Цікаве літературознавство - К. П. Фролова 1991

Від автора

Тривалий час мене не залишало почуття невдоволення, причини якого я не могла чітко сформулювати. Мучило питання, як поглибити літературну освіту широкого загалу читачів.

Знання творчості великих письменників, великих духом своїм і народністю, митців неперевершених, у чиїх творіннях відбилось життя у величі своїй, битвах смертельних зі злом і в торжестві радості, добра, в сміхові й сльозах, в земній реальності буття і в мріях високих... Так, це скарб безцінний.

Але як передати це живе золото, як навчити заглиблюватись і осягати його немеркнучу сутність... Донести конкретно життєві і духовні біографії майстрів слова, познайомити з персонажами, що населяють створений митцями світ, провести всіма стежками, якими ходять герої їхніх книг, і побувати в усіх пережитих ними обставинах, ставати на бік тих, хто прагнуть добра, нової людської досконалості...

Щоб досягти цього, треба навчити розуміти мистецтво слова. Аналізуючи твори, говоримо про художні засоби, епітети, метафори, які щось підсилюють або виражають, про пейзажі, портрети, деталі... Все це треба знати і розуміти. Та часом промайне інша думка: а як же бути із всесвітньо- відомими творами, не обтяженими тропами,— скажімо, романом Е. Хемінгуея? Щось там не запам’яталися ні епітети, ні метафори, ні пейзажі, а твори захоплюють. Не вражає нас тропікою і роман Панаса Мирного та І. Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», так само, як і в більшості випадків проза Петра Панча. Виходить, можна обійтись і без названих вище художніх засобів, чи, може, є якісь інші секрети художності?

...Вивчення літератури треба пов’язувати з дійсністю, з історичним процесом. І пов’язуємо. Але чи не виходить у нас часом так, що художня література стає ніби ілюстрацією до історії? А щодо зв’язку з сучасністю, то він загалом правильний, але чи не надто випрямлений, коли приходять такі думки: ким би в наші часи була Катерина з поеми Т. Шевченка — трактористкою, передовою дояркою, ланковою? А може, вчителькою, лікарем, агрономом, спортсменкою або математиком з ученим ступенем тощо. А далі думаєш, що Катерина як образ і характер в наш час неможлива взагалі. Бо образ Катерини — це образ скривдженої дівчини-кріпачки, соціально безправної жінки, він створений, щоб відбити певне явище, і поза цим явищем ніякої іншої Катерини в літературі немає. У наші часи Катерина не існує, існують нащадки таких, як вона. Бо коли можна ставити питання, ким би в наші часи була Катерина, то аналогічно можна було б поставити питання і до толстовського образу, ким би була тепер Анна Кареніна: лишилася б вона в революційній Росії чи емігрувала б, а може, брала б участь у боротьбі білогвардійців з більшовиками... Абсурдність постановки таких питань очевидна.

...Зв’язок з дійсністю... У вірші А. Малишка «Україно моя» є рядки: «Запалали огні за долиною синього неба. Самольоти гудуть, бо на захід — фронти і фронти». З приводу цього можна говорити про початок Великої Вітчизняної війни. Це буде зв’язок з дійсністю, а чогось у ньому бракуватиме...

Звідкись у нас виникає це почуття невдоволеності, таке відчуття, наче з дна якогось глибокого джерела ми чогось не добираємо, чогось надзвичайно суттєвого — чи то солі якоїсь, яка надає всьому смаку, чи то води якоїсь магнітної, яка притягує до себе, в’яже, чи то сяйва, що примушує річ світитися зсередини. Що ж це?

Чи не надто безпосередньо ми перекладаємо художнє на суто логічне, раціоналістичне, без належного заглиблення у специфічно-художній світ, без його «розшифровки», без належного опосередкованого переживання, переходу від сфери емоційно-образної до аналітичної? Чи не надто часто шукали ми зв’язку літератури з дійсністю на поверхні тимчасових соціальних проблем, а він пролягає через глибинні скарбниці загальнолюдських цінностей.

Треба юним дати щось таке, що допомогло б їм розуміти не лише ту літературу, яка була і є, а й ту, якої ще немає, але буде, автори якої ще не народились. Так, коли тому, хто має зараз вісімнадцять років, у сорокарічному віці, можливо, доведеться читати поетів, які народяться ще тільки через

кілька років, читати і, головне, розуміти і відчувати.

Чим же ми повинні озброїти їх для цього? Чим? Звичайно, знання і розуміння класиків дожовтневої і сучасної літератури, зарубіжних письменників — все це прекрасна школа виховання громадянських і естетичних почуттів.

І все ж — чим?

Думаю — розумінням і відчуттям самої матерії художності, здатністю до заглиблення у нетлінну сутність цієї таємничої матерії.

Такі чи приблизно такі думки непокоїли мене і спонукали написати книжку, що якоюсь мірою допомогла б заохотити учнів до вивчення літератури.

І я написала її на основі листування з абітурієнтом, яке виникло у мене випадково. На щастя, питання юнака були не випадкові. Я б сказала, характерні для мислячого випускника школи. Мені цікаво було на них відповідати. Коли у 1987 році книжка вийшла, Максим був уже студентом Дніпропетровського університету радіофізичного факультету. Я подарувала йому книжку, а він пожартував: «Власне, це я мав подати до друку Ваші листи».

Якось мене запросили на університетський диспут з приводу впровадження української мови в учбовий процес на природничих факультетах, і я зайшла до аудиторії саме тоді, коли виступав Максим. Він доводив, що наукова термінологія не може бути перешкодою при переході на українську мову викладання, бо вона є міжнародною, базується на греко-латинській основі, і перекладати з російської на рідну мову доведеться не так багато термінів. Він доводив також, що необхідно творити науку українською мовою, бо інакше ми випадемо з міжнародного комп’ютерного банку.

У розмові після диспуту він пошкодував, що не поставив мені колись у листах ще одне запитання: «Чи всі літератури однакові?» Я хотіла відповісти йому відразу, та він зауважив, що ця відповідь потрібна не лише йому, що її треба б додати до нашого листування і надрукувати.

Я переглянула книжку, яка вийшла чотири роки тому. Як багато змінилось за цей час у нашому бутті! І мені захотілося не лише розширити коло питань, а й дещо змінити. Всіх змін і додатків виявилось набагато більше, ніж думалось. Адже перебудова у нашій країні, що принесла демократизацію і гласність в усі сфери життя, звичайно ж, не обійшла й літературу та науку про неї. Відновлено чимало забутих імен репресованих письменників, надруковано твори про голодомор на Україні у 1932 - 1933 роках, про «червоний терор» 20-х років, криваві злочини сталінської кліки 30-х і післявоєнних років, обнародувано факти протизаконних дій КДБ у 60 - 70-ті роки. Нарешті читачі змогли ознайомитись із книжками про історію багатостраждального українського народу, про часи козаччини, про героїчну боротьбу запорожців за свободу рідної землі. Сьогоднішня суверенна Україна відроджує національну культуру та самосвідомість, що. десятиліттями утискались.

Все це обумовило зміни у підході до вивчення літературних явищ та історичних процесів. Тому й моя книжка — це вже не документальні листи, у яких я відповідала абітурієнту на його запитання, а відповіді, які я дала б йому сьогодні.