Історія літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 2 - О.Д. Гнідан 2006

«Моя творчість ішла у парі з моїм життям, моїми переконаннями». «Сюжети для своїх творів я беру з сільських та хутірських глибин»
Степан Васильченко

Всі публікації щодо:
Васильченко Степан

Переважну більшість своїх тем Васильченко черпав з українського терену, з життя українського селянства та інтелігенції. Дитячі роки, юність і молодість дали авторові міцний заряд вражень на все життя. До всього написаного підходив з перспективи суворої правди — не ідеалізуючи дійсності і не прикрашуючи її, ні в якому разі не підпорядковуючи зображене заздалегідь наміченим ідеалам та концепціям.

Васильченко-письменник формувався, розвивався й утверджувався в річищі реалізму, прокладеному вітчизняною літературою XIX ст., під впливом трьох чинників української пісні, Шевченка і Гоголя. Аналітичний склад розуму, високої проби естетичний смак давали йому, 15-літньому юнакові, орієнтацію у морі прочитаних книг.

Проте він ніколи не був снобом, не «канонізував» упливи на себе першовеличин — ні української, ні російської, ні західноєвропейської літератури, з якими ґрунтовно ознайомивсь, готуючись в учительську семінарію. Так, він критично і надто безапеляційно висловлювався про фольклорно-етнографічний стиль, представлений Г. Квіткою-Основ’яненком і Марком Вовчком; про сентиментальне бідкання і стогін над селянським горем народницької літератури 70—90-х років, про таких метрів російської літератури, як, І. Гончарив, І. Тургенєв, Л. Толстой. Їхні романи, незважаючи на красу, вишуканість, змістовність зображеного життя, на думку Васильченка, були шкідливими для українського юнацтва, бо

«робили з нас мрійників, прихильників і рабів, лакеїв того класу, життя якого нас так захоплює в творах художників. Ми, зневажаючи своє життя, жалю достойні мрійники, упивалися, досліджували те життя, яке йшло десь понад нами, яке зневажалось й глумилось над нами і до якого нам стежки були за казані» [4, 418].

Мета ж українського письменника, як вважав С. Васильченко, показати найбільш близьке і знане читачу життя так, щоб повернути його лицем до власного життя, до близьких йому людей, до рідного народу — народу, який дає ширший, свіжіший, кращий матеріал для художнього втілення, ніж чужий, зледачілий панський прошарок.

Уже в перших творах Васильченко демонструє нову стильову манеру в художньому відтворенні селянського життя — відмінну від народницької (І. Нечуя-Левицького, О. Кониського, Б. Грінченката та ін.), спільну з новітньою школою, представленою іменами М. Коцюбинського, В. Стефаника, Марка Черемшини, О. Кобилянської та ін. 3 ними Васильченка єднає жанр (його твори мають переважно форму коротких оповідань-новел, в яких до мінімуму зведено етнографічні подробиці, відсутні описи передісторії героя, збільшена роль деталі), соціальна правда; глибокий психологізм, експресивна образність, настроєвість і музика пейзажу, підпорядковані розкриттю екзистенції героїв.

Приналежність Васильченка до нового напряму відзначили майже всі критики. «Висока майстерність, чудова мова, імпресіонізм, символізм, модерний стиль» оповідань Васильченка не уступають новелам «найновіших першорядних європейських письменників, навіть мають щось оригінальне» [4, 56].

Інші ж поціновувачі піддавали письменника жорстокій критиці за хуторянство і сіреньких героїв, за безвольність і нездатність звільнитися «від чарів сільської літньої ночі» [4, 57]. Проте всі ці звинувачення Васильченко вважав безпідставними і своїх поглядів на сільську проблему не міняв. Автобіографічні матеріали, щоденникові записи, висловлювання, оцінки, перейняті обуренням на несправедливі закиди критики в аполітизмі, ідейній невиразності. «Вузька тематика, просвітянство, хуторянство — писав він у «Відповіді критику», — всі ці жупели не лякають мене, бо в собі безпідставні і суперечливі» [4, 414]. Степан Васильченко ніколи не забував, чий він син, кому зобов’язаний усім прекрасним, добрим, і чесно виконував свій письменницький обов’язок, витративши свій талант «на малювання «з найбідніших — бідних, з найтемніших— темних» [4, 56]. Село, селянські діти, селянська інтелігенція достойні того, щоб із них брали теми для художніх творів. Вони «більше цікаві і більше дають авторові радощів —служать йому». Тому всі свої творчі сили видав він своїм «сіреньким героям», бо глибоко вірив «у велике майбутнє українського слова, у його велику красу і силу і вважав за велике для себе щастя бути в фалангах тих піонерів, які дбають за високий розвиток нашого чарівного слова як зброї широких трудящих мас, їхньої зброї і втіхи, джерела радощів» [4, 57-58]..

Селянське життя, народна вчительська інтелігенція, школа, діти — основні тематичні цикли творчості Васильченка — розроблені на відомому з власного досвіду матеріалі. «Моя творчість ішла в парі з моїм життям, з моїми переконаннями. Виходячи од серця, вона в парі з ним завжди контролювалась розумом. Мої болі, обурення, які я мав на своєму життєвому шляху, — вони були часто стимулом до моєї творчості, яку я вважав моєю зброєю до боротьби» [4, 57].

Устами героїв Васильченка заговорили селяни-бідняки, наймити, їхні діти, народна інтелігенція, які не хотіли миритися з рабським існуванням, боролися за нове, вільне життя, вірили в його швидкий прихід. Хоч які глухі були села, в яких учителював Васильченко, але й там назрівали великі події, протистояння безправ’ю, експлуатації, гнобленню. Як згадує Васильченко в автобіографії, в селі Потоках навіть на весіллях говорили про селянське безземелля, про повстання полтавських селян та про мандри поточан на поселення — події, які справили на письменника велике враження. «Такі розмови були звичайні в мене з селянами».

Сам Васильченко на власному прикладі пересвідчився, як гнітючі обставини самодержавного ладу сковують, глушать сили демократичної інтелігенції, яка щиро хоче служити нападові. Серед розкішної природи письменник бачив села, що красувалися в зеленій траві, в білому цвіті садків і залитих сонцем нив. Та вся ця краса не тішила око тих, що своєю тяжкою працею дбали про неї збагачуючи її господаря («На чужину», «Дощ», «Відьма», «Мужицький ангел», «На хуторі» та ін.).

Змучені й голодні, селяни шукають землі в чужих краях («На чужину») — вирушають на поселення в Сибір, «туди, де серед диких степів, як кажуть люди, гуляє з хуртовиною мужицька доля» [1, 111].

Правдивою картиною передреволюційного села є оповідання «На чужину» (1910), в якому з силою стефаниківського трагізму передано душевний біль селянина Жука, змушеного залишати рідну землю, покидати батьківські могили та йти шукати примарного щастя на чужині. З болем він прощається з ясеном на своєму подвір’ї і розмовляє з ним, як з живою істотою, повіряє йому свої думи. На цьому подвір’ї пройшло його дитинство. 3 цим деревом пов’язане його життя. Він покидає їх, хоч не сподівається знайти щастя на чужині, але й тут, у рідному краї собі не зарадить: хата і цей ясен вже спродані за борги, нема з чого жити. Трагічне передчуття героя передане через його рухи, жести, емоціональну мову. Вночі, коли соловейки сплять, Жук, «мов привид, ходить по двору, по городу, ходить, спиняється, щось думає». Ось він підійшов до ясена, обняв його, мов брата. Прихилився до стовбура сивою головою і заплакав.

«Прощай, мій товаришу, мій вірний, старий друже!» — тихе промовляє він, мов до живої людини. Потім сів під ясеном, схилився на руку й замислився. Знає Жук, що останній раз сидить він під ясеном, назад він не сподівається повернутися хоч би в гості старий він дуже» [1, 112].

Тугою оповите останнє побачення парубка з дівчиною у панському садку. «Не сам я їду, — жене недоля, — ти ж знаєш про це. Нехай би я зостався тут, нехай одружилися б ми, - куди б же я дівся тоді з тобою, в чию хату повів би?» — говорить парубок дівчині, прощаючись з нею, мабуть, назавжди.

Хіба ж ти не знав, що так воно буде? — крізь сльози вимовляє, дівчина, — нащо ж водив, нащо ж з ума зводив? Тепер ти поїдеш, мене в славі покинеш, — будуть мене люди обминати. Бо хто ж візьме тую дівчину-наймичку, що парубок покинув. Оцілував, омилував та й покинув… Мовчиш і слова не промовиш?» [1, 113].

Скільки болю в словах дівчини, що звучать у ритмі сирітської мелодії, в речитативі похоронного голосіння.

Символічного звучання набувають в оповіданні образи хрестів, що бовваніють за старою дерев’яною церквою в срібному сяйві місячної ночі,— туди, в той бік, немов похилилися сумні постаті старого Жука, його дружини.

Апогею в зображенні народного горя досягає письменник у заключному малюнкові. В пору буйного цвітіння садів господарі змушені покидати рідне село. Збилися біля возів переселенці, ревуть воли, стиха лунають журні пісні, жіноче голосіння. На цьому тлі гіркої розпуки вирізняється образ заплаканої баби, що хотіла б забутися в чарці, розігнати смуток жартівливою пісенькою, але не змогла переситити себе і тіпалася в риданнях.

В новелі «Дощ» письменник показує життя наймитської сім'ї, яка з ранку до ночі працює на панів, а її малі діти лишаються занедбані й голодні. Крайнє зубожіння селянської родини письменник підкреслює характерними деталями. Родина наймички живе не в хаті, а в темній, вогкій землянці, на дітях її замість білих сорочок — якісь «чорні тенеточки», а самі вони від недоїдання та недогляду стати схожі на «маленькі обідрані бідні примари».

Про селянські злидні розповідає і новела «Мужицький ангел», у якій дається картина життя бідняцької родини. Малий Івашко. не розуміючи, чому у них в хаті така бідність, що навіть на Різдво кутя суха, без меду, йде до церкви просити меду у ангелика, намальованого на старій іконі. Хлопчику здається, що пожаліють не пишні Боги в золотих ризах, а убогий смутний ангелик.

Насичені прогресивними ідеями, яскравими образами і правдою зображення твори Васильченка мають здебільшого форму коротких оповідань-новел, в яких до мінімуму зводяться етнографічні подробиці, відсутні описи передісторії героя, а кожна деталь, кольорові тони, настроєвість і музика пейзажу підпорядковані розкриттю екзистенції героїв.

Звернення С. Васильченка до малого жанру деякі критики вважали хибою, спричиненою низьким рівнем письменницької освіти. Погляд Васильченка на цю важливу теоретичну проблему полярно протилежний.

«Громадянин надійний критик висунув це своє обвинувачення зовсім не до речі — відповідав на закиди Васильченко. — Пояснення новельного жанру має причину зовсім не в зниженні письменницької освіти. Напхати мішок всяким, яке попаде під руку, ганчір’ям, аби був товстіший мішок, — далеко легше, ніж написати гнучку й різьблену новелу. Справа тут не в тому. Справа в тому гаслі, яке викинуто в останні роки і яке мусить бути обов’язкове в пролетарській літературі: менше розміром, більше змістом. Появлення в останній час «товстих романів» у нашій літературі, є регрес і для читача, і для автора. Товщина твору є сумнівна цінність, швидше — хиба. В своїй творчості я всіма силами борюся з балаканиною… можу запевнити критика, що коли письменник пише свої твори, обмежуючи розмір їх, то справа тут не в малій освіті автора, а швидше мабуть, у школярській наївності того молодого вченого який буде запевняти противне» [4, 54-55].

Високий громадянський пафос, щире вболівання за долю простої людини, глибокий психологізм, соціальна наснаженість творів Васильченка — все це дало підстави глибокому знавцю творчості Васильченка Н. Шумило назвати його майстром художнього слова, неоромантиком, неореалістом, що «сповідував власну послідовно здійснювану мистецьку програму з метою пробудження самосвідомості українського народу водночас і поетизував позитивну самобутність національного характеру («На хуторі», «Циганка», «На перші гулі». «Широкий шлях»), й обурювався його рабським пристосуванством («В темряві», «Московський гедзь», «Обивательські жарти», «Туге слово», «Куди вітер віє»)1.

Васильченко володіє мистецтвом художньої деталі, багатством кольорових тонів, настроєвим пензлем. І все це підпорядковане завданню розкриття внутрішнього світу героїв.

Оповідання Васильченка якісно відрізняються від традиційно-народницьких: об’єктивно-епічною розповіддю, що впливає на зміну сюжетно-композиційних принципів оповідання жанровим розмаїттям (новела настрою, дорожні зарисовки, етюди й ескізи тощо). Строгі повіствувальні межі втрачали свою обов’язковість, а «форма душі» оповідача зі всім комплексом його роздумів, спостережень, багатством емоційного світу ставали правилом, переживання героїв висвітлюються крізь призму соціальних причин. Так, в новелах «Дощ», «Мужицький ангел» ідея непридатності, антинародності існуючого устрою подана через розкриття занедбаних доль людей. Васильченко-новеліст не потребував зовнішніх ефектів. Чутливий до музики слова, він постійно вдосконалював свій літературним стиль, збагачуючи його народною образністю й пісенною ритмікою, незмінно дотримуючись принципу життєвої правди.

Втілюючи свої задуми, письменник звертав увагу на темні сторони селянського життя, акцентував на тих соціальних болячках, які вимагали термінового лікування.

Оповідання «Відьма» (1913), як і аналогічні твори М. Коцюбинського («Що записано в книгу життя») та В. Стефаника («Новина»), розкриває одну з численних трагедій життя бідняків, викликану нелюдським соціальним ладом. Щоправда, в трактуванні порушеної теми цими письменниками є й певні відмінності. Якщо в Стефаника і Коцюбинського страхітливі вчинки батька чи сина мають психологічне обґрунтування, то зображений Васильченком антигуманний акт викидання дітей на мороз під час несамовитої завірюхи, подано у морально-етичному плані, характерному для народної казки, різко засуджується через протиставлення беззахисності малят брутальній силі дорослих.

Як бачимо, змальовуючи «безмежне народне море», Васильченко повернув традиційні, вже докладно опрацьовані українськими письменниками XIX ст. теми новими гранями, звернув увагу на ті злободенні питання селянського життя, які ставила дійсність. Художня реалізація цих тем була новаторською, співзвучною новим естетичним запитам і смакам.

1 Гундарова Тамара, Шумило Наталя Тенденції розвитку художнього мислення (початок XX ст.) // Слово і Час — 1998 — № 4 — С. 55-66







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.