Література та літературознавство української діаспори - Людмила Скорина 2005

Тодось Осьмачка
Українська антитоталітарна проза
Лекція 4. Проза українського зарубіжжя

Всі публікації щодо:
Осьмачка Тодось

Юрій Шевельов в еміграційній літературі періоду МУРу визначає три різні системи світосприймання і відповідні їм три стилі: перший — «психічний хаос, розчахненість змісту і форми», «втрата душевної рівноваги»; другий — гармонія, втеча у «світле царство мрії»; третій — раціональне конструювання світу,

вольовий порив розуму. Ці три стильові течії, які практично могли переливатися одна в одну, літературознавець ототожнює з іменами Осьмачки — Клена — Багряного. Стильова манера, пов’язана з іменем Осьмачки, визначається як така, що «культивує хаос». Як це внутрішнє почування «психічного хаосу» організувалося у прозу, свідчать повісті «Старший боярин», «План до двору» та «Ротонда душогубців». За твердженням Н. Зборовської бажання розповісти правду про українську трагедію обумовило перехід відомого на той час поета Осьмачки до прози, адже епічне полотно давало широкий простір його пристрасті — передати своєму народові слово істини.

Повість «Старший боярин», як і два наступні твори, — це передусім проза поета. На поетичний характер «Старшого боярина» вказують авторські ліричні відступи, ліричні монологи героїв, часопросторова містика, а також невтомне образотворення разом із звуковим та кольоровим орнаментами. За цим чуттєво перевантаженим письмом часом важко вловити фабулу. Однак, якщо схематично змалювати послідовність подій, вилучивши їх з повісті в оголеному вигляді, то матимемо такий зміст: після закінчення Черкаської учительської семінарії, отримавши право «навчати в народних школах», головний герой повісті Гордій Лундик повертається в село Тернівку до своєї тітки Горпини Корецької 15 червня 1912 р. Після його приїзду протягом кількох днів відбуваються бурхливі події, започатковані незвичайною нічною пригодою. Глибокої ночі в яру жіночий голос виводить тужливу пісню, потім з’являється у виводі священикової хати дівчина-«відьма» і зникає у комині. Спостерігаючи це диво, Гордій Лундик виходить у загадковий простір і наздоганяє там незнайому дівчину.

Про нічну пригоду Гордій розповідає тітці. Горпина Корецька посвячує свого племінника у страшну бувальщину про панського ланового Маркуру Пупаня, котрий, зрадивши громаду, люто мстився їй: топив чоловіків, якщо ті попадалися з краденою соломою, або відбирав у них жінок, зводячи їх з розуму дикою пристрастю. Так загинула мати Варки, батьки Гордія, інші жінки і чоловіки села. Відтоді, як тільки має трапитися біда, в яру спочатку лунає сумна пісня, а потім опівночі з Розсохватої могили на чорному коні з’являється Маркура Пупань і починає відлік «поганого часу». Донька місцевого священика Дмитра Діяковського, панна Варка, здійснила відьмацький ритуал подолання простору через комин і співала містичну пісню, щоб відвернути біду. Щоразу напередодні нової напасті «щось співає» голосом її матері, тому донька прагне магічною дією повернути ще й спокій материнській душі. Проте перемагає сила Маркури Пупаня, починається новий «наступ» зла.

Біда приходить тоді, коли панна Варка запрошує Гордія Лундика старшим боярином на своє весілля з сердюківським багачем Харлампієм Пронем. Але «старший боярин» закохується у чужу наречену. Конфлікт між Гордієм Лундиком і Харлампієм Пронем зав’язується на вищому рівні: вони — вороги у національному просторі. Гордій — противник чужонаціонального поміщицтва, а Пронь — український поміщик «з московською орієнтацією».

Два плани руйнації національного світу (чоловічий і жіночий) становлять основний орієнтир міфологічного мислення Т. Осьмачки, що буде відтворено і в наступних творах. Двома шляхами — чоловічим і жіночим — робиться також спроба подолати страшну помсту Маркури Пупаня. Перервати ряд злочинного закону, його руйнівну дію відведено головному героєві — Гордію Лундику: Марку- ра Пупань позбавив життя його батьків, у новому образі — Харлампія Проня — забирає його суджену, прирікаючи на роль «старшого боярина». Таким чином, пробудження билиці — нічної зловіщої пісні — означає повторення «поганого часу» так само, як і повторення запеклого двобою з темною силою Маркури Пупаня.

Напружену атмосферу повісті створюють гнітючі передчуття, тривожні сновидіння, грізні пророцтва. На чорному тлі палає вогняна барва. Символічні кольори з’являються у зловіщих образах сну тітки Гордія: темний дим валує з хатньої печі, лягає на стежку, окутує навкілля, котиться великими клубками до річки, біля якої очікує Маркура Пупань, щоб роздути той дим по всьому світу, запаливши його «високим та стрімким полум’ям». З того полум’я вилітає «чорний крилатий крук», летить на лиху могилу, а чорний велетень вслід йому вигукує закляті слова: «Оце такі будуть чорні ягоди цього літа». Сповнена диму і вогню, з «чорним верхом могили», з грізною погрозою помсти лихого чоловіка, символічна карта сновидного віщування розпочинається в реальній

дійсності смертельним двобоєм тітки Гордія за власну душу. Реальна подія у сновидінні тітки набуває характеру містичної помсти Маркури Пупаня. Жінка спостерігає пекельну, погрозливу вечірню пору, яка нагадує їй картини зі сну: чорніє простір, «страшно червоніє» захід. На чорному коні до хати наближається жахливий вершник, який видається «гієнським гостем», що прийшов по тітчину християнську душу. Моторошний звук битого скла з розпачливим жіночим криком глухне у смертельній тиші, що розходиться «всіма просторами хати». Ця трагічно-містична картина у біблійно-урочистому стилі нагадує живописну картину кінцесвітнього часу.

Смерть тітки розпочинає руїнну мотивацію повісті. У «Старшому боярині» започаткована та гігантська панорама Руїни, що розвернеться на всю площину у «Плані до двору» та «Ротонді душогубців». Дія повісті відбувається напередодні катастрофічного зламу національного буття.

На міфологічний код першої повісті Т. Осьмачки, підкреслює Н. Зборовська, виразно накладений психологічно-екзистенційний код, який час від часу посилюється у творі. Цей код представлений насамперед через внутрішньо-психологічне почування головного героя. У нічній пустелі звучить його тужливо-сиротлива вібрація, під космічним безміром неба неспокоєм проймається його душа: «Він відчув безодню світову, як продовження тієї пустки життєвої, серед якої його маленьке серце билося тривогою, чуючи свою приреченість, мабуть, цій уже світовій пустелі. З’явилося дике бажання схопитися і бігти до тітки. І коли там двері заперті, то скажено гнатися через поля, поки не зустріне якусь людину, може дівчину, і вхопити її за руку, притиснути до серця і крикнути: «Людино, глянь у світ і збагни, де ми. І зрозумій, що ми манюсенькі, манюсенькі. І роковані на поталу комусь страшному і незбагненному... І через те наш розпач нехай буде великим чуттям згоди між теплом твого єства і мого аж до останнього нашого зітхання...». Екзистенційний код формує сповнена розпачливої сили експресивна лексика, котра має передати стан душі, що сахнулася від раптового усвідомлення грізного року приреченості на смерть, містичного жаху безпритульності, малосильності людини супроти космічної могутності. Свідомість героя збурена «неміренністю» всесвіту, бо через неї людська душа носить довічний тягар — почуття непотрібності, недоречності людини у цьому безмірі, де все безслідно пропадає.

Отож «Старший боярин» представляє космічну панораму безмежних просторів, на яких догоряє національна та людська доля в переддень своєї апокаліптичної доби. Однак через похмуро величну картину таємної символіки тут прозирає біблійна, глибинна сутність України, на поруйнованій горизонталі змагається, протидіє їй духовна вертикаль. «В Осьмачки стиль у «Старшім боярині» є стиль України, зірваної з кореня, розраненої і зрушеної в мозку, — писав І. Костецький, — але від того не менше спротивної, чіпкої, кремезної, безпомильної у своїй правді».

Якщо у «Старшому боярині» головний герой проходить по старосвітській Україні з тривожними передчуттями, що благословенний край з милим селянським раєм котиться у чорну ніч, погрозливо хижу безодню, то в наступній повісті — «План до двору» — головний герой Іван Нерадько здійснює страдницький шлях вигнанця по вже знищеній Україні. Він — чужий і втікач на рідній, але уже «не своїй землі».

У цьому творі виразно прочитуються автобіографічні деталі. Молодий вчитель Іван Нерадько за необережні слова перед інспектором про «чуже лихо на Україні» змушений покинути школу, під загрозою арешту блукати поміж своїми односельцями, шукаючи притулку.

В основну сюжетну лінію — блукань Івана Нерадька — час від часу вклинюються «історії» інших героїв. Повість загалом складена як цикл оповідань. Це оповідь про дивного чоловіка, «живого вішальника» бригадира Скакуна, котрого бояться люди, бо він нібито ходить на пораду «в гепеву». Про нього кажуть, що він «здурів» від любові до Марти Кужелівни і за це спалив їй хату. Образ непевного, покритого таємницею, нібито божевільного чоловіка згодом розкриває прихований бунт у глибинах цієї душі, «козацьке» месництво: Марта Кужелівна віддає саме Скакуну символічний «ніж-колодач» для порятунку Івана Нерадька. Доля сім’ї Євгена Шияна, що переховує Івана, складе окрему історію повісті. Також, як і навколо радянських злочинців — Єшки Хахлова і Єрміла Тюрина, -— вибудуються своєрідні символічні кола. Короткі оповіді про селян: Тиміша Клунка, який заподіяв собі смерть, бо нічим було годувати сім’ю, або ж про бунтівника Лук’яна Кошелика, таємно скинутого чекістами з кручі, загострюють трагічну тональність твору. А «старосвітська» історія (про діда Магулу Гатаяшку) складає пророчу карту повісті.

Повість «План до двору» задумана як міфологічно-символічне полотно про глобальну катастрофу людства — загибель української селянської цивілізації. Про цей задум, зокрема, заявлено у передмові. Автор посилається на прохання В. Винниченка «написати формою повісті або роману про штучний голод на Україні». «Коли я обдумував цю тему, — зізнається письменник, — то наштовхнувся на большевицьку формулу «План до двору», суть якої полягала в тому, що господаря з усією родиною як покарання за те, що вони переховували ув’язнених або переслідуваних совєтською владою, виганяли з оселі в одних сорочках, прирікаючи колись заможних людей на голод та поневіряння по світу. Така адміністративна кара — «це диявольсько-жорстоке катування людей», назване «планом до двору», уявляється як «страшне «мементо», що уже зараз стоїть перед всією земною кулею». «Нехай же моя книга, — говориться в авторському зверненні, — не буде «гласом вопіющого в пустині», а щирим закликом, щоб рятувалися, поки не пізно». Вже в передмові образ автора підноситься до образу пророка і ясновидця, котрий являє апокаліптичний міф не лише своєму народові, але й цілому людству. Погляд на письменника як віщого чоловіка, сповненого тягаря яснобачення, прозвучить і в авторському поясненні «Ротонди душогубців». «Показати людину засобами мистецтва — це показати дурість і мудрість нашого часу, а автора показу явити божеством, яке завжди нещасливе від ясного бачення світу», — писав Т. Осьмачка.

Повість «План до двору» прочитується як пристрасне свідчення біблійного очевидця про кінцесвітну пору, про «такий паскудний гуркотливий час, що заглушає Божі ознаки», і людина «гине від Божого гніву». Епічне панорамування повісті пройняте наскрізною символікою, що відображає «останні времена». Кінцесвітний хронотоп «Плану до двору» представлений і апокаліптичною деталлю. Це — «гроби з розтуленими пащеками», сонце, що нагадує «кінець велетенського колоска з розпеченими остюками», «чорний птах», «апокаліптичний звір». Це також лихі кольори, коли «страшно густа чорна тінь» над землею і бухкає полум’я, зловіще б’є сяйвом у той бік, звідки має прийти біда. Наскрізною деталлю «Плану до двору» є облуплена, осквернена церква. Без хрестів, без вікон, з кричущою совою у церковній дзвіниці. Це — церква, на шпичаку від хреста якої хтось повісив відро, і воно в нічній темряві нагадує «велетенського нігтя, зірваного у дивезного покійника». Це — «кам’яний церковний стовбур» із «чорною велетенською тінню». Це, зрештою, руйновище, що кривавиться, і героєві здається, що і з нього так само тече кров, схожа на важке вечірнє світло заходу. Церква мислиться страшним місцем у селі, під нею катують людей, тому навіть удень вона насилає на людину «всезаморожуючий жах». Церковна пустка — це ще й містичне пристанище чорних сил. Вночі в облуплені та полишені церкви сходяться «чорні» вішальники зі своїми «чортячими мотузками» і сідають посеред церкви та гірко плачуть, «що вони в Бога останні і мають право входити тільки в ту церкву, що нагло покинута вірними».

Людський світ подається як заплямований гріхом. Він складається з безіменних чорних людей, «невмолимих слуг» «диявольсько-хижої сили», причому, з одного боку, це «чужі люди» — «кацапи», з іншого — ті, що продали душу чужинцям. У «Плані до двору» — це «кацап» Єрміл Тюрін, з одного боку, і Єшка Хахлов — з другого. Між цими двома темно-ворожими силами розіпнуті ті, хто відає різницю «між ділами Божими і ділами сатани», вперто стоїть проти перемагаючого сатанинства. На їх долю випали воістину Христові страсті: вони поміщені в «моторошне коло» пекельних мук, несуть на своїх душах «несосвітенну кривду, про яку страшно й вимовити». Ними сповна переживається кінцесвітність через почуття абсолютної самотності.

Герой виступає водночас і співтворцем, і учасником пророцтва: він «прочитує» зловіщу тьму, запалену кільцем з ярма, — цим сатанинським знаком влади над світом. В результаті, історична реальність з образами комсомольців, комісарів, «гепеви» пояснюється в Осьмаччиному творі демонологічною реальністю.

У «Плані до двору» Т. Осьмачка розгорнув трагічно-епічне полотно останнього часу України. Якщо в «Старшому боярині» час повісті визначається 1912 роком і з історичного виміру він набуває міфологічного переддня національної катастрофи, то у «Плані до двору» уже започатковане панорамування цієї катастрофи, що виростає з історичного часу 30-х років. У «Ротонді душогубців» (1956) міфологічне мислення знову вибудовується з історичного часу 30-х років, але воно подається в значно загостренішому вимірі й ширшому, планетарному масштабі. Стражденний шлях головного героя Івана Бруса, шлях українського письменника-патріота в умовах сталінського режиму тут насичений такою дозою трагізму і відчаю, що повість здається суцільним криком болю і невтішного горя.

Повість складається з двох частин, кожна з яких має два плани зображення: події у Москві та події в Україні. Перша частина повісті змальовує трагедію селянського роду: закінчує своє «безіменне життя» мати Івана Бруса, талановитий знахар-батько, жорстоко катований владою, вимушено йде з життя, вприскуючи смертельну отруту. «Жах московської диктатури» розганяє по всьому світу дітей Брусів. Рятуючи себе, продається владі брат Мадес. Друга частина повісті відображає поневіряння (арешт, тюрму, психічну лікарню) письменника Івана Бруса. Полювання на його душу — основний зміст другої частини твору.

Історичні катаклізми 30-х років у «Ротонді душогубців» зображені в підкреслено містифікованій формі. Світ різко розколений на темряву московського Кремля і понищене світло України. Москва тут — закляте місце, душогубська зона. Вона представлена червоно-чорним образом зловіщого кремлівського замку. У повісті Осьмачки тісно переплітаються реально-історичний зміст з міфологічним, називаються історичні імена Сталіна, Єжова, Гру- шевського, Петлюри. Образ пекла виникає на матеріалі реальної дійсності, це зокрема підкреслюється в авторському гострополітичному слові. Однак містичні тенденції у створенні образів є основними. Підкреслюється кривавий знак, непроглядна пітьма, нічний час; «криком пугача» відбивають години кремлівські куранти; «як пролітає вогнеліт із безодні на землю» — так мчить авто із найбільшим катом — Сталіним. Це він, цар темряви, «під червоним осередком ротонди наставляє душогубців: «Я даю вам право над людьми цієї країни... Гляньте вгору і під ноги собі. Все червоне і ви від нього червоні... Мене звуть червоним сатаною... Ви, кати, а я між вами найбільший!..» У нічній «містерії схову», затамувавши страх, принишкли «мешканці комуністичної столиці».

Україна зображена в опозиції радісної давноминувшини і безнадійно трагічної сучасності: «Радісно колись було супокійній людині спостерігати кольори Божого світу і самий Божий світ: як сонце і речі погасали над вечір і зливалися зі своїми тінями. А тепер ні для ока спостерігача, ні для гімну пастушка, ні для свавільної корови немає нічого в Оникієвім яру». «Глибока земельна чорнота» колись гомінливого і веселого Оникієвого яру символізує просторове німування всієї спустошеної та понищеної української землі. Цю німотність примножує безсловесний світ людських істот, скованих в якусь фатальну кам’яну «безрухість» «містичною силою» переляку.

Якщо в попередніх творах сім’я складала той важкодоступний рай, котрий все ж виборюють у стороннього понищувача жіночого і чоловічого світів, тобто ту ідеальну структуру, що визначала майбутність усієї України, то в «Ротонді душогубців» мікрокосм сім’ї — це пограбоване гніздо, доконечно спотворене, яке вже не може бути притулком для блудного сина. Недаремно і просторово межує понищений Оникієвий яр з хатою Овсія Юхимовича Бруса — цим зруйнованим родовим гніздом. Перша частина повісті символічно починається похороном матері і завершується похороном батька, дві смерті обрамляють перше оповідне коло. У похоронному співі-тужінні передано глибокий розпач людини «перед неміреністю часу і тією безоднею, із якої виникає життя і туди ж зникає», таким чином продовжується екзистенційний код повісті, яскраво виражений у першому творі. Але тут за буттєвою, екзистенційною приреченістю людини увиразнюється у понищеному поколінні батьків фатальна приреченість цілої нації.

Ключовою метафорою української провини є зрада. Вона представлена і в гнівно емоційній інвективі Чудєєва, котрий оцінює історичне минуле як пролиття братерської крові: Центральна Рада, щоб самій прожити, «продала націю», кинула народ у «криваву костоломню», розколовши на більшовиків і не більшовиків. Осквернене братовбивчим гріхом недавнє минуле породило теперішнє ганебне приниження. Так, міфологічний аспект оживляється конкретизованою політичною реальністю.

Осьмаччине сприйняття ворожого світу розв’язувалось до цього твору фізичною помстою. У «Ротонді душогубців» ворожий світ набуває такого тотального космічного масштабу, що фізична помста втрачає всякий сенс. Підкреслюється ірраціональний шлях обернення ворожого світу, навернення ворога до людського образу: українець-селянин, спостерігаючи біснувате тупання «кацапа», закликає його до християнського пасхального ритуалу — освячення пасхи, — бо таким чином можна позбутися біснуватості. А як не захоче «кацап» «святити паски», то не приймуть його люди, «тільки прийме такий самий біснуватий лях»: «І ви будете удвох святити у лапті гонор... Цебто скажену собаку, що рве на всім світі безборонних людей». Бунтарський активізм головного героя пов’язаний також з магічною силою, силою його пристрасно-вольового слова, яке має розслабити некультурного ворога («кацапа») і подолати свідомого культурного «жида». Головний герой одержимий ідеєю дістати за живе останнього. Іван Брус одягає маску божевільного, не перестаючи твердити одне і те ж: «жиди» отруїли його батька, вони труять всю Україну. Пристрасний, доведений до невтомно пульсуючої схвильованості, бунт підкреслює екзальтовану натуру героя.

Зміст повісті Т. Осьмачки нагадує зміст «Божественної комедії» Данте. Український письменник також задумував передати те, як він пройшов цим потойбічним світом. Творче завдання проектується на шлях головного героя: «І Брус зрозумів, що він потрібен серед цього всенаціонального знищення. Він недурно себе рятує. Його правдиве слово у прийдешньому мусить стати свідком і оборонцем поваленої нації». Твір Т. Осьмачки справді реалізується як свідчення. Як і попередні твори, «Ротонда душогубців» — це могутній епічний реквієм над погубленою українською людиною і над погубленою нацією. Притому, що загубленість нації стала для письменника здійсненим фактом. Він глибоко усвідомив, що тієї нації, яка б мала бути, якби не було кривавого режиму, уже ніколи не буде, та світла нація уже не відбудеться повік, бо, вийшовши після сатанинської душогубки, вона набере чужого обличчя. Ця думка складає «незміренне горе», доводить письменника до величезної крайньої пристрасті, завдяки чому затяжний, незупинний «туж», що нагадує розгорнуте безмірне голосіння, визначає тональність повісті. Осьмачка наповнює слово таким бездонним відчаєм і болем, що до нього страшно торкатися.

Суть зображення в Осьмачки не у фіксуванні та розгортанні дії, а в інтенсивності експресії. Замість реального показу подається образно-емоційна оцінка на зразок: «Жах уставав цинічним і роз’юшеним ґвалтом до зоряних небес», або «чорний туман» лягав біля коріння верб і високих яворів та ін. У формуванні експресії значна роль відводиться повторенню, нагнітанню уже раз окреслених мотивів, образів та деталей.

Усе, що показано Т. Осьмачкою в повісті, проходить через особисті почування, уявлення і переконання письменника. Пристрасна політично-публіцистична риторичність, вивищення слова над дією, відверте декларування заданих ідей, патетична напруга мовлення, схвильований, енергійно-вибуховий, часом доведений до хворобливого збудження слововилив, контрастність кольорових символів разом з революційно-бунтарською позицією головного героя споріднює твори Т. Осьмачки з мистецтвом експресіонізму.

Т. Осьмачку можна було б порівняти за «страшне» письмо з В. Стефаником, котрого разом з В. Винниченком та Г. Косинкою високо цінував письменник. Але Т. Осьмачка просто не вміє писати коротко, мова у нього виливається бурхливим потоком. Фраза ніяк не може закінчитися, щоразу доважується якоюсь тяжкою деталлю. За страшною конкретністю Осьмаччиного бачення світу прочитується зовсім інший ритм, ніж у Стефаниковій прозі. Це ритм якогось самотнього «тужу», якогось незупинного ридання. Це «туж»-плач на просторах космічної чорноти.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.