Література та літературознавство української діаспори - Людмила Скорина 2005

Марко Павлишин
Основні репрезентанти та їх концепції
Лекція 6. Літературознавство української еміграції

Збірка М. Павлишина «Канон та іконостас» вміщує «Автобіографію», три частини: «Канон та іконостас. Сучасна українська література», «Риторика і політика. Нова українська література», «Переміщена муза. Українська література і культура в Австралії», бібліографію праць ученого. Застосовуючи засадничий для дослідника принцип деконструкції, отримаємо структуру його культурологічної концепції. Центром її можна визначити «Рецензію-статтю на книжку «До історії української літератури» Григорія Грабовича». Марко Павлишин пропонує історикам літератури продовжити концептуальний полілог про «кляті питання» «повноти і неповноти», «коливання між полюсами простоти і складності», «панівні стилі». Д. Чижевський, Ю. Шерех, Ю. Лавріненко, О. Білецький, І. Рудницький, М. Павлишин, І. Дзюба — головні дійові особи цього полілогу. Принциповим є заклик авторів і до згаданих, і до майбутніх дослідників зважати на позитивні концептуальні риси попередників, не оминаючи їхніх помилок, намагатися вивершити історичний та теоретичний дискурс української літератури.

У більшості випадків Марку Павлишину вдається дотриматися цієї настанови, насамперед у тому, що кожен його аналітичний виклад структурується у відповідності до параметрів системи пост- модерного дослідження. Стаття «Риторика і політика в «Енеїді» Котляревського» не тільки підхоплює назву всього другого розділу збірки, а й визначає своєрідну формулу парадигми «нової української літератури» — «риторика і політика». Автор на разі застосовує цю формулу до творів Котляревського та Винниченка (стаття «Мистець чи моралізатор? «Соняшна машина» Володимира Винниченка»), але у згаданій «рецензії-статті» він накреслює функціональну типологію «соціополітичної історії» в історико-лі- тературних дослідженнях. Зазначимо принагідно, що Марко Павлишин запроваджує її за правилами постструктуралістського де- конструктивізму, тобто виходячи із взаємного спрямування між «соціолектом» — соціологією, політикою, релігією, економікою, «культурою» і под., та «ідіолектом» — авторським текстом, а також з необхідності декодувати т. зв. глибинні структури риторики й політики.

Можливості постмодерної інтерпретації сучасної літератури Марко Павлишин реалізує, застерігаючи свідоме ставлення до власних зусиль віднайти в українській культурі «структури, що притаманні не їй самій, а споглядачеві зовні». Статті першої частини можна вважати реалізацією проекту, укладеного в засадничій праці «Українська культура з погляду постмодернізму»: «...Хоча б коротко розглянути деякі з «вічнозелених» питань: по-перше, бінарну опозицію Росія — Україна, синонімами якої є Імперія — нація, колонізатор — колонія, метрополія — периферія; по-друге, опозицію просвіта — Європа (за Хвильовим), народництво — модернізм, мистецтво для політики — мистецтво для мистецтва; по-третє, протиставлення, похідне від двох попередніх: повна культура — неповна культура. [,..]...Старий канон — новий канон: мистецтво — ринок; патріархалізм — фемінізм...». «Структуроцентруючим», як це виходить за логікою автора, є протистояння старого й нового канону модерної літератури. Обираючи епіграфом до статті «Канон та іконостас» рядок Наталки Білоцерківець: «Ще не всі повернулись, але і пішли ще не всі», — Марко Павлишин закидає творцям нового канону, що «повернення» здійснюється набагато активніше, ніж вилучення з канону деканонізованих. Важливо, що сам він не висуває конкретних пропозицій

— викинути саме ці твори саме таких письменників тощо, а підкреслює дисонанси й суперечності, що супроводжують додання до канону «призабутої», «повернутої» та забороненої спадщини

—  від «неканонічних» творів класиків (Шевченка, Куліша, Нечуя-Левицького, Франка), творів репресованих письменників до творів найсучасніших. Радикалізм Марка Павлишина дещо пом’якшується, якщо врахувати, що з моменту написання (1991) та українського видання статті (1997) минув час, що за українським дзиґарем незіставний із західним (мається на увазі хоча б те, що українські студенти, магістранти та аспіранти плідно використовують аналітичну технологію самого Павлишина, доводячи значні «постколоніальні» зрушення в українській культурі).

Власний канон модерної літератури Марка Павлишина утворюється саме «крізь постмодерні окуляри». Це не означає, що канонізовано лише тих авторів, які демонструють дотичність до постмодерного дискурсу. Можна зрозуміти, що цінність концепції Д. Чижевського для Марка Павлишина полягає, між іншим, і в тому, що повторення стильової моделі відбувається зі збереженням основних рис. Принаймні історична парадигма літературознавця чітко визначає кореспонденції між бароко, романтизмом та постмодернізмом. По-перше, в багатьох статтях наголошується думка не тільки про культурологічний, а й політичний зміст «відкриття» українського бароко. По-друге, «романтичний» вишкіл Марка Павлишина зумовлює різноманітність спостережень над інтертекстом німецького романтизму в українській літературі. Нарешті, художній світ головних фігур постмодерного канону — Вал. Шевчука, І. Калинця, Ю. Андруховича побудований за принципами геральдичної конструкції, що віддзеркалює попередні культурні епохи.

Творам В. Шевчука відведено особливу позицію; на думку Марка Павлишина, саме Шевчукові слід віддати належне як засновнику «нового літературного дискурсу, не детермінованого монополістичною ідеологією і не зорієнтованого на єдиний всесоюзний культурний центр». У чотирьох статтях розглянуто важливіші твори Шевчука (від кінця 1960-х до поч. 1990-х р.). «Дім на горі» визначається як етапний текст, в якому прозаїк почав «привласнювати старі дискурси», «щоб естетично та інтелектуально збагатити національну культуру». В статтях «Відлиги, література та національне питання: проза Валерія Шевчука», «Мітологічне, релігійне та філософське у прозі Валерія Шевчука» піддано деконструкції основні «аргументи» творчості українського письменника («як вона намагається вплинути на переконання та характер почуттів читача»). Окрім уже зазначеного нового літературного дискурсу, до цих аргументів залучено також «нове узаконення середньовіччя та доби бароко як елементів української літературної традиції; відвоювання тієї зони естетичного почуття, яка межує з сакральним».

Аналіз Марка Павлишина містить численні літературознавчі «спокуси», хоча б визначення символу «сфери» як одного з головних просторових, «мітогенних» елементів. Цей образ дає можливість, дещо порушуючи логіку структури, перейти до однієї з найгостріших розвідок збірки — «Квадратури круга: пролегомен до оцінки Василя Стуса». Пастка наставлена на неуважного читача: «оцінка Василя Стуса», а не творів Василя Стуса (ситуація дискусії ускладнюється тим, що стаття писалася для участі в конференції «Стус як текст», 1992). В цьому якраз Марко Павли- шин вбачає причину прорахунків дотеперішніх досліджень «Палімпсестів». Риторичні запитання: «Може, колись прийде час, коли ми зможемо подивитись на Стуса так, як нам би кортіло: розглянути ранній період його творчості як постмодерністичний музей тем, стилів, цитат і пародій і побачити в ньому просто літературність літератури, а пізній період — як бароковий, насичений,

грайливий: як завершення блискучого кічу у виконанні поета рідкісної технічної вправності. А, може, цей час уже прийшов? Можливо, вже тепер можна рівночасно і ставити культурно необхідну оцінку, і її деконструювати? Може, таки вдасться квадратура круга?», — мають сьогодні не одну, а кілька відповідей, принаймні відбулося довгоочікуване видання текстів Стуса.

Бароковість як підставову рису творчості визначає Марко Павлишин і для поезій Ігоря Калинця. У невеликій за обсягом розвідці вміщується огляд основних етапів Калинцевої творчості, концептуалізований на кшталт барокового тексту. До того ж саме ця стаття в методичному плані поєднує деконструкцію з інтертекстуальним аналізом: «меланхолія» як історична традиція, філософема та мотив.

«Постколоніальним рисам» української літератури взагалі та творчості Ю. Андруховича зокрема приділяється увага у двох статтях першої частини («Козаки в Ямайці...» та «Що перетворюється в «Рекреаціях» Юрія Андруховича?»). Марко Павлишин виходить з того, що «Рекреації» — це не «тільки літературний скандал», а осмислення «кінця парадигми національної культури як засобу боротьби за виживання нації і початок парадигми національної культури як нормального відображення багатоманітності сучасного життя».

Проблеми «постколоніального», «колоніального», «антиколоніального» тощо актуалізовані в статтях, присвячених значущим творам української прози останніх десятиліть. Виходячи з авторської концепції сучасної літератури, розглянуто «Собор» Олеся Гончара, «Орлову балку» М. Руденка, «Я, Богдан» П. Загребельного, прозу Є. Гуцала та В. Дрозда. Полемічно-провокативні закиди Марка Павлишина повсякчас запрошують до участі у критичному полілозі (до речі, з багатьма оцінками полемізує Іван Дзюба).

Третя частина збірки надає можливість оглянути систему україномовної культури Австралії, частиною якої є власне доробок Марка Павлишина. Привертають увагу декілька аспектів: типологія літератури, сатиричної зокрема, український театр в Австралії, українська преса. Деконструкції піддані твори Д. Нитченка («Живий Дмитро Нитченко», «З епістолярної скарбниці Дмитра Нитченка»), М. Лазорського, О. Чорнобицької, З. Когут (останній присвячено найбільшу увагу в оглядах поезій, сатиричної літера

тури та окрему статтю — «Штрихи до автопортрету діяспори: про поезію Зої Когут»), Автопортрет австралійської діаспори Марко Павлишин створює фактично на інших засадах, ніж попередній огляд української літератури, але засадничі риси кореспондують між собою. В центрі уваги так само проблеми «аргументації» та постмодерного спрямування літературно-художніх творів. Вагомість результатів дослідження підтримується ретельністю фіксації фактів культурного життя на всіх рівнях: україномовна книжка, український театр (викликає заздрість не тільки здійснення понад двохсот вистав, а й дані архіву відділу славістики Університету ім. Монаша в Мельбурні), виставки українського малярства (зокрема, стаття «Михайло Кміт: біографічний нарис»), українська преса тощо. На користь «оптимістичного» (бо наводиться й «песимістичний» варіант) діагнозу Марка Павлишина свідчать і сам факт видання його книжки в Україні, і зв’язки, що утворилися між Монашем та Київським університетом.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.