Література та літературознавство української діаспори - Людмила Скорина 2005

Емма Андієвська
Нью-Йоркська поетична група
Лекція 3. Поезія української діаспори

Всі публікації щодо:
Андієвська Емма

Мистецька постать Емми Андієвської — одна з дивовижних художніх з’яв української культури XX століття. Е. Андієвська — автор поетичних збірок «Поезія» (1951), «Народження ідола» (1958), «Риба і розмір» (1961), «Кути опостінь» (1963), віршованих поем «Первні» (1964), «Базар» (1967), «Пісні без тексту» (1968), «Наука про землю» (1975), книг «Кав’ярня» (1983), «Спокуси Святого Антонія» (1985), «Вігілії» (1985), «Архітектурні ансамблі» (1989), «Знаки» (1992). Її перу належать низка прозових творів, зокрема роман «Герострати» (1970), «Роман про добру людину» (1983), «Роман про людське призначення» (1982). Відбулася низка малярських виставок Емми Андієвської в Нью-Йорку, Торонто, Мюнхені, Парижі, Києві, Сіднеї та інших містах світу.

Емма Андієвська народилася 19 березня 1931 року в Донецьку. Від 1943 року вона перебуває на еміграції, спершу в Німеччині, де здобула вищу освіту, відтак в Америці і знову в Німеччині.

Вже від часу появи перших її творів реакція критиків була різна. Герметичність її поезії та формальна вибагливість її прози не піддаються легкому сприйманню. Загалом поетичний світ Е. Андієвської складається з сюрреалістичного краєвиду, досконало озвученого багатою інструментацією і закоріненого в реальних описах природи, яку Андієвська схоплює з різних площин. Багатоплановість цих образів надає почуття одночасності подій, що в’яжеться з поняттям «круглого часу», за законами якого будуються її багатоепізодні та наративно однолінійні «ланцюгові» романи.

Твори першої збірки, за висновком Б. Бойчука та Б. Рубчака, навіяні читанням, особливо західним символізмом, зокрема сюрреалізмом. В її поезіях читач зустрічає несамовиті несподіванки в сполуках — і образних, і музичних, — що стали своєрідною емблемою творчості Е. Андієвської. «Поетеса часто застосовує синкретизм явищ, наче «фасетні очі» її зразу бачать кілька для нормального погляду несумісних предметів і явищ і творять із них окреме ціле. Вже в першій збірці поезій зустрічаємо своєрідну звукову композицію, що стала основою її творчості. Слово притягає до себе інше слово не тільки співзвучністю кінцівок, але й подібністю внутрішньої звукової структури, особливо коренів» [78, 120].

В наступних збірках звукова техніка зростає до надзвичайно складних структур. Моментальне і непомильне вміння відкривати усі можливості слова одночасно — основне в таланті Андієвської. На питання, що вона вважає найважливішим у доброго поета, Е. Андієвська відповіла: «Поет, насамперед, досконало мусить знати мову, якою він пише. Кожний відтінок мови, дух її, так би мовити, кровоносну систему. Це передумова творчости. Бо якщо говорять про «патріотизм», «націоналізм», а не потрудяться вивчити свою рідну мову, то ці заяви пустопорожні. Звичайно, крім знання мови, потрібно також її відчути. Мова не завжди підпорядковується логічним законам, оскільки вона живий організм, і тому треба знати її емпіричні виміри, або якщо хочете «вибрики». Поет мусить мати багатий словник... Що ж до української мови — то це не тільки багата скарбниця, а просто родовища неймовірної краси і глибини...» [76, 110]. Як підкреслив Ю. Лавріненко, поетка «має інстинктове відчуття історичних шарів мови. Є два способи відсвіження слів, які стираються: замінити їх новотворами або оновити їх. У Андієвської трапляються новотвори, але її основний засіб — це оновлення старих і прастарих слів. Вона знає потебнянський секрет внутрішньої форми слова, внутрішню форму і зовнішню... Відсіля в Емми Андієвської — студії слова, його можливостей стати ключем концерту чи сценою для краєвидів і дійств. Так одне якесь слово родить цілу поему; левада, кінь, базар, ріка, кавун, риба, яблуко розгортаються під пером поетки у всесвіт» [77, 114].

Після першої збірки «Поезій» у творчості Е. Андієвської переважають три жанри: короткий ліричний вірш, поема та експериментальний сонет, оригінально побудований. У цих трьох формах, за висновком Б. Бойчука та Б. Рубчака, «вміщаються і три світи Андієвської: світ безпосередньої, своєрідно «нагальної», «моментальної» довколишности; світ метафізичних первнів буття, оснований на праприроді; світ морально-етичних роздумів. Всі три світи поєднані одним ключем: зовнішньою дійсністю» [78, 121].

Працюючи над творами Е. Андієвської, Д.Г. Струк пропонує читачам «ключі» до її герметичних поезій. Першим таким ключем є поняття перспективи. Читаючи вірш Андієвської, треба зорієнтуватися, з якої перспективи автор відтворює свої спостереження. Андієвська досягає своєрідного відчуження (учуднення, тобто оновлення баченого) тим, що вона дивиться на річ з іншої точки зору чи іншими очима. Так, наприклад, у поезії «Стеблина-шинок» Андієвська наближається дуже близько до колоска і дивиться на нього очима комашки, й тоді «Стебло стеблиться / Мало не лусне. / Крізь люшні випарів / Стеблина лазня. / Дзьоби від пари / Пожежею гуснуть. / Сонце — вузлик. / Стеблина вулик». Або в вірші «Втеча», де зображене сприймається очима втікача й зазнає відчуження під впливом психологічного настрою, страху втікача.

Другим таким ключем є дуже часто назва вірша, що подає тему, яку Андієвська опрацьовує, як джазовий музикант, у різних варіаціях. Та в Андієвської, на відміну від джазу, варіації не тільки звукові, але й зорові. Найчастіші теми для Андієвської — явища погоди і краєвиди. Більше половини усіх віршів Андієвської написані на ці теми. Але є й інші теми, в яких Андієвська застосовує принцип тематичної варіації. Один з найбільш вдалих таких віршів — «Про хліб в традиційному», в якому зі справжньою віртуозністю, вживаючи асоціацій звукових, лексичних та образних, вдаючись до еліптичної метафори, Андієвська оспівує хліб у всіх його перевтіленнях — від чуда перетворення борошна на їжу до чуда перевтілення, від засобу харчування до засобу гноблення.

Третій ключ — це світ сну. Багато з поезій Андієвської спираються на асоціації, типові для сонних видив. Авторка зізнавалася, що в неї вироблена ціла абетка сну. Таким способом твориться в її віршах сюрреалістичний світ, підпорядкований тільки логіці уяви. Це один з підходів до цілого циклу віршів, присвячених базарові — для Андієвської мікрокосмосу, представленого в калейдоскопічних мареннях в уяві та вві сні.

Аналізуючи поезію Е. Андієвської, К. Митрович зазначає: «Поезія авторки багата викликами, які вона цитує в знаках наведення, не приписує собі. І читач не може не відчути, що він разом з поетом знаходиться перед новою, таємничою перспективою світу, всесвіту. Уже з перших рядків поет примушує нам піднімати голову з буденного занурення в пересічність речей, примушує нас вдивлятися, вслуховуватися в те, чого ми, знуджені та стомлені буденники, не помічаємо... Поет, немов той медіюм, передає нам візію густого всесвіту, в якому ми заплутані» [78, 91].

Цікаві узагальнення щодо особливостей поетичного світу поетеси пропонує Т. Лисенко. На думку дослідниці, «у творчому мікрокосмі Емми Андієвськоі — нескінченна кількість світів... За світоглядно-філософськими принципами поетичний світ Е. Андієвської найближчий до сюрреалістичної техніки французької школи А. Бретона, хоча має яскраві відмінні національні характеристики: французькі сюрреалісти переважно викликали дію підсвідомості, вводячи себе у різні афективні, гіпнотичні стани, активізуючи автоматичне письмо, при цьому рефлектуючи власні патології і фобії у творчість; феномен же Е. Андієвськоі полягає у великій духовній праці самопізнання, в якій несвідоме працює на митця, тут немає, як часто у сюрреалістів, епатажу й потягу до огидного, хоча їй притаманні риси чорного гумору, що щільно співіснують з абсурдом і алогізмом. Поетеса свідомо розвинула сюрреалізм як стиль із його метафорою казки та гіперболою, з притаманною їм магією слова як могутнього знака речей і духовності» [75, 45].

Світ поетеси міцно пов’язаний з природою, своїми верхами він сягає «якоїсь біологічно-релігійної містики». Часто одне слово служить призмою для спектралізації інших слів, тому виникають безкінечні градації сюрреалістичних образів:

Бо літо мусять просочити

У рибні пухирі, у закрути,

Що мушлі важко розкрутити,

Не поламавши защіпок («Ще літо»)

Е. Андієвська нерідко створює пейзаж натяків, відгомін світової душі у творах, де читач може відчути онтологічну парадоксальність й езотеричні загадки землі. Ефект якісно нового кута зору може викликати використовуваний авторкою прийом поєднання непоєднуваного, як-от у поезії «Те саме довкілля»:

Розвісили дерева очі й вуха.

Муром іде коняка з парасолькою в руці...

Білотка сонця у суглобах

Пташиний лід складає,

Щоб поглибивсь...

Перехід поміж світами.

Збірка «Віґілії», на думку Т. Лисенко, містить «синтез філософського досвіду поетеси, езотеричних прозрінь й інтуїтивних осягнень смислу життя, прагнення віднайти глибину тиші, дістатись дна мудрості. Авторка ставить питання: «Що — дійсність — дійсність чи лише примара...?», «Прозорість? А чи просто наступ туги?». Е. Андієвська втілює поетичні інтерпретації філософських категорій. Візерунок світу зітканий з алогізмів та суперечностей, тому дійти до суті — неможливо» [75, 47]. Для книжки «Знаки. Тарок» характерні мотиви пошуку безсмертя, світових знаків, вічних символів, які прочиняють двері позасвідомого — повернення у міфологічне минуле, наявне в сучасному; це якесь «прадавнє переживання» як візія «у темному дзеркалі». Естетичним підґрунтям даної збірки є також сюрреалізм, специфіка якого в українській літературі полягає саме в синтезі «українського» кордоцентризму та пишності козацького бароко, поєднаних із трансцендентальним баченням поетеси.

Емму Андієвську вважають основоположницею українського сюрреалізму, вона прагне втілити невтілиме, схопити несвідоме, відтворити ірраціональне. Авторка створює власний міфо-поетичний світ сюрреалістичних видінь, занурених у підсвідому стихію сновидінь, марень, неординарної фантазії, світ архетипів і символів, їй притаманні трансцендентність бачення і герметичність метафоричних кодів [Див.: 75, 49].