Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Цікаве літературознавство - К. П. Фролова 1991
Лист-лекція четверта. Направо підеш...
3. Будівля і древо літератури. Лист до Максима
Всі публікації щодо:
Літературознавство
В останньому листі, мій друже, ти, трохи відхилившись від предмета розмови, торкнувся дуже важливого питання: вибору громадянської позиції письменника. Ти вдало порівняв його з лицарем, який стоїть на роздоріжжі перед каменем, на якому написано: «Направо підеш — коня втратиш, наліво — голову зложиш, прямо...» Так, перед письменником завжди не одна дорога. І як вибрати ту, що веде до правди, добра і краси? Щоб відповісти на це питання, треба спершу вирішити для себе, що вважати добром і що вважати правдою?
Мабуть, добро — це служіння своєму народові, а правда — це неприйняття будь-якого лукавства по відношенню до буття і долі народу. Шевченко, звертаючись до своєї музи, писав у вірші «Доля»:
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.
Але як відрізнити і відокремити зерно від плевел?
Людині властиво помилятись, а помилки іноді коштують дуже дорого. Як визначитись? Звичайно, як уже говорилось вище, письменникам, митцям дано певне інтуїтивне прозріння. Тонка і чула душа митця, як ніжна й болюча струна, часом затремтить від чогось раніше, ніж збагне явище розум... Але саме розум засвідчує, що людина, живучи в суспільстві, вбирає в себе його духовні витвори. Отже, є суспільство і є продукт його — держава. Уряд дбає про загальнодержавні справи, а вже потім про окрему людину (якщо дбає про неї взагалі). Між інтересами держави, яка організує суспільство, й інтересами окремої людини існують певні протиріччя. Внаслідок боротьби цих суперечностей суспільство і розвивається: держава ставить вимоги до громадян в ім’я загального добра, а людина — до держави в ім’я здійснення свого життєвого призначення, добробуту і щастя. Держава заради самозбереження і виконання своїх функцій (різних в кожному окремому випадку) виробляє певну ідеологічну платформу, яку прагне викорінити в суспільну свідомість, зробити її панівною. Так виробляється офіційна ідеологія.
Художник, діючи у сфері емоцій і намагаючись проникнути в глибини людської психіки, торкнутися потаємних струн душі та пробудити найкращі почуття, так чи інакше виступає як опонент державності. У деяких історичних ситуаціях художник може сягати опозиції, а то й прямого протистояння, революційного не- сприйняття. І це почалося не вчора. Свідченням цього є хоч би трагедія Софокла «Антігона». Тиран Креонт карає на смерть Полініка. Сестра страченого Антігона просить дозволу поховати тіло брата. Креонт не погоджується, бо держава не може дозволити оплакування злочинця. Конфлікт завершується тим, що Антігона йде на смерть, відстоюючи честь брата. Це яскравий приклад зіткнення державних і особистих інтересів.
Та повернемося до ближчих часів. Шевченко у своїй поезії возвеличував малих отих рабів німих і на сторожі коло них ставив своє огненне слово, засуджуючи царську тюрму народів, кріпацтво, приниження рідного народу, за який він ладен був віддати душу. Прикладів протистояння офіційній ідеології з дожовтневої літератури можна навести дуже багато. Але їх не менше і в сучасній українській літературі. Так, ще з культівських часів панувала «теорія гвинтиків». Вважалося за честь для людини бути «гвинтиком» у великій державній машині і нічим «не виділятися». Саме «виділення» з маси чи то художнім талантом, чи розумом трактувалось як «протиставлення колективу». Існує легенда: одного можновладного царя запитали, як йому вдається так довго царствувати. Він відповів, що йому допомагають ножиці. Коли він виходить в поле і бачить, що якийсь колосок вищий за інші, він зрізає його. Сумно, але ніде правди діти: скільки золотих колосків, скільки талановитих голів було зрізано у нас держав
ними ножицями в часи репресій! І при такій офіційній ідеології, яка довго була панівною, і після викриття сталінського культу, В. Симоненко утверджував гідність особистості:
Ти знаєш, що ти — людина,
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди —
Добрі, ласкаві й злі1.
Тоді, коли йшов агресивний процес нівелювання націй, панувала антинаукова теорія «злиття націй», і вже визначились перспективні і неперспективні нації і мови, В. Сосюра закликав: «Любіть Україну!»
Однією із найсвятіших заповідей офіційної ідеології минулих десятиліть було ставлення до праці; письменників щоразу закликали оспівувати трудівників. «Якщо вже вірш «трудовий»,— писав В. Симоненко,— то в ньому оспівується не індивідуальність, а якийсь середньоарифметичний трудар, що перевиконує виробничі завдання, кохається у своїй справі, а вертаючись додому,
Каже Тоня гордо:
— Попрацюю від душі,
Буду мати орден.
Не знаю, якими словами можна дошкульніше образити людину. Мене дуже турбує, що багато молодих поетів усе ще в полоні загально-декларативних понять і, пишучи про працю, обмежується вигуками та заклинаннями. Дуже багато меду точиться там, де його не гріх було б економити... Зворушені та розчулені поети бачать щастя цих чесних робітниць у тому, що вони вдосвіта приходять на ферму, а повертаються звідти вже присмерком!»2.
Безперечно, праця доярки — подвиг. Але ж не треба забувати, що подвиг — це майже завжди самопожертва. Іноді те, що ми називаємо подвигом, є великою людською драмою. Чесна трудівниця не має часу, не має сил бути ще й матір’ю, дружиною, створювати домашній затишок, дарувати своє тепло сім’ї, виховувати дітей, насолоджуватись естетичними цінностями.
Письменники прагнули до життєвої, а не плакатної правди. Якось поет Віктор Корж був запрошений на свято останнього снопа в одному з колгоспів. З-за столу президії він побачив жінку, вона якось дивно долоні рук тулила до плечей. Один із районних керівників роз’яснив: «А вона доярка. У них постійно болять руки. Це професійне». В. Корж написав «Баладу професійного болю», прототипом якої і була Ївга Неділько. На грудях у неї сяяв орден, світилися очі з-під блакитної святкової хустини, але не могла вона аплодувати, бо руки її були як скляні.
В трагічних і драматичних ситуаціях постають ліричні персонажі І. Драча: дядько Гордій («Балада про дядька Гордія»), Зінько («Балада про дядька Зінька»), дядько Варфоломей і тітка Мартоха («Балада про ступу»), дядько Кирило («Крила»), батько («Балада про батька»), дві сестри в однойменному вірші, який закінчується гіркими словами про долю двох «щасливих» трудівниць:
Стань!
Подумай!
Скільки доль забутих
Навіть не спиналося на ноги.
Непомічена пройшла людина.
Непоміченою тихо вмерла.
Стань! Тяжка провина безневинна
Крила над тобою розпростерла2.
Сповнене драматизму зображення трудівника у вірші В. Симоненка «Злодій»:
Дядька затримали чи впіймали —
Дядька в сільраду ескортували,
Дядька повчали докорами:
«Як вам, дядьку, не ай-ай-ай
Красти на полі свій урожай!
У кого ви крали?
Ви крали у себе.
Це ж просто сором красти свій труд».
Дядько понуро тім’я теребив
І смакував махру.
Дядько кліпав товстими віями,
Важко дивитися в очі ганьби,
Важко йому із домашніми мріями
Враз осягнуть парадокси доби.
— Так воно, так,— у кулак кахикав,—
Красти погано, куди вже гірш.—
Рвався з горлянки свавільним криком
Мій неслухняний вірш.
— Чому він злодій?
З якої речі?
Чому він красти пішов своє?
Давить той клунок мені на плечі.
Сором у серце мені плює.
Дядька я вбити зневагою мушу,
Тільки в грудях клекоче гроза:
Хто обікрав, обскуб його душу,
Хто його совісті руки зв’язав!
Де вони ті, відгодовані й сірі,
Недорікуваті демагоги й брехуни,
Що в’язи скрутили дядьковій вірі,
Пробираючись у крісла й чини,
їх би за грати! їх би до суду,
їх би до карцеру за розбій!
Доказів мало??? Доказом будуть
Лантухи вкрадених вір і надій.
У вірші «Некролог кукурудзяному качанові, що згнив на заготпункті» В. Симоненко знову ж картає зневагу до людської праці з боку цинічно байдужої бюрократії:
Безсонні ночі, неспокійні днини,
Мозолі літ, думок гарячий щем
Лягли з тобою поруч в домовину
І догнивають під густим дощем.
Прокляття вам, лукаві лицедії,
В яких би ви не шлялися чинах,
Ви убиваєте людську надію
Там само, як убили качана.
Обидва вірші, написані у 1963 році, не ввійшли до жодної із збірок В. Симоненка, надто протистояли офіційній думці, і лише через 25 років після написання були опубліковані в 1988 р. в «Літературній Україні», № 12.
Громадянський вибір митця — необхідна передумова художньої творчості. А відмова від будь-якої позиції — теж позиція. Обрати шлях перед тим загадковим каменем «Направо підеш...» письменнику допомагає його ідеал. Із прагнення здійснити його народжуються всі твори. На обраному шляху можуть бути різні перешкоди, і щоб дійти переможного кінця, треба мати мужність.
Прикладом такої духовної безкомпромісної сили може бути поезія вірної дочки українського народу Ліни Костенко. Її поетичне слово, на перший погляд, спокійне і дещо іронічне. Йому невластива екстатичність — прямий вияв бурхливих емоцій, але зовні рівне, воно таїть у собі глибокий динамізм думки і почуття, що особливо відчутно в широкому розвитку теми призначення поета в житті суспільства. Починається вона з лагідної і мрійливої розмови про особливості поетичної натури:
Мене ізмалку люблять всі дерева,
і розуміє бузиновий Пан.
Я їх люблю. Я знаю їхню мову.
Я з ними теж мовчанням говорю4.
Поет не може жити без спілкування з людьми, адже його слово зроджується для них. Його бажане усамітнення — прелюдія до переливання у слово своєї душі, відданої співвітчизникам.
Цей ліс живий. У нього добрі очі
Шумлять вітри у нього в голові.
Поїдемо поговорити з лісом,
а вже тоді я можу і з людьми. (С. 51)
Справжній поет позбавлений марнославства і честолюбства, готовий до гіркої і скромної долі:
О, не взискуй гіркого меду слави!
Той мед недобрий, від кусючих бджіл.
Взискуй сказать поблідлими вустами
Хоч кілька людям необхідних слів.
Взискуй прожить несуєтно і дзвінко,
Взискуй терпіння витримати все.
А справжня слава — це прекрасна жінка,
Що на могилу квіти принесе. (С. 52)
Розвиваючись, тема призначення поета і поезії набуває все більшого драматизму:
Ще вчора була я висока, як вежа.
Здається, ще трохи — дістану зеніт.
І раптом, як вибух,— обвал і пожежа.
Розтрощений камінь — уже не граніт.
Руйновище віри, і розпач, і розпач!
Під попелом смутку похований шлях.
Зажурені друзі сахнулися врозтіч.
Посіяне слово не сходить в полях. (С .59)
Простежмо, Максиме, як поступово лагідне і скромне слово поета проникається гіркотою, все сильніше звучить вимога правди і щирості в поезії як її неодмінна якість:
Навіщо ж декламація? Все значно
і важче, і складніше. І бува,
така пласка глупота однозначна
себе ховає за гучні слова.
Здається, що ж тут, невелика шкода —
так-сяк той вірш на пафосі стулить.
Але поет природний, як природа.
Од фальші в нього слово заболить. (С .69)
Справжність переживань — найдорожчий скарб поезії, і часто він забувається з болю і муки. Саме страждання стають запорукою життєвості поетичних переживань:
З такого болю і з такої муки
душа не створить бутафорський плід. (С. 85)
До теми правди в мистецтві Л. Костенко звертається й у вірші «Міс Істина», викриваючи спекуляції на понятті відносності істини. У міс Істини «сукня з правди перешита» і «мозок завбільшки, як горіх», лукавим людям вона дуже зручна, бо з нею можна «согрішити — вона ж сама і відпускає гріх». У викритті лукавства і всіх його зовнішніх прикрить письменниця не шкодує сатиричних слів із арсеналу як «елегантної» так і «грубої» лексики. Міс Істина — «найперша міс на конкурсі оман», вона ж «Вселенська шльондра», що «вміє дівувати, під ліхтарем тупцюючи старим».
Неістинність у поезії, в художньому слові взагалі — породження аморальності й претензійності, графоманства. Логіка розгортання думки про бездарність приводить до висновку про непримиренність між справжнім мистецтвом і підробкою. Адже графоман пише «про що завгодно» і «скільки завгодно».
А геніальні поети — такі бездарні!
Виходять з ночей аж чорні,
як шахтарі з забою.
А ті клаптенята паперу —
то смертельні плацдарми
самотньої битви з державами,
з часом, з самим собою (С. 175)
Так, і з державами, бо кому ще можуть догоджати бездарні?
Лише можновладним. Скільки гіркоти в словах:
Усі вже звикли: геніїв немає.
Поснулим душам звелено хропти...
Бпоха несприятлива — ламає
іще в колисці геніям хребти. (С. 207)
Де письменнику шукати правдиву дорогу? «Направо підеш — коня втратиш...» Не один поет у минулі десятиліття ризикував втратити коня, та не простого, а Пегаса, який підносить митця до поетичних вершин. «Наліво підеш — голову покладеш...» Дорогу правди й болю обрав поет і борець за волю українського народу Василь Стус. Випробування концтаборами Мордовії, Колими, Уралу не зламали поета, свідомого своєї долі й свого покликання. У листі до матері він міркував: «Я пишу вірші і гадаю, що колись то буде потрібне моєму народові. А що мене мучать за них — то що зробиш?., комусь же треба підставляти свої плечі. Ось я й підставив свої. І мушу триматися».
Торуй свій шлях, той, що твоїм назвався,
той, що обрав тебе, як побратим.
До нього змалку ти заповідався
сумним осердям, поглядом сумним5.
Фізичні муки Василя Стуса посилювались моральними. З неможливості жити без рідної землі, з чорного смутку творилася поетика страждання:
Докучило! Нема мені вітчизни,
нема мені вітчизни — ні-ні-ні.
Душа горить в смертельному вогні.
Разить мене — од запаху трутизни.
Отак мені — чим далі од Вітчизни,
тим легшає, тим тяжчає мені.
Нема мені коханої землі, .
десь під грудьми пече гірка калина,
сміється божевільна Україна
у смертнім леті на чужім крилі6.
Обрана Василем Стусом позиція вартувала йому життя. Та терпіти і мовчати у світі облуди й фальшу він не міг, тож своє виважене кредо засвідчив творчістю і вчинками, життям і смертю.
1 Симоненко В. Лебеді материнства. — К., 1981. — С. 19.
2 Симоненко В. Лебеді материнства. — К., 1981. — С. 21.
3 Драч І. Соняшник. — К., 1962. — С. 97.
4 Костенко Л. Вибране. — К., 1989. — С. 50. (Далі посилаємося на це видання, вказуючи в дужках сторінку).
5 Стус В. Поезії. — К., 1990. — С. 186.
6 Там же. — С. 162.
