Українська література - Новий довідник - М. Радишевська 2008
§ 20. Творчість «шістдесятників»
Літературний процес другої половини XX ст.
Нова література(поч. XIX - до наших днів)
У часи хрущовської «відлиги» виникла могутня когорта представників культури України. Це була потужна хвиля, що засвідчила реінкарнацію українського духу після спустошливої хвилі репресій, яка мала фізично й морально знищити національне відродження 20-30-х рр. XX ст. Літературне мовчання, спричинене страхітливим винищенням усього українського, розірвав прихід в українську літературу яскравих творчих постатей М. Вінграновського, І. Драча, Л. Костенко, Д. Павличка, В. Симоненка, Г. Тютюнника та інших талановитих представників українського «молодого» відродження.
Водночас цей процес був нерозривно пов’язаний з усесвітнім сплеском літератури, образотворчого мистецтва, найвизначніших досягнень у сфері науки (польоти в космос, виникнення кібернетики, швидкий поступ медицини тощо).
Імена митців, що залишили яскраві здобутки в царині української прози загальновідомі: Михайло Стельмах, Олесь Гончар, Павло Загребельний, Юрій Мушкетик.
Характерним для багатьох прозових творів 60-х рр., зокрема присвячених сучасності, було те, що вони ставили в центр уваги проблеми особистості, її ролі в суспільстві та морально-духовного потенціалу. За жанром це, найчастіше, аналітико-психологічний, ліри ко-психологічний роман або повість.
Павло Загребельний нар. 1924 року
Українська романістика найяскравіше представлена творчістю Павла Загребельного. Починав свій творчий шлях письменник з новел і повістей (збірки оповідань «Учитель» (1957), «Новели морського узбережжя» (1958), повісті «Марево», «Там, де співають жайворонки» (1956), «Долина довгих снів» (1957)), у яких і кристалізувалося, огранювалося художнє слово.
Улюблений жанр Павла Загребельного — історичний роман. Та інтерес автора до історії не обмежується зображенням подій минулого, адже першочерговий об’єкт зацікавлення митця — це особистість у контексті «великого» світу, історії держави, народу. Загребельний немовби пише історію людської душі, спираючись на документальну основу реальних фактів і донаснажуючи сухий фактаж майстерно виписаною поліфонічністю сюжетних ліній, глибокою образністю й глибинною символічністю. Тож минуле і сьогочасне у романах Павла Загребельного постають як суцільне часове полотно, на якому примхлива рука долі виписує життя людини і ширше — народу, нації, усього людського роду.
Особливу увагу у своїй творчості П. Загребельний приділяє минулому українського народу — темі Київської Русі та іншим періодам вітчизняної історії. Так з’являються романи «Диво» (1968), «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973), «Євпраксія» (1975), «Роксолана» (1980), «Я, Богдан» (1983).
Результатом невпинного творчого пошуку митця в напрямку композиційної своєрідності став роман «Диво», у якому автор зробив спробу органічно поєднати в тексті твору далеку минувшину й сучасність. Уперше в історії української літератури у творі стали поруч дві абсолютно різні історичні епохи, і це було органічним і не руйнувало сюжетної канви роману: «1965 рік. Провесінь, Надмор’я» — «Рік 992. Великий сонцестій. Пуща» — «1941 рік. Осінь. Київ». Синтезаційним елементом виступає Софія Київська — мистецький витвір, що однаковою мірою належить XI ст. і століттю двадцятому. Це незвичайне диво, що «ніколи не кінчається й не переводиться», стало й справжнім головним героєм роману.
Характерним для творчості Загребельного є те, що кожен з його історичних романів завжди має кілька цікавих, змістовних, осмислених у соціальному й психологічному аспекті характерів. Завжди це особистості сильні, яскраві, здатні на звитягу, на найсерйознішу перемогу — перемогу над самим собою. Євпраксія, героїня однойменного роману, зовсім юною потрапляє в Саксонію, стає дружиною маркграфа й там, серед духовного каліцтва, проживає життя. Та до смерті вона не втрачає бажання повернутися додому — у вистражданій душі героїні як найвища людська цінність живе любов до рідного краю.
Непересічною особистістю постає в однойменному романі Загребельного й легендаризована постать Роксолани — доньки українського священика Анастасії Лісовської, яка замолоду потрапляє в полон. Так примхлива доля грається життям Роксолани: чужина, рабство, згодом — гарем самого турецького султана. Перед читачем — історія звичайної української селянської дівчини, яка стала улюбленою дружиною Сулеймана, що дало їй змогу здійснювати вплив на внутрішню і зовнішню політику Османської імперії, а відтак і всієї Європи.
«Роксолана» — роман історико- психологічний. На вістрі інтересу письменника — внутрішній світ непересічної особистості XVI ст., поведінка, почуття, інтелект якої сприяли тому, що вона зуміла відстояти свою людську й жіночу гідність у суспільстві, де зробити це було практично неможливо. У творі оживає реальна Роксолана, а не багатовікова легенда про її долю. «Досі Роксолана належала переважно легенді, міфології — в романі зроблено спробу повернути її психології», — так уточнює свій задум сам автор. Чи не в цьому полягає невичерпний інтерес до цієї постаті в сучасному духовному житті України.
Боротьбу героїв Павла Загребельного супроти злої долі завжди живила любов до рідної землі, до її віковічних святинь, збереження яких, на думку письменника, у душі й на землі — найперша мета кожної людини.
Твори П. Загребельного характеризуються моральним пафосом, полемічністю проблем, оригінальністю композиційного вирішення. Вони зруйнували умовну межу між минулим і сучасністю, продемонстрували наявність справжнього реального світу — душі людини.
Григір Тютюнник 1931-1980 рр.
Народився у селі Шилівці на Полтавщині. Навчався у ремісничому училищі, згодом — служба на флоті. Вищу освіту здобув на філологічному факультеті Харківського університету. Перша книжка — «Зав’язь» (1966). Згодом з’являються збірки оповідань «Деревій» (1968), «Коріння» (1976), повісті «Климко», «Вогник далеко в степу».
У своїй творчості письменник сповідує два визначальних принципи мистецтва —любов і правду. Його новели позбавлені дешевої романтики, адже все, що відбувається на землі, не має штучних прикрас, красивостей, воно красиве від природи. Саме тому іноді суперечливі, «неправильні» твердження автора звучать як єдино вірогідні, такі, за якими стоїть справжня, вічна правда.
Оповідання «Три зозулі з поклоном» — один з вершинних творів письменника. Твір має автобіографічну основу — батька Григора Тютюнника жорстока доля, без вини винуватого, провела в сорокарічному віці по сибірських степах. Так провідним мотивом стає не заслання героя, а кохання.
У творі зображений любовний трикутник: кохання сусідки Марфи до одруженого чоловіка Михайла, який щасливий у шлюбі зі своєю Сонею. Чистота почуттів героїв сягає вершин народної моралі. Водночас це тонкі чуття й переживання людей, які не пояснити приземленими бажаннями: пристрастю, ревнощами, заздрощами тощо.
І Соня, і Марфа самовіддано кохають Михайла, але з повагою ставляться до почуттів одна одної. Справжнім випробуванням для них стає заслання коханого, з якого він так і не повернувся в рідне село, додому. Марфа перша чує прихід листів з далекого Сибіру, для неї є щастям просто потримати звісточку від коханого у своїх руках.
Останній лист Михайла з «Сибіру неісходимого» розкриває весь трагізм ситуації, що переорала долі цих трьох людей: «Я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна». Загублена доля, нездійсненне щастя.
Але оповідь ведеться від імені вже дорослого сина Михайла і Софії, який осмислює долю батька: «Чому вони не одружилися, отак один одного чуючи?
— Тоді не було б тебе... — шумить велика «татова сосна».
Таким чином, автор стверджує, що поняттям «правильно — неправильно», «чорне — біле», «добре — лихе» немає місця на землі, адже сам світ теж аж ніяк не однозначний.
Іван Драч нар. 1936 року
Народився письменник у селі Теліжинцях Тетіївського району на Київщині. Навчався в Київському університеті імені Т. Шевченка. Перша збірка — «Соняшник» (1962). Згодом — «Протуберанці сонця» (1965), «Балади буднів» (1967), «До джерел» (1972), «Сонячний фенікс» (1978), «Шабля і хустина» (1981), «Теліжинці» (1985), «Вогонь з попелу» (1995).
Художнє мислення поета різнопланове й глибоко символічне. Проголошення пізнання світу й закорінення у внутрішній світ людини, намагання зрозуміти мотиви її вчинків, проблеми, які обтяжують її існування на землі, визначають його твори.
«Чорнобильська мадонна» Івана Драча — найсильніший твір в українській літературі про атомну трагедію 80-х рр., що стала тавром усього людського роду на багато століть уперед. Автор порушує в «Чорнобильській мадонні» політичні, екологічні, морально-етичні проблеми, надзвичайно актуальні для сучасної України. З часом вони тільки набувають первісної гостроти.
Поет щиро турбується про майбутнє сплюндрованої аварією України, вбачаючи в цій біді загрозу всьому світові. Життєво правдиві картини органічно переплелися у творі з казковими, реальні — з містичними. Назва ж твору є оксюмороном (поєднанням непоєднуваного): мадонна (жінка, мати, Богоматір) — і велетенська біда, яка є несумісною з материнством, здоровими нащадками колись славетного українського роду-
Це поема-цикл (декілька тематично об’єднаних поетичних сюжетів), У якій усенародну трагедію передано через призму однієї сім’ї. Мати — українка-селянка, що виступає хранителькою народної моралі, готова спокутувати гріх синів, один з яких прямо причетний до будівництва Чорнобильської АЕС. Третє покоління — звироднілий у системі влади грошей і матеріальних цінностей Вовка, який у зоні відчуження мародерствує і не має нічого святого за душею.
Таким чином, у творчості Івана Драча постає проблема роду як ключова на сьогоднішньому етапі. Його поезія звучить тривожним набатом попередженням нації: якщо не зупинити духовне зубожіння, українському народу не бути.
Борис Ілліч Олійник нар. 1935 року
Уже з перших своїх збірок поет постав перед читачем як співець героїчної теми. Навчаючись у попередників і старших колег, він наполегливо шукав власних ходів у вирішенні проблеми.
Микола Ільницький Народився Борис Ілліч Олійник 22 жовтня 1935 року в селі Зачепилівці на Полтавщині. Після закінчення Новосанжарської середньої школи навчався в Київському університеті на факультеті журналістики.
У 1962 році вийшла перша поетична збірка «Б’ють у крицю ковалі», а в 1964 році — збірка «Двадцятий вал», відзначена Республіканською комсомольською премією ім. Миколи Островського. Збірка «Стою на землі» (1975) удостоєна Державної премії СРСР.
У 1979 році Борис Олійник відзначений Шевченківською премією за збірку поезій «Сива ластівка». Ця ж премія була присуджена в 1985 році поету за збірку «У дзеркалі слова» (1981) та поему «Дума про місто» (1982).
Образ матері в збірці Бориса Олійника «Сива ластівка» змальовано із синівською любов’ю і світлою пам’яттю до рідної неньки. Саме цьому присвячений цикл «Сиве сонце моє», який складається з дев’яти віршів. У ньому мати — невсипуща сільська трудівниця. Вона й синові передає свою любов до праці. Він називає неню найніжнішими словами: «сива ластівка», «сиве сонечко». У цьому циклі образ матері не асоціюється з Україною, він набуває, за словами критиків, планетарного звучання:
Як ти несла всесвіт
оцей важкий на собі!
За звичаєм, годилося б поховати матір біля «отчої могили». Але батько загинув на війні, про нього нагадує т
Тільки прізвище на братській
символічній...
У «Пісні про матір» прозвучала вічна тема відходу, коли мати
Посіяла людям літа свої,
літечка житом,
Прибрала планету,
послала стежкам споришу,
Навчила дітей,
як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко —
і тихо пішла за межу.
Діти й онуки засмучені, сполохані. Мати з любов'ю й ніжністю звертається до них з останніми словами:
А я вам лишаю
всі радуги із журавлями,
і срібло на травах,
і золото на колосках.
Ненька не залишає по собі нащадкам ніяких скарбів, але розкриває перед ними свою щиру душу, своє розуміння справжніх цінностей життя.
Дмитро Павличко нар. 1929 року
Народимся в селі Стопчатові на Прикарпатті. Навчався у Львівському університеті імені І. Франка, згодом — аспірантура, наукова робота. Перша книга — «Правда кличе!» (1958). Згодом «Гранослов» (1968), «Сонети подільської осені» (1973), «Таємниця твого обличчя» (1979), «Спіраль» (1981), «Ялівець» (1989).
«Коли помер кривавий Торквемада» — твір зі збірки «Правда кличе!», забороненої і знищеної тоталітарним урядом у 60-x рр. Сюжет твору побудовано навколо смерті середньовічного іспанського інквізитора Томаса Торквемади, але неважко зрозуміти, кого має ни увазі автор — це найжорстокіший тиран сучасності. Символіки твору надзвичайно промовиста: сміх — свобода, мовчанки, ридання — неволя. Але тиранія не зникає зі смертю тирана, а свобода так і лишається привілеєм внутрішнього світу людини.
Поезія Дмитра Павличка надзвичайно ритмічна, мелодійна. Чи не тому багато його творів покладено на музику композиторами, стали основою сучасних пісень.
Один з них поезія «Два кольори», яка наближається до фольклорної традиції за символікою барв ти чисел, представленою в ній внутрішньою філософією буття. Події, усе життя ліричного героя нанизуються на одну сюжетну канву, наскрізну й для життя кожної конкретної людини. Провідним у творі є мотив дороги. Готує до життєвої подорожі героя мати, мовби благословляючи в далеку путь. Зрозуміло, що ця дороги не буде завжди гладенькою, так з’являються символи червоного і чорного — радостей і бід, що незмінно супроводжують людину на життєвому шляху:
Два кольори мої, два кольори
Червоне то любов, а чорне —
то журба
Ця поезія споріднена з відомою Малишковою «Піснею про рушник» за українським колоритом і національною символікою.
Василь Симоненко 1935-1963 рр.
Серед літераторі трапляються й такі, без яких їхня доба могла б спокійно обійтись, нічого істотного не втративші. A є такі, що стають виразниками свого часу, живими нервами його драм і борінь, відтворюють у собі самий дух епохи, — її кровообіг проходить крізь них... Симоненко такого типу поет. По таких читач виміряє свої емоції, свої заповітні думи.
О. Ганчар
Доля відміряла Василю Андрійовичу Симоненку до прикрого мало — 28 літ. Народився нві на другий день різдвяних свят (8 січня) 1935 року в глухому поселенні Біївці Лубенського району на Полтавщині в сім'ї колгоспників. Дитинство, проведене у світі, спотвореному жорстокою війною, у голодному повоєнному селі не могли не відбитися на формувань світогляду майбутнього поета.
Далі чекало навчання в середній школі, з 1952 року — факультет журналістики Київського університету, з 1957 — працював у редакціях газет «Молодь Черкащини», «Черкаська правда», «Робітнича газета». Проте змістом і сенсом його життя була поезія і тільки поезія.
Активний член заснованого напровесні 1960 року в Києві Клубу творчої молоді, до якого входили елітні кола української культури Алла Горська, Іван Драч, Ліна Костенко, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Василь Стус, Микола Вінграновський, Михайло Бранчевський...
Відійшов Василь Симоненко за межу життя 14 грудня 1961 року.
Доля відлічила десь півтора десятка років для інтенсивного духовного життя (вірші Симоненко почав писати ще в школі). Та цього часу виявилось досить для того, щоб створити непересічну Книгу буття новітнього українця.
Після лихоліть сталінських peпресій, які перетворили людину на «гвинтик», усереднили її, виникла потреба повернути їй самосвідомість, ствердити, що людина — це окремий, неповторний світ. Найяскравіше ці мотиви виявилися у вірші В Симоненка «Я…» — своєрідному маніфесті тогочасного молодого покоління та в поезії зверненій «Ти знаєш, що ти — людина…»: «Усмішка твоя — єдина, . мука твоя — єдина, очі твої — одні».
Глибинне патріотичне почуття живило душу поета, щодень вело його в життя, як на подвиг. З творів В. Симоненка постав образ сучасної молодої людини, благородної у своїх пориваннях, у гуманістичному прагненні до високих ідеалів. Поет уважає себе повністю відповідальним за долю України. Художня палітра його творчості надзвичайно багата. В. Симоненко сміливо випробовує себе в різних жанрах. Поряд з творами громадянської та інтимної лірики з-під його пера виходять і дошкульні сатиричні вірші, і твори такого улюбленого народного жанру, як байка.
Позиція автора — це нестримна любов до України, оголошення її найкращою: «Чужих країв ніколи я не бачив ... Та вірю серцем щирим і гарячим: Нема землі такої, як у нас» («Я не бував за дальніми морями...»).
Поезія «Задивляюсь у твої зіниці», що мала первісну назву «Україні», переосмислює історію рідної землі. Саме до України звертається Симоненко, саме в її «голубі й тривожні» очі вдивляється. Для поета вона передусім найсвятіше, що буває на землі — мати:
Маю я святе синівське право
З матір’ю побуть на самоті.
Водночас образ України має і сакральний зміст, перегукується із системою вірувань українського народу:
Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова...
Чи не тому так пророче звучать слова, що були сказані молодим поетом:
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.
У них закодовано фінал долі письменника, його ранню загибель, що багато в чому справді стала жертвою в ім’я рідної землі. Симоненко послідовно у своїх творах засвідчує прагнення жертовності заради Батьківщини, бажання працювати на власній «ниві нерясній», а не наймитувати у сусідів «за пару постолів і шкварку на обід...» — актуальна проблема й для нашого часу.
«Лебеді материнства». Чи не найпроникливіше патріотичний мотив, уособлений в образі матері, зазвучав у вірші «Лебеді материнства». Символ матері — без перебільшення центральний у духовному космосі українців. Мати і Вітчизна — це синоніми для письменника, тому твір насичений невидимими, але постійними паралелями.
Рядки вірша нагадують казковий дивосвіт, динамічний, рухливий. Чи не тому вони настільки полонили композитора А. Шашкевича, що він поклав цей твір на музику. Око читача то охоплює всесвіт, то опиняється в хаті, оповитій чаром лебединого танцю. Тональність світу нерідко драматична («темряву тривожили криками півні»), але дитя захищає невидимий оберіг — «материнська добра ласка».
«Лебеді материнства» написані в жанрі колискової. Тому головний мотив ліричного тексту — тривога за долю сина. Деякі рядки вірша можуть сприйматися як охоронна грамота («Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати, не пущу тебе колиску синову гойдати»), а далі, немовби під знаком материного благословення, показано життєвий шлях дитини від народження і до останнього подиху:
Виростеш ти, сину, вирушиш
в дорогу,
Виростуть з тобою приспані
тривоги.
Далі автор окреслює систему цінностей, що супроводить людину впродовж її життя. Як найвища цінність виступає рідна земля, Вітчизна. Вибирати можна все, підкреслює поет, — друзів, дружину, «по духу брата», «вибрати не можна тільки Батьківщину».
Так патріотичні мотиви переплітаються з гуманістичною спрямованістю лірики В. Симоненка. Водночас поет наголошує на їх значущості під час формування світогляду молодого покоління.
В. Симоненко завжди з особливою увагою ставився до дитини, адже вона уособлює майбутнє народу, його подальшу долю. Тому так гостро сприймає поет будь-яку загрозу для маленької людини.
«Кривда». За образу — сусід одурив сироту Івася, сказавши, що «приїхав тато», — хлопчик вершить суд самочинно: «Вибив шибку одну з рогатки».
Проте автор не засуджує хлопчика за хуліганство:
Бо ж немає тим іншої кари,
Хто дотепи свої в іржі
Заганяє бездумно в рани,
У болючі рани чужі...
Таким чином, людяність і гуманність постають як мірило людських стосунків, а духовна чистота — найвищою цінністю існування на землі.
Джерелом особливого неспокою поета є любов. Слово «любов» — одне з чи не найчастіше вживаних у ліриці В. Симоненка. Але від цього його глибинний сенс не втрачається, воно залишається багатим за своїм змістом — це любов до народу, рідної землі, до матері, до дитини, до світу, до життя. Для поета любов — як сонце, бо «світу відкриває безмежну велич людської краси».
Окремим змістом наповнюється це слово, коли воно стає синонімом до слова «кохання». Любов до землі, світу, життя можна (і треба) виховувати. Кохання — це як спалах, найчастіше неочікуваний, несподіваний. Інтимна лірика В. Симоненка — джерело натхнення не одного покоління тих, хто залюблений в українське слово.
«Вона прийшла непрохана й неждана» — так починається один з віршів, який покликаний оспівати прекрасне почуття, що народжується в душі закоханих і робить їх життя по-справжньому осмисленим. Любов у поезії персоніфіковано, ототожнено з дівчиною, коханою:
Вона прийшла, заквітчана і мила,
І руки лагідно до мене простягла,
І так чарівно кликала й манила,
Такою ніжною і доброю була.
Ліричний герой чекає від кохання тільки позитивних почуттів. Тому образ любові — немов чарівна фея, що трансформує життя людини, перетворюючи його на чарівну казку. Фінал же твору закономірний і само собою зрозумілий, підкреслений риторичним запитанням:
Прийшла любов непрохана й
неждана —
Ну як мені за нею не піти?
Світ кохання в поезії В. Симоненка сповнений почуттями від радісно- збентежених до сумно-елегійних. Та увага поета зосереджена на ліричному героєві — особливо близькому поетові за духом, настроями, почуттями. Моменти радості рідкісні, частіше ж чується мінор. Особливо болісно переживає герой момент розриву:
Довго будуть сумніви долати
І морочить голову мені.
Хоч і знаю — назавжди пішла ти,
Назавжди розтала вдалині.
(«Пішла»).
Нерозділене кохання лишає на душі «босий смуток» і водночас непереборне бажання бути щасливим хоч на мить. Ліричний герой постійно вдивляється в очі — недарма серед велелюддя саме вони нагадують про кохання. У житті закоханих живлющим джерелом є любов. Тільки вона здатна оновлювати людину й зберегти незамуленими вічні джерела життя.
Ліна Костенко нар. 1930 року
Творчість Ліни Костенко — приклад шляхетного служіння поезії. І докір тим, хто свою іскру божу послідовно глушив марнослів'ям кон'юнктури.
В. Базилевський
Народилася Ліна Василівна Костенко 19 березня 1930 року в невеличкому містечку Ржищеві на Київщині в сім’ї вчителів. У 1936 році родина перебралася до столиці, де майбутня поетеса закінчила середню школу.
Ще школяркою почала відвідувати літературну студію при Спілці письменників України. Роки особистісного й творчого зростання припали на страшне лихоліття воєнних і повоєнних років, коли перші вірші теж доводилося писати у фронтовому окопі.
Після закінчення школи молода поетеса вступає до Київського педінституту. Згодом навчається в Московському літературному інституті ім. Максима Горького, який закінчує 1956 року.
Біографія Ліни Костенко тісно переплелася з долею руху українських «шістдесятників». Вона була однією з найяскравіших постатей серед молодих українських поетів, що сміливо заявили про себе на рубежі 50-60-х рр. Збірки віршів поетеси «Проміння землі» (1957) та «Вітрила» (1958) викликали зацікавлення читача й критики, а книжка «Мандрівки серця», яка вийшла в 1961 році, засвідчила, що Ліна Костенко вже не новачок у поезії. Згодом стало зрозуміло, що її ім’я записано золотими літерами на скрижалях народного визнання в одному ряду з визначними майстрами української поезії.
Творчий шлях Ліни Костенко не був простим: у часи застою вірші поетеси практично не друкувалися. Дві підготовлені до друку поетичні збірки: «Зоряний інтеграл» (1963) і «Княжа гора» (1972) — не отримали дозволу цензури.
Та саме в ті роки суцільних заборон, не зважаючи ні на що, поетеса посилено працювала, крім ліричних жанрів, над романом у віршах «Маруся Чурай» (1979), за який вона в 1987 році була удостоєна Державної премії УРСР імені Т. Шевченка.
Перу поетеси належать книжки «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), збірка поезій «Сад нетанучих скульптур» (1987) та збірка віршів для дітей «Бузиновий цар» (1987).
Тепер Ліна Костенко живе та працює в Києві.
Поетка Ліна Костенко — наша сучасниця, як митець вона «вписана» у свій час. Її творчість стала небуденним явищем сучасної української поезії, явищем, яке на наших очах помітно впливає на весь її подальший розвиток. Увібравши в себе національні ідеали й найкращі риси живої народної мови, ідейною вагомістю, образною довершеністю вона підносить українську літературу на рівень найліпших зразків європейської художньої творчості. Національні проблеми, які досягли в поезії Ліни Костенко найвищого ступеня узагальнення, проникають у свідомість читача, викликаючи активне співпереживання.
Особливості індивідуального поетичного стилю: філософічність, історизм мислення, вишукана традиційність, висока культура поетичного вислову, інтелектуальність, «заряд актуальної публіцистичності».
Творчість Ліни Костенко не розмежуєш на інтимну та громадську: настільки тісно переплелися особисте та суспільне, настільки органічно вони вживлені в художнє полотно й до певної міри навіть живляться одне одним.
Вірш «Пастораль XX сторіччя» побудований на антитезі заголовка твору і його змісту. Перед нами розгортається болюче, трагічне відлуння війни, яка не обминула жодної української родини. У поезії йдеться про сільських пастушків Павла, Сашка, Степана, яким, здавалося б, рости, мужніти треба, але цю звичну, природну схему життя ламає відлуння війни — залишена в полі граната. Поетеса змальовує жахливий епізод, починаючи з кульмінації: убитих дітей несуть з поля.
Трагізм змальованої події підсилюється яскравим ліричним началом вірша. Поетеса сама гостро переживає непоправність утрати. У її словах — схвильованість, розпач, біль.
Відчай і горе матерів поетеса передає через згадку про Аріадну. «Ниткою Аріадни» називають рятівний засіб виходу з дуже скрутного становища. Ліна Костенко трансформує міф, з безнадією, розпачем говорить:
І ніяка в житті Аріадна
вже не виведе з горя отих
матерів.
Поетеса провадить думку про вічний колообіг життя, розвиток:
А одна розродилась, і стала
ушосте — мати.
У вірші «Пастораль XX сторіччя» Л. Костенко зуміла сказати про невимовне. І в цьому велич її твору.
У вірші «Тут обелісків ціла рота...» виражена думка про злочинність і неприродність війни.
Особливий настрій поезії створює спільність, однаковість, однозначність почуттів, якими охоплена лірична героїня і її сучасники. У вірші звучать і пекучі спогади про пережите, і біль, викликаний спогляданням могильних плит військового кладовища.
Авторка досягає великої сили художньої експресивності, використовуючи анафору, щоб передати розпач від неможливості щось змінити.
Уживаючи неозначені займенники, Л. Костенко об’єднує почуття і тих, хто загинув, і тих, хто залишився живий. Поетеса говорить про безмежний борг живих перед мертвими, про життя, про смерть і безсмертя. Це підкреслює й метафора «обелісків ціла рота».
У вірші «Життя іде і все без коректур» Ліна Костенко нагадує про те, що зробленого не перепишеш, життя не має чернеток, над усім володарює час.
Поетеса вдається до засобу персоніфікації, щоб передати стрімкий літ часу, миттєвість людського життя в часі. У поезії минулий час окреслений двома образами: біблійного потопу як розплати людства за гріхи та маркізи Помпадур — фаворитки французького короля Людовіка XV, яка мала на нього великий вплив і визначала, по суті, політику держави.
У розумінні Ліни Костенко, смисл людського життя полягає в тому, щоб «зробити щось, лишити по собі».
Авторка також тривожиться за майбутнє — як зберегти природу, як достукатися до серця людини, збудити її відповідальність за все суще на землі.
Звучить у вірші й мотив відповідальності творця за слово, за кожний написаний рядок, за творчість. Для ліричної героїні найголовніше — оберігати свою душу від гріхів, не примножувати вже зробленого колись зла:
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш —
то уже навіки.
У вірші «Вже почалось, мабуть, майбутнє» Ліна Костенко розглядає людину в контексті часу. Це усмішка Джоконди, яка уособлює і доброту, і силу впливу на людину; це і Рафаелівська Мадонна як символ безкорисливої материнської любові та всепрощення.
Поетеса вихоплює з історії справжні мистецькі шедеври, розуміє їхнє важливе значення для людства й людини зокрема. Криваві ж події, жорстокі сутички, кровопролитні події згадує як незначні факти з огляду на їхній вплив на становлення справжньої людини.
Авторка щиро «підказує» сучасникам основний життєвий постулат:
Нехай тендітні пальці етики
Торкнуть вам серце і вуста.
Лірична героїня Ліни Костенко шукає ідеал коханого, зазнає поразок на цьому шляху, усвідомлює, що щастя і любов не завжди поруч, але наперекір долі кохає й розцінює це як найбільший її дарунок, який несе теплий усміх і бентежність у сприйнятті світу. Цій темі присвячено вірш «Світлий сонет». Світло — це ранок життя, юність, це пробудження першого кохання. Проте для молодої героїні перше кохання виявилося непростим, без взаємності.
Нерозділене кохання супроводжують щастя і печаль водночас. Лірична ж героїня по-іншому, з висоти життєвого досвіду оцінює нерозділене кохання — вона певна, що душа дівчинки стала багатшою. Попереду в неї справжні випробування, тривоги, розчарування, але це невідомо юнці, яка переживає першу в житті поразку.
Тональність і настрій вірша «Розкажу тобі думку таємну» визначаються спогадами про минуле кохання. Ліна Костенко говорить про незбагненну тайну любові, яку можна осягнути лише інтуїцією, почуттями.
Вірш побудовано у формі щирого монологу-одкровення ліричної героїні. Вона ніби перегортає ще одну сторінку свого життя і бачить, що її душа зберегла серед буденності найвищі почуття.
У глибокоінтимній поезії «Моя любове! Я перед тобою» авторка звертається до найніжнішого свого почуття, але одночасно виголошує грізну пересторогу:
Бери мене в свої блаженні сни.
Лиш не зроби слухняною рабою.
Не ошукай і крил не обітни!
Для письменниці немає нічого страшнішого, як утрапити ще її у рабство почуттів. Підсвідомо лірична героїня відчуває, що це стане духовною зрадою усіх тих, хто жив до неї і плекав надії на її буття на цій землі:
Не дай мені заплутатись в
дрібницях,
Не розміняй на спотички доріг,
Бо кості перевернуться
в гробницях
Гірких і гордих прадідів моїх.
Для письменниці характерний наскрізний мотив іронії долі, парадоксального зв’язку часів. Минуле цікавить поетесу найчастіше своїми паралелями з днем сьогоднішнім (цикл «Душа тисячоліть шукає себе в слові»).
Зосередження уваги на історичному аспекті свідомості людини не випадкове, адже поетеса вважає й послідовно втілює у своїх ліричних творах думку про те, що повноцінна життєдіяльність особи можлива тільки за умови невідривності її від свого народу і його долі, на основі традицій і духовних надбань нації:
Митцю не треба нагород,
його судьба нагородила.
Коли в людини є народ,
тоді вона уже людина.
«Не треба думати мізерно».
Історія як джерело й одночасно засіб художнього осмислення дійсності актуалізується в багатьох творах поетеси: «Скіфськаодіссея», «Дума про трьох братів неазовських», «Маруся Чурай», «Берестечко»...
«Берестечко»
Романну оповідь «Берестечка», події якого відбуваються на кілька років раніше від історичного часу «Марусі Чурай», побудовано від імені Богдана Хмельницького.
З-поміж численних своїх ворогів яких згадує гетьман у тяжких роздумах про причини трагічної поразки в битві під Берестечком, князеві Єремїі Вишневецькому він відводить особливу роль: «Я не борюся з ним — протистою! Воно смертельне, це протистояння».
Зовнішніх ворогів можна вигнати за межі своєї землі, тоді як Вишневецький — це земляк-перевертень, лютий ворог власного народу. Саме тому Ярема ще небезпечніший, ніж поляки, і двобій між гетьманом і запроданцем може завершитися тільки смертю одного з них.
В інтерпретації Ліни Костенко Хмельницького спонукали до повстання не лише приниження, яких він зазнав від поляків, а передусім розуміння того, що неволя руйнує моральний стан суспільства:
І я повстав. Душа спитала —
доки?!
Втопили край у підлості і злі.
І я сказав: чужинці,
дайте спокій.
Не сійте зради на моїй землі.
Незважаючи на те, що роман «Берестечко» присвячено одній з най- трагічніших поразок українців у боротьбі за свободу, фінал твору має життєствердний характер. Залишки розбитого війська знову повертаються під гетьманську булаву. Безславною смертю помирає Ярема Вишневецький. Богдан долає душевну кризу й готується до нових битв.
Останні гетьманові слова поет адресує нам, адже ми живемо в складний період змін:
Не допускай такої мислі,
Що Бог покаже нам неласку.
Життя людського строки стислі.
Немає часу на поразку.
«Маруся Чурай»
Питання історичної пам’яті українського народу порушено й у романі у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай». Цей твір є зображенням народного життя у строкатому його повнокров’ї.
Як відомо, жодних документальних свідчень про життя співачки й поетеси Марії (Марини) Гордїівни Чурай не збереглося. Вона — легенда, начебто сама українська історія, яка була, проте прочитати про неї тривалий час було ніде. Вона промовляла до нащадків лише голосом пісні. І самі пісні — єдине джерело інформації про Марусю Чурай. Найкращим аргументом її існування може стати свідчення серця. Так, С. Тельнюк пише: «Я перечитав поезії Марусі Чурай — і повірив: вона була, вона жила».
До художнього зображення нещасливого кохання дочки полтавського сотника Марусі Чурай до сина хорунжого полтавського полку Грицька Бобренка зверталися впродовж XIX- XX ст. чимало письменників. В основу колізії роману у віршах Ліни Костенко лягло глибинне протиставлення двох людських іпостасей: Марусина любов «чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі».
Гриць, за задумом поетеси, є втіленням пересічності: не жорстокий, але й не дуже жалісливий; на війні особливих подвигів не чинив, проте не був і боягузом. Маруся ж — довершене втілення героїчного духу предків, достойна дочка мужньо загиблого батька. Велика любов Марусі, яка конденсує всі її найголовніші духовні риси — зміст і сенс життя, віру в добро, правду й красу — не отримує гідного щасливого завершення: її зраджено. І тому, коли зрадник вирішує повернутися до коханої, вона не приймає його: «Це ж цілий вік стоятиме між нами. А з чого, Грицю, пісню я складу?!».
Велика любов завжди ходить поруч зі смертю: «Хотіла вмерти — люди не дали». Гриць випиває ту отруту, що Маруся готує для себе, і помирає. Марусю забирають до в’язниці, і за ніч дівчина переживає все своє життя.
Закоханий у Чураївну Іван Іскра переконує Богдана Хмельницького підписати грамоту про звільнення ув’язненої, адже Маруся — народна поетеса, безсмертні пісні якої надихали козаків на боротьбу:
За ті пісні, що їх вона складала.
За те страждання, що вона
страждала,
За батька, що розп’ятий
у Варшаві,
А не схилив пред ворогом чола, —
Не вистачало б городу Полтаві,
Щоб і вона ще страчена була!
Авторка підкреслює, що страта Марусі Чурай стала б справжнім лихом для українського народу, адже вона є національним самородком, душею своєї землі:
Таку співачку покарать
на горло, — та це ж не що,
а пісню задушить!
Саме творчість Чураївни, її пісні, так органічно сприйняті народом, проектують її постать на вічність і безсмертя.
Марусю Чурай у трактуванні Ліни Костенко можна вважати справжньою історичною особистістю. Тож не дивно, що не тільки пісні, а й ім’я, трагічна історія життя їхньої авторки збереглися у свідомості українського народу протягом багатьох століть.
Як зазначає Г. Клочек, «Ліна Костенко — Поет у найповнішому, справжньому розумінні цього слова. А це означає, що в неї загострене розуміння Краси... На принципах Краси будується і етична позиція Ліни Костенко».
Олесь Гончар (Олександр Терентійович Гончар) 1918-1995 рр.
Гончар — художник світла, його дослідник, зображувач і поет. Закохано й уважно простежує він промені, що пронизують людські істоти, що оживлюють природу, що ринуть крізь космос.
М. Бажан
Народився Олесь Гончар у 1918 році. Дитинство минало в родині дідуся та бабусі на Полтавщині (мати майбутнього письменника померла тоді, коли йому було всього 3 роки).
Згодом навчався в Харківському технікумі журналістики, працював у пресі, а з 1938 року здобуває вищу освіту в Харківському університеті.
Навчання обриває війна. Воєнні умови (на фронті Гончар був старшим сержантом, старшиною мінометної батареї) були не дуже сприятливими для творчості. Але й за таких нелегких обставин він не розлучався з олівцем та блокнотом. Вірші, що народжувалися в перервах між боями, сам письменник назве згодом «конспектами почуттів», «поетичними чернетками для майбутніх творів».
Так ще з фронтових шляхів ведуть свій початок сюжети майбутніх творів. По війні Гончар лише епічні полотна, що свідчать про непересічну глибину й зрілість його письменницького таланту — «Прапороносці», «Земля гуде», «Людина і зброя» — та своєрідне ідейне їх продовження, втілене у «Циклоні», «Тронці», «Соборі» …
Був знаним літературознавцем, культурологом, критиком, небайдуже ставився до тих політичних процесів, що відбувалися в суспільстві. Його пристрасний, схвильований голос на повну силу зазвучав з трибун різноманітних демократичних з’їздів в останні роки життя. Це було своєрідним благословенням землякам побудувати омріяну сотнями поколінь попередників незалежну державу, вибороти собі право гідно називатися нацією. Тому так боляче була сприйнята українським народом його смерть 16 липня 1995 року.
Починаючи від шістдесятих років, Олесь Гончар став однією з опор українського національного відродження. З його стійкості черпають стійкість інші, з його віри зміцнюють віру власну.
Новела «Модри Камень» (1946) — найромантичніша з-поміж творів О. Гончара. Кохання радянського юнака і словацької дівчини Терези виникло завдяки війні та водночас усупереч їй. Війна — це завжди смерть, стверджує письменник. Тож святе почуття завершується трагічно — Тереза гине. Однак її образ живе в мареннях коханого.
Розповідь ведеться від імені ліричного героя — вояка, палко закоханого в дівчину, тепер уже мертву, хоч саме про це читач довідується лише наприкінці оповідання. Юнак воскрешає в пам’яті всі події і час мовби зупиняється перед таємницею кохання.
Прославлення краси життя повністю заперечує існування смерті чи навіть згадки про неї. Як у кожному романтичному творі, жахливу дійсність герой намагається у своїй уяві замінити мрією, реальне — бажаним.
Певним чином перегукується з цим твором сюжет пізнішої новели «За мить щастя» (1964), де письменник спромігся показати красу і силу людського почуття, сягнувши високого рівня художності.
Зустріч на жнив’яному полі артилериста Сашка Діденка та мадярки Лори (Лариси) спричинила раптовий спалах пристрасті. Відкинено земні умовності й застороги. Шалена пристрасть кохання, що його переживають герої, є невід’ємною часткою жнив’яного пейзажу, і Лорині очі «були повні щасливого п’яного сонця».
Свято душі, що його пережили закохані, несподівано переривається появою її чоловіка: «чорне обличчя», «божевільна каламуть в очах», гострий серп у руці.
Захищаючи кохану, Сашко вбиває суперника. На цьому закінчується безтурботність і легкість сюжету, що була пов’язана із закінченням війни. Зрозуміло, що хлопець має розплатитися за мить щастя — ного будуть судити. По-жіночому інтуїтивно передчуває трагічну розв’язку Лариса. Вона вже не безтурботна й весела, а ніби безпомічна жертва обставин — «змучена, перестраждана жінка з темним проваллям очей, що горять, як у хворої».
Сашко ж ще перебуває в полоні щасливої миті, живе в мріях про кохану. Та романтичні уявлення про світ у зрілого Гончара поступаються реалістичним — досвід, час розставив крапки над «і». Його герой осліплений коханням, тож не передчуває небезпеки. Військовий трибунал з огляду на розголос, який отримала справа, не переймається почуттям юнака і виносить смертний вирок.
Описуючи переживання молодої людини, яка так дорого платить за «мить щастя», автор навіть створює умовну ситуацію — Сашка помилувано й закохані серця об’єдналися. Проте твір має суто реалістичне завершення.
Трилогія «Прапороносці». Складається з трьох частин: «Альпи» (1946), «Голубий Дунай» (1947), «Злата Прага» (1948).
На тлі тодішньої прози про людину на війні твір вирізнявся не лише поетичною піднесеністю, а й був насичений тією життєвою правдою, яка була відома тільки безпосередньому учасникові відтворених подій. Глибоко й містко патріотичну ідею в історичному її сенсі втілюють епіграфи зі «Слова про Ігорів похід», якими розпочинається кожна частина трилогії.
Художнє трактування краси вірності, щирих людських почуттів та мотиву звільнення людини розгортається в тексті твору в перспективі. Так, про відданість у романі спочатку говориться як про вірність коханій (чи коханому), але поступово ця тема набуває ширшого звучання — як вірність товариству, Вітчизні, принципам людяності.
Такий же еволюційний шлях проходить у трилогії ідея вільної людини. Для автора безцінна свобода кожної людини незалежно від національності, релігійної належності, прапора, під яким вона виступає.
Антитезою волі у творі є війна, смерть. Тому автор не полишає воєнну тематику, вона знаходить відлуння в кожному романі. Жахливі вбивства мають повторитися. «Навіть гинучи, — пише Богдан, герой роману «Людина і зброя» (1960), — віритимем, що це був останній кошмар на землі».
Не випадково центральні постаті твору — це вчорашні студенти-історики, яким доводиться виявляти свій стоїцизм не тільки в протистоянні фашистському оточенню, а й тогочасному тоталітарному режимові, їх не полишає і тривога, що зла на землі не менше, міра дикунства серед людей з роками навіть зростає.
Поступово утверджується думка, що людина в «цивілізованому» XXст. є трагічно самотньою. Автор протиставляє самотності єдину силу, здатну з нею боротися, — любов. Вона рятує й конкретну людину, і світ від воєнного божевілля, бо є продовженням людського життя у світі духовному. Олесь Гончар робить ставку на красу та вірність людських стосунків і не помиляється — це сила непереможна.
«Собор»
Зв’язок історичного минулого з сучасністю України осмислюється у проблемно-філософському романі-по- передженні «Собор» (1968). Це літературна спроба реставрації справедливості, громадської думки, справжнього гуманізму.
Доля роману склалася драматично. Перші рецензії на твір були схвальними, але невдовзі його піддано нищівній критиці, і роман вилучили з літературного процесу на два десятиліття.
У творчості Олеся Гончара «Собор» посідає особливе місце, адже одразу після появи він опинився в центрі уваги культурної громадськості. Саме в ньому чи не вперше у вітчизняній літературі могутньо й неприховано прозвучав заклик до духовного очищення й соборності, осуд національного безпам’ятства, звироднілого кар’єризму та браконьєрства. Офіційні кола сприйняли «Собор» різко негативно, бо роман, відкидаючи догматизм класових уявлень, утверджував загальнолюдські, гуманістичні цінності.
Події відбуваються в селищі Зачіплянці, де живуть металурги, поряд розміщено великий металургійний завод: «Для нього, для Баглая-молодшого, тут епіцентр життя. Тут чутніше, ніж будь-де, промовляє до тебе навколишній світ своєю мудрою нічною тишею».
Та місце дії, підкреслює автор, не лише ця невеличка місцина. На всепланетарну площину виводять твір роздуми головного героя — студента Миколи Баглая — про «якусь невловиму тривожність світу, полігонність його»: «Що буде з нами? З людьми, з заводами, соборами? Що буде з тобою, рудий молочаю?».
У центрі «Собору» автор ставить долю конкретної, української нації та долю духовної основи в житті суспільства. Що така генетична пам’ять народу, його історія, його сучасний стан? Такі питання хвилюють письменника, вони надзвичайно актуальні й у наш час політичної та духовної нестабільності.
Отже, основна проблема роману — це проблема історичної пам’яті народу. Назва твору і фраза, яка стала вже крилатою: «Бережімо собори наших душ», — це символ боротьби народу за збереження свого коріння, духовну чистоту нації. Собор — це не просто релігійна споруда, будівля з каменю, а передусім уособлення культури народу та духовної єдності поколінь. Не випадково автор змальовує цю споруду як живу істоту («Вночі собор молодіє. Зморщок часу на ньому не видно. »).
Безперечно, собор — провідний образ роману й водночас символ духовні основи. Мовчазно судить собор сучасність з позиції національної, історичної пам’яті.
Конфлікт твору полягає в протиборстві духовності та істини з бюрократією і підлістю. Тож персонажі відразу діляться на два табори: ті, хто уособлює світлі сили (Микола та Іван Баглаї, Ізот Лобода, Єлька, Шпачиха, Ягор Катратий, Вірунька, Хома Романович, Костя-танкіст) та духовні ренегати Володька Лобода, бригадир, осквернителі храмів).
Микола Баглай, який безстрашно стає на захист собору, сприймається читачем як масштабна особистість, безсумнівний позитивний герой. Юнак ще може пояснити неминучість руйнувань під час війни, але годі, на його думку, виправдати синів землі, що бездумно нищать її духовні скарби.
Промовистий той факт, що Микола з’явився на світ під час жорстокого бою, коли земля здригалася від страшних вибухів. Перше, що він побачив у цьому світі, — то очі заюшеного кров’ю воїна. Так Микола саме своїм народженням утвердив перемогу життя над смертю. Відтепер це стане метою всього його життя.
Складніше явище у романі — Володь ка Лобода. Він не смішний чи недолугий, як часто змальовують негативних персонажів, його розум направлено на конкретну мету. Кар’єризм — той божок, котрому служить Володька. Він послідовно утверджує в житті популярне гасло епохи: «Усі засоби прийнятні для досягнення мети». Рідного батька віддав у будинок перестарілих, мотивуючи тим, що так усім добре й зручніше. Отже, Володька живе так, що назад повернутися вже не може — заважає гріх образ і жорстокості. Це образ, що є перехідним між справжніми людьми і людцями, для яких «Нема Бога, крім кодексу!» (Обруч, Таратута, Жанна).
Протиставлення духовно багатої особистості і людини з усіченою мораллю — творча знахідка Гончара- письменника.
Сюжетна лінія кохання проходить через долі Миколи Баглая та племінниці Катратого — Єльки (Олени). Для них «Любов — це як отой Дніпро, де вітер і сонце, щоб і на душі в тебе ставало сонячно». Саме любов Єльки, її щирий надсадний крик над тілом коханого: «Люблю ж тебе... Люблю! Люблю!» — скликає односельчан і рятує Миколу від реальної загрози смерті, коли юнак, не задумуючись, кидається боронити собор від осквернителів і мало не гине від фінки виродка.
Роман насичений яскравою й новаторською метафоричністю. Наскрізна метафора собору — це передусім піднесення в народі його будівничого Генія і таке ж заперечення руйнування, хай там що руйнується — селянська хата, храм, людське життя чи життя цілого народу.
Собор, мов жива істота, взаємодіє з людьми й мимохіть виявляє їхні підсвідомі думки та справжні почування. Перед духовною святинею не можна залишитися нещирим, адже це храм народної душі, яка уособлює все чисте й величне в загальнолюдському поступові.
Михайло Панасович Стельмах 1912-1983 рр.
Коли йдеться про особливості творчої манери Стельмаха-художника, в уяві одразу виникає масштабна панорама. Вона складається із безлічі неповторних картин життя, в центрі кожної з них виліплені могутні постаті — самобутні характери... Творчість Михайла Стельмаха — то цілий світ.
Іван Семенчук
Народився Михайло Панасович Стельмах 24 травня 1912 року в селі Дяківцях на Вінниччині в селянській сім’ї. Після закінчення школи працював у колгоспі. Потім вступив до Вінницького педагогічного інституту. По закінченні вчителював на Поділлі, згодом на Київщині. Почав писати вірші.
У 1941 році вийшла перша збірка його поезій.
Під час війни Михайло Стельмах — солдат Червоної Армії, пізніше — спеціальний кореспондент газети «За честь Батьківщини».
У 1942 році виходять збірки віршів «Промінь», «За ясні зорі», а в 1944 — книга оповідань «Березовий сік».
По закінченні війни стає науковим співробітником Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії.
У 1951 році виходить друком роман-хроніка «Велика рідня». У 1957 році надруковано роман «Кров людська — не водиця», а у 1959 — «Хліб і сіль». Ці твори склали трилогію, відзначену 1961 року Ленінською премією.
У 1961 році побачив світ роман «Правда і кривда».
Протягом 1964—1967 рр. М. Стельмах пише повісті «Гуси-лебеді летять...» та «Щедрий вечір».
У 1979 році написаний роман «Чотири броди».
Протягом життя М. Стельмах написав ряд п'єс: драму «На Івана Купала» (1966), трагедію «Зачарований вітряк» (1967), комедію «Кум королю» (1967). З-під його пера вийшли кіносценарії за власними прозовими творами «Правда і кривда» (1965), «Дума про любов» (1971).
27 вересня 1983 року Михайло Стельмах помер у Києві. Похований на Байковому цвинтарі.
Одним з найкращих творів Михайла Стельмаха є його роман «Правда і кривда». Твір пронизаний любов’ю до народу, до рідної землі, до людини.
Тема роману — життя українського села після звільнення від німецької окупації, у перші роки після війни, боротьба добра і зла. Багато в чому роман став надбанням історії. Проте деякі проблеми, порушені в ньому, актуальні й нині.
Проблема ставлення селянина до землі.
Важко порушувати для автора таку проблему, але він констатує: українське селянство, люди, які змалку звикли до праці на землі, утрачають любов до неї. Це на той час, звичайно, сміливо. Письменник, по суті, відстоює одвічне хліборобське право — право на землю.
Проблема невідповідності між словом та ділом.
Це було неписаним законом, який сповідали тоді всі керівники різних рангів. М. Стельмах сміливо ставить питання про врівноваження слова і діла.
Хто ж переміг: правда чи кривда? На початку 60-х рр., зазначають критики, рано було письменникові ставити таку глобальну проблему. «Герої говорять про скруту і лиха, які доводиться терпіти хліборобам, але все це, дивним чином, ніяк не відбивається на їхніх долях і характерах», — говорив тоді Іван Світличний.
Персонажі твору поділені на позитивних (носії правди) і негативних (уособлення кривди).
У центрі твору образ Марка Безсмертного. Голова колгоспу, був репресований ще перед війною, але реабілітований. Селяни сприймають його як добру й порядну людину, ВІН Є для односельців утіленням усіх чеснот.
Уперше читач зустрічається з головним героєм, коли той поранений у бою з фашистами. Письменник тут широко застосовує романтичний засіб видінь, які характеризують героя.
До нього приходить смерть, називає Проклятим. Та Марко вступає в суперечку зі смертю: «Час мій не вийшов, бо я ще не наорався, не насіявся, не налюбувався землею, не нажився».
Важливим засобом творення образу Марка Безсмертного є розповіді про його минуле. Та найголовніше — це його дії й учинки в рідному селі після повернення з фронту. Характер героя розкривається в зустрічі з матір’ю, у словесному поєдинку з «викрутнем» Антоном Безбородьком, у сутичках з іншими кривдниками селян — Киселем і Чорноволенком.
Так само майстерно й тепло творить М. Стельмах образи інших носіїв правди — командира партизан, учителя й письменника Григорія Задніпровського, Катерини, Броварника, конюха Євмена Дибенка.
Нищівно, викривально, іншими фарбами змальовує письменник народних кривдників — Антона Безбородька, кар’єриста Киселя, хабарника і наклепника, підлого і підступного Поцілуйка, працівника держбезпеки, авантюриста Чорноволенка.
Особливістю творчої манери до. Стельмаха в цьому романі є глибокий ліризм, емоційність авторської мови, мови персонажів.
Відчуваються в романі й засоби гумору, іронії й сатири, якими вправно користується автор.
Мова роману образна, емоційна.
Роман Михайла Стельмаха «Чотири броди» тривалий час не друкували, бо в ньому згадуються роки голодомору (1933) і репресій (1937).
Епіграфом стали слова з народної пісні: «Ой, думай, думай, чи перепливеш Дунай».
«Дунай» у романі — це символ людського життя, у якому письменник виділяє «чотири броди». Цей образ (він став назвою твору) також з народної пісні:
Розлилися води
На чотири броди...
Перший — «блакитний, як досвіт дитинства, потім, наче сон, — хмільний брід кохання, далі — безмірної роботи й турботи, а зрештою — онуків і прощання».
Тематика роману «Чотири броди»: зображення перших років колективізації, труднощів життя 30-х років, воєнного лихоліття. Двобій добра і зла, правди і кривди — ця тема поезії й прози М. Стельмаха — звучить як основна й у романі «Чотири броди».
V центрі роману — образ Данила Бондаренка. Він є втіленням основної ідеї твору — неминучої перемоги добра над злом, правди над кривдою. Насолоду своєї діяльності на посаді голови колгоспу він відчував у «невсипущий роботі, в любові до землі, до колоса, до людини».
Негативним є образ Прокопа Стукача, районного прокурора, який у кожному вбачає замаскованого ворога, особливо на селі. Ця підозра до людей визначає характер Ступача, його поведінку, ставлення до всіх. Селяни дали Ступачу іронічне прізвисько — Рознос.
Сам автор визначив «Чотири броди» як роман. Критики називають твір соціальним романом.
Мова твору «Чотири броди» чарівна й барвиста, зачаровує розмаїттям розмовних інтонацій. Критика так відзначає джерело багатства цього роману: «Тільки безпосередніми контактами з прототипами своїх героїв можна пояснити той рівень осягнення рідної мови, Ті інтонацій, барв і тонів, прямих і підтекстових смислів ліричності, що захоплює нас у «Чотирьох бродах».
Цей твір українського прозаїка відзначений Шевченківською премією.
Василь Стус 1938-1985 рр.
«Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них — як на мене — путящі... Якби було краще жити, я б віршів не писав, а робив би коло землі», - говорив про себе Василь Стус, ще не знаючи, що своїм мученицьким життям він мимохіть уособить найблагородніші риси української людини, українського поета XX ст., перед пам’яттю якого рідна земля схиляється уклінно.
Народився Василь Семенович Стус у 1938 році на Вінниччині в родині селянина. Дитинство і юність майбутнього поета минули на Донбасі. По закінченні українського відділення історико- філологічного факультету Донецького державного педагогічного інституту якийсь час учителював, потім — служив у Збройних силах.
Подальший період життя сам він уважав часом поезії, творчої реалізації засвоєних ще в студентстві та в армії поетичних уроків видатних митців сучасності. У 1963 році вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України. Сам пише багато, але, як правило, «в стіл». Навіть тоді, коли «Дніпро», «Вітчизна» і «Літературна Україна» подали перші добірки його оригінальних поезій, досить вправних перекладів і літературно-критичних статей, Стус себе поетом не наважився назвати.
У 1965 році його відраховано з аспірантури за звинуваченням у порушенні норм поведінки аспірантів і співробітників наукових установ, хоч справжньою причиною цього став його активний протест проти серпневих арештів української інтелігенції. Далі — два арешти {1972 та 1979 рр., 5 та 15 років позбавлення волі відповідно). Помер поет у таборі під час голодовки (1985), і тільки в 1989 року тіло його перевезено на Батьківщину й перепоховано на Байковому цвинтарі в Києві.
Життя й творчість Василя Стуса, одного з найвизначніших поетів XX ст. схоже на спалах — настільки яскраво заявив він про себе, настільки трагічно склалася його доля. Не все з творчої спадщини Стуса збереглося, багато конфісковано й знищено в страшні роки його табірних страждань. Однак той спадок, що все таки вдалося зберегти, засвідчує громадянський подвиг митця.
Рушій його творчості — самоусвідомлення й моральне самовизначення.
У В. Стуса ліричний герой — то він сам, його думки, вболівання, переконання, духовні пошуки, розпачі, печалі й радощі. Тому Стусові твори такі особистісні. їх змістовим ядром є позиція митця, позиція громадянина, патріота, сина України. Поет прагне наблизити людей до добра, справедливості, гуманізму, правди — цих уселюдських ідеалів, за якими для нього не губилися ідеї національної самосвідомості рідного народу. Це зумовлює потужний струмінь філософічності у творах В. Стуса.
Дослідники творчості В. Стуса справедливо наголошують на незвичайній образності й метафоричності його поезії.
Тема рідної землі, України, як і мотиви неволі, спогади про рідних — провідні в ліриці В. Стуса.
Тема фізичної ізоляції поступово розвивається у В. Стуса в тему ізоляції духовної:
І край чужинецький тебе опочив,
довкола лиш сопки й розпадки,
а від товариства, з ким дружбу
водив,
ні чутки, ні звістки, ні гадки.
(«І край чужинецький тебе опочив...»).
Поет намагається перебороти хвилини розпачу, підсилені усвідомленням відірваності від рідної України, самотністю, а отже — думкою, що його осуджують навіть і деякі друзі. Йому здається, що весь світ повстає проти нього. Він шукає наснаги, віри, наповнення свого внутрішнього світу якоюсь новою метою. Усе частіше в його поезіях з’являються релігійні образи, звучать молитовні інтонації.
Отже, панівними ліричними само- почуттями поета були віра і трагізм.
У цьому аспекті написано поезію «Як добре те, що смерті не боюсь я...». Чимало поетів володіє пророчим передчуттям того, що неминуче має статися. Часто вони завбачають свою трагічну мить, після якої стають легендою (В. Чумак, О. Ольжич, О. Теліга, В. Симоненко та ін.). Такою властивістю був наділений і В. Стус. Дисидент, силоміць відірваний від рідної землі, він вірив у своє повернення в Україну, хоч би ціною власного життя:
Народе мій, до тебе я ще верну
І в смерті обернуся у життя.
Вірш засвідчує результативність пошуків справжнього буття. Це тернистий шлях до Бога, з яким спілкувався поет у тюремних камерах та за колючими дротами радянських концтаборів, — шлях, указаний духовним подвигом Ісуса Христа, без нарікань та скарг («і не питаю, чи тяжкий мій хрест»). Так налагоджується зв’язок з родом, народом, епохою та вічністю.
Василь Стус як поет і громадянин ніколи не був байдужий до історичної долі України, до її трагічного минулого. У вірші «За літописом Самовидця» зображено період Руїни, його смислове поле створене за допомогою яскравих метафор, що позначають побоїще, полон, убивство українців: «дим пожарищ», «труп козацький», «куріє руїна», «заллялися кров’ю очі» та інші. Кожна така метафора вдало відтворює трагічну епоху. Проте у вогні війн гинуть не лише люди, а й сама Україна як держава.
А де ж Україна? Все далі,
все даті, все далі.
Наш дуб предковічний
убрався сухим порохном
Образи України і дуба в цих рядках семантично поєднані. Дуб символізує життєздатність нації, її міцність, що, на жаль, послабилися в тяжкий період.
Образ сонця уособлює щасливу долю народу. Поет переконаний, що знедолення відбулося через утрату національної свободи, а причину трагедії вбачає в поведінці тогочасних українців. Ворожнеча між собою «синів України» не лише не сприяла визволенню своєї Батьківщини, а й стимулювала ворогів до встановлення своєї влади.
Поет створює образ матері України, яка гнівно засуджує тих, хто допускає національні поневолення. Цей образ у вірші є носієм абсолютної правди.
Вірш «За літописом Самовидця» Василь Стус написав під впливом козацького літопису Самовидця, у якому зображувалися події XVII ст.
У поезії «Сто років як сконала Січ» Василь Стус говорить про політичні репресії, про події другої половини XVIII-XIX ст., коли Російська імперія придушила Запорізьку Січ, повністю ліквідувала останній осередок вольності.
У поезії «Сто років, як сконала Січ» смислових відтінків набувають такі слова й словосполучення, як «Сибір», «пекельний край», «соловецькі келії», «кров синів», «крик пекельний».
Проте настрій автора не такий уже й песимістичний. У вірші звучить мотив зображення національного відродження. Автор показує духовне розкріпачення українців, зростання самосвідомості та патріотизму:
...раби зростають до синів
своєї України-матері.
Поет створює образ української землі, говорячи про невідворотність національного відродження, змін на краще. Українська земля в Стуса «крута і непокірна», «випросталась для волі», «гнівом виросла».
Василь Стус заявляє про пророцтво Тараса Шевченка, виділяючи особливу заслугу Кобзаря в пробудженні української нації.
Вірш «У цьому полі, синьому, як льон...» пройнятий щирою любов’ю до України.
Перед нами не просто опис, пейзаж. Це — казковий образ рідної землі: поле, синє, як льон. Як синє небо України, як сині її озера, ліси...
Поет знає, що він не один на полі. У душу закрадається страх і сумнів:
Вдатися до втечі?
Стежину власну биндою
згорнуть?
Та ліричний герой, твердий, упевнений, заявляє:
Ні. Вистояти. Вистояти.
У рядках вірша звучить мотив туги за Україною, любов до Батьківщини.
Вірш «Цей біль — як алкоголь агоній...» написаний у період заслання. У ньому також мотив спомину й жалю за Вітчизною.
Біль і печаль не дають поетові спокійно жити, думати, творити.
Ліричний герой сумує за рідними, які на нього чекають, друзями, які десь далеко й не полишають його в скруті. Ці спогади про дорогих людей ятрять душу, вона ниє, болить і вдень, і вночі.
Поет прагне вистояти, боротися за власне існування, не дати себе принизити й зганьбити. Саме це, на думку творця, потрібно людині, щоб не зламатися в тяжкий період свого життя.
Поет готовий боротися до останнього подиху, до смерті.
А ти ще довго сатаній,
Ще довго сатаній, допоки
помреш, відчувши власні кроки
на сивій голові своїй.
Мотивами любові до Вітчизни, туги за рідною Україною перейнято й багато інших творів В. Стуса: «Сосна із ночі виплива, як щогла», «Такий близький ти, краю мій», «За мною Київ тягнеться у снах». У цих творах розкрито тему отчої землі. Ліричний сюжет вірша «На колимськім морозі калина...» вибудований на контрастах. Особливо чітко проступає символічне протистояння барв — червоної (життя) та білої (смерті). Це підкреслює непоєднуваність двох світів — залитого сонцем, і темного каторжного. Колимські поселення («безгоміння, безлюддя довкола») стали частиною страдницької біографії самого Стуса, тому твір звучить як одкровення.
Водночас метафора «І котилося куль-покотьолом моє серце в ведмежий барліг» характеризує не лише особисту долю В. Стуса, а й багатьох українців, яких з давніх-давен намагалися впокорити сибірські морози. Той сумний висновок («і зійшлися кінці і начала на оцій чужинецькій землі») приховує в собі приголомшливу правду про сотні тисяч знищених доль наших земляків.
Вірші «Крізь сотні сумнівів я йду до тебе», «Господи, гніву пречистого...» — зразки стоїчної поезії в українській літературі XX ст. Поступово провідною стає ідея «трагічного стоїцизму», вивищення свого духу — визріває потреба осмислити, визначити й образно виразити своє призначення й роль у цій драматичній ситуації.
Підсвідомо закрадається думка про жертовність своєї долі, фатальну приреченість, якій він мусить підкоритися й уже далі нести хрест, уготований долею та місією мученика. Поступово ці ідеї міцніють, бо знаходять історичні аналоги, передусім з улюбленого Шевченка, стають символічними узагальненнями:
Над цей тюремний мур, над цю
журу
і над Софіївську дзвіницю
зносить
мене мій дух. Нехай-но і помру —
та він за мене відтонкоголосить...
(«Усе моє життя в інвентарі...»).
Так, Василь Стус — гордий звитяжець і самотній лицар перевтілюється у свого ліричного героя — постать осміюваного в рідному краї пророка, вигнанця, непокірного духом, що карається, мучиться, але не кається».