Література та літературознавство української діаспори - Людмила Скорина 2005

Віра Вовк
Нью-Йоркська поетична група
Лекція 3. Поезія української діаспори

Всі публікації щодо:
Вовк Віра

image10

Віра Вовк народилася у Бориславі. Справжнє прізвище поетеси — Селянська. Недоля занесла її малою з батьками до Німеччини, де дівчина й здобула згодом освіту, а по тому вже багато років працює професором кафедри германістики державного університету в Ріо-де-Жанейро. Першу збірку оригінальних поезій В. Вовк видала 1954 року в Мюнхені, а потім були поетичні книжки «Легенди» (1954), «Зоря провідная», «Казки», «Духи й дервіші», «Елегії» (1956); «Вітражі», «Чорні акації», «Смішний святий» (1966); «Любовні листи княжни Вероніки», «Каппа хреста», (1967). Десятилітня перерва у поетичній творчості спричинилася внаслідок певної травми, що її зазнала Віра після повернення з України. Вона також підготувала кілька антологій української літератури: «Жіра- соль» («Соняшник», 1966), «Контос украініанос» («Українські оповідання», 1959), «Антологія української літератури».

Лінгвістичні здібності Віри Вовк і справді видатні. В її активі — англійська, французька, іспанська, португальська, німецька, а поза тим ще й латинська і старогрецька мови. На українську перекладала вона твори П. Клоделя і Р. Тагора, П. Неруди і С. Георге, Ф. Дюрренматта і ПІ. Бодлера, Ф. Гарсіа Лорки (4 драми) і квебекських поетів Канади. Здобули визнання й літературознавчі студії поетеси. Згадаємо також дві збірки її поезій португальською мовою — 1959 і 1964 року. За таку активну діяльність на ниві культури й університетських студій 1973 року Віру Вовк було удостоєно звання почесної громадянки Ріо-де- Жанейро.

Нові поетичні книги В. Вовк: «Меандри» (1979) та «Мандала» (1980), збірка притч «Карнавал» (1986) і містерія-драма «Іконостас України» (1988).

Майже всі книги поезій Віра Вовк видає з власним перекладом на іспанську, а інколи ще й на німецьку чи англійську мови. Асоціативна образність, заглиблена у під свідомість метафоричність, невпинний пошук Істини, Добра, Краси — ось що, мабуть, найкраще визначає поезію Віри Вовк. У доробку поетеси плідно і вагомо поєднуються європейська літературна традиція і національна українська, знання здобутків і параметрів світової літератури та мистецтва і залюбленість у рідне слово, образ України, її народну культуру, звичаї, побут, що не має нічого спільного з вульгарним етнографізмом. Відчуття цього підґрунтя дуже і дуже важливе для сьогодення українського мистецького пошуку, для новітньої хвилі нашої літератури та малярства.

Перша збірка Віри Вовк «Юність» (1951, 1954) вийшла, коли поетеса мала 19 років. Проте її поетичний дебют відбувся раніше: 1941 р. у журналі «Малі друзі» було опубліковано її перший дитячий віршик. Відтоді з’явилося вже біля 12 збірок самих її поезій. Можна розглядати різні аспекти збірки «Юність», але є декілька специфічно типових прикмет творчості молодої авторки, що вже й тоді звертали на себе увагу. Перша збірка невеликих віршів помітна небуденною лексикою та численністю слів із рослинного світу. І під оглядом різнорідності географічного тла (Індія, Китай, Неаполь і Рим) і екзотики культурного тла та його складників (згадуються у ній Мона Ліза, Горацій, німецькі замки тощо) — вони вже починали складати частину вибраного, особистого, широкого світу авторки, яка рівночасно тяжіла й до залишених Кутів, до Святоюрського собору, до свято-миколаївських ритуалів та до світу арідників. Гуцульські діалектизми, часто використовувані ботанічні екзотичні назви (від олеандрів, лаврів, мигдалю, кипарисів і камелій до солом’яників, шувару та ялиці) мають своє стале місце та роль у стилі авторки. В «Юності» вживання назв із рослинного світу має досить високу частоту, не раз по 6 — 8 на коротенький вірш, доходячи до 70 різних рослин на одну цю невеличку збірку. Вони зростали до домінантної присутності, від численності до типовості, коли вже численність слів починала меншати, а типовість домінувала в інших збірках.

Зі звуженням частоти екзотичної лексики зі світу природи, рівночасно заторкнувши й перейшовши певні класичні форми елегії чи балади, авторка почала звужувати також і розміри форми до мінімуму. Цей напрям Віри Вовк, уже помітний у другій збірці «Зоря провідна» (1955), проходить крізь «Чорні акації» (1961)  і «Меандри» (1979) і знаходить своє повне завершення у збірці «Мандала» (1980). При передачі досить есенційних думок у такій же формі — немов для контрбалансу, для підсилення зорового змислу сприймання — у пізніших збірках з’являється інший, зовнішній чинник, який додає конкретне тло, атмосферу або указує на джерело мотивів: це репродукції мистецьких картин різних митців, витинанки (самої ж авторки), знімки скульптур. Вони в жодному разі не є «ілюстраціями»- прикрасами, тільки конкретним зоровим і настроєвим спільним пов’язанням, яке немов додає зовнішньої рельєфності. Це немов намагання безпосередньо заступити те тло, яке раніше поетка посередньо передавала у тексті віршів зі словником та образами зорової орієнтації.

Під оглядом лексики у більшості збірок помітним також є підбір слів, пов’язаних із музикою. Для поетки важливий опис слухових дій (таким підбором словника, як плаче, скрипоче, шумить, дзвонить, журчить), і, хоч вони й посідають другорядне місце після дієслів з зоровими значеннями, увагу привертають слова-назви музичних інструментів чи їхніх частин: струни, флейта, арфа, скрипка, трембіта, сопілка. Включаючи найновішу збірку Віри Вовк, можна твердити, що, мабуть, майже всі відомі інструменти знайшли своє місце на її сторінках: від цитри, кобзи, дримби й бандури до арфи та органів. Інструменти, подібно до природничої лексики, звичайно не займають центрального місця чи тону, тільки є допоміжним, підсилювальним чинником особистого стилю образності поетки. Так у неї є «слова сопілкові» і «трембітна мова». Від подібних метафор вони входять у цікаві персоніфікації та оригінальні синестезії, коли в одному образі передається асоціація одного змислу іншим: «рука забуває час на клавішах», «горять Господнім голосом органи», чи «рука наміча спіралями звуків нові планети у всесвіті». І знову як зоровий світ, так і слуховий і музичний перейшли стадію образовості до інших форми присутності через самі назви поодиноких віршів (як «Реквієм», «Скрипка і орган», «Фуга», «Апассіоната» чи «Адажіо») до форми й стилю (наприклад, цілі збірки елегій чи балад і симфоній, як «Каппа Хреста») та майже присутньої мелодії у деяких поезіях, як «Балада про кактус» чи як у «Віганії».

Дуже помітна прикмета творчості Віри Вовк — від першої збірки до найновішої — це вживання також релігійних, біблійних мотивів. Спочатку вони були немов частиною тла, а потім ставали частиною етосу. Ці мотиви й образи також вказують на раннє пантеїстичне сприймання світу та всесвіту. В «Зорі провідній» ця тематика пов’язана алегорією. У виразній асоціації двох світів, гуцульського та біблійного, наприклад, у поемі «Возвіщення», «Ісус — керманич». Від перших збірок, через «Чорні акації» (1961), «Любовні листи княжни Вероніки до кардинала Джованні Баттюпи» (1967) до «Каппи Хреста» (1969) є посилене аналогічне поєднання біблійних подій з життя Ісуса разом із спостереженнями і роздумуваннями над вічними загальнолюдськими проблемами. Часами таким самим чинником служать теми з класичної міфології (наприклад, у збірці «Елегії»).

Часами ці вірші ледве довші від гайку, мають від трьох до дев’яти рядків, з ситуацією чи проблемою, поставленою на початку, і виразним висновком в останньому рядку. Ці вірші подібні до східних приповідок-повчань. При цьому цей напрям помітний ще однією прикметою творчості авторки: коли ранні поезії мають особисте, ліричне забарвлення, то з часом вони перейшли із епізодичного тону до епічного, узагальнюючого. Це головним чином помітно в «Манда- лі», а зокрема в «Триптиху».







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.