Література та літературознавство української діаспори - Людмила Скорина 2005

Юрій Шерех
Основні репрезентанти та їх концепції
Лекція 6. Літературознавство української еміграції

Всі публікації щодо:
Літературознавство

Ю. Шерех є нині чи не найпопулярнішим і навідомішим літературознавцем українського зарубіжжя. І цей інтерес є не випадковим, особливо з огляду на вагомість його доробку та роль в організації літературного життя на еміграції (МУР, «Слово» тощо). Нині літературознавчі праці Ю. Шереха систематизовані у трьохтомному виданні, відповідно до трьох збірок: «Не для дітей», «Друга черга», «Третя сторожа». Літературно-критичний доробок Юрія Шереха-Шевельова — це своєрідний символ творчої свободи представників діаспори, ствердження власної позиції автора. Розглянемо деякі особливості літературно-критичної концепції Ю. Шереха.

На думку Ю. Шереха, мистецтво є сферою вираження і конструювання суб’єктивного бачення світу. Автор може прагнути до досягнення об’єктивної повноти у змальовуванні власного «я» та довкілля, його настановою може бути міметичне зображення дійсності, але, попри всі намагання, картина завжди буде обмеженою. Вона визначатиметься особистою точкою зору й горизонтом сподівань автора та реципієнта, а також можливостями й межами матеріалу мистецтва, зокрема слова. Тому прагнення до об’єктивності залишатиметься нездійсненною мрією.

Поруч із проблемою способу зображення дійсності неминуче виникає проблема об’єкта мистецтва. Ю. Шерех вважає ним людину. Брак уваги вітчизняних гуманітаріїв до концепції людини змушував Ю. Шереха активно займатися нею, і так проблема людини в українській літературі стала однією з центральних у його доробку. Він закликає відмовитися від схематичності в її зображенні. Ю. Шерех відкидав табу на змалювання приватного боку людського життя, яке спершу було зняте з української літератури митцями початку XX ст. (О. Кобилянською, Г. Хоткевичем, М. Коцюбинським, В. Винниченком та ін.), а потім, у 1930-х, було знову накинуте їй.

Критик вважає, що гуманізм був традиційною ознакою української літератури. Унаслідок суспільних вимог, які з особливою категоричністю почали висуватися до мистецтва в обох частинах України починаючи з 1930-х рр., література втратила свій гуманістичний пафос. Після тоталітарної катастрофи та війни людина потребувала любові й уваги до себе. Митець повинен був стати людяним. Його гуманізм мав впливати на окрему людину, а тим самим і на весь світ. Таким чином, Ю. Шерех постулював морально-етичну функцію мистецтва, що полягає у визнанні його здатності перетворювати суспільство й навколишній світ.

Причиною звернення Ю. Шереха до даної проблеми було усвідомлення кризи людини XX ст., яку традиційно пов’язують з двома світовими війнами, встановленням тоталітаризму в країнах Східної й Центральної Європи, з девальвацією культурних цінностей під тиском технічної цивілізації та з виникненням масового суспільства. Криза людини породила «безгрунтянство» й «антеїзм» (Ю. Шерех) у мистецтві. Це якісно нова позиція людини щодо світу й себе: вона вже більше не готова, сформована даність, а проблема. Світ і «я» потребують осмислення, поновного віднайдення основи, тільки тоді вони набувають цілісності й значення.

Позиція Ю. Шереха є виразно антропологічною. Він усвідомлює неможливість всеохопного вивчення людини засобами науки. Наукове знання про людину є фрагментарним. Мистецтво ж висвічує ту частину особистості, яка непідвладна науці. Воно допомагає людині глибше пізнавати себе й світ, а отже, воно виконує пізнавальну функцію. Мистецтво має відкривати невідоме або пропонувати нові ракурси бачення відомого, демонструючи новаторство у використанні матеріалу.

Важливим методологічним принципом Ю. Шереха є положення про неповноту української культури. За Ю. Шерехом, культура може вважатися повного тільки тоді, коли вона задовольняє запити всього суспільства, а не окремих його членів. Брак низки жанрів, що повинні задовольняти потреби численних кіл споживачів, має бути подоланий. Таким чином, для критика проблема повноти / неповноти культури є проблемою її соціального функціонування, якою займається рецептивна естетика.

Чимало уваги Ю. Шерех присвятив питанням літературної критики. Програмовою у визначенні завдань критики, її цілей і призначення є стаття «Два стилі літературної критики». Автор розмірковує в ній про два типи критики, представлені в літературному процесі, — «критику нагляду» і «критику вгляду». «Критика нагляду» характеризується Ю. Шерехом як така, що підходить до літератури з апріорно заданими настановами. Авторський задум та особливості мистецького розвитку — це принципи, якими керується «критика вгляду». У процесі інтерпретації вона виходить із твору, намагаючись уникати накидання авторам і читачам власних смаків. Свою функцію «критика вгляду» вбачає у вивченні внутрішньої суті та якості літератури.

Метою критики є якнайглибше проникнення у твір, але, за Ю. Шерехом, попри всі намагання, він залишиться до кінця не розгаданим. Можна припустити, що, з одного боку, цю невідтворність спричиняє суб’єктивний струмінь у творі, який робить аналіз проблематичним. З другого боку, йдучи за логікою Ю. Шереха, причиною невідтворності літератури слід визнати фрагментарність аналізу, викликану суб’єктивними чинниками. Читач — професійний (яким є критик) і непрофесійний — дивиться на твір з певної перспективи. Він сприймає мистецьке явище, виходячи зі свого культурного досвіду. Знання, свідомість і почуття конкретної особи стають фокусом, у якому сам твір складається в цілість. Вони перетворюються на призму, через яку відбувається його пізнання та оцінка.

Таким чином, критика в концепції Ю. Шереха, як і мистецтво, постає суб’єктивною діяльністю. Ю. Шерех заперечує погляд на критика як на проміжну й нібито неважливу ланку між письменником і читачем. Для нього критик — це не тільки тлумач творів, що намагається заховати власне «я», аби бути об’єктивним, а співтворець, без якого мистецтво лишається річчю в собі. Проміжне становище між письменником і читачем зовсім не загрожує йому втратою власної індивідуальності, навіть навпаки. Незаперечна суб’єктивність процесу сприйняття породжує неможливість вичерпної оцінки твору. Попри те, що «критика вгляду» усвідомлює неможливість вичерпного аналізу, який би дорівнював творові, вона перебуває у стані постійного прагнення до нього.

За Ю. Шерехом, твір набуває онтологічного статусу лише у свідомості читачів. Він інтенціонально спрямований на реципієнта. Для реалізації твору, для його здійснення, розкриття потенціалу, потрібен читач. Без нього твір залишається нездійсненим.

Твір полісмисловий. Авторська інтерпретація зберігається доти, доки твір читає автор. Після оприлюднення твору його інтерпретація неминуче змінюється. У ньому з’являються нові смисли, відчитуються нові проблеми. Твір не може породжувати смисли без кінця, а це у свою чергу означає, що їх кількість є обмеженою. Саме вони — усі можливі смисли — становлять рамки твору. Таким чином, за Ю. Шерехом, смисли перебувають у творі в потенційному стані, кристалізуючись тільки завдяки участі читача. Тому смисл належить не лише творові та його автору, а й читачеві.

Шерехове тлумачення інтерпретації, якою займається критика й кожен окремий читач, відповідає засадам феноменологічного методу та рецептивної естетики. Воно суголосне ідеям Р. Інгардена, В. Ізера, Г.-Р. Яусса і визначене впливом О. Потебні та О. Білецького.

Розглянемо витлумачення критиком доробку окремих українських письменників.

Постать Л.Барановича цікавить критика як приклад епохи, у яку відбувався злам свідомості та характеру українців. Ю. Шереха цікавить процес переродження волелюбного народу на пристосуванців. На його думку, брак вищих поривань, добровільна відмова від активних дій виплекали пасивність і байдужість до глобальних проблем. Таке змізернення людських душ і стало причиною катастрофи української історії.

Симптоматичною з цього погляду Ю. Шерехові здається постать Л. Барановича. У його житті й творах критик бачить шлях від активності до пасивності, знаходить проблеми, злободенні для XVII ст. Проблема зовнішньої орієнтації, яка завадила Л. Барановичеві в повній мірі реалізувати свій потенціал, була особливо актуальною під час Другої світової війни. Стаття Ю. Шереха «Меч, труби, лютня» була своєрідним застереженням від чергової помилки.

У статті «Критика поетичним словом» аналізується проблема усвідомлення Т. Шевченком власної місії в літературі, тісно переплетена з проблемою його ставлення до літературних попередників — І. Котляревського та Г. Квітки-Основ’яненка. Ю. Шерех вирішує перевірити на правильність оцінку «Енеїди» як твору національного. Головним критерієм аналізу твору стає його мова. Як твердить Ю. Шерех, поему написано суржиком. Т. Шевченко також послуговувався цим різновидом української мови, але лише із сатиричною метою. Поет не міг погодитися з тим, щоб в основу літературної мови було покладено суржик. Позиція Т. Шевченка в цьому питанні була принциповим запереченням позиції І. Котляревського.

Поезія «До Основ’яненка» засвідчує дальший розвиток Шевченкових поглядів на літературу. Літературною декларацією Т. Шевченка стають рядки, у яких він закликав Г. Квітку звернутися до історичної тематики, зосередитися довкола періоду козаччини, осмислюючи національні катастрофи і звеличуючи «славу козацькую». Ю. Шерех стверджує, що сподіватися від давно сформованого письменника і просто літньої людини зміни творчої манери було практично неможливо. Поезії «На вічну пам’ять Котляревського» та «До Основ’яненка» засвідчують відкинення Т. Шевченком поетичних світів та ідеологій обох письменників. Осердям і батьківщиною художнього простору Т. Шевченка була Україна, а І. Котляревського та Г. Квітки — Малоросія. Обидві Шевченкові поезії стверджували появу якісно нового типу історичної та культурної свідомості. Відтак Шерехова стаття руйнує наше уявлення про Т. Шевченка як продовжувача традицій І. Котляревського та Г. Квітки й доводить багато- вимірність їх рецепції поетом.

Наступна шевченкознавча проблема, до якої звернувся Ю. Шерех, — це проблема періодизації творчості поета. Критик простежує еволюцію стилю в його творах 1857 — 1859 і 1860 рр. Ю. Шерех вважає, що характерною ознакою Шевченкових поезій 1860 р. є зменшення ролі церковнослов’янізмів і звуження їх значення, поява вірша-мініатюри, новий підхід до використання фольклору, зміна світоглядних настанов. Ю. Шерех наголошує на появі в цих творах відчуття гармонії. Воно приходить на зміну бунтарським настроям попередніх періодів. З цього відчуття випливає переосмислення бунтів, повстань, революцій: тепер зміна соціального устрою пов’язується не з месником, а з «апостолом правди і науки». Його прихід породить гармонію, завдяки якій потреба в революційних змінах відпаде сама собою.

П. Кулішеві Ю. Шерех присвятив розвідку «Кулішеві листи і Куліш в листах». Ю. Шерех запропонував свою концепцію доробку П. Куліша. Її характеризує позитивна спрямованість, прагнення визначити дієву домінанту дискурсу письменника. Критик виділяє п’ять моментів. Це ревізія історичної ролі козацтва; теорія двоєдиної «руської нації»; віра в особливу місію слова та української літератури; самоусвідомлення П. Кулішем власного місця у вітчизняній історії; культ праці. Абсолютно новим є перше положення. Прийнято вважати, що письменник ішов від романтичного погляду на козаччину на початку творчості до ідеї про її варварський характер і руйнівну роль у пізніший період, починаючи з часів служби в Польщі. Ю. Шерех доводить, що погляди П. Куліша на це питання не зазнали еволюції. На думку критика, навіть рання творчість письменника засвідчує негативне ставлення до козаччини. Своєрідний виняток становить лише поема «Україна» (1840). Наявність у ній романтичного струменя Ю. Шерех пояснює її компілятивним характером. Вона написана під впливом народних дум. Саме ця обставина, як гадає Ю Шерех, не дозволяє говорити про оригінальність, у тому числі й ідеологічну, П. Куліша в поемі. Отже, говорити про свідомий романтичний погляд на козаччину в поемі «Україна» не можна.

Роман «Чорна рада» являє собою, за Ю. Шерехом, принципову відмову від оспівування козаччини. Критик акцентує на тому, що П. Куліш зобразив козацтво як руйнівну силу та показав його класову стратифікацію. Епілог до роману бачиться критикові логічним завершенням твору, що в сконденсованій формі виражає погляди П. Куліша на історичну роль козацтва. Автор наголошує на необхідності та закономірності приєднання України до Росії. Яскраво виражена проросійська орієнтація П. Куліша випливає з негативної оцінки козаччини як історичного та соціального феномена.

Скристалізовані в Кулішевих листах думки дозволяють Ю. Шерехові говорити про те, що в них він досягає синтезу, що вони допомагають збагнути осердя його ідей.

Аналізові поеми І. Франка «Мойсей» Ю. Шерех присвятив статтю «Другий «Заповіт» української літератури». Трактування «Мойсея» як твору, головною проблемою якого є конфлікт народу та проводу, Ю. Шерехові видається поверховим. Критик виділяє у творі дві дії — зовнішню та внутрішню. Думку про те, що головною в поемі є саме внутрішня дія, Ю. Шерех обгрунтовує тим, що конфлікт Мойсея зі своїм народом у творі не змальовується.

Аргументи, які висуває Азазель, — це спроба Мойсея оцінити мету свого життя, шлях її досягнення та її правомірність. Неплідна палестинська земля, заселена різними племенами, у яких треба було виборювати право жити на ній, викликала гірке розчарування Мойсея, що вилилося у фразу «Одурив нас Єгова!». За Ю. Шерехом, Мойсей зневірився в доречності й потрібності власного життя. Втративши мету, воно втратило свій сенс. Трагедію Мойсея в інтерпретації І. Франка Ю. Шерех пояснює тим, що пророк знав, що нації не мають особливих місій, але все ж таки намагався приховати цей факт навіть від самого себе. Тільки перед смертю Мойсея його внутрішній голос — Азазель відкрив перед ним з усією очевидністю позитивістичний погляд на історію.

Розбудова сучасних смислів класичних текстів у доробку Ю. Шереха блискуче демонструє властивості літературної критики як такої, з її обов’язковою актуальністю, зорієнтованістю на потреби сучасності, вибірковістю предмета аналізу.

Особливо плідним часом для Ю. Шереха-літературознавця був т. зв. МУРівський період. МУР добре усвідомлював політичне значення, яке в силу історичних обставин відігравала українська література. У декларації МУРу, написаній Ю. Шерехом, і в редакційній — фактично Шереховій — статті «Чого ми хочемо» (МУР, зб. 1, 1946) недвозначно засвідчена виразна політична настанова об’єднання. Політичні акценти цієї заяви пояснюються її часом — осінь 1945-го року, який разом із завершенням війни

приніс українським державникам чергову поразку в національно- визвольних змаганнях. Але, проголошуючи ці гасла, Ю. Шерех і його однодумці вважали, що вони не повинні визначати розвитку літературного процесу. Цілковита політизація, що призводила до однобічності та зниження естетичного рівня, була неприйнятною для Ю. Шереха. Усвідомлюючи, якої шкоди може завдати літературі диктат над нею політики, трійка Ю. Шерех — У. Самчук — Ю. Косач виступила в обороні мистецтва. На противагу цим письменникам, виступи І. Багряного репрезентують полярну тенденцію. їх характеризує обов’язкова присутність чітко визначеної ідеологічної платформи та утилітарне розуміння функцій мистецтва. До числа активних авторів політичного напрямку належали Д. Донцов і Ю. Бойко, які представляли в критиці яскраво виражену націоналістичну орієнтацію. В обох критиків над сприйняттям мистецьких явищ домінує, підпорядковуючи собі естетику, відданість націоналістичній доктрині.

Ю. Шерех відкидає властиву заідеологізованій критиці тезу про обов’язкове служіння літератури політиці. Вихідним положенням його критичних міркувань є думка про свободу мистецтва від політики. Воно є для нього самодостатньою галуззю людської діяльності. Та Ю. Шерех ніколи не закликав до аполітичності, гостро висловлюючись виключно проти «розполітикованості».

У повоєнні роки Шерех зосереджувався на пошуках шляхів розвитку української еміграційної літератури. Першим і найбільш дискутованим варіантом естетичних засад нового мистецтва стала концепція національно-органічного стилю Ю. Шереха, викладена ним у доповіді «Стилі сучасної української літератури на еміграції», що була виголошена на Першому з’їзді МУРу. Цей виступ був узагалі першою спробою теоретичного осмислення проблеми стилю та формування нових стильових моделей після відомої літературної дискусії 1925 — 1928 рр., започаткованої М. Хвильовим.

У схемі стильового розвитку Ю. Шереха традиційні стилі виступали як підготовчі етапи цієї суперскладної системи, що мала в сучасності творчо синтезувати найкращі здобутки попередників. Епоха національно-органічних стилів уявлялася мало не піком розвитку мистецтва. Ю. Шерех шукав у національній специфіці риси, притаманні всім історичним стильовим системам даної культури. Це риси сталі. Для збереження динамічності розвитку вони мали бути помножені на універсальність ідей сучасного світу. Помилка Ю. Шереха полягала в тому, що він визначив головними ознаками нового стилю риси, властиві усій попередній культурі, таким чином, у національно-органічному стилі не відчувалося новизни. Він виявився позбавленим власного обличчя, бо в нього не було ознаки, притаманної тільки йому. Через те він і лишився тільки теоретичним експериментом. Ю. Шерех прагнув того, що називають класичним національним стилем. Він сподівався оновлення українського письменства через синтез його найкращих надбань, він чекав появи нового стилю, що якнайповніше відповідав би специфіці даної культури. Ю. Шерех шукав сталі ознаки, на які могла спертися національна література в цілому, а не лише в певний історичний момент. Він знайшов їх у національній основі, яка з’єднує літературу різних епох у єдине ціле, але він лишив поза увагою своє ж твердження про те, що національне начало присутнє у творчості завжди. Національний стиль розчинений в усіх інших, він є вертикаллю, що пронизує всі періоди літературного розвитку.

Розвідки Ю. Шереха спрямовані на чисто критичне завдання — відшукати сучасний смисл. Навіть у напівзабутих творах, що перебували на маргінесі естетичної свідомості, Ю. Шерех знаходить ідеї, суголосні із сучасністю. Критик шукав в українському мистецтві такі досягнення, які б могли збагатити світову культуру. Концепція національно-органічних стилів була своєрідною альтернативою теорії соціалістичного реалізму й визначалася прагненням врятувати самобутність української літератури. Попри те, що Ю. Шерех відмовився від неї, незважаючи на те, що сьогодні вона виглядає як історичне явище, вона відбиває шляхи, якими українська критика визначала перспективи подальшого розвитку мистецтва. Не втрачаючи зв’язку з наукою, критика Ю. Шереха вбирає в себе елементи художнього мислення. Заперечуючи будь-які форми насильства у творчості, Ю. Шерех прийшов до визначення критики як гри і продемонстрував нахил до гри на рівні змісту та форми, а також до літературних містифікацій.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.