Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Історія літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 2 - О.Д. Гнідан 2006
Плеяда наймолодших
Огляд української поезії кінця XIX — початку XX ст.
ІІІ. Мовою поетичних образів
Всі публікації щодо:
Літературознавство
Покоління, що торувало шляхи розвитку української поезії доби «Розстріляного Виродження» з середини XX століття, у цьому огляді представляють ті першорядні митці, котрі зовсім юними виступили в 10 рр. Це, зосібна, Павло Тичина, Володимир Сосюра, Максим Рильський, а також лідер футуристів Михайль Семенко і поети січового стрілецького коша.
Як і Тичина, Володимир Сосюра замолоду відновлював своїми щирими творами втрату поезією релігійного чуття. Багата емоційним світом лірика «раннього- Сосюри, як і Рильського (проте не молодого Тичини) не була вільною від трафаретної модної образності, що й не дивно з огляду на учнівство. Проте вже публікації 1917 р. першого українського вірша Сосюри «Чи вже не пора» в його поезію прийшли заклики до об’єднання й відсічі ворогові, що прагне захмарити «зіроньку» української волі. Крах царизму й утворення УНР овіяли музу молодого Сосюри, як і багатьох інших ліриків різних генерацій, романтикою національної свободи за серпанком юнацьких мрій про виродження України з політичного небуття. Першу збірку його поезій під назвою «Пісні крові» було опубліковано в 1918 р. на кошти військового зверхника отамана Волоха, про що в радянський час не говорилося.
Інакшою, ніж у шахтарчука Сосюри, склалася від початку творча дорога сина реукраїнізованого польського шляхтича Максима Рильського. Гімназистом він продовжував писати вірші, в яких до «демократизму батьків» тогочасним Київ із його претензією на російське богемність намагався додавати «мережковщини» (декадентських впливів). Але модні настрої розчарування втоми, туги не призвели до втрати духовного здоров’я сина романівської селянки. Цей факт засвідчила видана 1910 р. дебютна книжка 15-літнього (!) автора «На білих остовах». Друкувався і в журналі «Українська хата» — гостинному органі однойменного гурту модерністів на чолі з Грицьком Чупринкою.
Хоча студентом історико-філологічного факультету університету ім. Святого Володимира Максим не мав усталеного світогляду і був досить аполітичним, жив головним чином книжками й поезією, та він привітав віршем «Голос відродження» Національну революцію 1917 р. Буряне поліття принесло вагомий творчий ужинок. Тяжкого 1918 р побачили світ дві книжки Рильського — ідилія «На узліссі» й збірка «Під осінніми зорями», що поетизували всупереч тарапатам історії світ природи й кохання. Взагалі на творчому процесі молодого гранослова позитивно позначилося вивчення поезій символізму, першочергово французького (систематично перекладав її в цю пору), а також російського (О. Блок). Узгодивши свій досвід зображення рідної землі, тяглу національну традицію фольклору і літератури з естетичним досвідом античної класики та рафінованої західноєвропейсько модерни, Рильський здобувся на вирішальним якісний прорив у власному мистецтві слова.
Михайль Семенко вже в писаннях 10-х років XX ст. відзначився увагою до тонкого внутрішнього світу людської особистості, змінних настроїв і станів, недаремно він навчався у Петербурзькому психоневрологічному інституті. Футуристські пошуки привели письменника до форм потоку свідомості та жанру «поезопісні» без розділових знаків, до верлібру, спроб синтезувати у творчості різнорідні компоненти — від атавістичних вражень підсвідомості до написів на цигарковій пачці. Протиставив місячному сяйву романтики «гаїв та Дніпрокруч» принциповий урбанізм і технократичність — включно до «колекціонування» в творах звуків машин і трамваїв (навіть просто гри звуками — власного імені й прізвища — без глибшого сенсу). Зосередженість на житті міста поєднувалася у Семенка з утечею подумки від міської повсякденності чи й жахів збуреного війною світу — скажімо, на екзотичні остови Океанії.
Поет-урбаніст, ексцентрик і «антиквар», він при всіх намаганнях порушитии спокій буржуа і знищити культурні трафарети, все ж не цурався кровної спорідненості з родимою землею Полтавщини (поема «Степ»). Оновив ритміку й римування, збагатив поетичний словник неологізмами («обезженщенна» пустеля) кверофутуристської збірки «Дерзання» (1914), увів провокативно заявлену еротичну тему, розбудував образ-маску П’єро і збірки «П’єро кохає», «П’єро задається» і навіть «П’єро мервопетлює») розвинув портретописання (ось, наприклад, футуристський опис а-ля Семенко. «ах, Стрункодівчина Русодівчина, Руходівчина, Теплодівчина в ажурній сукні...»). Однак чим далі, тим більше поет був змушений забувати про людську душу і писати про людську «активність» доки не впав жертвою сталінських репресій. Із відстанні часу очевидним фактом є те, що за позверхоньої епатажності відправним моментам для пошуків сучасних постмодерністів стали саме експериментальні знахідки футуристів.
Особливим пластом української поезії початку XX ст. став також феномен авторської пісні поетів українських січових стрільців. Створення Кирилом Трильовським, який і сам писав вірші, у Галиччині спортивно-культурних товариств «Січей» зродило потребу забезпечення січовиків пісенно-маршовим матеріалом. Тож біля колиски співаної поезії «усусусів», які мали і свій театр (режисер — поет С. Чарнецький), стали ще І. Франко, О Маковей. Уляна Кравченко, Віра Лебедова, О. Колесса, С. Яричевський, X. Алчевська і ін. Окремий вияв національного літературно-мистецького процесу артистично оформився і в молодших поетів із коша січового стрілецтва (згодом склали групу «Митуса»).
Класичну будову і «ядерний стиль» (В. Гнатюк) мають близькі до козацького фольклору пісні поета і композитора Лева Лепкого «Ой поїдем, товариші», «Гей, видно село», «Бо війна війною». Ліризм Лепкого не тільки традиційно-сентиментального тилу (як у «Колись, дівчино мила»), а й збагачений стихією народного жарту. Про її хід історії додавав мінору («З-під Києва»): в Галичині й на Наддніпрянщині, відстоюючи українську державність, усусусті гинули без набоїв і ліків у «чотирикутниках смерті». Подібна тенденція властива для віршів воєнних років Романа Купчинського, колишнього «музака» Миколи Голубця, Михайла Кураха, Олеся Бабія, Григорія Труха, Михайла Гайворонського та ін.
Образність літературного символізму й українських кобзарських дум стала в пригоді Р. Купчииському для вдатного відтворення сучасної йому боротьби за волю України («На свіжому побоєвищі», «Ой там, на долині, гранатами зритій...») Щирий ліризм, оригінальність художнього опосередкування дійсності при взаємодії з народнопісенною поетикою притаманні також віршам «Плакав вітер» М. Кураха, «Воєнній колисанці» С. Бабія, «Ой нагнувся дуб високий» М. Голубця, «Ой казала мати та не банувати» М. Гайворонського.
Загалом же цей помалу відроджуваний в Україні пласт стрілецької поетично-пісенної культури — своєрідний ліро-епічний щоденник бурхливих років, хвилююча частина загальнонаціонального мистецького скарбу, примноженого у наступній світовій війні піснями Української повстанської армії (УПА).
Нарешті, Павло Тичина, один із найобдарованіших європейських ліриків у пору, коли він ще не перемінив сонячні кларнети творчості на фарбовану дудку, зростав на рідному фольклорі, хоралах Веделя і Бортнянського, релігійному малярстві, осягах українського передсимволізму. Вже замолоду перелив у мелодійні вірші музику рідної землі, причастився душею «кротості трав». Однак
тяжкими дисонансами ввійшли в ніжнотонну поезію Павла й болі цього світу: смерть коханої («Панахидні співи»), жах Першої світової війни.
Після ранніх шедеврів на кшталт «Гаї шумлять» і «Арфами, Арфами...» він, омаєний святами волі й корогвами Національної революції, творить свій діалог із вічністю й водночас гімн силі рідного дужого народу — незрівнянну поему-ораторію «Золотий гомін», натхненні вірші «Ой що в Софійському заграли дзвони, затремтіли...» і «Гей, вдарте в струни, кобзарі..»). А 1918 р. Тичина видав етапну для нашою письменства збірку «Соняшні Клярнети» (правопис тодішній) — відтворення музики сфер і діезів Усесвіту, феноменальний вияв поетового вітаїстичного кларнетизму. Зі збірки, як висловився Маланкж, «променила збуджена душа нації» промовляв «її Дух».
Реквіємом самій людяності у кінці другого десятиліття XX ст. зазвучали архитвір Тичини, поема-трен (плач) «Скорбна мати», в якому понівечення ворогами України неповторно засоційоване з розп’яттям на Голгофі Христа, відгук на крутянську трагедію «Пам’яті тридцяти», рядки про «сторозтерзанний Київ» і «двісті розіп’яту» душу поета.
Перше його цвітіння несказанно збагатило українську модерну лірику неповторною оригінальністю бачення й малювання природи і краси кохання («Блакить мою душу обвіяла…», «Ви знаєте, як липа шелестить...», «О панно Інно...»), висловом юнацького козацького завзяття («Молодий я, молодий...»), щедрим розмаїттям персоніфікацій і неологізмів, мистецькою природністю зродження краси — символів, ритміки й т. ін. Збірка ж «Соняшні Клярнети» досконалістю й свіжістю образного відтворення власної поетичної космогонії, зміною темпоритмів і поліфонічністю віршів. Вражаючий драматизм і дієвість засобів художньої умовності відгуків на вселенський «головосік» прислужилися для протиставлення кривавій ненависті війни гуманної релігійної концепті: всі люди є не що інше, як «до храмів храму стежки загублені Святих дібров».
Щира віра поета «Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея» зі вщуханням змагання понад сили («Як упав же він з коня...») затамовувалась у глибині. У поезію Тичини радянського часу приходили згубні для хисту ідеологічно «правильні» акценти. Багато ще в нього колючої правди, як у мініатюрі «Шовіністичне», що автологійно відтворила московську експропріацію нашого хліба, вугілля, цукру — і українську безхребетність та взаємне ворогування. Проте суте золото його творчості в тиглі кремлівського алхіміка почало плавитися на заготовки для «мідяних фанфар» «чавунного ренесансу»..
З такими непроминальними здобутками й тяжкими втратами українська поезія вступала в третє десятиліття XX ст. — еру Розстріляного Відродження».
