Історія української літературної критики - Роман Гром’як 1999

8.2. Особливості літературно-критичних виступів В. Горленка з проблем української культури
Розділ 8. Стан літературної критики та її роль у суспільному житті України 80-90-их років XIX століття

В історії української літературної критики 80-90-х рр. XIX ст. у її контактах з літературно-естетичною атмосферою Європи помітний внесок належить Василеві Горленкові (1853-1907). Здобуті знання в Ніжинському ліцеї та Сорбонському університеті Франції дали йому можливість успішно виступати на сторінках російських журналів «Отечественные записки», «Голос», «Молва», «Русское обозрение», «Труд», «Всемирная иллюстрация», «Русский архив», «Новое время» і газетах «Русский листок», «Петербургская газета», «Речь» із статтями різних жанрів про літературу, малярство, театр.

Зацікавлення нащадка козацької старшини українською культурою найповніше виявилися в його публікаціях в часописі «Киевская старина», де він сягнув, за спостереженням М. Грицюти, «творчого Зеніту»¹. На жаль, ні нарис цього дослідника в «Історії української літературної критики» (К., 1988), ні розлогі цитати з праць В. Горленка у книзі В. М. Поважної «Розвиток української літературної критики у 80-90-х роках XIX ст.: До проблеми критеріїв і методу» (К., 1973) не дали цілісного уявлення про особливості літературно-критичної творчості В. Горленка на матеріалі української літератури. Уривки з його трьох рецензій (на повість І. Франка «Захар Беркут», перші розділи роману Панаса Мирного «Повія» і п’єси І. Карпенка-Карого «Бондарівна», «Безталанна», «Розумний і дурень», передруковані з «Киевской старины» в «Хрестоматії з історії української літературної критики та літературознавства, Книга друга» (К., 1998) з великими купюрами, демонструють лише окремі грані його критицизму. Поза цими уривками залишилися критичні закиди В. Горленка І. Франкові щодо повісті «Захар Беркут», не увійшла до хрестоматії влучна і цікава з сьогоднішнього погляду рецензія на збірку Я. Щоголева «Ворскло». Таким чином, якщо раніше В. Горленка трактовано як прихильника концепції «чистого мистецтва», то тепер з поданих уривків критик постає типовим речником критеріїв «правди і реалізму» (ХІЛК-2, с. 197).

У поле зору В. Горленка як предмети аналізу й оцінки потрапляли творчість кобзарів і лірників; нові українські видання 1882 року; праці П. Чубинського; збірка «Ворскло» Я. Щоголева, видана 1893 року в Харкові, і гумористичні оповідки і сцени з народного українського побуту В. Жуковського, що побачили світ у Києві 1884 року; спогади про життя і діяльність Вол. Барвінського (Львів, 1884); нариси історії української літератури XIX ст. М. Петрова (К., 1884); історична драма М. Костомарова «Эллины Тавриды» (СПб., 1884), розпродаж цінностей Вишневецького замку; французькомовні нариси про І. Мазепу; альманах М. Старицького «Рада»; повість І. Франка «Захар Беркут» (К. С., 1885, т. XI); твори О. Федьковича; оповідання Д. Мордовия, видані в С.-Петербурзі 1885 р.; нове видання поеми Т. Шевченка «Гайдамаки» з ілюстраціями О. Сластьона; п’єси І. Карпенка- Карого та М. Кропивницького; «Чорна рада» П. Куліша російською мовою.

Хоча за предметною спрямованістю перераховані публікації В. Горленка стосуються не тільки нових художніх творів, а й мемуарно-літературознавчих та етнографічних праць, їх об’єднує ряд спільних прикмет: розглядаються щойно опубліковані різнотипні видання крізь призму актуальних суспільно-культурних інтересів українців східних і західних земель. Спільним є те, що В. Горленко, як звичайно, «виходить за межі рецензованого матеріалу і кожний твір розглядає в контексті епохи, всього літературного процесу»². Конкретні оцінки, узагальнюючі висновки, критичні міркування В. Горленка спираються на широку основу, яка в тексті статей викладається у формі теоретичних роздумів, тез тощо, на компаратистично вишиковані чи асоціативно згадані прізвища різних авторів і назв їх творів. Можна погодитися з М. Грицютою: «Критична спадщина Горленка свідчить, що він сприйняв методологію Тена», керувався «в оцінках художніх явищ принципами культурно-історичної та психогенетичної шкіл»³. Але немає підстав говорити про недооцінку Горленком «соціяльного змісту мистецтва, тяжіння до «об’єктивних», «нейтральних» критичних оцінок»⁴. Відверті, чітко сформульовані критичні судження позитивного і негативного аксіологічного характеру зустрічаються в усіх його матеріалах, в оцінках творів і Котляревського, і Франка, і Карпенка-Карого, не кажучи вже про численних графоманів, яких В. Горленко, як і П. Куліш, і І. Білик, і І. Франко, різко розвінчував.

Характерним взірцем амбівалентної підсумкової критичної оцінки може бути висновок статті В. Горленка «Из бумаг И. П. Котляревского». На його думку, перші частини «Енеїди» і «Наталки Полтавки» — «действительно лучшее, что он произвел. Две последние части «перелицованной поэмы» бледны и слабы, «Москаль-чарівник», при всей своей веселости, не более как грубоватый фарс. Но вечно юная «Наталка» упрочит за отцом новой малорусской литературы незыблемую славу. Помимо достоинств типичной картины нравов, живой и трогательной, она имела сильное влияние на изучение украинской народности и, вместе с «Думами» кн. Цертелева, явилась первым сборником народных песен»⁵ З цього судження прозоро виступає оцінний критерій: змістовий (жвава, зворушлива типова картина звичаїв і моралі) і функціональний (сильний вплив на вивчення української народності).

В усіх наступних рецензіях уточнюється цей дещо абстрактно тут поданий змістовий критерій (типова картина звичаїв): йшлося про вміння відтворити «правдивую внутреннюю жизнь» (ХІЛК-2, с. 197), про «живые лица», «живые типы», «индивидуальности» (ХІЛК-2, с. 197, 200). Горленко пов’язував майстерність Панаса Мирного (він для нього «по преимуществу психолог») з умінням проникати в душу героїв через змалювання їх доцільних стосунків із середовищем без надувживання етнографізмом: «У г. Мирного на первом плане люди, а не обычаи, и все выступает в меру, все рисуется естественнее и ярче» (ХІЛК-2, с. 200). Саме з висоти такого критерію В. Горленко робив зауваження до ранніх п’єс І. Карпенка-Карого: «Несмотря на обилие слов, мы не видим людей. Характеры их «сделаны». Слова их красивы, но холодны... Бледность идеальных лиц у г. Карого зависит от того, что главная его сила в наблюдении, а такие лица сочиняет он по готовым образцам» (ХІЛК-2, с. 195, 197).

Звертаючи в своїх рецензіях увагу на вмотивованість розвитку фабули в епічних і драматичних творах, на те, чи характер персонажа «вылился целиком» (ХІЛК-2, с. 195), критик з такої позиції визначав «слабые стороны» повісті І. Франка «Захар Беркут» (називаючи, правда, цей твір романом). Він бачив у ньому «некоторую искусственность в развитии фабулы», те, що «события являются немного по щучьему велению, как deus ex machina. Подчас просвечивает и дает себя чувствовать «мораль» там, где достаточно бы голоса одних художественных образов...» (виділено нами. — Р. Г.)⁶.

Критерії поцінування художніх творів, їх «сильних» з погляду естетичного впливу на читачів чи «слабких» сторін пов’язані, за логікою роздумів В. Горленка, із розумінням суті мистецтва, таланту митця, способів осягнення їх зв’язку. Ланки його концепції знаходимо в рецензіях на «Нариси історії української літератури XIX ст. » М. Петрова і збірку «Ворскло» Я. Щоголева. У першій читаємо: «Едва ли возможно изучение творчества какого-либо народа без уяснения его национально-духовных особенностей, как они выражаются в его истории, во всем его нравственном типе и более всего в народной поэзии/... / Без анализа этих национальных черт, без исследования того, как, при всех влияниях и воздействиях, выражался в развитии литературы этот процесс самовыражения и самоуяснения какой-то своеобразной духовной особы, в чем он выразился и к чему привел, не уяснится ни вопрос о «свойстве почвы украинской литературы», ни «вопрос о его жизненности»⁷. Виділені нами міркування про вираження національно- духовних основ народу в його народній і професійній творчості через талановитих окремих осіб розгортаються в характеристиці обдарування Я. Щоголева і особливостей його лірики. Логіка роздумів підводить до питання про «тенденційну і художню поезію». В. Горленко твердив, що таке питання вже з’ясоване досвідом народно-поетичної творчості, пройнятої «чувством красоты, т. е. идеала». У цьому контексті сформульовано думку, яка часто безпідставно трактувалася помилковою. Одначе, вона свідчить про глибоке розуміння як сутності мистецтва взагалі, так і лірики зокрема. «Высокие идеи, — писав Горленко, — присущи высоким сердцам, какими не могут не быть поэтические таланты. Но силу поэзии дают не идеи, а их выражение, жизненность образов. В яркости образов, в силе чувства и в том особенном своем освещении, которое сообщает предметам и мыслям духовный склад поэта, — все влияние и действие поэтического дара. Нас миновала, и да минует впредь, борьба с искусством в области самого искусства, равно как и опыт переложения в стихи передовых статей»⁸. Теза про те, що силу поезії дають не самі ідеї, а спосіб їх вираження, сформульована 1884 р., не була новою тоді в контексті європейської естетичної думки, одначе в перспективі вона майже буквально повториться І. Франком 1898 року, а ще далі стане методологічною засадою рецептивної естетики. Проникливий критик-естет не цурався утвердження в часи домінування позитивізму «життєвої правди» і видав бажане за дійсне, твердячи, що минули часи декларативної лірики. Його, очевидно, підкупила описово-елегійна поезія Я. Щоголева, тип таланту цього поета. В. Горленко констатував: «Г-н Щоголев хорошо обдумал свои поэтические ресурсы и хорошо овладел ими. У него есть качество важное для писателя и не часто встречающееся: правильное сознание своих сил. Нет пьес рефлектирующих, нет тенденциозной поэзии и нет... переводов русских поэтов. Истинная сфера его творчества — небольшая картина, тип, проявление какого-либо чувства, все согретое сильным лиризмом; краски его всегда народны, и муза не покидает степи, леса, хаты и поля. Таковы его описательные вещи»⁹.

Критик виокремлював поезії «Ткач», «Косарі», «Будинок», «Могильщик», які асоціювалися йому з віршами П’єра Дюпона, вражали скорбною тональністю. Все це служило підставою для висновку: автор «Ворскло» — «чистейший лирик... Его надо причислять к поэтам — строгим к себе, совершенно справедливо взвешивающим не только каждое слово, как надо делать в прозе, но и каждый звук»¹⁰.

Як бачимо, розмова про одну поетичну збірку заторкнула проблеми психології творчості, суті лірики, письменницької самоідентичності, жанрової природи віршів Я. Щоголева. А розпочиналася вона історико- літературним екскурсом аж до альманаху «Хата», журналу «Основа», до дебюту автора «Ворскло», якого вже в 60-і роки можна було поставити на чолі групи поетів-основ’ян.

Так в історії української критики апробувався жанр проблемної рецензії і нові критерії власне естетичної критики, яка тонко розуміла соціяльні аспекти літератури. Соціяльність так трактованої лірики виявлялася не в ілюстрації чи ритмізації відомих гасел, а у вираженні національно- духовної субстанції, що складається в конкретно-історичній ситуації народу в його взаєминах з іншими народами. Відштовхуючись від відомої думки про літературу як «документ духовної історії», В. Горленко в огляді «малорусских изданий 1882 года» писав: «... в данном случае следует отбросить спорные вопросы о том, для кого или для чего нужно известное литературное произведение, а отправляясь от факта существования новых произведений в малорусской письменности, смотреть на них, как на шаг вперед или назад, хороший или дурной, во всяком случае как на известное произведение умственной деятельности»¹¹.

Такі і подібні роздуми про «життєвість української літератури», особливості її функціонування у 80-х роках XIX ст., про роль белетристики в «развитии исторического самосознания», про «силу трезвого искусства» і «силу таланта, когда он направлен на добро» (ХІЛК-2, с. 199), свідчать про те, що вся літературно-критична діяльність В. Горленка у 80-ті - 90-ті роки XIX ст. в її журналістській та епістолярній формах мала постійну призму — долю і своєрідність української культури, української мови. Ця позиція критика текстуально задокументована в рецензії на «Повію»: «Писать по-малорусски возможно всякому, знающему язык, но стать правдивым изобразителем народной малорусской жизни может только писатель, дышавший за одно с той жизнью, живший ею, полный её образами, думающий по-малорусски /.../ Читая «Повию», чувствуешь красоту и образность этой речи и видишь воочию, какое значение имеет она, когда ею, этим народным словом, описывается жизнь народа. Этот язык слит со всем складом понятий, вырос со всею духовною природою украинца, и где найти лучших красок для изображения его жизни, как не в его родном слове?» (ХІЛК-2, с. 199).

Таким чином, В. Горленко як літературний критик мислив не тільки про літературу однією літературою, а поціновував кожне її явище крізь призму українства на основі європейського досвіду. Він не реферував праць І. Тена і не «прикладав» його методології як готової моделі до українського матеріалу. Його власні методологічні інспірації йшли як від знань, здобутих у Парижі, так і від національної пам’яті нащадка козацького роду, від постійної обсервації літературно-мистецького життя українців.

Примітки

^1. Історія української літературної критики. Дожовтневий період. — К.: Наукова думка., 1988. — С. 270.

^2. Там само. — С. 266.

^3. Там само. — С. 265, 269.

^4. Там само. — С. 265.

^5. Киевская старина.— 1883. — Т. VI. — Май-август. — С. 154.

^6. Киевская старина. 1885. — Т. XI. — Февраль. — С. 374.

^7. Киевская старина. 1884. — Т. VIII. — Апрель. — С. 664-666.

^8. Там само. — Январь. — С. 152.

^9. Там само.

^10. Там само. — С. 154.

¹¹ Киевская старина. — 1883. — Т. VI. — Май-август. — С. 355.