Історія української літературної критики - Роман Гром’як 1999

4.2. Періодика, її значення для становлення літературної критики
Розділ 4. Становлення української літературної критики в першій третині XIX століття (Дошевченківський період)

Часопис стимулює розвиток критики регулярністю, періодичністю виходу та обсягом критично-бібліографічного відділу. Регулярне видання регулярно потребує матеріялів: анотацій, рецензій, статей, які б рекомендували читачам нові твори, оцінювали їх, обговорювали проблеми мистецького життя.

Осередком, який готував, цензурував і видавав з офіційного дозволу журнали, став Харківський університет. З початку XIX ст. у Харкові видавалися: «Харьковский Демокрит» (1816), «Украинский вестник» (1816-1819), що припинив своє існування після конфіскації першого номера за 1820 рік, «Украинский журнал» (1824-25), закритий після виступу декабристів. На тому історія періодичних видань скінчилася, вряди-годи випускалися збірники-альманахи: «Украинский альманах» (1831), «Украинская звезда» (дві книги, 1833-34), «Запорожская старина» (1833, 1838), «Украинский сборник» (1839). У Києві 1840 р. вийшла перша книга альманаху «Киевлянин» заходами М. Максимовича. У підавстрійській Україні група семінаристів Львівської греко-католицької духовної семінарії видала в Будапешті «Русалку Дністровую» (1837).

Між східноукраїнськими і західноукраїнськими виданнями була істотна різниця, що позначилася на їх ролі у розвитку літературної критики. Харківські журнали виходили по-російськи, альманахи були двомовні, вони видавалися освіченими викладачами, в них брали участь українські письменники, що вже заявили про себе російськомовними творами (Г. Квітка-Основ’яненко, П. Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський, А. Метлинський). Львівський альманах видавали рідною мовою юнаки, що готувалися до священичої діяльності. У східноукраїнських виданнях відбилася ідеологія Просвітництва, у львівському — романтизму. Автори перших друкували перекладні і власні статті з філософської естетики, етики, правознавства, члени «Руської трійці» — фольклорні записи, перекладні і власні художні твори. І перші, і другі вдавалися до літературної критики у вигляді передмов, рецензій, статей. «Киевлянин» статтею «О стихотворениях червонорусских» М. Максимовича, з яким листувалися окремі члени «Руської трійці» (передусім Я. Головацький), засвідчив взаємотяжіння розділених частин України.

Ідеологія просвітництва, естетика класицизму, сформована на грунті філософії, поетик і риторик, визначали загальний пафос теоретичних студій і критичних відгуків харківських авторів. Їхні публікації мали передусім теоретичний, загальноестетичний характер і є внеском у розвиток естетики. Але опосередковано, формуючи свідомість студентів — як читачів і майбутніх авторів, — вони сприяли розвиткові літературного критицизму. Мали ці журнали і безпосередній стосунок до критики. Будучи просвітителями, харківські літератори щиро вірили у дієвість критики, яка «навчає правильному судженню про естетичні творіння», підсилює почуття прекрасного, «збільшує силу уяви, зміцнюючи її силою розсудку» (Украинский журнал. — 1824. — №4. — С. 361). Пропонуючи зреформувати вивчення літератури в гімназіях, вони радили викладати поряд з риторикою, поетикою також і критику «для остаточного вдосконалення й усталення смаку» (Украинский журнал. — 1825. — №5. — С. 359).

До активних авторів харківських часописів належали професори університету І. Рижський, Р. Гонорський, П. Гулак-Артемовський, О. Склабовський, Є. Філомафітський, І. Кронеберг, І. Срезневський, В. Маслович, українські письменники Г. Квітка-Основ’яненко, Л. Боровиковський, Є. Гребінка, О. Шпигоцький та ін.

Коли йдеться про вплив цих журналів і авторів теоретико- естетичних статей на українську літературну критику, то переважає умовно- здогадливий спосіб висловлювань: мовляв, «могло бути», «могло спроектуватися й на явища вітчизняної літератури... » Але ж ці автори, пропагуючи античну літературу, німецьку естетику, ідеї просвітництва, торкаючись «вітчизняної» культури, мали на увазі лише твори російської літератури, зрідка український фольклор, рецензували тільки художні явища російськомовні...

У критиці, яку плекали харківські журнали, проявлялася концепція «спільної вітчизни» — відгомін російського «единообразия». Щоб «проектувати» теорії і погляди її адептів на місцевий матеріал, зокрема, на україномовну літературу, треба було ці поняття трансформувати українською термінологією, розуміти естетичну продуктивність мови, яку вперто називали «наречием» і яка не функціонувала в науці, політиці, освіті, навіть — епістолярії. Так у центрі української літературної критики надовго опинилася проблема рідної мови, двомовності, в обговоренні якої завжди заявляв про себе політичний мотив. Якщо авторитетний в Харкові ректор університету І. Рижський слідом за Ломоносовим «ратував за розвиток національного елемента» в мистецтві, вважаючи, що «безрассудно презирать свое собственное, если оно ни в чем не уступает чужому»¹, то це зовсім не означає, що він сприяв утвердженню української культури за ментальністю, а не за територіальною ознакою. Асиміляційні переконання професора надто виразно відбилися в його листі до Російської Академії наук 1805 року. «По пребыванию моему на пределах Малороссии, — писалося там, — я имел случай видеть и читать несколько летописей, которые касаются прежних дел сего края, и писаны бывшим прежде в употреблении здесь языком, в последние годы много изменившимся, и большими шагами приближающимся (!) к великороссийскому. Заключая из сего, что будет время (и, может быть, скоро), что цветущий в Малороссии язык лет за 150 и более сим образом придет в совершенное забвение, судил я, не полезно ли будет сберечь его, как изменение русского слова, посредством предания тиснению какой-нибудь из упомянутых мною летописей»². Розуміється, йдеться тут не про збереження української мови в її живому функціонуванні, а в передруку старовини. Отож, характеризуючи розвиток української літературної критики в 20-30-х роках XIX століття, треба шукати більш дійових чинників, ніж теоретичні праці і критичні спроби харківських професорів.

Примітки

^1. Див.: Історія української літературної критики. — С. 16.

^2. Цит. за: Лизанчук В Навічно кайдани кували. — С. 80.