Література та літературознавство української діаспори - Людмила Скорина 2005

Улас Самчук
Українська антитоталітарна проза
Лекція 4. Проза українського зарубіжжя

Всі публікації щодо:
Самчук Улас

УЛАС САМЧУК [5,6,14,18,24,27,29,33,35,43]

image13

Мистецьке кредо Уласа Самчука найпоказовіше висловлене ним самим. «Я не тому письменник українського народу, що вмію писати. Я тому письменник, що відчуваю обов’язок перед народом. Бог вложив у мої руки перо. Хай буде дозволено мені використати його для доброго, для потрібного», — підкреслював автор. «Я ставив і зараз ставлю собі досить, як на письменника, виразне завдання: хочу бути літописцем українського простору в добі, яку сам бачу, чую, переживаю». І далі: «Хочу бути свідомим їх буття, щоб їх стопи не затерлися на цій землі, щоб їх дух не розвіявся в часі й просторі», — писав він в іншому місці і з іншого приводу.

Перші оповідання Уласа Самчука, датовані 1925 і 1926 роками, пізніше були зібрані у збірці «Віднайдений рай». Вони мали всі ознаки ще молодого й недосвідченого автора. Але вже у них виразно можна було відчути вдумливого автора, що хоче вникливо пізнати й відтворити сучасний йому світ та місце у ньому української людини. Характери, переживання своїх героїв молодий автор уміє вже зображати на тлі соціальних і побутових конфліктів своєї доби («Віднайдений рай», «По-справедливому», «Образа», «Собака у вікні»). Ці перші його оповідання позначені глибокою залюбленістю у природу, нахилом до стриманого, але сковуючого сюжет ліризму, конфліктними психологічними ситу

аціями та ідейними монологами. Отже, перед нами вже тоді постають основні ідейні складники, мистецькі та стилеві прикмети майбутнього автора «Волині» та «Осту». Перші оповідання — це перші творчі стежки і намацування шляху, це творча лабораторія, гартування пера й думки молодого автора перед тим, як написати свою велику тритомну епопею «Волинь».

У романах-трилогіях Самчук творить широку панораму української історії, не оминаючи трагічних її сторінок. Проте його світовідчуття вітаїстичне, оптимістичне. Переважна більшість героїв письменника — селяни, але вони не затуркані багатовіковою неволею, власною неповноцінністю, навпаки, самі творять свою долю, будують своє життя, дбаючи при цьому і про інтереси громади. Улас Самчук володіє незрівнянною майстерністю у творенні монументальних образів. Це виявилося вже у першій трилогії «Волинь».

Роман «Волинь» — широке епічне полотно, в якому знайшов себе письменник. Робота над трилогією тривала майже десять років. «Волинь» — перший друкований твір У. Самчука. «Видаючи цю річ, — писав У. Самчук, — я нічого від неї не сподівався, я знав її творчі недоліки, буденність теми, недосконалість видання, але раптом, зовсім справді для мене несподівано, ця книга прорвала не тільки всі ті льоди, які скупчилися довкруги моєї роботи, але й стала своєрідною сенсацією часу».

Уся художня проза У. Самчука, за висновком Ю. Мариненка, є системно організованою цілісністю [18]. Вона має яскраво виражений ідейний стрижень, в основі якого лежить національна ідея автора. Своє літературне обдарування письменник спрямував на відтворення у слові власного бачення новітньої історії України. Його творчість тематично запрограмована дивовижною біографією митця, якому судилося стати очевидцем багатьох історичних катаклізмів.

У композиційно-сюжетній організації твору найхарактернішою прикметою є хронологічний виклад подій. За жанровою специфікою «Волинь» —- твір складний, є спроби трактувати її як роман-хроніку (що узгоджувалося з прагненням митця «бути літописцем» свого часу) або ж як роман-епопею (концептуальність, обсяг і характер подій, відображених у книзі дають підстави говорити про епопейний характер). Крім того твір синтезує ознаки соціально-психологічного роману та роману виховання.

«Волинь» — твір значною мірою автобіографічний. В основу його сюжету покладені факти життя автора та його родини. Читач трилогії може знайти багато схожого в біографіях Самчука й головного героя роману — Володька. Це зумовило такі характерні особливості роману, як ліризм, зачарованість природою рідного краю, образами батька, матері, сестри. Проте це, у свою чергу, не применшує монументальності романної трилогії.

«Волинь» охоплює історію українського роду Довбенків, кревно пов’язаних з одним із наймальовничіших куточків України. їм довелося жити в час великих соціальних потрясінь, боротися за збереження своєї сім’ї, своїх коренів. Селянський світ у цьому творі репрезентують Матвій і Володько Довбенки, представники різних поколінь. На думку Г. Костюка, «Волинь» можна розглядати як історію життя, зростання свідомості й початків суспільно- культурної діяльності Володьки (це збірний образ української молодої людини кінця 20-х і початку 30-х років) [14]. Образ оригінальний і новий у тогочасній українській літературі взагалі. Власні юнацькі переживання на Волині, пильні студії, уважне читання всього того, що давала тоді література і преса всієї соборної України, плюс творча уява митця створили живий, правдивий, синтетичний образ тих бурхливих активно-романтичних років. Обдарований від природи активістичним характером, волею і розумом допитливого мислителя, шукача справедливого, доброго і потрібного — цей образ виходить далеко поза межі рідного йому села Телявки. Більше того, він виходить далеко поза межі його вужчої батьківщини — Волині — й утверджується в нашій літературі й свідомості як загальноукраїнський тип.

Письменник утверджує ідею сильної особистості, яка, переживши злети й падіння, втрати і розчарування, черпає життєву снагу в рідній землі, у відвічній круговерті праці — запоруці щасливого і заможного існування, яке не зруйнують найжахливіші вітри історії. Що стосується сюжету, підкреслимо, що Самчук, як правило, обирає хронологічне зображення подій, яке дозволяє йому, з одного боку, показати етапи становлення і зростання героя, а з іншого, — створити справді літописну оповідь певного часу.

Роман «Волинь» складається з трьох частин: «Куди тече та річка?», «Війна і революція», «Батько і син» і охоплює події приблизно від початку XX століття до середини 30-х років. Це своєрідна художня енциклопедія Волині. Волинь постає тут і топографічно, і лексико-семантичною атмосферою волинської говірки, зображенням побуту, народних звичаїв, повір’їв, національного духу. Покоління, що його репрезентує Володька, починало формувати свою свідомість з локальної проблеми: «Куди тече та річка?», а нагромадивши досвід, прийшло до великої проблеми шляхів державного й культурно-національного розвитку України в цілому. Поставивши на початку свій бойовий клич: «Вставай, село! Відчини очі й дивись! Пізнай себе й свою силу!», воно, покоління Володьки швидко збагнуло, що цей клич — лише один етап до вищого і складнішого завдання. Бо, крім українського села, є ще українське місто, опановане чужою силою. Проблема боротьби за українське місто як доконечного спільника з українським селом у дальшому змаганні за своє місце у світі стає вищим щаблем свідомості покоління Володьки. Вся його діяльність і дальший остаточний крок — вихід у ширший європейський світ —- найкраще це підтверджує.

Покоління Володьки поставило перед собою ідею виходу України на світову арену, ідею її більшого і глибшого духового й господарчого контакту зі світом. Отже, проблема орієнтації, проблема місця України у всесвітній сім’ї народів як вільної серед вільних для покоління Володьки стає першочерговим бойовим гаслом доби. Закінчення трилогії «Волинь» — це глибока історіософічна символіка. Володька вирушає на Захід з єдиною метою: освоїти глибоко західну цивілізацію, її науку, культуру, мистецтво і, повернувшись, віддати це для добра українського народу. Це, власне, було логічним продовженням тих ідей, що нуртували на українських землях у другій половині 20-х років.

Коло ідей, накреслених у «Волині», поширюється й поглиблюється у нових романах Уласа Самчука «Марія», «Кулак», «Гори говорять» і «Юність Василя Шеремети». Поширюються й поглиблюються випробувані мистецькі мотиви, й одночасно відкриваються нові стильові й композиційні засоби.

У цьому аспекті на перше місце висувається роман «Марія», що посідає особливе місце в нашій літературі. Це перший мистецький твір, де відтворено трагедію українського народу 1933 року. І написаний він того ж страшного 1933-го. Автор не був свідком того нелюдяного шаленства, що відбувалося в ті роки в Україні. Але його творча уява з неймовірною правдивістю наблизила читачів до тієї безпрецедентної трагедійної події. Він дав твір великої життєвої і мистецької правди. Його присвята: «Матерям, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932 — 33», — звучить і звучатиме вічно як вічне прокляття й оскарження тих, що допровадили людей до такого стану.

Роман розгортається у двох планах: з одного боку, в плані суто людському, особистому, психологічному. Людей зображено з усіма властивими їм високими і низькими інстинктами, сильними і слабкими рисами характеру, добрими й поганими вчинками. З іншого — у плані соціальних, суспільних стосунків і подій, у рамцях яких людина провадить своє особисте життя. Подати у реальній мистецькій єдності ці два плани дуже складно для кожного автора. Улас Самчук, тоді ще зовсім молодий автор, успішно вирішив цю проблему. Сприяли цьому, на думку Г. Костюка, три мистецькі компоненти:

1) Глибока синівська любов і пошана автора до свого народу, знання його характеру, його життя, його душі, його воління.

2) Неповторно авторові, пристрасно-життєдайні, рубенсівські, а дехто твердить — довженківські, образи українських людей, української природи.

3) Властиві тільки Самчукові творчо виявлений стиль ліричного монологу, що, як електричний струм, проймає весь сюжет повісті та тримає читача у постійній напрузі.

Самі ці три компоненти творять високомистецьку цілість сюжету, де людина, природа й соціальне життя виступають як органічні складники процесу.

С.  Пінчук назвав «Марію» «найсенсаційнішим з усіх творів прозаїка» [27]. Художня якість цього твору справді значна. Звісно, можна дорікнути авторові за деяку «поспішність» стилю, часом надмірну публіцистичність, схематизм у змалюванні персонажів тощо. Проте це стосується радше не цілого твору, а окремих картин.

За жанром «Марія» — роман-хроніка. Дослідники також підкреслювали, що ця книга написана «у високому стилі художньої агіографії». Секрет творчої манери Самчука виявляється у тому, що він сміливо руйнує канони роману-хроніки, ліризує оповідь. Не зважаючи на декларовану автором неускладненість сюжету («хроніка одного життя»), «Марія» — твір багатоаспектний. Проблематика твору, твердить О. Слоньовська, охоплює стосунки батьків і дітей, любові і сімейного щастя, моралі, достатку і праці на землі, мови, солдатчини, духовності та віри в Бога, голоду, геноциду та репресій, добра і зла тощо [35]. Все це тісно переплітається навколо життєпису головної героїні, яка, як твердить В. Шевчук, «щосили будує в розбитому бурями світі своє гніздо, місце спокою, своє вічне місто, а дістає на завершення своїх сподівань і своєї будівничої діяльності цілковитий розгром з тотальним голодом» [43].

У центрі авторської уваги — історія української родини на рубежі епох. Структура: роман складається з трьох частин. Перша — «Книга про народження Марії» — своєрідна передісторія, друга — «Книга днів Марії» — власне історія, третя — «Книга про хліб» — трагічний фінал-розв’язка. Життя Марії постає перед читачами у чітко витриманій хронологічній послідовності, коли кожний наступний епізод поглиблює драматизм дії, відтак — долі героїні.

Змалювавши переконливі психологічні портрети героїв (Марії, Корнія, Гната, Максима та ін.), які не позбавлені хиб і вагань, автор зобразив життя українського села впродовж багатьох десятиліть у тісному зв’язку з соціальними потрясіннями перших десятиліть XX віку, зокрема з голодомором 1933 року. Великомученицька доля Марії — доля звичайна, у чомусь буденна, — символізує багатостраждальну, сплюндровану Україну. Розв’язка твору трагічна — вмирає жінка-мати, продовжувачка роду, знищеного соціальними катаклізмами, але фінал повісті життєствердний, вітаїстичний.

Перше повоєнне десятиріччя, крім великої організаційної праці над створенням МУРу, Улас Самчук присвятив реалізації свого нового великого задуму — трилогії «Ост». Як видно із двох опублікованих томів трилогії (том перший — «Морозів хутір» (1948) і том другий — «Темнота» (1957)), автор поставив собі за мету відтворити в образах добу і людей нашої батьківщини за останнє п’ятдесятиріччя нашої історії. Завдання нелегке. Більше того велетенське. Адже доба надзвичайна й неповторна. Люди і доля їх виняткові. Але автор, вірний своєму призначенню літописця «времени лютого», не міг не сказати своє слово про цю добу. Основними її віхами є революція 1917 року, розпад Російської імперії, постання й поступове утвердження України як держави, як культурно-історичної цілості, наростання дев’ятого валу революційної бурі, формування нового типу української людини та її роль в тих феноменальних обставинах. Це тема першого тому трилогії «Ост» — «Морозів хутір».

Наслідок усіх цих подій і фактів — поява нової форми державного співжиття на руїнах Російської імперії, що її почали визначати абревіатурою СССР. З цим настала темна доба свавілля й терору. Місце і роль в цих макабричних обставинах української людини — тема другого тому «Осту» — роману «Темнота». «Ост», як підкреслює Р. Мовчан, показовий спробою письменника вписати буття своєї землі у контекст модерної Європи XX століття, зіставити ці дві різні геополітичні реалії — не стільки у плані протилежних матеріальних станів, але передусім у духовно-культурному житті.

«Морозів хутір» починається таким символічним образом: міська двокласна школа у Каневі навесні 1917 року. Перші місяці революції тут ще нічого не змінили. Як і багато років перед тим, старша класа чекає на Афогена Васильовича, учителя історії й географії Російської імперії. На стіні висить мапа Європейської Росії як символ величі й непорушності імперії. І раптом випадок: Василь, син Івана Мороза, роздратований збиточником Андрієм, хапає чорнильницю, жбурляє в Андрія. Той спритно ухиляється, а чорнильниця потрапляє просто в центр карти Європейської Росії. Не знаємо, чи автор свідомо ввів цей епізод як символ, як передбачення недалекого майбутнього Російської імперії, чи це випадок. Але незалежно від цього це образ надзвичайної глибини й сугестивності. Це звучить як увертюра до великої трагедійної драми: 1917 рік. Ним закінчувалася стара Російська імперія, на мапі якої ні місця, ні назви України не значилося. Тепер на цій мапі лиш чорна пляма з виразними патьоками в різні боки. Many треба тепер накреслити і перемалювати по-новому. Як? Це залежить від співвідношення тих сил, що прийшли до життя й діяльності в цей буревійний 1917 рік. Чи ж у цій акції накреслювання нової мапи на руїнах старої Російської імперії візьме участь та сила, що з перших революційних днів 1917 року назвала себе Україною? Ці питання є центральними у «Морозовому хуторі».

Розбуджені революцією й покликані до творчого життя, поневолені народи Росії почали перекраювати по-новому імперську мапу. Заявив своє право на окреме місце на мапі й український народ. Всупереч імперській свідомості, народжувалася візія незалежної Української держави. І цей мотив стає одним з основних у сюжетній лінії трилогії «Ост». Уже в початкових розділах «Морозового хутора» він зухвало вривається у застояну імперську атмосферу української провінції і владно заявляє про себе. Виразником цього мотиву, цієї ідеї стає наймолодший з братів Морозів — Андрій, тоді ще скромний учень останньої гімназійної класи, а пізніше — один з найвидатніших персонажів роману. Андрій — представник того молодого покоління, яке щойно спиналося на ноги і юним інстинктом своїм гостро відчувало велику ідею України.

«Морозів хутір» у доробку Уласа Самчука знаменний тим, що в ньому письменник виходить з тематичного кола селянського життя і звертається до української інтелігенції. Село перестає бути єдиною його стихією.

Другий том «Осту» роман «Темнота», виданий 1957 року, — цілком самостійний твір, який у той же час є продовженням трилогії і пов’язаний з першою частиною спільними персонажами. Події відбуваються після революції, охоплено період українізації, її розгром, голод, масові репресії. Це справжня епопея про Україну 30-х років. Улас Самчук показав національне та фізичне винищення українського народу, розкрив внутрішню (економічну) сутність Гулагу, випередивши на багато років О. Солженіцина, дав політичні прогнози й оцінки цього режиму, загалом тоталітарної системи.

Якщо перший том трилогії «Морозів хутір» відтворює у живих образах гранично складну ситуацію (у психологічному, соціальному й національному аспектах) на теренах колишньої Російської імперії, але ще в неозначеному стані, сповненому великих надій на щось добре і справедливе, то другий том, «Темнота», — це вже перейдений етап усіх романтичних національних сподівань. Це вже доба зловісних експериментів, безоглядної диктатури, суворої регламентації життя суспільного й особистого. Це грандіозна панорама людського існування в Україні та в цілому Союзі трагічних тридцятих років. Перед читачами проходять кадр за кадром картини й характери людей села, міста, колективізації, голоду, репресій, тюрем, допитів. У цьому ряді люди різних станів і професій: колишні привілейовані верстви (граф Демідов, княгиня В’яземська), видатні вчені, священики, інженери, письменники, лікарі, селяни. Окремий світ безпритульних і злочинних елементів; різноманітний і енкаведистський типаж — від засліплених фанатиків, що десь у чомусь випадково схибили, до найпринциповіших розчарованих опозиціонерів і лібералів.

Рівнобіжно до нього барвисто зображений і світ ніби вільного радянського суспільства: селян, робітників, інтелігенції, науковців і письменників, службовців, партійців і безпартійних, міністрів і навіть членів всемогутнього ЦК партії. Знайомлячись ближче з їх життям, діяльністю, з думанням, з офіційним і неофіційним виявом почуття і настроїв, бачимо, як усе духовне й особисте життя цих людей, громадян велетенського державного скупчення, органічно залежне від ГУЛагу. Панує постійно загальний страх і недовір’я. Ніхто, навіть кожний член ЦК, навіть грізний керівник ГУЛагу, не певний за своє завтра. Інформаторами, донощиками прошито не тільки усі установи, суспільні й культурні організації, але й кожну окрему родину.

Такий ідейно і духовно, національно і соціально багатоликий і багатохарактерний типаж у найскладніших і найдраматичніших ситуаціях, часто на межі життя і смерті, виповнює сюжет роману. Автор, а з ним і його читач, заглядає у всі найпотаємніші закутки життя того східноєвропейського простору, на якому розкинулась і українська земля, на якому живуть і українські люди. І заглядає він туди як об’єктивний, допитливий дослідник і психолог, що хоче збагнути й розповісти світові, чому саме так, а не інакше сталося. Чому мільйони людей різних національностей потрапили у таку трагічну безвихідь? Хто, яка диявольська чи людська сила завинила в цьому? І де, на яких шляхах (духовних, суспільних, господарських чи моральних), можна знайти вихід? Це основне ідейно-мистецьке звучання роману.

Отже, як бачимо, томи трилогії «Ост» — це твори широкомасштабні, твори глибокого мистецького та ідейно-філософського звучання. Це складна, багатопланова психологічна і соціальна студія в художніх образах. У 1982 році письменник завершив третю частину «Осту» — «Втеча від себе».

В інтервалі між другим і третім томами, У. Самчук написав і опублікував ще два романи: «Чого не гоїть огонь» і «На твердій землі» та три книжки спогадів: «П’ять по дванадцятій», «На білому коні» та «На коні вороному».

«Чого не гоїть огонь» — роман про розп’яття України між двома хижаками, про трагедію людей (українців, євреїв) під залізною п’ятою завойовників, про стихійний зріст українського руху опору проти всіх окупантів землі української (УПА). Автор ще раз показав себе майстром гостросюжетного твору, повного динаміки, різноманітного й багатоликого типажу, надзвичайних пригод, критичних життєвих ситуацій, виразних батальних сцен, оригінальних думок, цікавих діалогів і чарівних пейзажів української землі. Як не дивно, але про український рух опору під час Другої світової війни, що відомий як акція Української Повстанської Армії, у нашій літературі до появи роману «Чого не гоїть огонь» не було написано майже нічого. Роман Уласа Самчука зрушив цю тему з мертвої точки. І в цьому його велике значення у нашій літературі.

Роман «Чого не гоїть огонь» належить до тих кращих творів, що ними пишається наша література. Ще п’ятнадцять років тому один не зовсім прихильний, але вдумливий критик писав про цей роман: «...мусимо признати, що це один із кращих (романів) у нашому еміграційному середовищі, бо і мистецьки досить рівний, і історично — доба і психологія її носіїв — досить вірно передставлені» (О. Мох).

Улас Самчук жив і творив у великі героїчні й одночасно в люті і трагічні часи нашої історії. Він жив у вирішальну добу нового виходу на кін історії нашої нації й нашої державності. Він був не тільки свідком, але й активним співучасником цього великого й болючого українського національно-визвольного процесу. Сам письменник твердив, що йому доля судила «бачити, чути і переживати більше, ніж можна було сподіватися протягом життя одної людини». Це велике щастя не тільки його, але й усієї нашої літератури. Бо все те бурхливе, героїчне і трагічне життя народу нашого за останнє п’ятдесятиріччя знайшло своє відображення у багатьох його творах. І найбільша мистецька і суспільна вага цих творів Уласа Самчука в тому, що їх ідеї органічно виростали з найактуальніших і найболючіших проблем нашої доби, що їх проймають наскрізь щира авторова любов і почуття обов’язку перед своїм народом і своєю батьківщиною та, нарешті, що написано їх, висловлюючись метафорично, «кров’ю серця письменникового».







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.