Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Література та літературознавство української діаспори - Людмила Скорина 2005
Іван Багряний
Українська антитоталітарна проза
Лекція 4. Проза українського зарубіжжя
Всі публікації щодо:
Багряний Іван
Іван Багряний вписав своє ім’я в історію як найвидатніший політичний речник еміграції з Радянського Союзу.
Друга світова війна дала «вихід» на Захід крізь вогняні ворота фронту, крізь цвинтарні табори полонених і концтабори, крізь унтерменшівську категорію «остарбайтера», крізь оунівське підпілля. Волею і неволею мільйони українців з УРСР опинилися на Заході. Кількасот тисяч їх лишились емігрантами. Серед хаосу залунав голос Івана Багряного. Спершу це був голос письменника, голос «Тигроловів». Потім вийшов памфлет І. Багряного «Чому я не хочу повертатися до СРСР?» — перша політична декларація прав і гідності людини і нації з-під московсько-більшовицького тиску. Вона вийшла в розпалі примусової репатріації колишніх радянських громадян, яка супроводжувалась трагедіями насильства, тортур, знищення. Колишні зеки, ости, полонені ховалися під іменами чужих націй і людей, не сміли зізнатись, хто вони і звідки. Брошура Багряного сказала все за них. Сказала кількома мовами, будучи перекладена також на англійську, іспанську, італійську мови. І. Багряний повернув людині її політичну пам’ять. Він почав з того, як у нього на очах московські більшовики вбили його дядька і діда і як було розстріляно відродження його народу та вчинено геноцид. Комунізм — найновіша фаза російського імперіалізму і засіб знищення підвладних йому націй — в тому числі української. Супроти цієї сили виникає явище еміграції з УРСР і рішучість до політичної боротьби.
За декларацією пішло діло: організація газети і видавництва «Українські вісті» та Української Революційної Демократичної партії. Українець із УРСР має багато плюсів. Але одного йому бракує: школи політичної самоорганізації і самодіяльності. І то зовсім не через брак вроджених якостей, а тому, що підросійська Україна взагалі ніколи не мала і п’яти років елементарної свободи для практичної громадсько-політичної ініціативи і самоорганізації. Анахронічні догматичні суперечки про соціалізм, а також вплив моди віку творити партію за принципом провідництва та ідеології, а не практично-політичним, перешкодили належному зосередженню наявних сил навколо видавництва і УРДП. Вони також стали на заваді того, щоб цей осередок став школою політичної самоосвіти, з одного боку, а з другого — оперативною базою для виконання найдоконечніших практичних завдань, що їх поклала на еміграцію поневолена батьківщина.
Цей симбіоз письменника з його партією не був випадковим. У своїх поезіях (книжка «Золотий Бумеранг», 1946), драмах («Генерал» — 1948, «Морітурі» — 1948, «Розгром» — 1948), а також у повістях «Тигролови» (1944), «Огненне коло» (1953), романі «Сад Гетсиманський» (1950), як і в своїх публіцистичних памфлетах, Іван Багряний стверджував одну дуже дорогу для емігранта з УРСР істину. А саме: всупереч замахам на геноцид — людина жива, Україна жива! Ніякого вакууму під диктаторським режимом, лише стиснена до неймовірності, але тим сильніша жива енергія, жива душа — жива нація.
І. Багряний, за висловом Н. Бернадської, — «типовий поет барикад, войовничих гасел. Уже сама його творча біографія — це постійна сутичка з тоталітарною системою, яку він таврував за позбавлення людини людської гідності, за колективізацію, яку він розумів як фізичне знищення колосальної маси чесних трудівників-хліборобів, за штучно організований голод на Україні, за розправу з інтелігенцією».
Герої І. Багряного поставлені в екстремальні умови, які дозволяють всебічно розкрити найкращі їхні якості — силу волі, цілісність переконань, заради яких вони готові пожертвувати власним життям. Персонажі «Тигроловів» і «Саду Гетсиманського» змальовуються як незвичайні, небуденні характери. Цілісність їхньої натури зумовлюється опертям на глибинні національні традиції, загальнолюдські ідеали свободи, рівності, гідності. Письменник вірить у людину, цим пояснюється його схильність до оптимізму на тлі зображуваних трагічних подій.
«Сад Гетсиманський» — один з перших творів, що започаткували т.зв. «табірну прозу». І. Багряний розповідає правду про трагічну епоху, про протистояння окремої особистості ворожій до всього людського системі. Життєвий матеріал, покладений в основі цього й більшості інших творів письменника, запозичено з реальної дійсності. У 1932 році в Харкові письменника було вперше заарештовано й відправлено на 5 років у табори Далекого Сходу. І. Багряний втікає з заслання і переховується в Буреїнському й Сучанському районах. Знайомиться з побутом українських переселенців на Далекому Сході, а потім повертається до рідної Охтирки, де його за доносом знову заарештовують. У в’язниці на Холодній Горі у Харкові письменника утримують понад два роки, з них 83 дні у камері смертників. Ці факти й лягли в основу роману «Сад Гетсиманський».
«Людина — це найвеличніша з усіх істот. Людина — найнещасніша з усіх істот. Людина — найпідліша з усіх істот. Як важко з цих трьох рубрик вибрати першу для доведення прикладом». Для доведення правомірності першої тези автор знову викликає героя на іспит на людяність. Розповідає про трьох синів померлого Якова Чумака. Помітну роль у романі відіграє євангельський матеріал — заголовок, епіграф, згадки про Каїна та Авеля, євангельські цитати. За біблійною легендою, у саду Гетсиманському, де молився Ісус, його зрадив Іуда Іскаріот. Проблема зрадництва є головною у романі.
У часи сталінських репресій на сад Гетсиманський перетворилася вся країна, де панували продажність, відступництво, зрада загальнолюдських ідеалів і цінностей. Головний герой роману Андрій Чумак ніби піднімається на Голгофу власного життя, намагаючись зберегти свої принципи, погляди, переконання, проходить усі кола пекельної радянської в’язниці і залишається людиною. Вічне протистояння добра і зла реалізується письменником у двох чітко окреслених категоріях персонажів — слідчих і в’язнів. Тюремна камера нагадує за соціальними та національними ознаками зменшену модель України.
Зображаючи більшовицьке «правосуддя», І. Багряний розгортає перед читачем своєрідний путівник-довідник по в’язниці. Тут представлено різні форми тюремного побуту, звичаї, жаргон, атмосферу взаємин між заарештованими, а також допити, виконання вироків, тортури. Однак головний герой, пройшовши всі кола найвитонченіших катувань, зберіг силу волі, мораль справжньої людини. Він не зізнається у псевдозлочинах, не оббріхує інших, не визнає факт існування міфічної антирадянської організації.
Художньо змальовуючи протистояння людини тоталітарній системі, І. Багряний розмірковує над проблемою помсти, яка є одвічним супутником боротьби між добром і злом. Ця проблема вирішується письменником однозначно: сильна особистість може обійтися без помсти за нескінченні кривди і образи. Проте законна помста теж можлива в абсурдному світі, де порушуються елементарні людські права.
Юзеф Лободовський у статті про «Сад Гетсиманський» писав: «Парадоксально, ця книжка, де діються справді несамовиті речі і безперервно поневіряється людська гідність, є по суті одним безперервним хоралом на честь людини і її духових вартостей. Багряний описує таку страшну дійсність, про яку Кестлерові навіть не снилося. А все ж таки «Тьма опівдні» є книжкою понурою і гнітючою. Натомість «Сад Гетсиманський» закриваємо — не біймося цього банального вислову — з почуттям духового підсилення. Що страшніші речі діються в книжці, то більшу віру в людину викликають у читача». «З одного боку книжка Багряного є разючим документом радянської дійсності, який перевищує силою вислову все, що дотепер на цю тему було написане; з другого ж боку, — є виразним свідоцтвом глибокого гуманізму автора, що на самому дні пекла зумів побачити людські прикмети навіть у найозвіріліших осібняків».
Лободовський вловив ще одну прикмету Багряного-письменника — його здібність до оптимізму серед трагедії, його гумор серед відчаю, його «кошмарний гротеск». Людина Багряного перемагає «в глухій війні, що провадиться на величезних просторах євразійської імперії». За ці високі прикмети критик пробачає письменникові його вади, що походять не то з браку часу, не то з незавершення літературної культури. Це декламаційність, резонерство, сировість, неочищеність. Ці хиби є в прозі, і в поезії, і в драмі Багряного.
Написаний за 14 днів роман І. Багряного «Тигролови» на літературному конкурсі у Львові розділив перше місце з повістю Осьмачки «Старший боярин». Твір здобув широку популярність і був перекладений німецькою, англійською, голландською та ін. мовами.
За жанром це пригодницька повість. Твір має напружений сюжет, що стрімко розвивається, постійно підтримуючи зацікавленість читача. Експозиційні елементи (за що засудженого Григорія Многогрішного) не сконцентровано на початку твору, а «розкидано» в тексті. Твір починається з кульмінації — зображення неймовірної втечі арештанта, за яким пильно слідкує сам начальник етапу. Долаючи нелюдськими зусиллями волі кілометри тайги протягом шести днів, герой зрештою знаходить прихисток, душевну рівновагу у дружній родині Сірків.
Перед очима читачів відкривається дивовижний світ далекосхідної природи. Далекий Схід, дике Приамур’я, таємничий Зелений Клин, куди так манило безземельних, спраглих на волю українців, — і глухі нетрі тайги, в яких причаїлися концентраційні табори. Тільки уява великого художника могла витворити символічну картину паралельного, майже незалежного існування в одній державі двох світів — світу пітьми, пекла й світу ілюзорного раю, ілюзорного вільного життя. Ці два світи уособлені в символічних образах двох експресів, котрі шалено летять крізь величезні простори — «у невідоме, вперед, у чорну сибірську ніч, на край світу». Пейзажі органічно входять у композицію твору: вони то контрастують з настроями арештантів, то увиразнюють їх, виявляють стійкість характеру героя, котрий кидає виклик природі, прагнучи зберегти себе.
Назва твору значною мірою символічна, вона не лише підкреслює основний промисел, яким займається родина Сірків. Письменник знаходить ще одну грань теми тигроловів: у далекосхідній тайзі для людини-втікача небезпека найменша, допоки там не з’являється майор-людолов. Медвин — це символ системи, яка несе зло у предковічний світ природи, порушує споконвічні моральні закони тайги. І тому логічною сприймається ситуація, коли сам кат перетворюється на жертву й гине від руки Григорія.
Головний герой твору Григорій Многогрішний — сильна і мужня особистість, життєве кредо якої сформульовано однозначно: «Ліпше вмерти біжучи, ніж жити гниючи». Письменник послідовно проводить думку про те, що за будь-яких обставин людина повинна залишатися людиною, вірити в себе, у перемогу добра над злом.
Проблема протистояння людини і системи увиразнюється тим, що Григорій — українець, його рід має традицію в особі першого каторжанина Сибіру Дем’яна Многогрішного. Українська тематика і пов’язана з нею проблема історичної долі нашого народу на перехрестях віків втілюється різнопланово. Україна постає зі спогадів головного героя про дитинство і юність, живе у серці старої Сірчихи, яка часто згадує сади, степи, зоряні ночі.
Сталінська система поставила собі за мету знищити людське в людині, незалежно від її національності, посягнула на найсвятіше — людське життя. Проте «сміливі завжди мають щастя». Підтвердженням цього є доля Григорія, який не скоряється жахливим обставинам, а діє. Саме з цим героєм Багряний пов’язує свої погляди на майбутнє України, історія якої нагадує замкнене коло. Хоча пройшли століття від часу заслання гетьмана Многогрішного, його нащадки знову стають вигнанцями з рідного краю.
Безумовно, щасливий фінал продиктований вимогами пригодницького жанру, але ним письменник також потверджує свою віру у світлу прийдешність, що чекає Україну.
Здоров’я, сила, лицарськість і любов до людини та до свого народу — ці прикмети знаходить Юрій Шерех у «Тигроловах», вважаючи, що Багряний «стверджує жанр українського пригодницького роману, українського всім своїм духом, усім спрямуванням, усіма ідеями, почуттями, характерами. Цим він говорить нове слово в українському літературному процесі». Літературознавець Ю. Лавріненко так визначав місце роману в українській літературі: «Тигролови» зробили велике діло. Вони здерли шкуру зека, оста, «советского человека» і показали під нею незламну горду людину, повну життєвої снаги, волі до життя і боротьби» [15].
Пік творчої активності І. Багряного припадає на другу половину 40-х (мурівський період) та 50-ті роки. Тоді з’явилися книжки, у яких розкривалася доля українців під час війни — п’єси «Генерал» (1942 — 1944), «Розгром» (1948), роман «Людина біжить над прірвою» (1948 -1949), повість «Огненне коло» (1953). Твори для українського читача не зовсім звичайні, адже в них виявляється зовсім відмінне розуміння таких концептуальних понять, як героїзм, людяність, патріотизм тощо.
Написаний одночасно з «Садом Гетсиманським» роман «Людина біжить над прірвою» продовжує художню біографію людини в тоталітарному суспільстві, матеріалом для якої послужила доля самого автора. Центральна колізія твору — нерівне змагання головного персонажа українського архітектора Максима Колота зі світом насильства, представленого двома тоталітарними системами— радянською й німецько-фашистською. Ця колізія, в інтерпретації І. Багряного, зумовлена двома чинниками: особливим часо-простором роману, в якому живе персонаж, і особистістю самого героя.
Дія твору відбувається під час Другої світової війни — 1943 року. Епохальні події потребують відповідних засобів зображення. Цим можна пояснити «високість» стилю, що скидається на звернення до читача. Це час, про який важко писати, — «матеріал навалюється брилами, громадиться горами, збиваючи з ніг, загрожуючи привалити геть» — і все тому, що маємо справу з часом унікальним — це «час апокаліптичних зрушень, це сам скажений рух, катастрофальний і безглуздий, як той самум чи велетенський гураган пустелі. Такий рух, що в ньому годі розглядіти людину... епоха грандіозних катастроф великих і малих світів», — писав автор.
Особливим сенсом наповнене і місце дії. Усе відбувається на території, де зійшлися у смертельному двобої інтереси різних сил, на землі, яка опинилася у центрі уваги, адже за неї йде змагання — на Слобожанщині. І що вже казати про окрему особистість, коли мільйони опинилися в цьому «моторошному царстві руїни, безнадії, краху людської душі». Приречені на знищення, «втративши волю й силу до опору..., надію й бажання змагатися», вони покірно летять у прірву. Серед тих мільйонів міг би загубитися й головний персонаж книжки. Проте не загубився, зумів «викресати з себе іскру волі й збунтуватися, не даючи себе скинути у прірву».
Схильний втілювати найконцептуальніші смисли своїх творів у образах-символах, Багряний використовує цей прийом і в названому романі. «Висхідною точкою зображення» епохи може бути кадр, що найбільше закарбувався в пам’яті письменника: колона приречених на смерть людей разом з героєм біжить, гнана озброєним конвоєм вулицями містечка. Над ними кружляють літаки іншого ворога, поливаючи колону вогнем і залізом. Чи можна у цій ситуації вціліти?
В цьому романі спостерігаємо те ж саме, що і в попередніх творах І. Багряного: поєднання щирого ліризму й непідробної епічності, сполучення романтичного й реалістичного начал, те ж саме непримиренне протистояння сильної, гордої особистості і потужності державної системи. Аналізові цього диявольського механізму Іван Багряний приділяє особливу увагу, змальовуючи цілу галерею прислужників системи. Тут і фанатик «Нової Європи», донощик Ірчук, і колишній слідчий з Луб’янки, а згодом дезертир і «торбешник» Кутузов, і вічний кат Заєць. У своїх характеристиках письменник намагається уникати одноплановості і однозначності. Наочним прикладом духовної дегенерації в романі є антипод головного героя — перевертень Віктор Смірнов. У минулому вчитель історії й закону Божого, за часів радянської влади — професор діалектичного матеріалізму й заввідділу антирелігійної пропаганди, прозваний Соломоном. На початку війни він не захотів утікати за Урал, відтак за німців знову почав грати «чільну роль». Вочевидь, щоб теоретично обґрунтувати власну нікчемність, намагається вписати її у філософію зневіри: «Людина — худобина, хам, безхребетний хробак».
Протягом усього твору в ньому змагаються дві тези: істина Максима Колота й істина його антипода. Увесь романний шлях Максим проходить задля того, щоб заперечити вчення цього проповідника «хробачиної філософії». Не слід сприймати головного героя роману як надзвичайну особистість. Зовні це — «звичайна собі, сіренька, в лахміття вдягнена, заштовхана, стероризована, отака собі мізерна людина XX століття. Слабенька й змучена, непоказна й нічим не опанцерована, поставлена, одначе, долею проти найбільших страхів і почвар, які будь-коли існували під сонцем... І от він протистоїть їм... Сірий і буденний і не героїчний на вигляд, немовби зацькована тваринка. Може, з гарячим, буремним серцем... з уперто зціпленими зубами... з очима, запаленими вогнем великої, нездійсненої мрії... Герой нашого часу!...».
Ще одна конфліктотворча обставина полягає в тому, що герой належить до недержавної нації: на її території йде герць між ворожими щодо цієї нації силами. Трагедійність ситуації полягає в тому, що людина не лише на своїй землі не має місця під сонцем, здається, весь світ — проти неї, і немає того місця, де вона могла б сховатися проти світового зла.
Схарактеризовані колізії дають можливість збагнутий трагедію іншої «воєнної» книги — повісті «Огненне коло». Твір має промовистий підзаголовок — повість про трагедію під Бродами. З усього доробку Багряного, за визнанням літературознавців, це твір найбільш «інтригуючий і колючий», оскільки в його основу покладена дуже неоднозначна історія дивізії «Галичина». Письменник не відступив від свого мистецького принципу — ламати усталені стереотипи. Своїм твором він виступив на захист союзника фашистської Німеччини у Другій світовій війні. Виступив супроти всього світу в найнесприятливіший час — через кілька років після розгрому Німеччини. Це перший лейтмотив твору — романтика виступу проти жорстокого світу. Ці дві класичні опозиції письменник втілив на початку твору в символічних снах: сон перший — пророцтво майбутнього («снилось, що їв землю на вулицях рідного міста» — в уяві читача постає містична картина знищеної війною міської вулиці, а на тих руїнах «хтось будується заново»); другий сон — сон-спогад, візія: сонячним Львовом крокує щойно сформована українська дивізія. У такий спосіб автор викладає історію дивізії.
Романтика національно-визвольної боротьби покликала декілька тисяч молодих юнаків до зброї, адже свобода здобувається лише силою і тільки ті нації стали державними, які змогли себе в потрібний момент захистити. Не так важливо, з чиїх рук Україна отримає зброю, хай навіть з рук ворога. Головне: Україна матиме цілу дивізію «сталево зорганізованих і здисциплінованих», добре вишколених солдатів — це дивізія, яка повинна була вирости в цілу армію.
Проти кого воювати? Хто ворог? Це питання тяжіє над героями протягом усього твору. Воно відразу вносить корективи у розповідь, надає історії особливого трагедійного забарвлення — адже Україна опинилася поміж двох імперій, однаково їй ворожих. Щедре на глобальні катаклізми XX століття підривало серцевину нації — родину. Симптоми братовбивства Багряний побачив і в історії дивізії «Галичина». Це одна з проблемних домінант повісті.
Персонажі твору відчувають внутрішню потребу героїчного вчинку заради своєї країни. Ця потреба така сильна, що у головного героя — Петра — в якийсь момент з’являється враження-візія, що це «їхня ні від кого не залежна армія». Цей мотив пронизує найпоетичніші сторінки повісті, надаючи трагедії властивої стилю Багряного ліричності.
Народжений бути вільним, гордим, усе, що мав, — талант, любов, громадянську мужність, — Багряний присвятив боротьбі з тоталітаризмом.
