Українська література - Новий довідник - М. Радишевська 2008

Становлення нової літератури
Становлення нової літератури
Нова література (поч. XIX - до наших днів)

«Бувають в історії народів дати, — констатує С. Єфремов, — які немовби розривають надвоє їхнє життя і кладуть нову межу високу посеред рівного шляху історичних подій. Такі історичні дати вічно стоять живим «указующим перстом» на дорозі поступу, незломним нагадуванням про те, що назад до старого нема вороття, що народ мусить іти все вперед од критичної події і в той бік, у який вона показує.

Ми маємо таку історичну дату - це пам’ятний в історії України рік 1798. Того року прилетіла перша ластівка українського національного відродження — невеличка книжка, од якої не тільки початок нового українського письменства рахуємо, а й новий етап позначаємо в історії українського народу. Вона, та книжечка, завершила собою попередню еволюцію національного життя на Україні й стала вихідним пунктом для дальшої і, закристалізувавши в художній формі минуле, вона разом з тим стала зерном для майбутнього, із неї в українському письменстві починається той потужний дух свідомого демократизму й людяності, боротьби за право людини й нації, простування до добра і волі, який озивався і раніше, але з цього часу зробився вже домінуючою нотою в нашому письменстві. То була «перелицьована» на українську мову «Енеїда» Івана Котляревського, перший твір нового письменства, що знайшов широкий відгук на Україні».

Кінець XVIII - початок XIX ст. — де час, коли завершується процес ліквідації будь-яких ознак державності України.

Після запровадження кріпацтва, знищення освіти в Україні, заборони українського «Букваря», запровадження російської мови в навчальних закладах, у Києво-Могилянській академії постало тривожне питання: бути чи не бути не лише українській мові, літературі, культурі, а й самому народові.

Та законний, логічний хід історії можна тільки затримати, а не зупинити. Європа кінця XVIII ст. уже відмовилася від мертвої латини, національна мова кожного народу стає мовою культури, літератури. Як справжній революціонер на межі XVIII—XIX ст. у мистецтво Європи прийшов романтизм, естетична програма якого ґрунтувалася на національній своєрідності, поглибленому інтересі до історії, фольклору. Представники напряму не лише використовували різноманітні народнопоетичні образи, сюжети та мотиви, а й самі виступали як збирачі казок, легенд, народних пісень. Так, видатний англійський романтик Вальтер Скотт на початку своєї творчої діяльності надрукував зібрання старовинних шотландських балад і легенд «Поезія шотландського народу». У Німеччині брати Якоб та Вільгельм Грімм стали всесвітньо відомими завдяки своїм «Дитячим і родинним казкам». Як і західноєвропейські романтики, українські митці цікавилися національною історією та народною творчістю. Михайло Максимович у 20-40-х рр. XIX ст. видає три збірки українських народних пісень, Ізмаїл Срезневський друкує альманах «Запорожская старина». Хоч би як докоряли І. Котляревському за бурлескну традицію, а його україномовна «Енеїда» теж є відгуком на процес глобального національного відродження. Першими виявами романтизму в науці були «Історія Русів» невідомого автора, яку 1846 року опублікував О. Бодянський, «Грамматика малоросійського наречия» О. Павловського (1818).

У Галичині одночасно виступила «Руська трійця» (М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький) із збірником «Русалка Дністровая» (1837), перейнятим романтичними ідеями народності й слов’янського братерства.

Зароджувався новий український театр. Перші професійні театри засновано в Харкові, Києві, Полтаві. Написані перші україномовні п’єси «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка. Відкриті університети в Харкові (1804), Києві (1834).

У 40-х роках при Київському університеті національна інтелігенція, пройнята ідеями слов’янської федерації, об’єднується в Кирило-Мефодіївське братство. Микола Костомаров у «Книзі буття українського народу» проголосив ідейну програму цього братства.

Процес становлення нової української літератури завершується виходом у світ «Кобзаря» Тараса Шевченка 1840 року.

Вихід у світ «Кобзаря» відбився широким відгомоном у російській пресі й серед української інтелігенції. Шевченкова книжечка зробилася предметом гарячих дискусій, похвал критики, а водночас і гострих застережень щодо української мови та рації існування української літератури. Усі критики зійшлися на одночасному визнанні поетичного хисту автора «Кобзаря». Проте більшість з них гостро заперечила можливість існування української літератури, висміювала українську мову та шкодувала, шо такий талановитий поет пише бозна по-якому, марнуючи свій талант. Письменник і перекладач П. Корсаков дав дуже високу оцінку мистецької вартості творів нового поета, які «зробили б честь усякому імені, кожній літературі». «Ворог національно-культурного розвитку українського народу, озброєний великим талантом і темпераментом «несамовитий» Віссаріон Бєлінський» (П. Зайцев) заперечив права української мови на існування: «шкода дивитися, коли й маленькі таланти по-дурному витрачають свої сили, пишучи по-українському для українських селян». Ця дискусія проливає світло на одну з найважчих проблем українського національного відродження, бо часто прихильники українства під впливом таких ідеологічних виступів ставали на службу російської культури. Імперськими філологами стали видатні люди України, вчені, письменники — Ф. Прокопович, І. Срезневський, М. Гоголь... Шевченко ж кинув у лице своїм московським критикам:

Спасибі за раду!

Теплий кожух, тільки шкода

Не на мене шитий,

А розумне ваше слово

Брехнею підбите,

Вибачайте! Кричіть собі,

Я слухать не буду.

А в присвяті-заспіві до «Гайдамаків» з іронією відкинув ці закиди критиків:

Буде з мене поки живу,

І мертвого слова!

Т. Шевченко був тією особистістю, що інтегрувала в собі з максимально можливою повнотою ментальність свого народу.

Можливо, як ніхто інший у той час, Шевченко загострено відчував своє українство й висловлювався з цього приводу абсолютно однозначно: «А на москалів не вважайте, — звертався він до українських письменників у Передмові до нездійсненого видання «Кобзаря», — нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово».

Поряд з Тарасом Шевченком у 50-60-х рр. українську літературу збагачують у прозі Марко Вовчок, Анатолій Свидницький, Олекса Стороженко, у поезії — Михайло Петренко, Віктор Забіла, Леонід Глібов, Євген Гребінка, Степан Руданський, Левко Боровиковський. Майже всі українські митці, починаючи з Котляревського, разом з Шевченком, зазнали впливу сентименталізму й романтизму, що прийшли із Заходу.

Ново українська література принесла нові теми, створила нові обрали, покликала до життя нові жанри.

Немає жодного сумніву, що великі набутки української літератури й культури були б набагато вагомішими. якби не страхітливий зашморг Російського імперіалізму.