями суспільного мислення епохи — з одного боку, колективізмом, з іншого — індивідуалізмом. Згадана поетична група, як, зрештою, і вся наша література, обертається довкола вісі «особистість-маса», що є однією із найактуальніших у сфері повоєнної суспільної свідомості.

«Нью-Йоркську групу» слід розглядати як вибух енергії блискучої плеяди талановитих, різнобічно обдарованих шістдесятників. У діаспорі в цей час заявили про себе поети Юрій Тарнавський, Богдан Рубчак, Патриція Килина, Емма Андієвська, Віра Вовк, Женя Васильківська, Богдан Бойчук, Люба Гавур, художники Юрій Соловій, Любослав Гуцалюк, Слава Геруляк, Аркадія Оленська-Петришин. Подібна генерація постала й в Україні: Дмитро Павличко, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Василь Стус, Микола Вінграновський, Борис Олійник, прозаїки Григір Тютюнник, Віктор Близнець, Євген Гуцало, Валерій Шевчук, літературознавці Іван Дзюба, Михайлина Коцюбинська, художники Панас Заливаха, Алла Горська та інші. Усіх цих — на той час молодих людей — об’єднувало особливе світовідчування, загострене розуміння своєї історичної місії, специфічне ставлення до ідей, інститутів і форм духовного життя, створених попередниками.

Молоді українські поети в Нью-Йорку кожної п’ятниці, суботи й неділі зустрічалися у ресторані «Орхідея», дискутували ночами, користуючись прихильністю власника, італійця, який подавав за розвішані на стінках картини українських малярів дешевше вино і хліб. Читали вірші, готували збірки поезій, самі їх і видавали. До розмов приєднувалися музиканти, історики, соціологи. Формувався рух цілої молодої української генерації за кордоном.

У середині п’ятдесятих поети починають ширше репрезентувати свою творчість. Спочатку була літературна сторінка в щоденній українській газеті «Слово». Це «студентське слово» в «Свободі» переросло в журнал «Горизонт», який редагував Володимир Стойко, а літературну частину вів Богдан Бойчук. Потім з’явилася «Літературна газета» в Мюнхені, яка заклала основу для появи відомого журналу «Сучасність». Ініціатива мистецького життя переходила до рук молодих. У цей час відбулися і дебюти збірок, що стали свідченням літературного повноліття поетів: «Група молодих», «Молодопоети». Називаючи їх так, критика нібито передбачила народження об’єднання. Самі ж поети прагнули його радше з видавничо-практичних, ніж організаційних міркувань. З 1959 по 1973 рік виходив річник «Нові поезії«. До одного з випусків кожен поет писав власноручно свої поезії, а ілюстрації робив його колега — художник. Це своєрідний мистецький «кентавр», який жив інтенсивно, народжуючись у суперечках, жартах, в динамічному клекоті пристрастей, знову ж таки організаційно зосереджувався в руках Богдана Бойчука при допомозі Юрія Тарнавського.

Майже всі учасники «Нью-Йоркської групи» були членами об’єднання українських еміграційних письменників «Слово», але в складі цієї організації становили її відгалуження. Що ж викликало появу цієї групи і призвело до консолідації — попри певну, часом значну розбіжність естетичних установок — письменників, які до того ж всупереч назві групи проживали в різних містах не тільки Сполучених Штатів Америки, а й у різних країнах?

Богдан Бойчук пише: «Існувала тільки група приятелів (близьких і далеких), — не було ніякої організації, не було статутів, ні зборів, ні управ, ні навіть маніфестів «Нью-Йоркської групи»

[5]. Більшість членів цієї групи лише «теоретично» проживала у Нью-Йорку. Тут жив Богдан Бойчук, якийсь час — Женя Васильківська, що згодом перебралася до Вашингтону, Емма Андієвсь- ка переїхала до Мюнхена, Юрій Тарнавський і Патриція Килина жили на околицях Нью-Йорка, Юрій Коломієць — у Чикаго, Віра Вовк — у Бразилії. Отож ця назва відображала скоріше не географічне, а мистецьке утворення. Вона є символічною у своїй географічності й відбиває історичний момент, коли різні долі перехрестилися на терені творення нового поетичного слова.

«Нью-Йоркська група» поставила завдання відкритості до світу, інтеграції з іншомовними культурами. Тому асоціювала себе з Нью-Йорком, відповідно з динамікою, космополітичністю цього міста, його чутливістю до мистецького авангарду [1].

«Нью-Йоркська група» — унікальне явище в сучасній українській поезії, витвореній на американській землі. Митці цієї групи усвідомили необхідність піднести українську лірику на новий щабель, переосмислюючи традиції і спираючись на модерні стилі й форми. «Нью-йоркці» сміливо пішли на розрив зі старшим поколінням митців української еміграції, які захищали тенденційне, політично заангажоване мистецтво слова. «Чинником єднання, — писав Богдан Бойчук, — була спільна постанова, що кожен поет має іти окремою індивідуальною дорогою, виявляти власний літературний світ і в тому сенсі бути інакшим, сучасним, модерним».

Юрій Тарнавський зауважує: «Були ми друзями, колегами, і об’єднувало нас не так те, що ми мали спільного з собою, як те, чого не мали спільного з довколишнім світом, себто зі старшим поколінням українських письменників... Другим негативним спільним була в більшості нас відраза до традиційних літературних форм». Цей спільний для угруповання рефлекс краси, в підвалині якого лежала потреба повної творчої свободи, відкидати не можна: «Всі згадані поети категорично відпихалися від концепції служіння народові, бо роль письменника, вважали вони, не є служити, а формувати літературу цього народу, тобто частинно формувати сам народ» [Див.: 5].

Поети «Нью-Йоркської групи» не поділяли доктрини мистецтва як поезії наслідування [39]. Вони відчули, що поезія обмежена в зображальних засобах і може створити лише оманливу видимість дійсності, що завдання її полягає у розкритті істини в образно-чуттєвій формі — і не більше. І для того, щоб наповнити нашу душу найрізноманітнішими виявами життя, вони мають «...закружляти нас у вакхічному сп’янінні життєвих радощів і драм, людських пристрастей та ідеалів, дати повний простір власній фантазії, буйній грі уяви, щоб ми могли безперешкодно віддатися чарам їхніх зримо-принадних образів і відчуттів». Це й привело до того, що літературознавці й критики заговорили про «герметизм» «Нью-Йоркської групи», її усамітнення [29].

Слово «модернізм» стало одним із ключових понять у теоретичному словнику «Нью-Йоркської групи». Модернізм спочатку був задекларований поетичними творами, пізніше п’єсами, прозою, перекладами та статтями. В 60-ті роки всі члени групи в унісон говорили про те, що саме вони представляють перше в історії української літератури повністю довершене й послідовно модерністичне явище.

Слова «модернізм», «модерність» для членів «Нью-Йоркської групи» не означали те ж саме, що вкладали в нього українські літератори та критики попередніх епох. Ідеться не тільки про епохи достатньо далекі — «Молодої Музи» чи 20-х років, — ай про попередню епоху МУРу. Поети, яких об’єднують назвою «Нью- Йоркська група», ніколи не мали якоїсь єдиної естетичної та мистецької платформи, для цього її учасники були надто індивідуалістичними.

Однак безперечно існувала домінанта, яка всіх об’єднувала, певне спільне завдання, яке кожний виконував по-своєму, змагаючись за власну оригінальність і власний неповторний голос. Ішлося про феномен свободи творчості радикального, повного, остаточного відриву від «хуторянства та провінціалізму, від самої мови української літератури в тому вигляді, в якому вона склалася на початок 50-х років». І якщо попередні спроби такого відриву чи розриву вирізнялися недостатньою радикальністю, то «Нью-Йоркська група» в «класичний» період своєї творчості — 60-ті і 70-ті роки — свідомо йшла до кінця [52].

Від самого початку всіх членів групи об’єднувало радикальне неприйняття народництва з його мовою і пафосом, а відтак патріотичні, національні мотиви, кліше, навіть форми видавалися неприпустимими. Догмою стала думка про те, що все, на чому відбилася хоча б тінь патріотизму чи навіть політики, вже з цієї причини не може бути якісним із мистецького погляду. Намагаючись розірвати всі обмеження, поети «Нью-Йоркської групи» відразу наклали серйозне обмеження на можливу тематику: жодного патріотизму, жодної політики, жодних сліз за бідною Україною. Такі сентименти були не на часі. На часі були новизна, нова мова, вихід за межі старої мови і традиції, старої філософії, старих почуттів [73].

У перші роки свого існування «Нью-Йоркська група» не вдавалась до жодних теоретичних пояснень своїх завдань або естетичних поглядів. Однак про існування таких завдань свідчили самі художні тексти, не схожі ні на що, будь-коли писане українською мовою.

У світоглядному плані члени групи орієнтувалися на екзистенціалізм — найпопулярнішу на Заході філософію повоєнних років. Екзистенціалізм виявлявся у різних формах, метафорах та жанрах. Самотність і нудьга людини, ув’язненої в місті (поезія і проза членів «Нью-Йоркської групи» були винятково урбаністичними), скованої власним тілом, душею, думками та переживаннями, її сум’яття і тривога не раз діставали блискуче формальне втілення. Часом екзистенціальна нудьга втілювалася у творах нудних і невдалих, але такою буває плата за будь-який експеримент. Адже експеримент упродовж років залишався головним гаслом.

Експеримент завжди майже без винятку поєднувався з раціональністю (і поезії «Нью-Йоркської групи», і художні світи ними сконструйовані, і емоції, в них пережиті, мали виразний раціональний акцент). Нарешті раціональність, екзистенційність, експериментальність комбінувалися з інтелектуалізмом. І хоча Юрій Тарнавський, наприклад, різко відрізнявся від Богдана Рубчака, однак обоє (як, власне, й інші поети: Емма Андієвська, Богдан Бойчук і навіть Патриція Килина й Віра Вовк) писали поезію інтелектуальну. Це була поезія вдумлива, сповнена підтекстів, алюзій, поезія з подвійним дном, хоча кожен вибирав і випробовував індивідуальні шляхи філософських та інтелектуальних пошуків.

Якщо шукати витоків «Нью-Йоркської групи» у національному ґрунті, виводити з нього її генеалогію, то споріднене треба шукати не так у спадкоємності якихось стильових засад, як у загальному погляді на літературу, її призначення. «Нація, яка вважає, що її оточують вороги, що під загрозою саме її існування, не хоче дозволити собі такий люксус, як мистецтво ради мистецтва. «Молода Муза» на початку сторіччя і «Нью-Йоркська група» в наш час були винятками, які не спромоглися змінити основного напряму української поезії». Так, Марко Царинник, якого теж можна віднести до «Нью-Йоркської групи», її молодшого покоління чи принаймні оточення, має слушність і в тому, що обидві ці групи об’єднує опозиція до їх попередників на ґрунті заперечення суспільної ролі літератури, і в тому, що така орієнтація не знаходила ширшої підтримки і була більше епізодами в історії української літератури, аніж основною лінією її розвитку.

«Нью-Йоркську групу» споріднює з «Молодою Музою» передусім відокремлення поезії від політики, відверта опозиція до своїх попередників (побутовий реалізм — «молодомузівців» і традиції загалом — «нью-йоркців») та орієнтація на нові модерністські течії в західноєвропейському літературному процесі. «Празьку школу» можна вважати безпосередньою попередницею «Нью-Йоркської групи», оскільки деякі «пражани» після перебування в таборах для переміщених осіб перебралися за океан і мали особисті контакти з «нью-йоркцями» (наприклад, Є. Маланюк) і належали до однієї письменницької організації «Слово». Учасники «Нью- Йоркської групи» відмежовують себе від поетів «Празької школи» на основі полярності естетичних засад цих груп. «Пражани» були «запряжені у воза націоналістичної ідеології і протиставили себе модерністським течіям тогочасного літературного процесу в Європі, зокрема в слов’янських країнах». Отже, виходячи з творчої програми «Празької школи», її спрямованості на те, що література має бути віддана на службу суспільним потребам, має стати одним з державотворчих чинників, а тому прагнення до самодостатньої краси є розкішшю для письменника, якої він не має права собі дозволити, — виходячи з цього, «Нью-Йоркську групу», орієнтовану на політичну незаангажованість і формальний пошук, протиставляють «Празькій школі» однак такий висновок надто прямолінійний і не враховує діалектики розвитку літератури.

Безперечно, що опора на традицію і ламання традиції як взаємопов’язаний діалектичний процес у кожного із представників «Нью-Йоркської групи» знаходили своє відбиття — з наголошенням або на першій, або на другій частині цієї альтернативи. На початку 70-х років на сторінках «Сучасності» спалахнула навіть дискусія навколо цієї проблеми між Вірою Вовк, з одного боку, та Богданом Бойчуком і Юрієм Тарнавським — з другого. Віра Вовк відстоювала традицію як «хребет нашого життя, мислення, творення», основу «загальноохоплюючого світогляду, що питомий усім великим культурам», і завданням літераторів в умовах еміграції вважала робити все для «збереження духу нації: її мови, її культури, її світогляду». Її опоненти називали такі заклики фальшивою «патріотикою» і своє завдання вбачали у розвінчуванні національних фантомів. Вони розмежовували громадянську поведінку літератора і його художню творчість, в якій у площині філософській орієнтувалися на екзистенціалізм, у площині естетичній — на модернізм, оголосивши свободу митця від будь-якої залежності.

Чи було повністю реалізовано ці гасла — то вже інше питання, але що творчі установки відбилися і на тематиці, і на формі, тобто на всіх рівнях тексту цих поетів, сумніву не викликає.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.