Література та літературознавство української діаспори - Людмила Скорина 2005

Дмитро Чижевський
Основні репрезентанти та їх концепції
Лекція 6. Літературознавство української еміграції

Всі публікації щодо:
Літературознавство

Наукова діяльність Дмитра Івановича Чижевського розгорталася в українській діаспорі. На час еміграції Д. Чижевський мав 28 літ. Народився він 23 березня (4 квітня) 1894 року в Олександрії Херсонської губернії (нині — Кіровоградська область). Вищу освіту здобув у Петербурзькому (1911 — 1913) та Київському (1914 — 1919) університетах. Про конкретну участь у революційних подіях 1917 року та у громадянській війні нам достеменно нічого не відомо, але відомо, що в Центральній раді був «меншовиком» і це засвідчив арешт Д. Чижевського та короткочасне перебування його в більшовицькій тюрмі. Після виходу на волю викладав в Інституті шляхетних дівчат, а на рубежі 1921 — 1922 років пройшов конкурсне оформлення на викладача Київського університету. Але обставини склалися так, що йому загрожував новий арешт, і до праці в університеті він так і не став. Д. Чижевський зважився на еміграцію. Два роки знадобилося майбутньому вченому, щоб здобути ще й вищу освіту в Німеччині (у Гейдельберзькому та Фрайбурзькому університетах), а з 1924 року він уже лектор, в відтак доцент Українського педагогічного інституту в Празі.

У 1929 році Д. Чижевський починає працювати доцентом, а згодом — професором Українського вільного університету (УВУ), який з Відня перебрався до Мюнхена, де функціонує донині. Крім викладів в УВУ, Д. Чижевський до 1949 року викладав лише в німецьких університетах (міста Галле, Ена та Марбург), а також епізодично виступав з лекціями в багатьох університетах інших європейських країн (Польщі, Франції, Швеції, Чехословаччини та ін.).

У 1949 — 1956 роках Д. Чижевський обіймає посаду професора Гарвардського університету (США), одночасно завідуючи філософським відділом Української Вільної Академії Наук (УВАН) у Нью-Йорку. Умови життя і праці в США не цілком влаштовували ученого, і в 1956 році він знову повертається до Німеччини. На посаді професора Гейдельберзького університету йому судилося закінчити свій життєвий і науковий шлях 18 квітня 1977 року.

Перші наукові публікації Д. Чижевського пов’язані з філософією. Докторський ступінь він здобув за дослідження «Гегель у Росії» (1924), протягом 20-х років видав конспекти лекцій з логіки (1924), хрестоматію з грецької філософії (1927), історіографічну працю «Філософія на Україні» (1926, 1929), монографію «Сковорода» (1931) та опублікував понад тридцять статей українською, російською, чеською та німецькою мовами у різних періодичних виданнях. Своєрідним підсумком його філософських студій на цьому етапі стали видані у 1931 році «Нариси історії філософії на Україні». Пізніше Д. Чижевський поглиблюватиме свої дослідження в галузі української філософії («Філософія Г. С. Сковороди» (1934) та інші), але паралельно дедалі більше його увагу привертатиме літературознавство. В 1942 році він видає «Історію української літератури» (давній період), у 1948 — «Історію давньоруської літератури: Київська епоха» (німецькою мовою), у 1952 — «Порівняльний нарис слов’янських літератур», у 1957 — «Про романтизм у слов’янських літературах», у 1960 — «Історію руської літератури до епохи бароко» (англійською мовою), у 1971 — «Порівняльну історію слов’янських літератур» та ін. Але найгрунтовнішою і по-справжньому фундаментальною працею Д. Чижевського стала «Історія української літератури (від початків до доби реалізму)».

Майже одночасно з відгуком О. Білецького рецензію на «Історію...» Д. Чижевського опублікував у діаспорній періодиці Ю. Шерех (Шевельов), літературний редактор цієї праці. Головна думка Ю. Шереха полягала в тому, що «Історія...» Д. Чижевського є цілковитим антиподом не лише праць, створених у дусі «сургучевої лінії» соцреалізму (давній вираз М. Куліша), а й усіх так званих «народницьких» історій, серед яких найпоказовішою, на думку Ю. Шереха, була «Історія українського письменства» С. Сфремова.

Спираючись на стильову домінанту в характеристиці літературного процесу, Д. Чижевський трактує стильові поняття дуже широко — «як стилістичні системи, як системи жанрів і як світоглядові настанови». Не відкидає він і категорії «ідейного змісту художнього твору», наголошуючи, зокрема, що кінцевою метою літературознавця є синтетичне осмислення літературного процесу; воно включає формотворчий та змістовий аналіз, а розкриття ідейного змісту кожного твору є його «вищою інтерпретацією». В іншому місці своєї праці Д. Чижевський зазначає: «Літературна теорія — не єдина сила, що визначає собою літературу певної епохи. Літературна практика залежить і від ідеології свого часу, і від соціальної структури суспільства». Але виходити в усіх випадках, коли йдеться про справжню художню творчість, треба саме з форми (стиль, жанр, стилістика), оскільки рух літератури — це насамперед рух форм, незмінним у яких є лише центр головної уваги письменства — людина в її пориванні до істини буття. Така концепція чи не найбільшою мірою занепокоїла радянських літературознавців, оскільки «істина», як вони вважали, вже знайдена, а питання форми художнього твору уявлялось їм тільки в орнаментальному (і ніяк не змістовому) плані. Звідси, до речі, й думка О. Білецького, що Д. Чижевський, мовляв, «обезкровив історію нашої літератури», розглядаючи лише художню форму творів, яка, мовляв, не пов’язана ні з політикою, ні з класовою боротьбою.

Виконуючи своє завдання, Д. Чижевський, звичайно, керувався не принципами механіки; він пішов шляхами винятково творчими, міркувальними і в цілковитій відповідності з логікою розвитку саме українського літературного процесу; це дало змогу максимально окреслити і специфіку духу української літератури, і оте суверенне в колі світових літератур місце, на яке спромоглася вона за свою понад тисячолітню історію.

Звісно, учений цілком свідомий того, що будь-яка класифікація чи рубрикація несе на собі знак умовності чи й схематизму. Тому, назвавши в періоді між XI і початком XX століття дев’ять літературних епох (стилів), він запрошує до сприйняття їх як «до деякої міри схематизованої абстракції», але важливо, що в обгрунтуванні цієї абстракції вчений майже завжди і послідовний, і науково переконливий. Не вникаючи в деталі, наприклад, бачиш, як нелегко давалось дослідникові проведення межі між «монументальним» і «орнаментальним» стилями, на яку справді умовність довелося зважуватись ученому, щоб «утиснути» між епохами «бароко» і «романтика» не дуже виявлений в українській літературі «класицизм» і так далі. Ще хисткіше, мабуть, почувався вчений, коли йому доводилося «приписати» якогось письменника саме до «такого», а не «такого» стилю, і тут, мабуть, цілковиту рацію мав Ю. Шерех (Шевельов), який зазначав, що слід враховувати те, що жоден із «великих» письменників належати до якогось певного стилю не може навіть з тієї простої причини, що він справді великий. Характеристика творчості великих представників певного стилю — це, як було сказано, другий кит, на якому тримається материк історико-літературної методології Д. Чижевського. Д. Чижевський не ігнорує світоглядних основ творчості того чи того автора, але він бачить їх не в «класовому походженні», а в художній тканині твору, як одну з органічних складових його ідейного змісту, як вияв його філософії. Тому-то, за спостереженням ученого, в одних письменників ця філософія «звужена», в інших — «тенденційна», ще в інших — «недостатньо проявлена» і так далі. А пізнається все це в образній системі автора, в його поетиці, яка змістом своїм найтісніше пов’язана з природою психології творця і його баченням життєвих відповідностей чи невідповідностей.

Звичайно, Д. Чижевський — «жива людина» і вимагати від нього «дерев’яної об’єктивності» в характеристиці письменницької філософії було б цілковитим абсурдом, на якому могло певний час триматися хіба що соцреалістичне літературознавство. Є у Д. Чижевського свої «симпатії» й «антипатії»; до окремих авторів чи літературних епох він ставиться з пієтетом чи опінією і так далі. Інша річ, наскільки узгоджується той пієтет чи та опінія з конкретним літературним матеріалом. Не думаю, наприклад, що вчений виявився достатньо критичним у погляді на середньовічну літературу, яка була не менш заглушена християнською ідеологією, ніж радянська — більшовицькою. Так само письменники барокового періоду, здається, знайшли в оцінці Д. Чижевського відверто перебільшену атестацію, за якою виходить, що «Енеї- да» І. Котляревського була якщо не кроком назад, то принаймні чимось «нижчим», ніж література бароко. Як наслідок, звернення І. Котляревського до «народної мови» трактується Д. Чижевським, як початок «стагнації літературних форм»; мовляв, визначальною в творчому середовищі була думка про необхідність писати «народною мовою», і тоді всі вважатимуться письменниками українськими, а про потребу розвивати різні стилі і жанри ніби < забувалось. Це, очевидно, і так і не зовсім так. Де гарантія, що стара книжна мова, якою користувалися письменники бароко, сприяла б розвитку течій, напрямків і стилів суто української літератури? Швидше всього, вона б остаточно злилася з мовою імперської Росії і на багато десятиліть чи й на ціле століття загальмувалося б найголовніше в історичному процесі України — друге (після власне ренесансу) національне відродження. А те, що до цього відродження найбільшою мірою спричинилося звернення літератури до національної мови — сумніву не підлягає. Історичний досвід доказує, що національне відродження у сфері духу майже завжди починається саме з мовних питань, що підтвердив, зокрема, й найновіший етап такого відродження в Україні на рубежі 80 — 90-х років нашого століття.

На цьому слід наголосити тому, що в таких чи подібних принципових питаннях синтетична історико-літературна праця повинна виявляти якнайбільше об’єктивної, сказати б, ясності. Бо від них рукою подати й до питань, які автори таких праць ставлять чи й вирішують уперше. Одним із них є питання про «неповну українську літературу». Проблема ця у Д. Чижевського розглянута досить широко, і звернувся до неї вчений саме у зв’язку з аналізом літератури, що творилася на рубежі бароко і класицизму. На цьому етапі стало можливим показати, чому ж з’явився такий феномен, як «неповна література». Виявляється, що він прямо пов’язаний із поняттям «неповна нація», що на різних етапах історії переслідувало українську націю як фатум. У часи панування Польщі значна

частина інтелігенції відривалась від українського грунту, щоб «зміцнитись» у польському дусі; на рубежі XVIII — XIX століть почалися масові відпливи українських інтелектуальних верств у бік імперської Росії і так далі. Були серед тих сполячених та зрусифікованих і літератори, які навіть породили такі явища, як «українська школа» в польській літературі та «українська школа» в російській літературі. А власне українська література від цього, звичайно ж, не збагачувалась, а збіднювалась, тобто ставала «неповною». Неповнота ця виявлялась і в стилях, і в жанрах, і в темах, та найголовніше — в талантах. Чого варта, наприклад, така втрата для української літератури, як зрусифіковані М. Гоголь чи В. Короленко? Щоб цього уникнути, саме й потрібне було утвердження української літератури національною мовою. Відбувалося воно протягом усього XIX століття. І тут має цілковиту рацію Д. Чижевський, коли говорить, що саме у XIX столітті весь зміст українського національного руху полягав у «доповненні» національного організму до певного культурно-самостійного стану. «Це нелегке завдання в сфері літератури, — продовжує вчений, — полягає між іншим у тому, щоб утворити повну систему літературних форм... Це довго не вдавалося... Література іноді досягала цієї мети, але потім знову приходила доба підупаду. Головне: «неповна» література не могла задовольнити потреб самого культурно-провідного шару. Витворення самодостатньої літератури вдалося лише українській модерній літературі з її різноманітністю літературних гатунків та течій. Але тут на перешкоді стала політика, — російський більшовицький уряд навмисне утримує національні літератури, крім російської, на рівні неповних літератур».

Сьогодні, здається, ніхто не заперечує, що найбільший поштовх у рухові української літератури до повноти й самостійності пов’язаний з виходом на художню арену романтиків, з утвердженням світової романтичної стильової течії. Д. Чижевський дотримується такої ж думки, але відносить романтизм лише до 30-х років XIX століття, коли почали виступати із своїми творами П. Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський, А. Метлинський та інші. Про передромантичні явища вчений майже не згадує, зараховуючи всю післябарокову літературу до класицизму. Відтак сюди потрапляють і І. Котляревський, і Г. Квітка-Основ’яненко, і менш відомі їхні сучасники. Чи були вони справді класицистами — питання, мабуть, дискусійне, оскільки поняття «класицизм і Україна» не цілком пов’язуються між собою через відсутність абсолютизму в Україні як неодмінного «супутника» класицизму. Але це ще не аргумент, бо окремі стилі можуть існувати не як органічні, а як наслідувальні. Важливою видається проблема існування класицизму в усіх літературах тією мовою, яка була в ужитку авторів і попереднього (старого) стилю, а Котляревський і згодом Квітка-Основ’яненко запровадили зовсім іншу, народну мову, на основі якої й почався отой процес національного літературного відродження. Швидше всього тут треба говорити про якийсь особливий синкретизм: стилістика в них класицистична (у Котляревського ще й бурлескна, а у Квітки-Основ’яненка — сентиментальна), а за духом (тобто за змістом художнього мислення, який є основою стилю як духовної індивідуальності) вони вже були романтиками (чи перед- романтиками). Річ у тім, що найпершою ознакою романтизму, як відомо, є зв’язок з фольклорною, народною свідомістю, а мова — це ж найочевидніший продукт тієї свідомості, і Котля  ревський, коли звернувся до української мови, то вже цим виявив свій зв’язок із тим великим рухом, що дістане назву романтичного. Те же саме і Квітка-Основ’яненко, і до певної міри навіть Г. Сковорода чи автор «Історії Русів», котрі, хоча й залишалися ще в полоні «старої» мови, але своїм духом виявляли теж палку готовність влитися в романтичну стихію.

Тарас Шевченко, як відомо, — вершинне досягнення не лише нової, а й усієї української літератури. Д. Чижевський розглядає його творчість цілком у романтичному ключі, що для літературознавства на материковій Україні є цілковитою новизною, оскільки тут уже понад півстоліття романтичною вважають лише ранню творчість поета, а все інше то, мовляв, «престижніший» реалізм. Щоправда, у 20-х роках «допускалися» до життя й інші думки. Так, у написаній 1924 року статті «Шевченко і романтизм» П. Филипович зараховує до романтичного стилю теж фактично всю Кобзареву поезію. Шевченкові балади, наприклад, це українська варіація суто романтичного жанру; історичні поеми дають суто романтичний культ героїчної індивідуальності; навіть так звані «побутові» поеми створені в «криваво-ефектовних», суто романтичних тонах. Отже, віднесення «всього» Т. Шевченка до романтизму має свою традицію, і Д. Чижевський нібито ніяких відкриттів у цьому випадку не робив. Насправді ж були й відкриття та ще й із згадуваними «натяжками». Наприклад, творчість поета характеризується як творчість представника «київської школи романтиків». Очевидно, Шевченка не можна зараховувати до жодної «школи», бо він сам — «школа». З приводу цього Ю. Шерех у цитованій рецензії висловився аж надто різко, говорячи, що це все одно, що на клітці «лева» написати «кішка». Обмеження Шевченка якоюсь «школою» не прийнятне, бо в нього, як у кожного генія, є не тільки всі можливі варіанти романтизмів, а й немало варіантів багатьох інших стилів та напрямів, аж до модерного у XX столітті сюрреалізму.

З інших «натяжок» Д. Чижевського щодо творчості Т. Шевченка варто виділити його думку про «обмеженість» поезії Кобзаря, яка виявляється нібито в його ухилах у «романтику жахів» (самогубство Катерини, сцени катування в «Гайдамаках» і так далі). Очевидно, тут має місце якийсь недогляд; романтичні прийоми вчений трактує як знімки реальності. Такі «підміни!», як відомо, ведуть до розмивання уявлень, про художню творчість, а Д. Чижевського в цьому ніяк не запідозриш.

Дуже суттєвою рисою його «Історії...» є, зокрема, якнайширший у ній літературний контекст. Це, по суті, єдине до сьогодні дослідження, в якому український літературний процес простежений у взаємозв’язках не лише із слов’янськими, а й з деякими іншими літературами світу. Певна «конспективність» цих зв’язків (зумовлена «підручниковою» стислістю праці) була, звичайно, неминучою, але вони тут виявлені і на рівні генетики та взаємовпливів, але найголовніше — на рівні контактів і типологічних сходжень. Деякі з них, щоправда, потребують творчого прочитання, оскільки і в цьому випадку автор залишився вірний своїй часом аж надто індивідуальній методології. Про надмірну, як здається, християнізацію літпроцесу вже зазначалося; автор також «перебирає» у варязьких впливах (він бачить їх навіть у заклинаннях, що збереглися в договорах часів князя Олега); дещо довільно відмовляє в самостійності таким, скажімо, образним висловам, як «язик до Києва доведе» чи «не плюй в криницю»; це, мовляв, переклади з грецької або латинської традиції. А де ж переконливі заперечення, що маємо справу в таких випадках із «бродячими» сюжетами, які не відомо від кого і коли вперше «забрели» ще в дуже віддалені від нас уснолітературні віки? Часом певна негація автора щодо самостійності окремих літературних явищ приводить його і до ущербності в сфері історизму, коли йдеться про поцінування їх як здобутків саме певної епохи, а не літературного «космосу» загалом.

Висхідний принцип літературознавчої методики Д. Чижевського полягає у погляді на форму (поетику) літературного твору як на зміст. Вона (поетика) є самодостатнім виразником того літературного світу («другої дійсності»), заради творення якого покликані до життя митці. Д. Чижевський виявляє вміння видобувати з жанрово-стильових особливостей творчості її духовну наповненість, серцевину її ядра і художнього космосу. Особливо коли йдеться про найзагальніші характеристики стильових епох, означення домінант певних течій і напрямків. Меншою мірою показові тут аналітичні судження вченого про окремі твори чи навіть окремих авторів. Він ніби захоплюється номінативними переліками всіляких «прикрас» чи «грашок» у творі (алітерація, евфонія, ритмічна організація тексту і т. ін.), але пов’язати з вищим смислом його (для чого ті «грашки»?) так і не зважується. Очевидно, це не проста «арифметика» в літературознавстві навіть для дослідника такого рівня, як Д. Чижевський.

Непросто, мабуть, почувався вчений і в суто мовному оформленні «Історії...». Наукова термінологія в українському літературознавстві 40 — 50-х років, коли творилася «Історія...», залишалася, як відомо, все ще недостатньо відпрацьованою; правописні норми суто наукового стилю дихали тоді певною архаїкою. Користуючись правописом 1929 року, автор також виявляв певну залежність від російського синтаксису і навіть від німецькомовної форми побудови речень (надуживання зв’язки «є», «відправка» присудків у кінець речень тощо). Усе це так. Але ніхто не зважиться сказати, що «Історія...» Д. Чижевського — не титанічний і не висококваліфікований здобуток української наукової думки. В часи, коли Україна стала незалежною, вона особливо має пишатися тим, що і в часи неволі не давали загаснути тій думці такі сподвижники, як Д. Чижевський.

/p>





На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.