Література та літературознавство української діаспори - Людмила Скорина 2005

Докія Гуменна
Українська антитоталітарна проза
Лекція 4. Проза українського зарубіжжя

Всі публікації щодо:
Гуменна Докія

«Живою легендою» назвав цю письменницю літературознавець М. Мушинка [22]. «Якби в інших народів була така письменниця, з неї би зробили національну героїню...». Одвічне українське — «якби в інших народів», бо й нині що ми знаємо про свою співвітчизницю, творча спадщина якої складає цілу бібліотеку — двадцять три книжки, серед яких романи, повісті, новели, нариси, спогади?..

Народилася Докія Гуменна 23 лютого (ст.ст.) 1904 року в містечку Жашкові на Київщині (нині Черкаська область). Закінчила двокласову жашківську школу, гімназію й педагогічну школу у Ставищах. З 1922 року навчалася у Київському інституті народної освіти. Затаївши своє «соціальне походження», вона закінчила його (у професорів О. Грушевського, О. Оглобліна, М. Зерова, П. Филиповича) і тоді ж виявила свої літературні здібності. Докія Гуменна дебютувала у 20-річному віці нарисом «У степу». Своїм «хрещеним батьком» у літературі письменниця вважала Сергія Пилипенка. Напевне тому з усього розмаїття літературних організацій вона вибрала саме «Плуг» — спілку селянських письменників. Про той повний сподівань і навіть розквіту період ранніх 1920-их років у Києві письменниця оповідає дуже щиро й барвисто у своїх спогадах. Був це час НЕПу, час так званої «українізації» України... Саме тоді відряджено було Докію Гуменну зробити огляд сільського господарства у південних районах України. Повна вражень авторка пише репортаж у формі листів до подруги Василини: «Листи із степової України», а також «Ех, Кубань, ти Кубань, хлібородная» (1929 — ЗО).

Маючи завдання писати правдиво про все побачене й почуте, вона й справді про все написала щиро. Проте, як виявилося, занадто щиро. «Слобода за слободою голі, безсадні, порохняві, сірі, — ділилася враженнями письменниця. — ...Коло цих мальовничих берегів такі непривітні зовні села <...> людність у паніці. Хліб вимерз, погорів. <...> Тут, на камені, якось не віриться, чи була революція, чи ні. І невже вона відбилася на селі тільки тими облігаціями, викачкою хліба, самообкладан- ням, прокльонами. <...> Селянське господарство занепадає, руйнується... Яка кому користь від цього? А тут ще й примара голоду...» [10]. Сьогодні, прочитавши подібне, неважко передбачити, якою могла бути реакція офіційної критики. Справді, т. зв. «ідеологічна невитриманість» авторки відразу викликала цілу бурю, зливу звинувачень на адресу Д. Гуменної. «Куркульська письменниця», «куркульська агентка в літературі», «класовий ворог», «наклепниця на радянський лад» — звичні ярлики, якими «мітили» в 30-х рр. усіх, хто тільки насмілювався висловитися проти генеральної лінії партії. Такі звинувачення доводили молоду письменницю до повної депресії. Саме тоді щораз частіше письменниця занурюється у давнину, намагається пізнавати своїх прапредків, що жили тут, на українській землі.

Творчість Докії Гуменної поділяють на дві основні групи: перша — це твори, присвячені прадавній добі на території України, друга — твори про сучасність.

Серцевина творчості Докії Гуменної — тематика передісторичних часів, внутрішня потреба, поклик поринати в прадавнину, перебувати посеред первісних поселенців України, вживатися в їх психіку, потреби, прагнення. Це було зумовлене глибоким зацікавленням авторки доісторичною людиною, поринанням в іншу, нерадянську дійсність. Письменниця залюбки ходила на наради Археологічної комісії Академії наук, багато читала. Вона навіть брала участь у археологічних розкопках.

Хронологічно першою вийшла повість «Велике Цабе» (1952). Тема повісті — уявна подорож київського дослідника давнини з інституту археології Луки Савура в прадавнє минуле України, до Трипільської доби. Авторка називає свій твір «вигадкою на трипільську тему». Мета її — у легкій розповідній формі зобразити трипільську культуру. Перехід з сучасності в минуле — на чотири тисячоліття тому — цілком природний. Її персонаж Лука реконструює кістяк людини з доби Трипілля; виявилось, що це жінка, яка оживає в його уяві. Це спроба відтворити світоуявлення первісної людини, що вже осягнула певний щабель культури.

Наступним твором була феєрія Д. Гуменної «Епізод з життя Европи Критської» (1957), із буття квітучої Критської культури за дві тисячі рр. до Христа. Далі Д. Гуменна пише науковий есей «Благослови, Мати» (1966). У центрі твору — період палеоліту, події розгортаються в Оріньяку — 50 — 30-тисяч років тому.

Авторка вживалася у ті далекі часи, проникаючи своєю інтуїцією і своїми здогадами в буття первісної людини на наших землях. Інший її твір на споріднені теми — це есе «Родинний альбом» (1971). Під цим дотепним заголовком авторка виводить генезу людини на терені України, апелюючи до еволюційного принципу розвитку людини з нижчих істот (за Дарвіном). У цьому творі, як і в інших авторка робить спробу на основі мовних елементів відкрити прадавній міф, суть світогляду прадавніх поселенців на українській землі. Стиль есе майстерний, отож читається воно з цікавістю, хоча це твір безсюжетний. Д. Гуменна поєднує усі процеси людства з вічними моральними законами.

Твір «Минуле пливе в прийдешнє» (1978) — це розповідь про Трипілля. Ще у вступі авторка стверджує, що «Пізнання минулого — це жива, цілюща вода». Доба Трипілля — це час великих цивілізацій: будування єгипетських пірамід, розквіт Месопотамії, згодом критської культури, фінікійських флотилій. Тож наш добре розвинений пізній неоліт — Трипільська культура — виступає у контексті тих давніх цивілізацій як своєрідна рів- норядна культура.

Докія Гуменна основує свої гіпотетичні картини побуту минулого на великій джерельній лектурі. Її гіпотеза спирається на твердий ґрунт археологічних даних і висновків українських і зарубіжних учених. Тому читач, ідучи за розповіддю авторки, починає вникати у психіку нашого далекого предка. Це немале досягнення авторки.

До цієї ж групи творів належить і повість «Небесний змій» (1982). Фантастична оповідь поєднує давньоминуле і далеке майбутнє. Дія твору відбувається на євразійських просторах та на космічному кораблі в колі дослідників з іншої планети. Дослідники вивчають енеоліт — період на межі між неолітом і бронзовою добою на Землі. На екрані космічного корабля вимальовуються візуальні відображення минулих тисячоліть: 3 — 4 тисячоліття до нашої ери, на межі матріархату і патріархату. Майстерно, хоча й гіпотетично відтворює авторка елементи індоєвропейської прамови, що поширилась із каспійсько-причорноморських і середньоазійських просторів. Релігійні уявлення з тотемного та антропоморфічного сприймання божества переплетені з життям людини неоліту — доби Трипілля.

До творів першої групи зараховуємо також збірку новел «Прогулянка алеями мільйоноліть» (1987) та роман «Золотий плуг» (1969).

Друга тематична група — твори з сучасного авторці життя. Про деякі твори другої групи ми не можемо говорити, тому що вони нам недоступні. Це нариси «Ех, Кубань, ти Кубань, хлібородная» (1931), «Стрілка коливається» (1931), «Листи з степової України» (1929).

Перший із творів, що з’явився на еміграції, це роман у чотирьох томах «Діти Чумацького шляху». У творі письменниця з «неймовірною переконливістю подала художній опис України від початку століття до 40-х років. Оповідь побудована на описі родини й оточення авторки, зображує гірку долю чотирьох поколінь українців: тверде, але й романтично-сентиментальне життя до революції, громадянську війну, колективізацію, голод, терор стосовно інтелігенції, руйнування духовних вартостей».

Особливе враження робить перлина її творчості, епістолярний роман «Мана» (1952); він глибоко психологічний, збуджує високі регістри у людській душі — від зображеного кохання у найчистішій його формі. Генеза твору криється в душі письменниці.

Роман-хроніка «Хрещатий яр» (1956) — це, за оцінкою Ю. Лавріненка, «індивідуальна, а заразом всеосяжна розповідь-свідчення щирої несфальшованої людини» в час німецької окупації Києва. Героїня твору Маріянна — людина високих поривань та емоцій. Але її становище нейтральне, що, за Лавріненком, віддзеркалює «силу пасивного опору народних мас».

Та ж сама героїня Маріянна виступає в романі «Скарга майбутньому» (1964); дія її попереджує дію «Хрещатого яру». Ворожість до більшовицького режиму виявляється в дії Маріян- ни, а радше в самій душі героїні; вона індивідуалістка, і їй тяжко віднайти себе в масовому радянському суспільстві. Вона утопійно задивлена в ідею самовдоволення, і хоче це бачити і в собі, і в інших.

Решта творів Докії Гуменної відображають побут українських емігрантів в Америці. Це збірка нарисів «Багато неба» (1954), написана на основі подорожей авторки по Америці з її спостереженнями й рефлексіями; репортаж «Вічні вогні Альберти» (1959), що презентує західну Канаду; збірки новел та оповідань «Серед хмаросягів» (1962) та «Чотири сонця» (1969).

Останній твір письменниці з часів перебування на еміґраціі — це «Внуки столітнього запорожця» (1981) — українські новели американського походження.

Мабуть, найвизначнішим твором Докії Гуменної після «Дітей Чумацького Шляху» є її автобіографічні спогади «Дар Евдотеї» видані у двох томах (Нью-Йорк 1990), подальші чотири — в рукописах. У першому томі («Київські кручі») вона описала своє дитинство, сімейне оточення, роки навчання та перші кроки в літературі. Другий том («Жар і крига») повністю присвятила зображенню літературного середовища в Києві та Харкові у 20 — 30-х роках.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.