Цікаве літературознавство - К. П. Фролова 1991

Лист-лекція перша. Гіллясте древо мистецтва слова
3. Будівля і древо літератури. Лист до Максима

Всі публікації щодо:
Літературознавство

Отже, починаємо. Поставлені вами питання я буду групувати у тому порядку, який мені здається більш логічним.

Очевидно, почнемо з родів і видів літератури. Роди і види. Вони існують не лише в художній літературі. Класифікація будь-яких множеств починається з виділення в них родів і видів.

Художня література постає перед читачем у всьому розмаїтті форм, а кожна форма несе певний зміст. Як розібратися у цьому строкатому незвичайному світі? Що може бути основою виділення родів і видів? Щоб відповісти на ці питання, треба пригадати, що література — це ніби записана розповідь якогось оповідача, а всі вони розказують по-різному. Один з них, переповідаючи щось спостережене або пережите, прагне найперш передати свої власні переживання, що його схвилювало, вразило, викликало радість, тривогу, вагання тощо. Інший оповідач найменше говорить про свої переживання, а хоче представити все так, щоб слухач ніби побачив усе своїми очима. Разом з тим оповідач відповідно коментує все, передаючи своє ставлення, свої оцінки, а третій оповідач ті ж оцінки, своє сприйняття художнього твору передає, ілюструючи все «в особах». Він намагається відтворити манеру поведінки то одного, то другого, манеру мовлення, інтонації, навіть жести, міміку, ви це можете помітити, спостерігаючи за своїми друзями.

Зауважу, що є різні типи слухачів. Одні люблять, щоб була передана об’єктивна суть фактів, всі обставини в спокійній формі, інших цікавлять особисті переживання оповідача, його ставлення до того, про що він розповідає, а ще інший хотів би все побачити ніби своїми очима — в особах. Оце, коли хочете знати, корінь, з якого народжуються три роди літератури, або поезії, як говорили раніше. Отже, є три типи оповідачів і відповідно три типи слухачів. Ми й зараз помічаємо, що одні більше люблять прозу, інші — поезію, а ще інші — театр і особливо — кіно. Звичайно, це не виключає і таких розвинених читачів і глядачів, які люблять взагалі всі види і роди мистецтва і літератури або й таких письменників, які плідно працюють і в галузі епосу, і в царині лірики, і в драматургії.

Людина не відразу стала такою, якою ми її знаємо сьогодні. Поступово в труді, в освоєнні навколишньої дійсності, у створенні другої, «рукотворної» природи (знарядь праці, будівель, різних споруд) виявлялись її здібності, і естетичні та художні в тому числі. Поступово розвивались в одному із видів мистецтв — в словесному — і різні форми оповіді. Однією з перших була епічна розповідь, може, вона починалася і не з художньої. Бо що таке епос? Епос — слово давньогрецьке, воно означає «слово», «розповідь». Епосом називають один із родів літератури. У найширшому розумінні слова це будь-яке повідомлення, будь-яка важлива інформація прозою і не лише прозою, а й віршованим текстом. Напис на пам’ятнику, оповідь про якусь відому битву чи подвиг, оповідь про чиєсь життя — все це епос.

Перші епічні твори — це і є оповіді про подвиги предків легендарних героїв, про подорожі і незвичайні пригоди, в яких виявляються розум і кмітливість героїв (наприклад, «Іліада», «Одіссея»), про те, що являє собою навколишній світ чи про те, як себе поводити в тих чи інших обставинах.

Кожен народ має свій епос: «Іліада» та «Одіссея» Гомера в давній Греції, «Енеїда» Вергілія (римський епос), німецька «Пісня про Нібелунгів», карело-фінська «Калевала», грузинський твір «Витязь у тигровій шкурі» тощо. В російській словесності є билини, в українській — історичні думи та пісні, є пам’ятка давньоруської літератури «Слово о полку Ігоревім».

В епосі відбивається героїчне минуле народу, своєрідно перетворене в художньому осмисленні: зроблені відповідні узагальнення, які виявляються цінними не лише для сучасників. Творча уява сконцентрувала якісь реальні події в часі і просторі, зробила щось яскравішим, а щось нехарактерне зовсім не взяла до уваги. В той же час народна фантазія творила великої узагальнюючої сили фантастичні образи. В російських билинах і українських народних думах відбився героїчний дух слов’янських народів. У билинах — оповідь про богатирів, які боролися зі злом, захищали народ і рідну землю від різних загарбників, в українських народних думах та історичних піснях оповідається про подвиги легендарних героїв, народних месників, які боролися проти татарських, турецьких завойовників і польської шляхти.

У цих творах ми маємо справу з оповіддю, з прагненням об’єктивно, точніше об’єктивізовано, без вираження свого ставлення розповісти про певні факти, події. Без вираження свого ставлення — означає: без зовнішнього вираження свого ставлення, бо насправді ставлення виявилося і в виборі події, героя, і в тому, як він зображувався. Але зовні оповідач постає особою, що лише переповідає все так, як було.

А тепер давайте звернемо увагу на те, що епос у будь-якого народу постає перед нами в поетичній формі. От тобі й маєш. Чому ж поетична форма? Остання у нас пов’язується більше з лірикою, а не з епосом. Виходить, що людство в мистецтві слова заговорило раніше віршами, а вже потім прозою? Але ж у житті люди говорять прозою. Це єдина словесна форма їх спілкування. Ніхто в житті не говорить один з одним віршами. Чому ж словесне мистецтво, виходить, починається з віршованої мови?

Та саме тому, що в житті всі говорять прозою. Парадокс? Так. І він пояснюється тим, що для створення мистецтва саме словесного твору необхідне було розподібнення з матеріалом. Пригадаймо: мистецтво моделює дійсність (в конкретно-іменних, емоційно-насичених моделях-образах), а один із непорушних законів цього процесу полягає в обов’язковому розподібненні матеріалу моделі й об’єкту відтворення. Матеріалом у словесному мистецтві є мова, звичайна людська мова, проза спілкування, розмовна, а далі й літературна унормована мова. У творі словесного мистецтва мова має бути іншою. Якою? Ну хоч би й віршованою. Віршована мова відразу настроює слухача на сприйняття чогось незвичайного — твору мистецтва.

Але ж може тепер виникнути питання. Що, творці «Іліади», «Одіссеї», «Калевали», «Махабхарати», які жили за кілька століть до нашої ери і пізніше, уже добре знали сучасну теорію моделі, вдавшись свідомо до розподібнення матеріалу?

Звичайно, ні. Просто в діяльності тих людських геніїв, які стояли біля джерел народження словесного мистецтва, проявились закономірності моделювання світу, зокрема моделювання художнього. Цього вимагали зміст і предмет їхньої творчості. Вони прагнули говорити своїм співвітчизникам про важливе чи значне з людського досвіду або про незвичайне, героїчне, яке мало стати прикладом для співгромадян, і потрібна була мова, несхожа на звичайну, буденну, розмовну. Оповідь про важливе, значне, героїчне, гідне оспівування повинна була мати певну інтонацію, відповідно поважне або піднесено- урочисте звучання, певний внутрішній темпоритм з неяскраво виявленою емоційністю, щоб слухач не запідозрив у суб’єктивності, а поставився з повним довір’ям — і вона, ця оповідь, набувала потрібної поважності, урочистості, гідного спокою, певного емоційного темпоритму — народжувався ритм віршованої мови.

От і виходить, що мистецтво слова починалося з віршованої мови. Але вона розвивалась не лише в епосі. Із ранньої людської творчості відомі пісні, зокрема обрядові, трудові. Не можна категорично сказати, що епос (весь) починався з віршованої мови. Десь у найперших своїх початках — в літописах, переказах, які були напівісторичними, напівхудожніми оповіданнями, епос був прозовий, хоча в нього часто вклинювалась ритуальна поезія, у випадках змалювання, як герой, історична особа звершує той чи інший ритуал, обряд — чи то плач над померлим, чи то клятва перед співвітчизниками. Але у міру того, як оповідь наближалась до художньої, вона ставала більш ритмічною — віршованою.

Тепер може виникнути питання: виходить, що весь епос обов’язково має віршовану форму? Перш ніж відповісти на це, уточнимо поняття «епос» — від гр. epos — слово, розповідь. Цей термін вживається в двох значеннях: перше — назва роду літератури, про який і ведемо в даному разі мову, і друге значення — від усної народнопоетичної творчості, який об’єднує в собі героїчні народні пісні, сказання і поеми. Цей епос виник у докласовому суспільстві. У ньому, як уже говорилось раніше, зображуються важливі суспільні процеси, воєнні походи, родинне життя, висловлюються моральні сентенції. Епос докласового суспільства має неперехідне значення. У ньому відбилося життя далеких нам епох, людський досвід тих часів, що має велику цінність і сьогодні. Епос у своїй класичній формі, особливо епос давньої Греції, становить цілу епоху в світовій історії, в ньому неповторно відбилось дитинство людства. Разом 3' тим цей епос продовжує давати нам естетичну насолоду і благотворно впливати на розвиток культури і літератури. Він як вид належить до загального літературного роду — епосу.

Вище мовилося про закономірність зв’язку віршованої, піднесеної мови з раннім, фольклорним епосом. Але ж ми знаємо, що сучасний епос в основному не віршований. Як же це склалося? І все-таки, що таке епос у загальних рисах?

Звичайно, подати тут історію створення епосу я не зможу, і не тільки тому, що мене обмежує епістолярна форма (форма листування), але й тому, що це складне питання, яке вимагає конкретно- історичного дослідження. До того ж у кожній із національних літератур воно має свою специфіку, свої особливості переходу . до тих форм епосу, які ми маємо сьогодні. Отже, скажемо про це в найзагальнішому вигляді.

Суть цього переходу від віршованого до прозового епосу полягала в тому, що людина, удосконалюючись у художній творчості, все більше і більше навчалась відображувати життя у формах самої дійсності. Це означає, що перед читачем постають начебто справжні картини життя, нічим, здавалось би, непримітні, а за ними стоять великі узагальнення. Як бачимо, це значною мірою пов’язано з глибшим пізнанням життя, процесами, які відбуваються у ньому. Глибше пізнання життя виявилось і в тому, що увага оповідача була звернена не лише на героїв, історичних діячів, але й на звичайну людину, її стосунки з іншими людьми, з суспільством.

У епосі докласовому і періоду, рабства предметом розмови були морально-громадські постулати у загальному вигляді, у феодальному суспільстві — з точки зору пануючих класів, але часто й художня думка, і пафос твору виходили далеко за межі моралі тих часів.

З розвитком капіталістичного суспільства стосунки ускладнились, особливо великої ролі набуває індивідуальність особистості, людина має більшу свободу ініціативи, і стає дуже важливим, на що саме буде спрямована ця ініціатива. Разом з тим є загроза знецінення моральних цінностей і заміни їх матеріальними. Особистість, індивідуальність починає вимірюватися далеко неоднозначно. І про всі складності цієї неоднозначності, в якій може бути низьке й піднесене, залежно від обраного людиною шляху, не скажеш однією лише віршованою мовою. Треба розкрити суперечність суспільних відносин, багатогранність людських стосунків, показати складність вибору, перед яким опиняється людина, розповісти про її побут, внутрішні порухи душі, страждання, прагнення — і народжується епос нового часу, наприклад роман.

Прозовий епос вимагає високого мистецтва оповіді, протягом якої створюється той чи інший тип, образ оповідача з його особливим ставленням до зображуваного, з умінням змалювати всі навколишні обставини, заглянути в душі персонажів, розповісти, що там діється, зробити їх дії, вчинки, поведінку, взаємини, зовнішність, мову. Так, передати мовну партію, особливості мови, рівень культури, мислення, характер.

Передати типову для кожного персонажа мову — це вимагає високої майстерності, так само, як і вміння вести оповідь таким чином, щоб читач все ніби побачив і все відчув, разом з тим розчиняючись у цій оповіді,— це вже потребувало великого володіння і словом, і мистецтвом повістування.

Таким чином, поняття епос поєднує в собі і віршовану, і прозову оповідь. Виявляється, що є різні форми епосу: балада, казка, легенда, поема, історична пісня, билина, дума, байка, оповідання, повість, роман, новела, нарис, фейлетон.

Отже, тут виникає питання про багатоступеневу класифікацію. Те, що література поділяється на різні роди, помітив у давнину ще Арістотель. Ще він визначив епос, лірику і драму. Детально описав ці роди у зв’язку із їх змістом, щоправда, виходячи з ідеалістичних позицій, Гегель. У нашій вітчизняній науці цим питанням займався В. Бєлінський. Він написав роботу, яка вважається класичною, «Разделение поэзии на роды и виды». Як бачимо, йдеться не лише про роди, але й про види.

Перш ніж продовжити розмову про епос, розглянемо спочатку ступені класифікації. Перший найзагальніший ступінь — роди, а другий — який? І ось тут виникає різнобій у поняттях жанру. Слово жанр пішло від французького «genre», що означає

рід, вид. Так от, як треба називати другий ступінь класифікації, якщо перший вважати родом? Епос — рід, а балада, казка, легенда, епічна поема, епопея, поема, історична пісня, билина, дума, байка, оповідання, повість, роман — вид чи жанр? І чим відрізняється роман від повісті, а повість від оповідання, оповідання від новели?

Зупинимося хоч би на цих труднощах. Звичайно, в тій же довідковій літературі ми знайдемо характеристики цих видів літератури, перелічуються там і деякі риси, за якими можна розрізнити види літератури. Спробуємо зупинитися лише на останньому, та й то на тих рисах видів, про які в літературознавчих джерелах або не говориться, або говориться не досить чітко.

У даному разі пропоновані риси розрізнення можуть здатися надто категоричними. Будемо вважати, що я характеризую ці ознаки розрізнення видів у чистому вигляді, хоч, звичайно, в природі й в мистецтві мало що перебуває у «чистому вигляді». Отже, прошу категоричність визначень сприймати як прагнення дати уявлення про ідеальне виявлення того чи іншого виду, щоб легше було його розпізнати у розмаїтті художньої літератури.

Епос — це оповідний рід літератури, на відміну від лірики й драми. Повість і оповідання, можливо, найкласичніші вияви епосу, це відчутно і в їх назві. Оповідь, розповідь — оповідання або повість (від слова «повідати», «повістувати», що також означає розповідати). За характером вони близькі один до одного. Я б сказала, що вони родичі, потомки далекої притчі, фольклорної, може, й релігійної, апокрифічної. Були такі оповіді — легенди апокрифічні. Церква творила свої легенди про богів, святих, про створення світу, про добро і зло, а народ творив свої, часом на основі церковних або переробляючи церковні, за що вони й були заборонені. Що ріднить з ними оповідання і повість? Я б назвала якість, яка їх ріднить, притчевістю. Що розуміємо під цим? А от що: у притчі розповідається про якусь пригоду людини, вчинок її, форму поведінки з певною метою — зробити з цього повчальний висновок. Те ж саме, але в завуальованій формі, ми спостерігаємо в оповіданні і повісті. Власне, в оповіданні йдеться про якийсь життєвий випадок, про пригоду, епізод із чийогось життя — з якою метою? З метою повчальності. У повісті те ж саме, лише повчання здійснюється на ширшому матеріалі. Повість може вмістити в себе кілька пригод, епізодів і за часом може обійняти ціле людське життя. І також все повістується з метою повчання. Можна заперечити: адже зрештою все мистецтво створюється з метою повчання, виховання громадян суспільства. Лише в інших видах літератури ця мета глибше «замаскована». В усьому ж емоційному тоні оповідання і повісті відчутні розважливість, спокій, наголошування тих моментів у житті героїв, які можуть виступати як особливо повчальні, хоч автор, як правило, прямо не виявляє своєї позиції, тобто безпосередньо не висловлює її. Оповідання і повість різняться між собою передусім обсягом взятого для оповіді матеріалу, різним охопленням простору і часу. Щодо повісті й оповідання, то, як правило, оцінка зображуваного і з боку письменника, і з боку читача однозначна.

Роман відрізняється від оповідання та повісті багатосюжетністю, докладністю розкриття життєвих доль багатьох людей у зв’язку з їх суспільними відносинами і побутовими обставинами. Саме з неоднозначності ситуацій і становища, у яке потрапляє людина, і народжується роман. Я не можу, знову ж таки, вдатися до історії роману, бо вона і складна, і, при всій спільності якихось особливостей в кожній національній літературі, неповторна. Я, друзі мої, зупинюся лише на таких якостях його, які вирізняють роман як вид. Для цього повторю перед вами той уявний ескперимент чи приклад, до якого вдався у свій час один із дослідників роману Б. Грифцов у своїй «Теорії роману», щоправда, виданий давно, в 1927 р. Мені цей експеримент сподобався тим, що в ньому якось зримо виявляється природа роману.

Грифцов вважає, що роман виник як літературний вид з риторики, з школи, де навчали виголошувати промови красиво, за всіма правилами стилістики і красномовства, переконливо і зворушливо, навчали володіти засобами впливу на слухача. Риторика здавна викладалась у всіх класичних навчальних закладах.

Думка Грифцова, на перший погляд, здається парадоксальною. Роман відзначається складною взаємодією людських пристрастей — і раптом відшукується його якась спорідненість із риторикою, з штучним і тому холодним красномовством. Але потім переконуємось, що автор вдало відгадав природу роману як літературного виду. Не будемо зараз аналізувати, наскільки накреслена ним схема психологічно правильно розкриває суть роману. Уявімо собі якесь південне, на березі моря, місто в сиву давнину. У цьому місті живе багатий і всіма шанований літній чоловік. Його дружина давно померла, лишивши йому малу дочку. Чоловік більше не одружувався, щоб у його єдиної дитини не було мачухи, яка, можливо, могла б чимось образити її. Всю свою увагу, любов і надію він зосередив на дочці, яка зростала красивою, обдарованою, розумною. Батько все робив для її майбутнього щастя, мріяв побачити її одруженою з гідним чоловіком. Та одного дня на місто, в якому жив цей чоловік, напали пірати. Пограбували населення. Потрапила в полон і донька цього багатого чоловіка. Ватажок піратів зачарувався красою дівчини. Він теж був гарний, сміливий, мужній, і дівчина закохалася в нього. Любов молодих людей була така палка, що годі було й думати, щоб розлучити їх. Разом з тим батько дівчини переживав цю ситуацію як велике нещастя для себе і для дочки і як образу своїй гідності. Уявімо, що він подає позов до суду. І от на суді кожен з учасників цієї драми має захистити свою правоту, вплинути на слухачів і, головне, на суд, переконати у справедливості своїх слів. Ось тут і місце, і час для риторики. Щоб переконати суд у правоті свого позову, зворушити суддів, батько починає розповідати, як він плекав єдину дочку, скільки пережив тривожних безсонних ночей, коли вона маленькою хворіла, від особистого щастя він відмовився заради її майбутнього, і от тепер випадковий розбійник руйнує все його життя. Як бачимо, щоб довести законність свого позову, зворушити суддів, батько розповідає і про минуле, і про свій внутрішній світ, про свої переживання. Але ось бере слово ватажок піратів. Він говорить про своїх благородних, але неімущих батьків, про те, як збиткувались над ними багатії, як він мріяв про свободу, щастя, як, зневірившись, став піратом, але в глибині душі завжди думав, що якийсь щасливий випадок змінить його життя, що зустріне дівчину, ніжну і прекрасну, яка покохає його. Нарешті, слово надається дівчині, і та говорить, що з дитинства мріяла про юнака-героя, сміливого, красивого, мужнього, який може вступити в боротьбу будь з ким, із самою стихією. І коли вона побачила ватажка піратів, як мужньо він бився, а поряд дехто із молодих городян проявив боягузтво і не здатний був її захистити, вона мимоволі замилувалася хоробрим лицарем, який захистив її від усіх і полюбив. Отже, бачимо, що кожна із дійових осіб, захищаючись, говорить і про своє минуле, і про свої почуття, і про переживання, і про мрії — тобто все, як у романі, де ми знаходимо, як правило, відомості про дитинство, життя і почуття героїв, про їхні мрії, вчинки та їх мотивацію. Кожен персонаж нібито звітує перед судом читача, звідси — багатосюжетність, докладне розкриття життєвих доль і т. д. Виходить, ніби кожен персонаж по-своєму правий. У цьому й полягає неоднозначність, проблематичність роману. Коли говорять, що роман проблемний, то мають на увазі не лише те, що в романі піднімаються якісь суспільно~важливі питання. Вони можуть ставитись у будь-якому жанрі, але в романі ці проблеми проходять через душу героїв, стають їх власними питаннями, які треба вирішувати. І хоч автор симпатизує одним героям і засуджує інших (власне, всі персонажі діють з волі автора, який у свою чергу має коритися логіці життя), все ж він будує твір таким чином, що читач сам повинен «судити» героїв і вирішувати, хто з них чого вартий.

Так, наприклад, неоднозначно негативна або неоднозначно позитивна постать Чіпки у романі Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Хто може схвалити вчинок розбійника, який вирізав сім’ю і йде на каторгу? І ця кара здається читачеві замалою. Але ж ми пам’ятаємо й іншого Чіпку — зачудованого польовою царівною мрійника, що прагне творити добро, служити громаді, боротися за честь і справедливість. Хто ж винен у тому, що він став розбійником? Чому його добрі наміри пропали, як і його гаряча молода сила? «Пропаща сила» — такий другий заголовок роману.

«Хіба ревуть воли, як ясла повні?» — це типовий соціально-психологічний роман. Порівняймо його з прикладом про піратського ватажка. У романі Панаса Мирного та Івана Білика ми знайдемо розповідь про минуле героя і його родини, історію цілого села Піски, переживання матері та дружини Чіпки. І в кожного своя правда, навіть у того, чия доля скалічена суспільним ладом.

Такі ж роздуми виникають, наприклад, і відносно Печоріна з роману М. Лєрмонтова «Герой нашого часу». Він негативно ставиться до всіх служак царського уряду, до самої служби. Печорін чесний, благородний, а разом з тим скільки людей навколо себе він робить нещасливими; він і людяний, і байдужий, і сам безталанний. Про нього також не скажеш однозначно: позитивний він чи негативний. Він теж — «пропаща сила», як і інші «зайві люди», зображені в російській літературі, хоч це люди і з іншого середовища.

Якщо ж узяти такий твір, як «Микола Джеря» І. Нечуя-Левицького, то тут не виникає ніякої двозначності, проблемності. Доля Миколи Джері — історія зіткнення природного прагнення трудящої людини до свободи і неможливість домогтися свого елементарного людського права. Цей твір, де ставляться важливі суспільно-громадські проблеми,— повість.

Відразу мусимо застерегти: при всьому розмаїтті видів і жанрів художньої літератури не існує і не може існувати між ними певного «табеля про ранги», тобто не можна сказати, який із жанрів вищий, кращий. Все залежить від рівня художності, глибини зображення життя. Може бути оповідання, художні образи якого стануть типологічними, наприклад «Хамелеон» або «Людина у футлярі» А. Чехова. Можуть бути новели чи оповідання, які стануть класикою, без яких література втратила б щось суттєве у відображенні дійсності, наприклад, «Новина» чи «Кленові листки» В. Стефаника, «Червона хустина» чи «Пилипко» А. Головка.

Разом з тим і роман, здавалось би, більш розвинена форма епосу, може бути вдалим або невдалим, художньо примітивним.

Будемо вважати, що в цілому ми розібралися, де пролягає межа між романом і повістю. Від цієї головної, я б сказала, суттєвої різниці залежать всі інші особливості роману і повісті: і композиція, і способи змалювання дійових осіб, і часові та просторові межі. В повісті й оповіданні значна частина тексту належить оповідачеві, в романі — зображенню мови персонажів. Роман більше драматизований. Я не можу зараз продовжувати детальне зіставлення роману й повісті, про це можна говорити спеціально. Зокрема, є праці про особливості романного мислення, яке проникає в різні епічні форми.

Зупинимося на розрізненні ще двох епічних форм, зовні близьких: оповідання і новели. Відразу скажемо, що новела будується не те що на одному епізоді, а на одній миті, в якій виражається парадоксальність явища, буття. Що означає парадоксальність? Ну, це нібито поєднання в одній миті, в чомусь одному «так» і «ні», радості й горя, трагічного і комічного, любові й ненависті. Наприклад, у новелі «Новина» В. Стефаника в одній трагічній миті, коли батько топить дитину, щоб позбавити її страждань голодної смерті і самому не дивитись на доччині муки, виявляється любов до своєї нещасної дитини. У новелі О.Генрі «Дари волхвів» двоє люблячих знедолених людей, бажаючи зробити одне одному в новорічну ніч приємність і купити подарунки,— фактично роблять неприємність, бо чоловік продав єдину цінну річ — годинник, щоб купити красивий гребінець до розкішного волосся дружини, яке вона, виявляється, відрізала і продала, щоб купити чоловікові коштовний ланцюжок, виходить, уже для проданого годинника. Люди зробили один одному непотрібні подарунки, але в цьому виявилась їх велика любов, бо кожен для іншого пожертвував найціннішим, що було у нього. Тут є і комічний елемент, і печальний. Іншого характеру, але по-своєму парадоксальні речі виявляються у новелах М. Коцюбинського або у сучасного українського новеліста Є. Гуцала. У зв’язку з характерною для новели парадоксальністю тут завжди є елементи комізму, усмішки, часом гіркої, печальної, сатиричного сміху або виявлення трагікомічного стану.

У зв’язку з парадоксальністю зображуваної миті у новелі — завжди неждана кінцівка. А з усіх перелічених вище ознак новели випливає ще одна. Оскільки сюжет новели, як правило, будується на парадоксі, на одній миті життя, в якій зосередилась і виявляється єдність суперечностей, то новела завжди лаконічна, а це означає, що на кожне слово в художньому тексті падає більше навантаження, слова тому в новелі опукліші, яскравіші. За своєю художньою багатозначністю мова новели нагадує поетичну мову.

Ось такі мої зауваження щодо видів літератури, їх розрізнення, але все це — на додаток до того, що вже відомо з підручників, а не взамін.

А тепер я б хотіла звернути увагу моїх юних друзів на те, що існує і третій ступінь класифікації. Види літератури можуть мати ще і свої жанри, одні більше, інші менше. Так, наприклад, є рід літератури — епос, у епосі — вид (один із видів) — - роман, а роман може мати ще і свої підвиди, будемо називати їх жанрами. Так, роман може бути пригодницьким, утопічним, філософським, фантастичним, історичним, історико-революційним, воєнно-патріотичним, політичним, сатиричним і новелістичним, романом-думою, романом-піснею, романом-поемою, романом-хронікою, романом-сповіддю тощо. Свої жанри може мати і оповідання, і повість. Вони, як бачимо, визначаються то за домінуючим змістом (філософський роман), то за домінуючою емоційною ознакою (роман сатиричний), то за формою оповіді (роман-поема, роман-хроніка, химерний роман). Але навіть там, де, здавалось би, перше визначальне місце надається формальній ознаці (новелістичний роман), все ж простежується змістовність визначення. Коли ми говоримо: «гіовелістичний роман», то відразу ж розуміємо, з яким способом зображення дійсності будемо мати справу. Новелістичний роман — і ми чекаємо роману, який буде складатися із окремих новел, поєднаних одним або кількома персонажами, або часом дії, бо визначення «новелістичний роман» говорить нам і про те, що автор у кожній новелі глибинним зондом вимірює різні явища дійсності, а наслідки «зондування» будуть поєднані в одній романній лінії. Тут відбувається глибокий синтез проблемності роману і парадоскальності новели.

Я на це звертаю увагу тому, що в процесі розгляду родів, видів і жанрів літератури у читачів може виникнути думка про те, що всі ці «класифікації» — річ марна і суто формальна. Хотілося б застерегти від такої думки. Що види, роди і жанри мають глибоко змістовний характер, сподіваємось, будемо щоразу переконуватись на прикладі інших видів.