Література та літературознавство української діаспори - Людмила Скорина 2005

Творчість Наталени Королевої
Тематичні обрії історичної прози
Лекція 4. Проза українського зарубіжжя

Всі публікації щодо:
Королева Наталена

Останнім часом зріс інтерес до історичного минулого, заповнюються прогалини в історії української літератури, у літературний процес повертаються письменники, які з різних причин жили й працювали поза межами України. Ім’я Н. Королевої також викликає пильну зацікавленість. Вона прийшла в українську літературу, випробувавши свої сили у літературі французькій. Сталося так, що доля зв’язала її з українським письменником Василем Королівом-Старим, який уже в зрілому віці схилив талановиту письменницю до української літератури. Вона все життя була вдячна чоловікові за те, що вивів її «з інших далеких шляхів на шлях українського письменства».

Н. Королева внесла в українську прозу нові теми з античного і європейського світу, успішно продовжила традиції Лесі Українки. У цьому найбільша її заслуга. Опрацьовуючи історичні та біблійні теми, письменниця свідомо обходила теми української історії, але намагалася бодай якимись невидимими гранями пов’язати світ стародавніх Скіфії, Русі і України зі світом античності й середньовіччя. Вона оновила деякі прозові жанри в українській літературі: довела до класичної віртуозності жанр історичної повісті та літературної легенди, вдало поєднавши язичницький, античний, скіфський і староруський світи з біблійним, християнським. У традиційний стиль і образну мову української прози влився свіжий струмінь європейського письма.

Н. Королева знайшла в українській літературі свій індивідуальний художній світ, для якого характерний симбіоз східної і західної культур, язичництва і християнства, синтез романського, арабського, греко-римського, візантійського та слов’янського стилів. Як вчений-археолог, ерудит, людина новітньої європейської культури, пишучи твори на світові теми, Н. Королева не переслідувала пізнавальних і популяризаторських цілей. У центрі її уваги — людина, її духовний світ. Герої творів письменниці — люди непересічні, біблійні, античні і міфологічні постаті, лицарі, винахідники, яких об’єднує жадоба знань, пошук істини, утвердження високих ідеалів загального добра, братерства і любові.

У середині 30-х — на початку 40-х рр. виходять книжки Н. Королевої, які принесли їй широке визнання й популярність: збірка легенд «Во дні они» (1935), повісті «1313» (1935), «Без коріння» (1936), збірка оповідань «Інакший світ» (1936), повісті «Предок» (1937), «Сон тіні» (1938), «Легенди старокиївські» (1942 — 1943). Після війни у Чикаго випущено її повість «Quid est veritas?» (1961), завершену ще в 1939 р.

Думками письменниця не розлучалася зі своєю батьківщиною — Іспанією, але ставлення авторки до України, її народу і культури було піднесено романтичним: в Україні вона знаходила сліди античної культури, і це її особливо приваблювало: «Іспанія була і буде завжди моєю батьківщиною! Україна ж є для мене куточком грецької Аркадії — країни Псіхеї-Аркадійки, в якій залишилось, може, більш відгуків Еллади, як у сучасній Греції, на яку різні нееллінські впливи поклали свою патину». Ставши українською письменницею уже в зрілому віці, Н. Королева свідомо окреслила і тематику своєї творчості, і її жанрово- стильові параметри: писала про те, що добре знала внаслідок своїх наукових історико-археологічних студій, що спостерігала впродовж усього життя.

Вже саме життя Н. Королевої, переплетення родоводу склалося так, що її творчість втілила синтез двох культур — західноєвропейської і української. В українську культуру вона принесла новий струмінь європеїзму і античності — не стільки на рівні теми, скільки на рівні духу, високого інтелекту, навіть європейського стилю письма. Свій небуденний талант вона присвятила художньому відтворенню тих призабутих і затемнених сторінок української історії, що в’яжуть її з давніми культурами античного і європейського світу, її не вабила суто українська тема, а манили ті світлі промінчики, що з доісторичних часів в’язали населення Подніпров’я з іншими світами.

Помітне місце у творчості Н. Королевої середини 30-х рр. посідають дві книжки — «Во дні они» (1935) та «Інакший світ» (1936). «Во дні они» — художньо опрацьовані євангельські легенди з життя Ісуса Христа. Скупі євангельські факти про ту чи іншу подію в житті Христа і його учнів розгорнуто в цілі оповідання, наповнені живим життям давно минулих часів з психологічною і філософською підосновою. Перед читачем проходять постаті Пілата Понтійського і Йосифа Ариматейського, Ірода і Юди, Марії і Магдалини, апостолів, ширше розкриваються сюжети про чудесні зцілення недужих, про чудо на морі, лепту удовиці, Преображення тощо. Біблійні постаті й епізоди письменниця вводить у щоденне життя і побут простолюду, наближає їх до розуміння і сприйняття своїми сучасниками без будь-якого дидактизму й моралізування. Зовсім неправомірно сприймати ці оповідання як «побожну лектуру», вони написані справжнім знавцем біблійної старовини і пропущені крізь призму сприйняття вченого-археолога, а не релігійного мораліста. Упорядковуючи свою збірку «екзотичних оповідань» «Інакший світ», Н. Королева спочатку дала їй назву «З іншого світу. Новели». Пояснюючи редактору цю дещо незвичну назву, вона мотивує її такими чинниками: «1. Заводжу до неї тільки оповідання з чужого життя або з життя українців у чужині; 2. Тому, що майже в кожному оповіданні так чи інакше зачеплено світ трансцендентальний, інший; 3. Тому, що цей світ є світом без сусідських впливів». П’ятнадцять оповідань збірки — це калейдоскоп різних незвичайних подій, які відбуваються у різні часи, у різних країнах, всі вони мають релігійне забарвлення. «Інакший» чи «інший» світ Н. Королевої — це лише окремі епізоди, бо не життя святих визначає провідну ідею збірки, вона сильна правдивим відтворенням життя простолюду — вірменських, італійських, іспанських селян, монастирських послушників, людей убогих і покривджених, які тягнуться до чогось вищого, шукають ідеалів, вірять у легенди, намагаючись цим прикрасити й полегшити своє існування. Письменниця далека від релігійного фанатизму, нетерпимості чи неприязні. Ідеалом її є любов, добро і щастя людини.

Першим великим твором Н. Королевої, який приніс їй широке визнання, була повість «1313» (1935). В основу сюжету покладено середньовічну легенду про винайдення на початку XIV ст. у монастирській лабораторії пороху. Звернувшись до цієї нелегкої теми, письменниця художньо відтворила не стільки зовнішню фабулу, тривалий і нелегкий шлях до цього «диявольського» відкриття, скільки показала обставини, за яких народжувалася нова людина, людина доби Відродження, розум якої вже виходив за вузькі рамки середньовіччя і ставав на службу вселюдському поступу. Відшуміли хрестові походи. Європейське лицарство почало вироджуватись. Лицар Анклітцен нудиться у своєму замку, проводить час у постійних пиятиках і розбишацьких розвагах. Він ненавидить свого єдиного сина Константина, що замкнувся в собі, вчиться, експериментує в лабораторії. Між батьком і сином назріває конфлікт, і молодий Константин Анклітцен залишає батьківський замок, ховається спочатку в домі місцевого алхіміка, а потім під іменем брата Бертольда — в одному з францисканських

монастирів у горах Шварцвальду. Він відмовляється від кохання, що раз у житті зігріло його теплим промінчиком, і обирає шлях ченця-аскета, одержимого своїми винаходами. У примарних видіннях бачить Колумбу, яку інквізиція звинуватила у чаклунстві, але поступово світські спокуси залишають його, жадоба знань оволодіває ним і відриває від усього земного. Знайшовши собі помічника в особі брата Бертрама, котрий прибув сюди з Італії, він з подвоєною енергією береться до роботи, аж поки винайдений ним порох не стає причиною його загибелі.

Основну увагу письменниця зосереджує на роздвоєнні душі героя. Працездатністю, знаннями, винаходами Бертольд досяг вершин почестей і слави, увірував у свою винятковість, забувши про щоденні обов’язки звичайної людини, яка повинна виконувати весь той кодекс суто людських, моральних приписів, що їх дотримуються люди, серед яких він добровільно опинився.

Честолюбні наміри Константина погубили життя щиро відданої йому красуні Колумби; надмірні гордощі й замкнутість штовхають його на неповагу до почесних гостей монастиря, невиконання щоденних обрядів; блиск золота, яке він сподівається добути з філософського каменя, засліпив йому очі; він переступив через труп юродивого Абеля, якого колись любив і який, немов тінь, скрізь ішов за своїм паном. Він не може стати бунтарем, але прагне відірватися від сірої маси, ставить свій винятковий розум на службу поступу, вбачаючи у своїх винаходах справжнє безсмертя душі. Його помислами відає вже не Бог, а Розум, що за середньовічними поняттями втілюється в образі сатани. Бертольд визнав помилковою і нерозумною давню формулу «молись і працюй», відмовився від молитви і «вирішив, що буде хвалити Господа лише своєю працею». Але така роздвоєність не принесла йому заспокоєння, він починає входити у конфлікт із своїм середовищем. У цьому — трагедія новочасної людини на перших етапах її духовного розкріпачення: Бертольд ще не може відірватися від релігійних догм буття, що панували в ті часи, над ним тяжіють усі забобони й пересуди як його лицарського походження, так і регламентованого .традицією монастирського життя. Власне, йдеться про конфлікт особи і суспільства, коли суспільство ще не створило умов для реалізації небуденних здібностей особи. Повість «1313» Н. Королевої — чи не єдиний твір в українській літературі, що опрацьовує тему західноєвропейського середньовіччя. Ніякі сюжетні нитки не в’яжуть його зі слов’янським світом і давньою Україною. Змальований письменницею образ спочатку молодого лицаря, а потім ченця-винахідника Бертольда не має виразних національних рис. Це скоріше тип загальноєвропейський, що ввібрав у собі риси людини раннього Відродження з її жадобою пізнання світу.

Вершиною літературної творчості Н. Королевої є повість «Сон тіні». Епіграфом до неї взято слова староримського автора Піндара: «Людина? Тіні сон», — що концентрують у собі думку про хисткість людського щастя. Історичною основою повісті стали події першої половини II ст. н. е., що відбувалися в єгипетському місті Александры за панування римського імператора Публія Елія Адріана.

Н. Королева брала участь в археологічних розкопках у Єгипті, цікавилася життям і побутом Александрії — одного з найкультурніших міст стародавнього світу, у якому схрещувалися орієнтальні і греко-римські впливи. Тут велося велике будівництво, розвивалися торгівля, мореплавство, мистецтво, працювала знаменита александрійська бібліотека, що зосередила у своїх стінах пам’ятки культури й літератури стародавнього Близького Сходу і античного світу. Імператор Адріан уславився як один із великих будівничих Римської держави. Він припинив завойовницьку політику Траяна і зайнявся мирним будівництвом, змінив податкову систему, удосконалив бюрократично-управлінський апарат, реформував імператорську раду, судочинство. Багато уваги він приділяв римським провінціям, розвивав там будівництво, культуру і мистецтво. Адріан був прихильником грецької культури, всіляко підтримував центри її розвитку. Під час його приїзду і тривалого перебування в Александрії на початку 30-х років втопився у Нілі його улюбленець і спадкоємець престолу, грек за походженням, Антіной. Ця трагічна подія тяжко вразила Адріана, він домігся обожествления свого фаворита. Саме ці історичні факти — прибуття Адріана до Александрії і смерть Антіноя — покладено в основу повісті «Сон тіні». Сюжет повісті побудовано на незвичайному коханні між простою єгипетською танцівницею Ізі та Антіноєм, яке трагічно обірвалося через придворні інтриги, за якими стояли дружина імператора Сабіна і сенатор Сатіан. Чисте, світле і сильне кохання Ізі й Антіноя розбивається об глухий мур підлості, заздрості, підступництва, розрахунку, що панували при імператорському дворі. Адріан погодився на нерівний шлюб свого улюбленця, але придворне оточення винесло свій присуд небажаному престолонасліднику. Убиту горем Ізі, як наречену Антіноя, спроваджують у Рим. Ізі — найкращий жіночий образ у всій творчості Н. Королевої — поетична душа, що символізує собою чистоту, скромність, вірність мистецтву і своєму покликанню, її мати — проста жінка, вдова по комонному військовому старшині, що прибула до Александры з Тингітанської Мавританії. У ході розповіді з’ясовується, що батько Ізі був грецьким полоняником з берегів Борисфену. Ізі підсвідомо береже пам’ять про батька і його далеку батьківщину. Бодай цією невеличкою деталлю Н. Королева пов’язала античний світ, пишну Александрію із маловідомими тут краями, що стали пізніше Руссю.

Ще одну лінію, пов’язану з образом Ізі, провела письменниця у повісті «Сон тіні». Це лінія християнства. У першій половині II ст., після жорстоких переслідувань попередніх десятиліть, християнство як нова релігія рабів і трудового люду починає таємно поширюватись по всій Римській імперії. Найсприятливішим ґрунтом для його утвердження стають Греція, Александрія та інші провінції. Ізі виховує її опікун, грецький філософ Страбон, що прищеплює їй віру стародавніх еллінів. Та з’ясовується, що вона, разом із своїм оточенням, шукає християнства, носить його символ — медальйон із зображенням ягняти. Ця лінія проведена у повісті непослідовно, але цілком достатньо, щоб побачити її паростки в тодішньому суспільстві, проникнути у таємний світ александрійських християн. Мати Антіноя теж була християнкою, і це ще більше зближує дві споріднені юні душі. Александрійські християни знають про прихильність Антіноя до нової віри, сподіваються, що з його приходом до влади для них настане полегшення, але й тут зрадливість долі губить їхні надії. Життя для них — лише сон тіні. Всепоглинаюча любов закінчується трагічно. У маренні Ізі бачить сцену загибелі свого коханого, але зарадити нічим не може; сама стає жертвою.

У повісті «Сон тіні» Н. Королева змалювала колоритну картину життя античного міста з його храмами, театрами, майстернями, базарами, крамницями, школами, філософами, ремісниками, рабами, грабіжниками. Усією цією величезною масою верховодить імператорська влада, що більше дбає про власні вигоди. У цій добре відпрацьованій системі вражає інститут шпигунства, безкарності, дрібної помсти. Ницому і жорстокому світу письменниця протиставила велику любов, яка за законами світового мистецтва приречена на трагічний фінал. Про дальшу долю своєї героїні Н. Королева розповіла у повісті «Останній бог», що залишилася ненадрукованою.

Наступний твір авторки — повість «Предок» (1938), що за задумом мала складати першу частину автобіографічної трилогії. Ця повість посідає у творчості Н. Королевої особливе місце як сторінка історії свого роду. В основу повісті покладені родові хроніки іспанських предків письменниці, історія життя дона Карлоса де Лачерди, котрий жив у першій половині XVI ст. Та знову ж її вабить не показний бік життя іспанських грандів, близьких до королівського двору, а непостійність і зрадливість людської долі, тяжкі випробування, що їх переживають герої повісті, рятуючись від іспанської інквізиції.

Ніщо не віщувало лиха Карлосові де Лачерді: молодість, здоров’я, високе становище при королівському дворі, вірне кохання. Та доля виявилась непостійною і зрадливою. Його дивовижні пригоди почалися зі смерті короля Філіпа І. Збожеволіла від горя королева Хуана вирішила сама допровадити домовину з набальзамованим тілом чоловіка до місця його народження — Відня, зупиняючись по дорозі у різних церквах і благаючи у Всевишнього чуда — воскресіння короля. Карлос був у почті королеви, бачив безглуздість цих безкінечних мандрів, але з гідністю виконував свій лицарський обов’язок.

Н. Королева показала, якою безсилою була людина, навіть високого роду, потрапивши в лабети іспанської інквізиції. Невидимі нитки в’язали рід Лачерди з альбігойською єрессю, проти якої ще на початку XIII ст. римська церква оголосила хрестовий похід. В Іспанію таємно повернувся один із роду Лачерд, Енріко де Кастро, прихильник єресі «чистих», намагаючись залучити до своєї віри Карлоса. Недремне око інквізиції натрапило на слід «єретиків». Молодий лицар Карлос де Лачерда, переживши тяжку душевну драму розлуки з коханою, змушений обрати для себе один шлях — покинути батьківщину і відбути у тривалу паломницьку подорож на Близький Схід — поклонитися гробу Господньому. Безліч пригод і тяжких випробувань чекало його на цій дорозі, та з усіх він виходить чистим, вірним своєму лицарському слову і обов’язку. Ні виснажлива дорога з караваном по пустелі, ні напади розбійників і тяжке поранення, ні сарацинська неволя не можуть похитнути його віри, звести з обраного шляху, він досягає своєї мети, відроджується духом, морально очищується. Живучи в домі багатого арабського вельможі на становищі вихователя його дітей, перекладача й переписувача рукописів, він знайомиться з Адамом Дуніним-Борковським, шляхтичем з Волині, котрий перебуває у турецькому полоні. Вони щиро заприязнилися і після прибуття викупу Адам запропонував Карло- сові їхати з ним на Волинь. Карлос погоджується, обирає Волинь другою батьківщиною. Так Н. Королева, користуючись певними джерелами і художнім домислом, звела докупи два роди своїх предків по материній і батьковій лінії.

В останніх двох розділах повісті художньо відтворене те не- відрадне релігійне життя Волині першої половини XVI ст., коли починає зароджуватись розбрат між православною і римсько-католицькою церквами, визріває ідея унії. Тут показано початки лиха, що розгорілося пізніше і принесло стільки горя українському й білоруському народам. Два брати Дуніни-Борковські — Адам і Василь — сповідують різні релігії, це приводить до смертельної ворожнечі між ними. Звичайно, в повісті подано лише побіжну картину життя Волині першої половини XVI ст., якою завершуються довгі і вимушені мандри Карлоса де Лачерди. Пустивши коріння на широких волинських просторах, він не забуває своєї першої батьківщини — Іспанії, образ якої з’являється йому у видивах українських ночей.

Повість «Предок» була задумана не як сімейна хроніка, а як широкомасштабний художній твір, що розв’язував цілий комплекс проблем пізнавального, виховного, філософського і морально-етичного плану. За жанром вона не вкладається у вузькі рамки «повісті-подорожі», хоч насправді читач разом із головним героєм здійснює прецікаву подорож від іспанського міста Бургос, через Північну Африку на Близький Схід, а звідти на Волинь. Різні пригоди головного героя дають підставу вважати цю повість пригодницькою, та параметри її ідей і сюжету значно перевершують рамки цього жанру. Як і в своїх попередніх творах, письменниця не легковажить цікавістю змісту, однак на першому плані у неї — людина з її внутрішнім світом, радощами й тривогами. Майже всі її герої одержимі високими ідеями служіння — батьківщині, королю, дамі. Вони одухотворені почуттям обов’язку, ніколи не розмінюються на дріб’язок, не зневажають слабших, бережуть людську гідність, відзначаються національною і релігійною терпимістю.

Після повісті «Предок» у 1939 р. Н. Королева почала друкувати у львівському журналі «Дзвони» нову історичну повість з життя давньої Іудеї і Риму — <Quid est veritas?» («Що є істина?»), але її публікація залишилась незавершеною. Повністю повість побачила світ 1961 р. у США (Чикаго). У цьому творі письменниця звернулася до своєї улюбленої теми — витоків християнства. Головний герой повісті — відомий з Біблії римський прокуратор Іудеї Пілат Понтійський, що, умивши руки, віддав на розп’яття Ісуса Христа. Він так і не знайшов відповіді на питання: «Що є істина?» Н. Королева художньо відтворила подальше життя Пілата, показала, як він карався своїм злочином. За легендою, Пілат доживав віку в Іспанії, у повісті є спроба віднайти його сліди в рідних місцях письменниці — у місті Бургос. Треба визнати, що Н. Королева у цій повісті не виступає апологетом християнства, а намагається художньо дослідити душевну драму Пілата. На тогочасні події письменниця дивиться очима сучасників, які ще не усвідомлювали повністю значення нової релігії, виступаючи проти чи підтримуючи вчення «Галілейського Пророка». Звичайно, всі симпатії авторки на боці прихильників нового вчення, але з неменшою увагою говорить вона і про юдейську та римську релігії, у середовищі яких виникла секта, якій з часом судилося стати світовою релігією.

Змальовуючи життя невеличкої християнської громади Єрусалима і тих, хто їй співчував, письменниця лише злегка накреслює образ Раббі, Учителя, який прийняв мученицьку смерть за відкуплення роду людського. Пілат, як найвища службова особа в Єрусалимі, суворо дотримувався законів, через свою нерішучість віддав на муки Раббі, умивши перед цим руки. Не бажаючи вступати в конфлікт з керівниками юдейської громади, які знали слабості прокуратора і в будь-який час могли очорнити його перед Римом, Пілат Понтійський віддав перевагу «людському праву», знехтувавши тверді римські закони. Така нерішучість коштувала йому кар’єри і сім’ї.

В історії християнства Пілат Понтійський вважається одним із найбільших злочинців. Цю постать можна порівняти хіба що з Каїном та Юдою Іскаріотським. Але Н. Королева має свою концепцію цього образу. Вона заглиблюється у його переживання, детально простежує оточення і доходить висновку, що він не міг вчинити інакше. Його рішення диктувалося не особистою злобою чи непорядністю, а було обумовлене тією неминучістю, що визначалася вищими силами. Н. Королева зробила те, на що не наважиться жоден письменник, — реабілітувала Пілата Понтійського. У фіналі повісті є кілька містичних сцен, написаних на підставі провансальських легенд, з яких читач дізнається, що Пілат Понтійський, ставши приватною особою, повернувся в рідні місця у Провансі. Він вирішив розшукати смарагдовий келих, вивезений з Єрусалима християнами, але під час бурі втопився в Родані. Тіло його виловив Лазар й іменем Христа воскресив. Тут з’явився Раббі, який і виніс кінцевий присуд своєму судді: «Так, людина. Тільки людина! Як усі інші люди... недосконала, повна кволостей... Людина з іще більшими хибами, бо дано їй було владу над собі подібними... Та не помсту, не ненависть приніс я у світ, а милосердя й любов до всіх людей, які б вони не були...» Раббі не осудив Пілата Понтійського, бо той тримався «права людського...», шукав істини, хоч і не знав, де вона. Можливо через це ім’я римського прокуратора Іудеї і ввійшло в християнське «Вірую», викликаючи нерозуміння і подив нащадків. Н. Королева по- своєму, як письменниця і науковець, людина глибоко віруюча, розв’язала цю проблему, вона всебічно відтворила драму цієї «типової людини» свого часу, яка все життя прагнула істини.

На тлі життя цієї «типової людини» рельєфніше виступають ті вищі вічні ідеали, які сповідувала письменниця та герої її творів: правда, милосердя, вдячність, вища любов.

У повісті діють відомі біблійні герої — Йосиф Ариматейський, Лазар з сестрами, Мартою і Марією, Марія-Магдалина (Міріям) та інші прихильники вчення Ісуса Христа. Після смерті Раббі юдейська громада вирішила позбутися їх, посадила в човен без весел і їжі та пустила в море. Через кілька днів морські хвилі пригнали човен до берегів Південної Франції, де вигнанці оселилися й почали проповідувати Христове вчення. Лазар став першим єпископом Марселя. У другій частині повісті, оповідаючи про життя своїх героїв у Провансі, письменниця щедро користувалася зібраними нею легендами про перших християн на півдні Франції і півночі Іспанії.

Через усю повість проходить образ «смарагдового келиха», «келиха магів», «келиха спасіння», який був твором незвичайної мистецької вартості, свідченням «надлюдської» досконалості мистецтва. Вважалося, що він урятований із поглинутої морем Атлантиди. Цей келих із фіміамом східні волхви подарували діві Марії, коли прибули у Вифлеем поклонитися новонародженому Ісусу Христу. Мати Божа передала келих на збереження багатому й побожному раднику синедріону, Йосифу Ариматейському. На «тайній вечері» келихом послугувався Ісус Христос. У нього було зібрано кров із серця Христового після зняття з хреста. Вигнана з Єрусалима купка християн взяла з собою келих, який оберігав їх під час небезпечної морської мандрівки. У «Покутній печері» келихом опікувалася Марія-Магдалина. Згодом вона покинула «Покутну печеру», забравши з собою «келих магів», і знайшла для нього новий сховок десь у печерах Піренейських гір. Смарагдовий келих шукав і був готовий його охороняти Пілат Понтійський, аж поки не усвідомив, що нема потреби «охороняти того, хто сам стоїть на сторожі на заплутаних стежках життя».

Н. Королева у повісті « Quid est veritas?» послідовно виклала історію знаменитого «келиха Грааля», яка займає багато місця у середньовічних літературах Франції та Іспанії. Містичний образ «келиха Грааля» міцно увійшов у релігійну свідомість католицького світу і продовжує жити як у літературній творчості, так і в численних легендах, якими й скористалася письменниця.

Історична повість «Quid est veritas?» є вершиною пошуків Н. Королевою життєвих ідеалів, наслідком її болісних роздумів і тривог про долю людства напередодні катаклізмів Другої світової війни. Занурюючись у події сивої давнини, письменниця ретельно вивчала цей світ, підходила до нього як історик і археолог, пильно дбала, щоб у її творі не було історичних недоречностей чи анахронізмів. Вона прокоментувала текст повісті, вказуючи на джерела відомостей про ту чи іншу подію, історичну достовірність описів, використання легенд і переказів. Читач кінця XX ст. може тільки захоплюватися високою духовністю повісті Н. Королевої, її непересічною письменницькою культурою, могутнім інтелектом, що зумів опанувати й вільно оперувати таким складним і суперечливим історичним матеріалом. Такий твір без перебільшення заслуговує визначення як перлина української літератури.

На початку 40-х рр. Н. Королевою був завершений цикл «Легенд старокиївських». Можна нині дивуватися сміливості і широті польоту наукової думки і художньої фантазії письменниці: вона написала двадцять п’ять легенд-оповідань, кожна з яких може стати предметом окремої розмови, містить у собі цілий комплекс ідей, думок, фактів, спостережень, художніх перевтілень. Письменниця пересадила на східнослов’янський, властиво український, ґрунт цілу китицю квітів з античного світу, і вони прийнялися тут, розцвівши яскравим цвітом. У невеличкій передмові до «Легенд старокиївських» Н. Королева образно говорить про їх походження, про необхідність людської душі тримати зв’язок з минулим, з Доброю Матір’ю Землею, що дає людині не лише плоди, а й душу для зберігання зерна правди. Письменниця не переоцінює свій труд, просить не шукати в них «строгої науковості», бо вони — «не вислід розшуків, дослідів, розвідок, студій. Це лише квітки, виплекані двома невтомними садівничками. Мрія — наймення одної, друга ж зветься — Любов».

«Легенди старокиївські» стали своєрідним підсумком тривалих художніх пошуків Н. Королевої, втілили у собі постійне бажання відтворити правік української землі у її зв’язках з іншими землями й народами, у різних часових і просторових вимірах, її вабить переплетення старогрецького, скіфського, візантійського,

скандинавського і староруського світу, центром якого став давній Київ. Спираючись на візантійські і староруські джерела, на усну історичну традицію, вона розгортає художні оповіді, вкладаючи в них своє розуміння становища скіфів і русів між іншими світами.

Н. Королева володіє високою культурою слова, дивовижною пластикою художнього стилю, котрий гармонійно зливається зі стилем епохи, яку відтворює письменниця. Чи то будуть образи з біблійної історії, чи розгорнуті художні полотна античності й середньовіччя, чи легенди стародавнього Києва і європейського Півдня — скрізь вона вловлює стиль епохи, основні прикмети духовності того чи іншого народу в певний відтинок його історичного буття. З блискучою майстерністю відтворює вона сторінки історії античного світу і перших кроків християнства як морального відродження суспільства, її думка вільно ширяє у світі легенд від Піренеїв і Малої Азії до загадкової Скіфії і стародавнього Києва, її глибоко тривожить роздвоєння душі людини середньовіччя, коли природний процес пізнання обмежується релігійними постулатами. Вона була насамперед художником слова, вченим-археологом, знавцем історії та мистецтва.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.