Цікаве літературознавство - К. П. Фролова 1991

Остання лекція в листі. Чи всі літератури однакові?
3. Будівля і древо літератури. Лист до Максима

Всі публікації щодо:
Літературознавство

Мені приємно, Максиме, що ти із своїми друзями по-справжньому вдумливо читаєш те, що я прагну пояснити вам.

Ти пишеш, що висловлені мною судження, виходить, стосуються літератури всіх народів — так? При цьому аргументуєш своє запитання тим, що я наводжу приклади не лише з української, а й з російської, а часом і з зарубіжної літератури. «Так що, всі літератури однакові?» — питаєш ти.

Звичайно ж, ні! Але перш ніж повніше відповісти на це запитання, поясню дещо відносно наведених прикладів.

Так, я брала приклади і з російської літератури, бо вони мені видавалися дуже яскравими і точно відповідали висловленій думці. Крім того, українська література розвивалась у таких несприятливих умовах, що не збереглися (а часом і не велися) ні щоденникові записи письменників, у яких би були самоспостереження над творчим процесом, ні міркування з приводу нього. І на сьогодні ще не зібрані і не укомплектовані, а тим більше не видані матеріали про психологію творчого процесу. Тому довелося користуватися в основному матеріалами з історії російської літератури, хоча ти в цьому розділі знайдеш і думки Івана Франка, Лесі Українки, Тараса Шевченка.

Я брала приклади з різних літератур, і це свідчить, що висловлені судження є певними закономірностями і тому можуть бути застосовані до будь-якої з літератур, але це зовсім не означає, що всі літератури однакові. Вони у своїй основі мають багато спільного, але кожна національна література має свою історію, виробила свої неповторні художні форми, має свій зміст. Стоп! Як зміст? А як же бути з формулою, що радянська література (а це ж скільки національних літератур?!) соціалістична за змістом і національна за формою? Так тільки форма національна? А як же так: зміст один, а форма інша?

Почекай, друже. Почнем спочатку.

Так, всі мої загальні судження, висловлені в листах до тебе, справедливі для всіх літератур, бо вони стосуються найсуттєвіших сторін літературної творчості. Я не скажу, що тут охоплені всі найсуттєвіші сторони, бо ж я торкалася лише тих, з приводу яких виникала у нас розмова. Мова йшла про те спільне, що властиве літературі будь-якого народу, але це зовсім не означає однаковості культур і літератур. Адже у різних людей світу як у біологічних істот в їх емоційному світі, в психології багато спільного. Вже не будемо говорити про будову тіла, фізіологічні процеси, а скажемо про інші вияви людського життя: материнські і батьківські почуття, переживання смерті близьких, здатність до художньої творчості і т. д. Це властиво всім народам, але хіба це робить їх однаковими?

А тепер поговоримо про форму і зміст в літературі. Першоелементом форми є мова. Мова! А що — вона лише форма? Який же глибокий зміст вона несе в собі! В кожному слові. У вимовленому звукові, у вигуку! І не лише той зміст, що зазначений у словнику!

З попередніх наших бесід ти вже знаєш, як може збагачуватись значеннями кожне слово, але справа навіть не в цьому. Кожна мова несе в 'собі історичний досвід всього народу. У якому природному середовищі жив і живе народ, яким він бачив і бачить небо, землю, воду, які дерева і квіти оточують його, що він робив, що будував чи руйнував, вирощував, який створював одяг і житло — все це в мові. А ще: як називав ті чи інші предмети, явища, які створював поняття. Можливо, у цьому найпоказовіше виявлялася точка зору на світ, розуміння його. І у кожного з народів це все своє, неповторне, і знову ж таки — все у мові.

Під час перекладу з однієї мови на іншу обов’язково втрачаються якісь важливі відтінки, значення, які важко компенсувати. Ну от, наприклад, як називають психічно хвору людину по-російськи: «сумасшедший», тобто такий, який зійшов з розуму; по-українськи: «божевільний» , тобто той, що перебуває у волі Божій. Ми не говоримо, яка назва краща, але відтінки у них різні: у першому випадку підкреслюється розумовий стан («сошел с ума»), у другому — виявляється незахищеність, залежність хворого від волі Божої та людської, милосердя, небажання образити таку людину. Або візьмемо навіть термін «удельный вес» — «питома вага». «Удельный вес» — точний термін — вага, яку «уділяємо» 1 куб. метру якоїсь речовини, а «питома вага» — те ж саме, лише «питомий» означає рідний, споріднений, отже, питома вага — це вага, яка характеризує речовину, притаманна їй. Ми знаємо, що саме така роль цього поняття.

Мова, Максиме,— найбільший скарб, який дарують тобі твої батьки і твій народ. Ось послухай, як написано про мову, про слово у Біблії, книзі тисячолітньої давнини: «Спочатку було Слово і Слово було у Бога, і Слово було Бог. Воно було спочатку у Бога, все через Нього почало бути, і без Нього ніщо не почало бути, що почало бути.

У ньому було життя, а життя було світлом людей! І світло у тьмі світить, і тьма не обійняла його»... (Від Іоанна святе благовістування).

Всі наші думки і почуття — в словах. Ти ще зовсім малим своїми дитячими устами виліпив два найголовніші у світі слова: «мама» і «тато». Ставши юнаком, ти комусь скажеш: «Люблю», щодня зустрічаючи людей, говориш «здрастуй» або «добридень», у мить розлуки — «прощай», за добре діло—«дякую!».

А скільки є ще найнеобхідніших слів, якими ти будеш висловлювати радість, гнів, захоплення, кликатимеш на допомогу чи запрошуватимеш за стіл...

Знаючи слова своєї мови, скільки ти почуєш всього, скільки прочитаєш... Як вчитимеш мови своїх дітей, як співатиме їм мати рідних пісень. І так від покоління до покоління через мову передається досвід усього пережитого.

Мова — це найбільший набуток свідомості людства. Якби зникла мова, то кожному новому поколінню доводилося б у техніці починати з винаходу колеса. Отже, без «винаходу» мови, без «винаходу», до якого ми звикли, як до повітря, і вже не сприймаємо як чудо, без створення кожним народом цілої знакової системи для спілкування ніякий прогрес був би неможливий. А мистецтва слова взагалі б не було, бо не було б Слова.

Цього не сталося і не станеться — у кожного народу від покоління до покоління є своя золота нить — рідна мова. Своя, неповторна. То чи ж можемо сказати, що вона лише першоелемент форми?

Я знаю, яка побутувала скрізь, а не лише в школі, догма: «література соціалістична за змістом і національна за формою» або її поліпшений різновид: «культура соціалістична, інтернаціоналістська за своїм пафосом і національна за формою». Головне у цьому твердженні — визнання національною лише форми, зміст відокремлювався від національного характеру, національного буття.

Визначення змісту будь-якої літератури як національного, порушення догми вважалося виявом націоналізму.

Час перебудови — це час відмови від догматизму взагалі і від застарілих догм зокрема... Час перебудови нашої свідомості. Під яскравим світлом оновлення суспільства і суспільної свідомості вже не одна догма виявила убозтво свого змісту і безпорадну кволість. Та ще лишилася одна (а може, й не одна) дуже популярна й загальновідома, практично мало вживана через свою непридатність, але теоретично ще не досить розвінчана догма. Тому змушена вдатись, Максиме, ще до одного мікротрактату.

Догма про соціалістичний або інтернаціоналістський зміст і національну форму радянської літератури й досі автоматично живе у штучному вінку недоторканості, бо сама спроба зачепити її непорушно догматичний вінець таїть у собі певну небезпеку: за її кутим вінцем — жупел націоналізму. (Поясню тобі, що таке «жупел». Це слово церковнослов’янське, назва смоли, у якій киплять грішники, вживається як символ застрашування).

Незручність цієї формули, її невідповідність істині стала відчуватися давно, особливо при перенесенні на художню літературу та інші види мистецтва. Коли ж виникали сумніви щодо її істинності, то вибачливо говорилось, що поділ на соціалістичний зміст і національну форму, мовляв, стосується всієї культури, що це узагальнення і т. д. Але ж у такому разі запитання залишається: стосується ця формула окремих видів мистецтва чи ні? А далі замість відповіді, як у фіналі відомої шекспірівської трагедії «Гам лет»,— мовчання.

Недосконалість цієї формули була відчутна передусім у різкому розмежуванні, протиставленні форми і змісту: за змістом, виходить, вся радянська література однакова, а різна лише за формою. Як же так? Адже у художньому творі зміст оформлений, а форма змістовна. Тобто вони у нерозривній єдності. А виходить, що один зміст може виявлятися в різних національних формах? А що, хіба сама по собі національна форма не несе в собі ніякого змісту, ніякого відбитку життя того чи іншого народу?

Зробимо подумки простий експеримент. Уявімо собі людину, яка міняє різні національні костюми, скажімо, артиста: ось він у одязі запорозького козака, а ось — у туркменському халаті та великій шапці з овечої шкури, тепер він перед нами у черкесці з гузирями, м’яких чобітках-панчохах, з кинджалом при поясі чи весь в хутрах — як ходять нанайці на Півночі і т. д. Та ж сама людина поміняла лише форму одягу, але хіба в наших очах вона та ж сама за змістом? То ми бачимо воїна — запорозького козака, то скотаря з туркменських степів, то джигіта з Кавказьких гір, то мисливця з далекої Півночі. Ось який зміст несе форма.

Дуже влучно охарактеризував Гоголь вияв національного характеру, духовного складу різних народів у танці:

«Подивіться,— писав він,— народні танці являються у різних кутках світу: іспанець танцює не так, як швейцарець, шотландець — не як теньєрівський німець; росіянин не так, як француз, як азіат. Навіть у провінціях однієї і тієї ж держави міняється танець. Північний рус не так танцює, як малоросіянин, як слов’янин південний, як поляк, як фіни; у одного танець промовляє, у іншого танець без почуттів; у одного танець шалений, запальний; у другого спокійний; у одного напружений, важкий, у другого — легкий-легкий. Звідки народилась така різноманітність танців? Вона народилась із характеру народу, його життя і способів занять. Народ, який знав у битвах горде життя, виражає ту ж гордість у своєму танці; у народу безтурботного і вільного та ж безмежна воля і поетичне самозабуття виражається в танцях; народ клімату полум’яного залишив у своєму національному танці ту ж млосність, пристрасть і ревність»⁷.

А слово! Все житло — і дім, і хата, і сакля, і юрта і т. д. Чи лише форма тут різна? Тут і зміст різний, функції житла залежно від географічних умов різні, історія створення їх — у кожного з народів своя. А коли українець говорить «гора» і людина з Кавказу говорить «гора», то вони бачать різні гори, так само, як і різні ріки: один Ворсклу чи Дніпро, другий — Терек, що в’ється в міжгір’ї.

Отже, будь-яка форма, в тому числі й національна, а може, перш за все національна, вносить і свій зміст.

Протягом 50—60-х років неодноразово робилися спроби якось пояснити чи удосконалити цю формулу. Доводилось, що національне не можна зводити лише до форми, до деталей, приходили до думки, що національне не обмежується лише формою. В кінці 70-х років «формулу» було «поліпшено» тим, що культура визнавалась інтернаціоналістською за своїм пафосом, ідейним спрямуванням і національною за формою. Це вносило ще більшу плутанину, тому що змішувалося загальнолюдське, гуманістичне, інтернаціоналістське і національне.

Щоб дійти істини в співвідношенні змісту і національної форми в літературі, звернімося до суті мистецтва і літератури.

Мистецтво є відображенням життя, образним моделюванням конкретно-історичних зв’язків між світом і людиною, природою і суспільством, а тому воно не може не відображати національної своєрідності життя і не може не змінюватися разом зі змінами національного буття і національного характеру народів.

Догматичність формули, наведеної вище, призводила до метафізичного розриву між формою і змістом. Виходило, що національне виражається лише у формі, а зміст втілює лише зміст класовий. А це не так.

М. В. Гоголь, оцінюючи байки Крилова, писав: «Звірі у нього мислять і діють надто по-російськи: в їх витівках між собою надто відчутні витівки і обряди, вироблені всередині Росії. Крім вірної звіриної подібності... вони (звірі) показали в собі ще й російську природу. Навіть осел... явився у нього російською людиною. Кілька років крадучи з чужих городів, він запалав раптом честолюбством, захотів ордена і запишався страшенно, коли хазяїн почепив йому на шию дзвоника... Одне слово — всюди у нього Русь і пахне Руссю»⁸.

З цієї ж точки зору можна було б розглянути байки Лафонтена або казки Андерсена: національний колорит у них не менш відчутний, ніж у Крилова. Нема вже чого й говорити про національний характер байок Гулака-Артемовського і Глібова!

Чернишевський у «Статті дев’ятій і останній» «Нарисів гоголівського періоду російської літератури» писав: «рішуче не віримо в можливість міцного політичного і державного існування народів, позбавлених національності, отже, такого, яке живе лише зовнішнім життям».

Він також вважав: «те, що є особистістю по відношенню до ідеї людини, те є народністю по відношенню до ідеї людства. Іншими словами: народність — суть особистості людства; без національностей людство було б мертвим логічним абстрактом, одним словом, без змісту, звуком без значення». Такий зв’язок бачив Чернишевський між національною характерністю і змістом.

Художня творчість вбирає в себе, у свій зміст психологічний шар суспільної свідомості, а національний характер — саме психологічна категорія. Безумовно, він формується в конкретно-історичних умовах.

Кожен художник так чи інакше виражає себе у художньому творі як конкретна особистість, а отже, і як представник тієї чи іншої нації, як живий носій її національного характеру.

Таким чином, своєрідним акумулятором національної своєрідності в мистецтві передусім є його зміст — його об’єктивна і суб’єктивна сторони. І саме для того, щоб виявити, закріпити і передати національний характер змісту, стають необхідними національні особливості форми. Це насамперед відчутно в художній літературі, тому що сам першоелемент, тобто сам матеріал літератури — мова — є прямим носієм національної специфіки. Отже, національна своєрідність властива і змісту, і формі мистецтва, при цьому пріоритет належить змісту, який щоразу обумовлюється специфікою історичного розвитку, зокрема і специфікою розвитку духовного життя. Пушкін вважав, що основним джерелом національної своєрідності є неповторний «образ думок і чуттів», який і відбивається в дзеркалі поезії.

Проблеми, які ставить у своїх творах художник, завжди зумовлені життям його народу, особливостями суспільного розвитку саме його країни в дану епоху. Звичайно, ці проблеми можуть бути співзвучні життю інших народів, вони можуть бути загальнолюдськими і вічними, але будь- яка загальнолюдська проблема ставиться по-своєму у житті кожного народу і має своє конкретно-історичне значення у житті різних народів.

Так, наприклад, розрив між творчими можливостями людини і умовами для здійснення їх, між духовними пориваннями і практичним їх втіленням може сягати трагічного рівня, і він був у кожній країні, у кожному суспільстві, але лише в російській літературі він виявився в проблемі «зайвої людини», яка ставилася мало не всіма великими письменниками від Грибоєдова до Гончарова. Це пояснювалося своєрідністю розвитку Росії в минулому столітті і відзначено було російською демократичною критикою. Але ось візьмемо тему кріпацтва. У російській літературі на повну силу прозвучав голос Радищева у його «Подорожі із Петербурга в Москву», голос на захист кріпаків, біль за них, за їх стоптану людську гідність, за зведення людського життя до рівня нелюдського. Осягнена письменником-просвітите- лем і гуманістом драматична правда життя викликала появу твору, який заперечував кріпацтво з гуманістичного, економічного, юридичного і політичного боку. Твір, який ніс у собі велику соціальну правду, по суті просвітительсько-реалістичний, виконаний у стилі сентименталізму, був наскрізь російським. Так само, як і пушкінське «здесь барство дикое без чувства, без закона присвоило себе насильственной лозой и труд, и собственность, и время земледельца», і некрасівські ходоки, які шукали, «кому на Руси жить хорошо».

Тема кріпацтва не могла не хвилювати українських письменників. На цій темі виросла велика література, яка сягла рівня загальноєвропейських проблем того часу. Жодна з літератур XIX ст. не була сповнена такого гнівного протесту проти насильства над людиною, як українська література, як поезія Тараса, Шевченка, може тому, що творцями цієї літератури були представники народу, гнобленого не лише соціально, але й національно, носії мови не лише упослідженої, але й забороненої.

Образи скривджених покриток і закатованих солдатів, сиротини, з якої «латану свитину з шкурою знімають, бо нічим обуть княжат недорослих», образи гайдамаків і варнака, огненного моря народних сліз, яких стало б, щоб напоїть всіх імператорів і втопить з дітьми й онуками,— це образи життя кріпацької України, народні за змістом і за формою, за конкретними картинами, які постають перед нами об’єктивно, і за суб’єктивними переживаннями ліричного «я» поета, за стихією народнопоетичної образності, переплавленої в одухотворене слово поетичного генія.

Такої антикріпацької літератури, яка б піднялася до рівня загальнолюдської проблематики, не могло бути, скажімо, в Норвегії. «Норвезький селянин,— писав Енгельс П. Ернсту, аналізуючи драматургію Ібсена,— ніколи не був кріпаком, і це надає всьому розвитку, подібно до того, як і в Кастілії,— зовсім інше тло. Норвезький дрібний буржуа — син вільного селянина, і внаслідок цього він справжня людина порівняно до німецького міщанина, який вироджується... І якими б не були, наприклад, недоліки драм Ібсена, ці драми відображають нам світ дрібної і середньої буржуазії, зовсім відмінний від німецького,— світ, у якому люди ще володіють характером та ініціативою»⁹. Ось так Енгельс органічно пов’язував соціально класовий і специфічно національний зміст, розглядав їх як одне ціле.

Зображення в літературі Запорозької Січі, постатей Сірка, Мазепи і Богдана Хмельницького, Роксолани, Марусі Чурай — явище національної історії, національного життя, змалювання яких потребувало національної форми.

А образ зачарованої Десни Олександра Довженка чи образ вершників Юрія Яновського — це що, лише національна форма? Це передусім зміст народного життя. І саме про національний зміст, як про безцінний скарб, який приносить народ у загальнолюдську скарбницю, треба говорити з гордістю.

А трагічно гуманістичний зміст чорнобильських поем С. Йовенко «Вибух», І. Драча «Чорнобильська мадонна» і «Сім» Б. Олійника — хіба разом з тим він не є і змістом національного життя на Україні?

Це не суперечить інтернаціоналізму, бо й саме слово означає міжнаціональні (інтер — між) зв’язки, зв’язки між націями. Інтернаціоналізм — не безнаціоналізм, не уніфікація.

Як можна уніфікувати народи і, головне, в ім’я чого? Уяви собі, Максиме, що тебе примушують інакше, ніж ти звик, ходити, іншим голосом говорити, інакше думати, інші пісні співати, забути своїх батьків... Як би це тобі було? А цілому народові?..

Тож, Максиме, далі вже мова не про літературу, а про твою гідність громадянина, а вона в тому, щоб ти завжди почував себе сином свого народу, який дає тобі у спадок досвід свого духовного життя, і тобі його примножувати, яку б спеціальність ти собі не обрав. Завжди пам’ятай, що «треба чисто йти — не збитися б з ноги», бо ж «сто доріг у твого роду і народу!» І допоможе тобі пройти по цих дорогах слово, в якому — життя і світло, і «більшого дива, ніж слово, на світі нема і нема!» (І. Драч).

А завершити нашу розмову про літературу, її національний зміст і форму я б хотіла такою вправою: прочитай вдумливо текст і спробуй визначити, як позначився вплив національної культури на змісті й формі запропонованого вірша.

Український прелюд

Останній міст проплив удалині.

Колеса змащено росою голубою —

І Київ на Богдановім коні

Пливе навстріч дніпровою водою...

Вже серце під колесами петля!..

Упало серце! Де тому причина?

Вже чуть, як обертається Земля,

І обертається з Землею Україна...

Красо моя! Вкраїночко моя!

Ну, що мені робити — я не знаю!

То прилечу, то знову відлітаю,

А день за днем і гасне, і сія...

Твоє обличчя світле, як надія,

Пахкими пальцями торкнув я уночі.

І кров свою змішав я із твоєю,

Як зерно із землею по весні.

Тоді ти стала мною, Батьківщино,

А я тобою на світанні став —

І свої очі я відкрив крізь тебе...

Ти поселила в серці мій народ,

Ти освітила думку мою часом

І в мову українки сповила.

Тебе дивлюсь я серцем і думками,

Тебе люблю я всесвітом і людством,

І соняхом у золотому сні,

І сивиною вченого-мислителя,

І на стерні горошком польовим.

Ми стрінулись з тобою на Дніпрі,

Там губи я торкнув твої, Вітчизно,

Там вивірив по тобі пульс любові,

Годинник людства — з стрілками життя

На цифрах смерті — звірив із твоїм...

Ні, Батьківщино! Не лише стражданням

Чи радістю я звернений до тебе!..¹⁰

Література, як і кожен інший вид мистецтва,— духовна історія свого народу. Всі літератури різні за національним змістом, за своїм обличчям, голосом, історією, традиціями. Візьмемо приклади з української, російської та французької літератур.

Процитуємо сповнений стриманого драматизму і жіночої гідності монолог Тетяни Ларіної на останньому побаченні з Онєгіним:

Я плачу... Як своєї Тані

По цей ви не забули час,

То вірте: краще б дорікання

Тепер я прийняла від вас,

Ніж порив пристрасті шалений,

Такий образливий для мене,

Ці сльози, ці палкі листи...

Колись у грудях берегти

Хоч теплий жаль могли ви потай

До мрій невинних, молодих...

А нині — що до ніг моїх

Вас привело? Яка дрібнота!

Як з вашим серцем і умом

Буть почувань дрібних рабом?

Я вас прошу мене лишити.

Я знаю: в вашім серці єсть

І гордість, і справдешня честь.

Я вас люблю (пощо таїти?),.

Та з ким я стала до вінця —

Зостанусь вірна до кінця.¹¹

Сльози глибокого співчуття викликає ця остання сцена. Нещаслива Тетяна Ларіна, і глибина її нещастя — джерело високої духовності, моральної чистоти, інтелектуальності. Цe характерний для російської літератури жіночий образ. Зіставимо його з жіночим образом, характерним для української літератури — Катерини із однойменної поеми, Шевченка. Це теж нещасна дівчина, яка не зазнала справжнього кохання. Але трагізм її становища в тому, що покинута москалем- офіцером напризволяще, осміяна людьми і вигнана з дому, збезчещена Катерина має лише один вихід — накласти на себе руки. її доля гіркіша, болючіша, бо зумовлена соціальним безправ'ям скривдженої дівчини-селянки.

Не протиставлення цих образів, поетів і літератур маємо на меті, а підкреслення різниці, яка склалася історично. Російська література творилася в основному дворянською інтелігенцією, письменниками, які вийшли з її кола. І це не докір літературі, адже й декабристи були дворянами.

Українська класична література створювалася вихідцями з народних мас. Це визначало проблематику, образи, весь дух літератури, її біль, гнів і красу — народність і мудрість.

Розглянемо приклад з французької літератури, для якої характерна поетизація лицарської одчайдушності, честі й дотепності. Монолог Сірано із трагікомедії Едмона Ростана «Сірано де Бержерак». У відомого вченого і поета, непримиренного ворога всілякої тупості, пихатості, консерватизму, благородного лицаря Сірано, кажуть, був довгий ніс, і його вороги мали привід для глузування, на що Сірано відповідав щоразу гідно. Ось один з таких епізодів:

Вольвер (підходить до Сірано, що дивиться на нього і стає у визивній позі). У вас великий... так... великий ніс...

С і р а н о (поважно). О, так!

В о л ь в е р. Ха-ха-ха!

С і р а н о.

Це і все? Я бачу — не мастак До слова гострого заговорив зі мною.

Хіба ж тут фразою обмежишся одною?

Таж можна це сказать на тисячу ладів!

Ось тон задирливий: «Я б лікарю звелів,

Коли б у цей час ніс був мій,

його ампутувати!»

Тон дружній: «Носик цей,

мій любий пане-брате,

Напевне воду п’є завжди раніш за вас!»

От описовий тон: «Це Альпи!

Це Кавказ!»

Цікавий тон: «Скажіть,

це прилад до писання,

Чи, може, це взуття модель остання?»

Тон граціозний: «Ви, певне, свій носок

Зробили сідалом для стомлених пташок?»

І далі ще дбайливий тон, завбачливий, ніжний, учений, тон франта, тон перебільшення, тон драми, тон захоплення, ліричний тон, шанобливий, селянський, воєнний, практичний, трагедійний...

Навівши зразки цих тонів, Сірано завершує свій монолог так:

От скільки б ви мені могли сказати слів,

Якби ви дотепом хоч трошки володіли,

Але ж ні атому його ви, друже милий,

Не маєте в своїй нещасній голові,

Де думка як і єсть,

то вже ніяк не дві!»¹²

Таких форм набуває уславлення розуму, дотепності, інтелектуальності, громадянської відваги у французькій літературі XIX ст.

Мені пригадався герой «Балади про соняшник» І. Драча — хлопчик із зеленим шорстким тілом. Він, як і всі, бігав і збирав у пазуху гнилиці, купався в річці і стрибав на одній нозі, коли набирав у вухо води, все було звичайним, та раптом одного разу хлопчик побачив на небі сонце, яке їхало на велосипеді, обминаючи хмари, у червоній сорочці навипуск, з кучерями в золотих переливах.

І застиг він на роки і століття

В золотому німому захопленні.

Поезія, сонце моє оранжеве!

Щомиті якийсь хлопчисько

Відкриває тебе для себе,

Щоб стати навіки соняшником¹³.

Хіба погано стати соняшником з золотою головою, сповненою сонця, чути музику, з якої народжується слово? Адже для І. Драча та його героя «слово — з музики, з її гірких агоній, і мати слова — скрипка».

Тож тобі, Максиме, і твоїм друзям, і всім, хто дочитав цю книжку до кінця, бажаю у якусь мить відкрити для себе оранжеве сонце поезії, якщо воно вам ще не засяяло вповні.

¹ Симоненко В. Лебеді материнства. — К., 1981. — С. 19.

² Симоненко В. Лебеді материнства. — К., 1981. — С. 23.

³ Драч І. Соняшник. — К., 1962. — С. 97.

⁴ Костенко Л. Вибране. — К., 1989. — С. 50. (Далі посилаємося на це видання, вказуючи в дужках сторінку).

⁵ Стус В. Поезії. — К., 1990. — С. 186.

⁶ Там же. — С. 162.

⁷ В кн.: Каган М. Лекции по марксистско-ленинской эстетике. — Л., 1971. — С. 643 - 644.

⁸ Гоголь Н. Собр. соч.: В 6 т. — М., 1950. —Т. 6. — С. 165.

⁹ Маркс К., Енгельс Ф. Твори: В 50 т. — К., 1958. — Т. 1. — С. 112.

¹⁰ Вінграновський М. Вибрані твори. — К., 1986. — С. 41.

¹¹ Рильський М. Поезії: В 3 т. — К., 1949. — Т. 3. — С. 95 - 96.

¹² Рильський М. Поезії: В 3 т. — Т. 3.

¹³ Драч І. Соняшник. — К., 1962. — С. 26 - 27.