Історія української літературної критики - Роман Гром’як 1999
Література, методичні рекомендації, завдання
Розділ 7. Літературно-критичний рух в Україні 70-х років XIX століття
Всі публікації щодо:
Історія літератури
А. Джерела для текстуального опрацювання.
1. Драгоманов М. П. Література російська, великоруська, українська і галицька// Літературно-публіцистичні праці. У двох томах. — Т. 1. — К.: Наукова думка, 1970. — С. 80-221; ХІ1ЛК-2. — С. 29-47.
2. Білик Іван. Перегляд літературних новин // ХІЛК-2. — С. 21-25.
3. Франко І. Література, її завдання і найважніші ціхи// Зібр. творів: У 50-ти томах. — Т. 26. — К.: Наукова думка, 1980. — С. 5-14; ХІЛК-2. — С. 77-85.
Б. Посібники, монографії, довідники
1. Бернштецн М. Д. Українська літературна критика 50-70-х років XIX ст. — К.: Вид-во АН УРСР, 1959. — С. 134-392.
2. Комишанченко М. П. Літературна дискусія 1873 — 1878 рр. на Україні. — К.: Вид-во КДУ ім. Шевченка, 1958. — 154 с.
3. Куца О. П Михайло Драгоманов і українська література другої половини XIX ст. — Тернопіль, 1995. — 224 с.
4. Федченко П. М Михайло Драгоманов. Життя і творчість. — К.: Дніпро, 1991. —- 362 с.
5. Міхцук Р С Сторінки великого життя// М. П. Драгоманов. Вибране. — К.: Либідь, 1991,—С. 605-618.
6. Наєнко М. Українське літературознавство. — С. 75-97.
7. Markiewic: Н. Literatura pozytywizmu. — Warszawa, 1997. — 272 s.
8. Skwarczynska S. Kierunki w badaniach literackich. — Warsczawa, 1984. — S. 104-123.
В. Методичні рекомендації
Освоєння цієї теми за сучасних умов утруднюється не тільки складністю і суперечливістю діяльності М. Драгоманова, взаємовиключними інтерпретаціями його доробку протягом століття після його смерті (1895), а й переосмисленням праць молодого І. Франка, яке почалося після 1991 року. До того часу в літературознавстві колишньої УРСР була відпрацьована зручна схема: українським буржуазним націоналістам протистояли революційні демократи. До перших однозначно зараховували П. Куліша, М. Костомарова. Других очолював І. Франко, поруч з яким виступали М. Павлик, О. Терлецький, В. Навроцький. Поміж ними ферментуючим чинником виступав М. Драгоманов, який одних розвінчував, інших формував. Водорозділом між ними було ставлення до... Росії. Постать М. Драгоманова також трактувалася неоднозначно: борець проти російського самодержавства трактувався здебільшого як буржуазний націоналіст чи принаймні обмежений радикал-федераліст, політична позиція якого була «близькою до ідей революційної демократії» тільки в «окремих важливих питаннях суспільного розвитку».
Відзначення 150-річного ювілею М. Драгоманова цю догму рішуче спростувало (див. праці Б. 4, Б. 5). Правда, українські націоналісти донцовського типу, діячі нинішнього КУНу і досі вважають М. Драгоманова опортуністом, предтечею української соціял-демократії, націонал-комунізму, які довели Україну в лоно СРСР. Такі політичні оцінки начебто не мають прямого стосунку до теми «Драгоманов — літературний критик», але ускладнюють її розуміння. На моє переконання, найбільш об’єктивною з погляду історизму працею про значення діяльності М. Драгоманова для українського літературознавства є монографія О. Куцої, захищена 1997 року як докторська дисертація. До неї, власне, і відсилаю читачів, які самостійно захочуть розібратися в проблемі.
Щодо світоглядної еволюції І. Франка і переосмислення ролі його студентської праці (А. 3), яка донедавна вважалася «маніфестом революційно-демократичної естетики і критики», то це питання ще складніше, бо для більшості літературознавців навіть середнього покоління воно незвичне. Та й досі немає достатньої джерельної бази для його об’єктивного, розважливого осягнення, бо навіть у зібранні творів І. Франка в 50-ти томах не подано тих його праць, в яких він полемізував безпосередньо з К. Марксом і Ф. Енгельсом. Вони зібрані у малодоступному мюнхенському виданні «Іван Франко про соціалізм і марксизм. Рецензії і статті 1897-1906 рр. » (1966) за редакцією Б. Кравцева. Хоча ці праці не стосуються періоду, який розглядається в даному розділі, але їх конче треба знати для розуміння однобічності погляду марксистів-літературознавців, які, знаючи доробок Франка, по суті фальсифікували історичну істину і вибудовували згадану «просту» схему ідеологічної «боротьби» в українській літературній критиці. Надто повчальна з огляду на це є давня монографія М. Комишанченка, яку ми рекомендуємо (Б.2) для ознайомлення. Звичайно, вона багата фактичним матеріялом про 70-ті роки XIX ст., про перебіг літературної дискусії 1873-78 рр., але відтворює тільки її зовнішні вияви, спотворюючи внутрішню сутність. Зрештою, і М. Комишанченко, і М. Бернштейн не згадували всіх факторів, які зумовлювали літературно-критичний рух того «гарячого» десятиліття — 1870-1880 років, — яке завершилось тим, що «пропагандист окремих ідей марксизму» І. Франко написав поезію «Не пора, не пора москалеві й ляхові служить... нам пора для України жить» (1881), що старанно аж до 1991 року замовчувалась.
Складність осмислення теми «Літературно-критичний рух 70-х років XIX ст.» полягає ще й в тому, що провідний діяч того часу — історик М. Драгоманов — не був ні власне літературним критиком, ні письменником, але справді найбільше прислужився до їх розвитку, ставши українським Герце- ним, другим (після П. Орлика) емігрантом, який на міжнародній арені ставив українське питання, тормосив українців обабіч Збруча, пробуджував їх совість і національну свідомість, висміюючи... «національні святощі». Такий історичний парадокс! І його треба збагнути новому поколінню українців.
І, накінець, ще один істотний момент: 60—70-ті роки XIX ст. — час освоєння парламентаризму (в галицькому сеймі (у Львові) і віденському парламенті) українськими культурними діячами, серед яких був і поет Антін Могильницький, промови якого у Відні передруковували німецькі газети. Серед парламентарів були і літературні публіцисти, і літературознавці- професори О. Барвінський, Ю. Романчук, не кажучи вже про священиків і адвокатів.
Все згадане тут визначало мотиви і виміри літературно-критичного руху в окреслений період, а тому мусить бути взяте до уваги в осмисленні й переосмисленні як літературної критики тих часів, так і догм, схем, ілюзій літературознавців УРСР, які видавали праці в 30-80-х роках XX ст. Це також один з уроків історії української літературної критики (як думки, так і діяльності).
Г. Завдання і запитання для самоконтролю
1. Назвіть освітні заклади і громадські об’єднання українців, які активізували літературну критику 70-х років XIX століття.
2. Згадайте журнали, які виходили на західноукраїнських землях означеного періоду і справляли вплив на критику.
3. Відтворіть основні перипетії дискусії 1873-78 рр., охарактеризуйте її роль у розвитку літературо-естетичного критицизму.
4. Перелічіть основні праці М. Драгоманова, які стосуються проблем літературної критики в Україні.
5. У чому полягає особливість літературно-критичних виступів М. Драгоманова?
6. Яка роль Івана Білика в розвитку української літературної критики?
7. Охарактеризуйте зміст листів М. Драгоманова до редакції журналу «Друг».
8. Під впливом яких обставин і факторів формувався літературно- критичний дискурс І. Франка 70-х років?
9. У чому полягає значення праці І. Франка «Література, її завдання і найважніші ціхи» для критики?
10. Окресліть історичний період позитивізму в суспільному житті Європи. Як філософія позитивізму впливала на літературу і літературознавство?