Довідник з української літератури

СТОРОЖЕНКО ОЛЕКСА

СТОРОЖЕНКО ОЛЕКСА (24.11.1806, с. Лисогори, тепер Ічнянського р-ну Чернігівської обл. — 18.11.1874, м. Брест у Білорусі) — письменник, публіцист, мемуарист.

Народився в сім'ї відставного армійського офіцера, дрібного поміщика, нащадка старовинного козацького роду. Навчався в пансіоні при Слобідсько-Українській губернській гімназії (Харків). У 1824 — 1850 рр. служив у війську, брав участь у російсько-турецькій війні (1828 — 1829), придушенні польського повстання (1831), в поході в Угорщину (1849). Потім служив у Києві (1850 — 1863) та Вільні (1864 — 1868) у канцеляріях генерал-губернаторів. Вийшовши у відставку, жив на хуторі Горішин поблизу м. Бреста, виконував обов'язки повітового предводителя дворянства й голови з'їзду мирових посередників. Крім літературної діяльності, займався малярством, скульптурою (медаль Академії мистецтв), грою на віолончелі, а також садівництвом. Одягнений в український одяг, з пишними козацькими вусами, всією поставою нагадував тих запорожців, яких змальовував у своїх оповіданнях та історично-етнографічних нарисах.

Дебютував у літературі романом „Братья-близнецы” (1857) та циклом „Рассказы из крестьянского быта малороссиян” (1857), з яких постає український старосвітський побут, зображений в гумористично-іронічному ракурсі. Хоча твори написані російською мовою, проте в них нуртує українська стихія, що проявляється в характерних постатях українських поміщиків і селян, широкому використанні фольклорно-етнографічного матеріалу та міфічно-демонологічних мотивів і образів. Есе „Воспоминание” (1859) розкриває виразний образ М. Гоголя — гімназиста.

Українська творча спадщина О. Стороженка тематично не дуже розмаїта. Побут, звичаї, повір'я тогочасного селянства та героїчні сторінки козацької вольниці, пов'язані з останнім періодом існування

Запорозької Січі, з народно-визвольним рухом під час Коліївщини, осіле життя козацтва на хуторах і колишніх зимівниках, перехід його до господарювання на південних землях — таке коло відображуваних письменником проблем. Більшість цих творів побачила світ у журналі „Основа” (1861 — 1862), а потім увійшла до двотомної збірки „Українські оповідання” (1863).

До циклу „З народних уст” потрапили мініатюрні за обсягом гуморески. Це здебільшого літературно опрацьовані, дещо розширені змістовно, з ширше виписаними персонажами народні прислів'я, приказки, анекдоти. Природність оповіді, дотепне розкриття теми, динамічний сюжет із несподіваною розв'язкою, яскрава образність, багата лексично й фразеологічно мова — такі особливості цих творів. І. Франко назвав їх автора „талановитим оповідачем”, який „добре володіє українською мовою”, водночас указав на обмеженість його „ідейного способу думання і... глибокого розуміння людського життя”.

Низка інших оповідань („Закоханий чорт”, „Межигорський дід”, „Не в добрий час”, „Чортова корчма”) також подекуди ґрунтується на міфічно-фольклорному матеріалі, однак вони сильніше позначені рисами творчої індивідуальності автора, наснажені романтичним пафосом. Поєднуючії побутово-етнографічне зображення з романтизацією повір'їв і легенд, переплітаючи реалістичний і романтично-фантастичний струмені художнього моделювання дійсності, О. Стороженко надав цим творам такої стильової самобутності, яка за всієї неповторності його таланту водночас близька до уснопоетичного сприймання спіту.

Оповідання „Кіндрат Бубненко-Швидкий”, „Прокіп Іванович”, „Дорош”, „Мірошник”, „Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа” наснажені романтичним зображенням козацтва. Окреслюючи образи запорожців, письменник звертався до народного епосу, в якому козак поставав мужнім, хоробрим захисником рідного краю, вдавався до романтичної ідеалізації лицарів українського степу. Ці твори оповиті щирим ліризмом, туга й смуток домінують у тих картинах, де йдеться про підступне зруйнування Січі, прощання запорожців з тим способом життя, який уже ніколи не повернеться.

Дещо окремо в доробку О. Стороженка стоять оповідання „Вуси” й „Голка”, в яких гумор у зображенні чиновництва чи жорстокого магната — самодура Потоцького набирав соціального звучання, переростав у сатиричний осуд „порядків”, що процвітали в феодальному суспільстві.

Пезакінчена повість „Марко Проклятий”, над якою письменник працював тривалий час (публікації розділів у 1870, 1876 р.; окреме видання — 1879 р.), основана на літературній інтерпретації легенд про вбивцю й кровозмішувача, відомих здавна у багатьох народів. Українську версію легенди автор пов'язав з розгортанням національно-визвольного руху середини XVII ст.; трактуючи образ Марка, він дотримувався народної моралі, що страждання вічного мандрівника, проклятого тінню батька за лиховісні злочини, легшають, якщо він робить добро для громади. Така релігійно-моралізаторська ідея проймає весь твір, надає йому гуманістичної спрямованості.

П'єса „Гаркуша” (1862), визначена автором як „драматичні картини у трьох діях”, відтворює історичну постать бунтарського ватажка, колишнього запорожця, який зі своїм загоном наводив у XVIII ст. жах на лівобережне панство. Автор змалював образ героя романтичними барвами, відзначивши благородство його вчинків, сміливість, відчайдушність, порядність. П'єса з успіхом виставлялася не тільки на аматорській, а й на професійній сцені.

Літ.: Стешенко І. Ол. П. Стороженко: Причинки до характеристики його творчості // ЗНТШ. 1901. Т. 13. Кн. 5; Драгоманов М. Слов'янські переробки Едіпової історії // Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність і письменство / Зладив М. Павлик. Л., 1907. Т. 4; Зеров М. Нове українське письменство. К., 1924; Хропко П. II. Олекса Стороженко і його літературна спадщина І І Стороженко О. Марко Проклятий. Оповідання. К., 1989.

П. Хропко