Література та літературознавство української діаспори - Людмила Скорина 2005

Василь Барка
Українська антитоталітарна проза
Лекція 4. Проза українського зарубіжжя

Всі публікації щодо:
Барка Василь

image14

Народився Василь Костянтинович Очерет (псевдонім — В. Барка) 16 липня 1908 р. у с. Солониця Лубенського повіту на Полтавщині в родині Костянтина та Марії Очеретів. Закінчив «трудову школу» та учительські курси, що згодом перетворилися на педагогічний технікум. Вибрав як фах математику і фізику. Зробив це під впливом найстаршого брата Олександра, який пізніше став автором першого в СРСР підручника фотограметрії й професором математики.

Після закінчення педагогічного технікуму Василя направили в шахтарське селище Нижнє (Луганської обл.) вчителем фізики і математики. Однак у 1928 р. через конфлікти з місцевими партійними керівниками йому довелося поспіхом виїхати з України на Північний Кавказ. Оселившись тут, він закінчив філологічний факультет Краснодарського українського педагогічного інституту, зрікшись попереднього фаху, «для якого не годився».

1930 р. в Державному видавництві у Харкові вийшла перша збірка віршів В. Очерета «Шляхи». Та рання авторська надія була ґвалтовно обламана нападницькою рецензією «Проти класово-ворожих вилазок в поезії», опублікованою у «Літературній газеті». Письменницька громадськість вирішила, що поетові треба писати «виробничі», «трудові» поезії. Так виникла збірка «Цехи», видана 1932 р. у Харкові.

Чи думалося тоді, що дуже швидко почнеться власний шлях В. Очерета пекельними колами безумного століття? Війна, оборона Кавказу, тяжке поранення, полон, гірка доля «остарбайтера», табір для «переміщених осіб» в Авґсбурзі, еміграція за океан, роки напівголодного існування на чужині... На одному з цих кіл зникне з літературного обрію письменник Василь Очерет (він же Іван Вершина), натомість з’явиться Василь Барка.

1949 р. письменник оселився у США, поблизу Нью-Йорка. Америка зустріла його безробіттям, потім важкою працею заради хліба насущного і задоволення мінімальних життєвих потреб. Спочатку він працював робітником котельні, потім санітаром у шпиталі католицького монастиря Св. Хреста. Заробіток становив від 15 до 35 центів за день. Це означало: одна банка риби на два дні і миска рису. Під впливом свіжих вражень від голоду перед душевним зором письменника почали випливати з минулого страхіття голодомору 33-го. Виникла думка написати роман «Жовтий князь», у якому було б розказано правду про трагедію українського народу. «Може, без пережитої голодівки я б не зміг відновити тих фібрів, тих відтінків почування, тих безодняних, найгіркіших у людській істоті, де вже на межі квінсесте»...

1953 р. в Америці виходить у світ роман «Рай» — перший прозовий твір В. Барки. Він працював тоді редактором українського відділу на радіо «Свобода» у Нью-Йорку і мав можливість зосередитися на творчій праці. Написав для радіо серію «Недільних розмов», опубліковану 1956 р. під заголовком «Вершник неба». Однак через проблеми зі здоров’ям мусив залишити роботу.

1958 р. знаменний для письменника тим, що він, на той час глибоко релігійна людина, приймає обітницю, біле чернецтво. Ще під час війни у Берліні його знайомий, отець Іоанн, пропонував йому такий крок, але тоді поет ще не був до нього готовий. Лише коли йому виповнилося 50 років, він здійснив задумане. Це означало, що все мирське не має для нього жодного сенсу, головне — присвятити себе служінню Христовій істині. Один рік В. Барка провів навіть у греко-католицькому монастирі.

Того ж року вийшов з друку «Псалом голубиного поля», а роком пізніше — двотомний «Океан», другу частину якого письменник опрацьовував у Траннесвіллі, в Кетскільських горах. У 1961 р. видавництво «Пролог» опублікувало дві літературознавчі праці В. Барки: «Правда Кобзаря» та «Хліборобський Орфей, або Клярнетизм».

1963 р. вийшов у світ роман митця, над яким він працював понад 25 років. Це був «Жовтий князь», роман про штучний голодомор 1932 — 1933 рр. в Україні. Одна з паризьких газет назвала його найкращим твором про трагічний період у новій історії України й людства. Автор пояснював таку оцінку і успіх роману тим, що писав про те, що сам пережив. «Я теж був на межі смерті, тримався за паркан, шкіра тріскалась і текла сукровиця. Якби особисто не пережив те, так переконливо не писав би». У 1981 р. (після надрукування французькою мовою) роман «Жовтий князь» відзначений почесною грамотою Загальнофранцузького комітету як зразок християнської книги для сучасності.

Уперше «Жовтий князь» вийшов за кордоном у 1963 р. Над його текстом Василь Барка працював упродовж двох років (1958 — 1959) уже перебуваючи у Нью-Йорку. У розмові з М. Жулинським, яка відбулася в липні 1989 р. в Глен Спеї, письменник згадував про кількаразове переписування рукопису, який спочатку нараховував 600 сторінок дрібного тексту, що супроводжувалось глибоким емоційним і навіть фізичним переживанням описуваних подій. Саме тоді В. Барка був на грані голодного виснаження. Тому твір з’явився великою мірою «на межі підсвідомого», що допомогло відновити «найгіркіші в людській істоті» відтінки почування.

У своєму розпорядженні Барка мав багато дійсних фактів, свідчень очевидців голодомору в Україні 1932 — 1933 рр. і на Кубані 1933 — 1934 рр., які збирав упродовж 25 років. Сам також тоді зазнав голоду, того ні з чим не порівнюваного специфічного болю, який, за його словами, «спалює всю істоту». Відвідував і родину брата на Полтавщині, був свідком канібалізму. Йому потрапив до рук зошит із описом трагічної долі однієї селянської родини, яка й стала «кістяком» сюжету «Жовтого князя». Але що прикметно: прагнучи «увіковічнити» ті страшні події, які пережив український народ, найоб’єктивніше розказати світові болючу правду про них, Василь Барка водночас послідовно дбав про те, щоб з-під пера з’явилася не документальна хроніка, а художній, значною мірою узагальнюючий твір. Це також було однією з причин кількаразового переписування рукопису, зміни імені головного героя («Я думав, якщо буде із справжнім прізвищем, то буде часткова історія. Як дати інше прізвище, то буде узагальнено»). Отже, і фактичні свідчення, й «хмаровиння почуттєве», яке переповнювало його душу, він прагнув оправити у викінчену, доступну загалові романну форму.

У кінцевому наслідку «Жовтий князь» став «відкритою книгою», але не «чистим» реалістичним твором, звичайним достовірним відбитком вражаючої української дійсності 30-х років XX ст. Він створювався письменником-модерністом, основні стильові ознаки якого проявилися вже в перших збірках «Шляхи» та «Цехи», укорінялися в наступних — «Апостоли», «Білий світ», а надалі хай і не завжди послідовно, але постійно втілювалися і в інших жанрах, зокрема в прозі (роман «Рай», 1953) [21].

Уся символіка в романі так чи інакше пов’язана з релігійними символами, вони не лише допомагають йому пізнати, інтерпретувати через власну художню модель складний (бо не сприйнятливий в існуючих формах) зовнішній світ, а й своєю пророчою, провісницькою суттю наштовхують на ідею дії, зміни, руху. Ці символи приносять у твір глибокий містичний підтекст, акцентують на основній його антитезі: Добро і Зло, Бог і Диявол. Зображення реальних подій у романі повністю підпорядковане створенню ще однієї моделі — протиборства цих двох сил, на якому споконвіку тримається світ. Своєрідність її у закоріненості в конкретний національний матеріал, який не тільки цікавив автора, а й постійно мучив. Конкретним, достовірним матеріалом про штучно зорганізований в Україні та на Кубані голод В. Барка скористався як істинний художник. Зображуючи селянство в межовій, критичній ситуації, він отримав можливість глибше пізнати сутність української нації, її ментальність, ближче підійти до з’ясування причин її трагічної долі. І хоч у передмові до видання 1989 р. В. Барка пише, що не береться судити, а хоче тільки «розповісти, що сталося в житті», проголошену ним роль лише стороннього спостерігача й свідка трагічних подій того трагічного протиборства виконує непослідовно. Проте цієї послідовності навряд чи можна було б дотриматися, стільки переживши, на собі випробувавши владу «темних могутностей, незамиримо ворожих людській природі» і зумівши віднайти ті морально-етичні орієнтири, які здатні їх побороти.

Розсипаються родинні, кровні зв’язки, але тільки не в Катранників. Їхня історія хай і трагічна (всі гинуть окрім Андрійка), але разом з тим це втілює собою ідею збереження вічного духу нації, недарма саме з Катранниками пов’язаний один із найпотужніших мотивів «Жовтого князя» — емоційний мотив материнства. Прикметно, що «звучить» він у зачині твору і в його фіналі, але виконує там протилежні функції: на початку втілює тріумф найсвятішого єднання людей — матері і дитини, наприкінці — крах цього єднання під руйнівною дією зла. Але цей розрив між матір’ю і дитиною є тільки зовнішнім, аж ніяк не екзистенцій- ним, духовним. Свою самотність малий Андрійко усвідомив, коли серцем відчув: нема вже коло нього «найдобрішої душі в світі: його мами», але це тільки посилило його надію знайти її, підштовхнуло вирушити в дорогу. Мотив материнства, інтерпретований Василем Баркою саме так і саме через Катранників, дав митцеві можливість найпереконливіше втілити ідею незнищенності духу українців, у яких надія на перемогу добра не зникає із фізичною смертю.

Катранники показані на тлі загальної руйнації і спустошення: селянських подвір’їв, родин, душ людських, їхнє подвір’я також перетворюється на цвинтар. Але зауважмо — не на «цвинтар душ», їх єднає любов, яка долає навіть смерть, бо живою лишається світла пам’ять. Добро родинної душі передається й останньому — Андрійко віддає свій шматок хліба вмираючому сусідові, несе його зовсім чужій жінці з немовлям, залишає під маминою подушкою.

Символічною є остання в романі сцена: на світанку Андрійко перевіряє непорушність схованки церковної чаші, таємницю якої його батьки не розкрили, «страшно помираючи одні за одними в приреченому колі». Малому здається, що над їхніми могилами сходить не сонце, а чаша, щоб «навіки принести порятунок». І він повернеться відкопати ту чашу як символ духовності, що його односельці сприймали «як найдорожчу коштовність у світі». Таким заключним, перемагаючим зло жовтого князя, акордом завершує Василь Барка свій твір, бо це є його переконання як українського письменника і людини.

Загалом цілісна структура «Жовтого князя» складається з двох чітко виокремлюваних і водночас щільно взаємопов’язаних зображень: реалістичного й умовно-символічного. Це, в першу чергу, обумовлює деструкцію традиційного реалістично-хронікального роману. Причому тут спостерігаємо не лише свідому загальну деструкцію певної романної форми, а й окремих її елементів. Скажімо, архетипних сполучень ідіоматичних понять: у нього хлібороб без плуга, селяни без хліба, син без матері, родина без хати, птахи не в польоті, а в падінні. Саме завдяки цій деструкції втілюється ідейний зміст твору, посилюється його викривальність [21].

У цьому творі Василь Барка створює модель підрадянського українського суспільства з відповідною ієрархією справжніх та уявних цінностей, з його строкатістю виконавців дуже різних ролей (будівничих, охоронців руйнівників) у тому фантасмагоричному дійстві, яке зветься радянським життям.

Умовно-символічний план зображення у творі часто існує на рівні підтексту, тому, не порушуючи основного тону реалістичного опису, підсилює його викривальність, універсальність змісту; вражаючим картинам розорених селянських подвір’їв (як мінімодель духовної руйнації українського селянства), історії з церковною чашею, притаманна прихована алегоричність. Одна із найсильніших алегоричних сцен із символічним, узагальнюючим підтекстом, — та, де Мирона Катранника та інших, таких самих беззахисних і змучених голодом людей викинуто з поїзда разом зі «шпалами і обаполами, облитими смолою». Все це котиться донизу, у страшну вогненну прірву, яка асоціюється з безоднею, пеклом. Тільки дивом йому пощастило зачепитися й не впасти. У цій сцені метафорично втілено сутність «процвітаючого суспільства» як втілення саме зла абстрактного, сили диявола, панування страшного звіра, жовтого князя, який прийшов як знамення близького апокаліпсису («Антихрист спішить зло довершити», — приходять до висновку селяни). Цей умовно-символічний план певного мірою накладається на реалістичне, конкретне змалювання, однак не заступає ідею конкретного зла, конкретного ворога, втіленого в образах певно: категорії людей, для яких автор не шкодує експресивних означувально-оціночних художніх засобів. У нього вони партійці, сільрадівці з револьверами в кишенях, міліціонери з револьверами на поясах, «смикуни з партквитками», «круки душоїдні», «нічні кажани», «ворожі виродки», діти називають їх «хлібохапами», «руїнники, що вдерлися з назвою будівників світла» тощо.

Автор не позбавляє свого читача ілюзії реалістичності зображення навіть там, де безпосередньо на його ідею «працює» символічний образ. Так, скажімо, образ жовтого князя «входить» у твір через конкретну особу — Григорія Отроходіна. Його ім’я згадується вперше, далі ж помічаємо авторове підкреслення втрати істинного імені, а з ним і людського обличчя, як носій символічного жовтого князя — «рудий», «рудець», «золотозубий», що «обгавкав світ», говорить, «мов крук на могилі віщує розор», який має незмінний жовтий колір обличчя й «зеленкавий» френч, як у вождя, погляд «лютий крізь окуляри». Стіни державних установ також жовтого кольору, так само висхлі жовті бур’яни на спорожнілих сільських вулицях, жовтий колір мертвих тіл, які підбирають санітарні підводи, жовтіє перед очима у голодних людей, жовта пелена застує згасаючу свідомість. Панування жовтого князя поширюється, воно всюдисуще й невитравне.

Але жовтий колір, тільки іншого, світлого відтінку має також і сонце, і стигле колосся довгоочікуваного хліба. Ця символічна колористика є в романі невипадковою: адже добро, як і зло, вічне, всюдисуще й може так само перемагати. В стилі В. Барки образ сонця має водночас конкретний і символічний зміст. Прикметно, що з’являється у тексті цей образ суголосно внутрішнім настроям і відчуттям героїв, синхронно до наростання ідеї перемоги Добра над Злом. Усупереч наростанню трагічності подій сонце, як природне світило, з’являється дедалі частіше. Як образ добра, надії воно вічне, непорушне, хоч часом заступають його хмари.

Злу і його носіям — «партійцям з револьверами» — також протиставляється на початку роману узагальнюючий образ — «худих дядьків, у яких тільки в одного ціпочок: тонкий, мов комиш». Вже тут це зіставлення означає перевагу сили духу над фізичною силою, що з кожною сторінкою дедалі посилюватиметься. З наростанням відчуття трагічності критичнішою ставатиме та межова ситуація, в якій дух людини випробовуватиметься на міцність. Звернемо увагу на мотив єднання людей, один із провідних у творі, — тут він проявляється в модерністичному витрактуванні. В. Барка абсолютно заперечує єднання за принципом натовпу, отари, будь-яких формальних ознак. Тому він протиставляє сильну особистість аморфній, безбарвній масі слухняних виконавців чужої волі. Мирон Катранник до останнього подиху шукає внутрішні сили, щоб не зломитися перед жовтим князем, не впустити в душу його руйнівний дух. Головний герой навіть робить спробу двічі підняти односельців на штурм млина. Чому ті штурми не вдалися пояснює насамперед образ «причинного». Один із умираючих, коли того нещасного кудись потягла варта, каже: «Просвітив орду.». Цей божевільний (мотив божевілля також тут активно-присутній) водночас співвідноситься із загальним станом умираючої спільноти людей, частина яких безповоротно стала гвинтиками державної машини, а також зі станом усвідомлення кожним себе в полоні екзистенційного відчуття страху, самотності, фатального краху. Барка намагається нас переконати, що людей по-справжньому єднає тільки спільне горе (штурм млина), віра (історія з пограбунком церкви), традиція, родина, любов, добро, ідея, але та, яка втілює у собі гуманістичне начало.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.